Тема № 3. Обставини, що виключають злочинність діяння. 1. Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння

План:

1. Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння.

2. Необхідна оборона. Перевищення меж необхідної оборони. Уявна оборона.

3. Затримання особи, що вчинила злочин. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

4. Крайня необхідність. Перевищення меж крайньої необхідності. Відмежування крайньої необхідності від необхідної оборони.

5. Фізичний або психічний примус.

6. Виконання наказу або розпорядження.

7. Діяння, пов’язане з ризиком.

8. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Література. Основна література 1-9, 11-26; додаткова література 11-13, 20-22, 38, 44, 50, 78, 79, 84, 124, 125, 174, 175, 193, 215, 226, 231, 258, 259, 282, 328; нормативно-правові акти 33, 34, 252, 258.

Загальні рекомендації з вивчення теми:

Починаючи вивчення теми, потрібно з’ясувати, що саме наука кримінального права та чинне законодавство розуміє під обставинами, що виключають злочинність діяння: їх дефініції, підстави та ознаки. Необхідно запам’ятати, що соціальна природа цих обставин така, що відповідне діяння є не лише незлочинним, але й вважається суспільно корисним (або суспільно прийнятним). Слід зазначити, що чинний Кримінальний кодекс України вперше виділив такі обставини в самостійний розділ Загальної частини КК; вказати, в яких ще нормативно-правових актах визначені такі обставини.

Під час вивчення другого питання необхідно з’ясувати, що згідно зі ст. 27 Конституції України та ч. 2 ст. 36 КК кожен має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Дане право є природним і невідчужуваним, абсолютним правом людини.

Слід уважно ознайомитися з положеннями ст. 36 КК, проаналізувати їх та зробити висновок про те, що право на необхідну оборону можливе лише за наявності відповідної підстави – вчинення суспільно небезпечного посягання, що викликає у того, хто захищається, необхідність у негайному його відверненні чи припиненні шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди. Іншими словами, підстава необхідної оборони складається з двох елементів: суспільно небезпечного посягання і необхідності в його негайному відверненні чи припиненні. Особливу увагу слід звернути на те, що посягання повинно бути суспільно небезпечним (при цьому суспільно небезпечним визнається не тільки злочинне посягання), наявним та викликати у того, хто захищається, необхідність у негайному відверненні чи припиненні такого посягання. Слід мати на увазі, що заподіяння шкоди тому, хто посягає, за відсутності зазначених двох елементів або хоча б за наявності лише одного з них свідчить про неправомірність дій особи, тому що він не знаходиться в стані необхідної оборони. Далі необхідно детально розглянути ознаки необхідної оборони, які визначені в ст. 36 КК та характеризують: 1) мету необхідної оборони; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій того, хто захищається; 4) своєчасність оборони; 5) співрозмірність оборони.

Вивчаючи питання про перевищення меж необхідної оборони, потрібно проаналізувати положення ч. 3 ст. 36 КК та з’ясувати що, перевищення меж необхідної оборони – це такі дії винного, яким притаманні майже усі ознаки необхідної оборони, за винятком ознаки співрозмірності, а саме завдання тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Виходячи з цього, виділяють два види ексцесу оборони: 1) перевищення меж допустимої шкоди; 2) перевищення меж достатньої шкоди. Рекомендується ознайомитися з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1 „Про судову практику у справах про необхідну оборону”. Крім того, слід мати на увазі, що кримінальна відповідальність за перевищення меж необхідної оборони настає тільки у спеціально передбачених законом випадках (ст. ст. 118 та 124 КК). Також слід враховувати положення ч. 4 ст. 36 КК, яке прямо вказує, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту. Далі необхідно розглянути так звані спеціальні види необхідної оборони, проаналізувавши положення ч. 5 ст. 36 КК та зробити висновок про те, що закон передбачає три винятки із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, яка захищається, повинна додержуватися визначеної межі, завдаючи шкоду тому, хто посягає. Підставою такої оборони є наявність будь-якого з таких посягань: 1) напад озброєної особи; 2) напад групи осіб; 3) протиправне насильницьке вторгнення в житло чи інше приміщення. Шкода, заподіяна особі, яка посягає, у таких випадках не обмежена ніякими межами. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність заподіяння тому, хто посягає, будь-якої шкоди у зазначених ситуаціях, аж до позбавлення його життя.

Розглядаючи поняття уявної оборони, слід ознайомитися з положеннями ст. 37 КК України та п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1 „Про судову практику у справах про необхідну оборону”. Необхідно вказати, що за загальним правилом заподіяння шкоди у стані уявної оборони не звільняє від кримінальної відповідальності. При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи. Необхідно з’ясувати, що при визначенні правової оцінки дій у стані уявної оборони домінуюче значення належить аналізу суб’єктивного усвідомлення особою обставин, за яких було заподіяно шкоду. Далі необхідно розібратися у особливостях кваліфікації уявної оборони в різних випадках, проаналізувавши ч. ч. 2, 3, 4 ст. 37 КК.

При вивченні третього питання слід розглянути поняття правомірного затримання злочинця потерпілим або іншими особами (ч. 1 ст. 38 КК). Необхідно з’ясувати, що підставою такого затримання є очевидне для потерпілих або інших осіб злочинне посягання на правоохоронювані інтереси (тобто особа, що затримується, вчинила злочин або замах на злочин). Затримання особи за відсутності такої підстави може свідчити про незаконність дій і тягнути за собою відповідальність за ст. 146 КК як за незаконне позбавлення волі. Далі рекомендується детально проаналізувати ознаки затримання злочинця, що характеризують: 1) мету затримання; 2) особу, яка підлягає затриманню; 3) характер дій при затриманні; 4) своєчасність затримання; 5) необхідність заподіяння шкоди та 6) співрозмірність шкоди, заподіяної злочинцю при його затриманні. Особливу увагу слід приділити аналізу останньої ознаки, оскільки перевищення меж заподіяної злочинцю шкоди під час його затримання є неправомірним і означає, що злочинцю заподіяна неспіврозмірна шкода. Перевищити зазначені межі означає заподіяти злочинцю надмірної шкоди, тобто порушити умову про її співрозмірність. Слід проаналізувати ч. 2 ст.38 КК. При цьому важливо враховувати суб’єктивне відношення того, хто затримує, до шкоди, що ним заподіюється. Треба пам’ятати, що перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, тягне за собою відповідальність лише в спеціально передбачених законом випадках (ст. ст. 118, 124 КК).

Розглядаючи питання про крайню необхідність, слід ознайомитись з положеннями ст. 39 КК, де встановлено, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності. Необхідно з’ясувати, що право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки. Потрібно з’ясувати, що право на заподіяння шкоди у цьому стані виникає за наявності відповідної підстави, яка складається з двох елементів: 1) наявності небезпеки, яка безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави; 2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Далі рекомендується детально проаналізувати ці елементи підстави крайньої необхідності, враховуючи наступне: а) небезпека, що загрожує правоохоронюваним інтересам може бути викликана різними джерелами (недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, стихійні сили природи, напади тварин, різноманітні процеси, злочинна або незлочинна діяльність людини, будь-яке інше, крім злочину, правопорушення, а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини); б) ця небезпека повинна загрожувати саме правоохоронюваним інтересам; в) небезпека повинна бути наявною – безпосередньо загрожувати завданням шкоди правоохоронюваним інтересам або вже її завдавати; г) небезпека повинна бути дійсною – існувати реально, а не в уяві особи; д) заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Потрібно зрозуміти, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого – особа перебуває в такому становищі, при якому єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронюваним інтересам. Слід пам’ятати, що ця особливість, за якої відбувається сутичка „права з правом”, накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності. Слід відзначити, що таке діяння повинно задовольняти ознакам правомірності, які характеризують: 1) мету крайньої необхідності; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій при крайній необхідності; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5) межі заподіяння шкоди. Далі рекомендується детально проаналізувати кожну ознаку та особливо зауважити на тому, що граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода. Ч. 2 ст. 39 КК містить поняття перевищення меж крайньої необхідності, раніше не відоме вітчизняному кримінальному законодавству, тому для розгляду наступного питання теми необхідно уважно проаналізувати це положення закону.

Далі потрібно зробити порівняльний аналіз для відмежування необхідної оборони від крайньої необхідності, звернувши увагу на ті ознаки, за якими відрізняються ці обставини. Рекомендується проаналізувати наступні ознаки, за якими крайня необхідність відрізняється від необхідної оборони: 1) підстави виникнення цих обставин; 2) об’єкти заподіяння шкоди; 3) характер (розмір) завданої шкоди; 4) правові наслідки.

При вивченні п’ятого питання необхідно ознайомитися з положеннями ст. 40 КК, де визначаються дві самостійні, хоча і подібні обставини: 1) фізичний примус, внаслідок якого особа не могла керувати своїми діями (вчинками) (тобто непереборний фізичний примус, ч. 1 ст. 40 КК); 2) фізичний примус, внаслідок якого особа зберігала можливість керувати своїми діями (переборний фізичний примус) та психічний примус (ч. 2 ст. 40 КК). Необхідно проаналізувати ці ситуації, визначити їх вплив на вирішення питання про кримінальну відповідальність та інше значення.

Розглядаючи шосте питання, слід ознайомитись з положеннями ч. 1 ст. 41 КК, де визначено, що дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження. Далі необхідно з’ясувати, що законний наказ – необхідна і достатня підстава відповідної дії або бездіяльності, якщо у особи існувала реальна можливість його виконання. Ознаки виконання наказу, що передбачені в ч. 1 ст. 41 КК, визначають його як акт правомірного заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам. Ці ознаки характеризують: суб’єкта виконання наказу; його мету; об’єкт заподіяння шкоди; характер дії (бездіяльності) виконавця наказу. Крім того, варто виділити ще дві ознаки, а саме: своєчасність виконання наказу і межі заподіяння шкоди при виконанні наказу. Також слід визначити як вирішується питання про кримінальну відповідальність за відмову виконувати явно злочинний наказ, за виконання такого наказу (ч. 3, 4 ст. 41 КК). Звернути увагу на положення ч. 5 ст. 41 КК, де зазначено, що Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.

Аналізуючи сьоме питання, звернути увагу на те, що поява ст. 42 у Кримінальному кодексі України обумовлена необхідністю надати статус правомірних діянням, здійснюваним для отримання суспільної користі, але пов’язаним з ризиком заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у разі їх вчинення. Необхідно враховувати, що дії (бездіяльність), пов’язані з ризиком, найчастіше можуть бути вчинені у виробничій, медичній, науковій діяльності, під час експлуатації чи випробування технічних пристроїв. Рекомендується проаналізувати підстави та ознаки цієї обставини, що виключає злочинність діяння. Слід вказати, що підстава виправданого ризику складається з таких елементів як 1) наявність об’єктивної ситуації, що свідчить про необхідність досягнення значної суспільно корисної мети, 2) неможливість досягнення цієї мети неризикованим діянням, 3) прийняття особою запобіжних заходів для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Крім того, слід проаналізувати ознаки діяння, пов’язаного з ризиком, а саме 1) його мету, 2) об’єкт заподіяння шкоди, 3) характер діяння, 4) своєчасність, 5) межі заподіяння шкоди. Також визначити кримінальну відповідальність за ексцес ризикованого діяння.

При вивченні останнього питання необхідно ознайомитися з положеннями ст.43 КК, проаналізувати підстави та ознаки, що характеризують цю обставину. Слід пам’ятати, що підставою заподіяння шкоди у даній ситуації виступає її вимушеність, а заподіяння шкоди на підставі ст.43 КК має ознаки, що характеризують: 1) суб’єкт заподіяння шкоди; 2) його об’єкт; 3) мету заподіяння шкоди; 4) характер дії (бездіяльності); 5) межі заподіяння шкоди. Обов’язково слід з’ясувати особливості кримінальної відповідальності та покарання за перевищення меж заподіяної шкоди.

Контрольні питання:

1. Поняття обставин, що виключають злочинність діяння.

2. Види обставин, які передбачені новим Кримінальним кодексом України.

3. Поняття необхідної оборони.

4. Підстави необхідної оборони.

5. Ознаки необхідної оборони, які характеризують: мету оборони; спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; характер дій того, хто захищається; своєчасність оборони; співрозмірність оборони по небезпечності посягання і обстановці захисту.

6. Перевищення меж (ексцес) необхідної оборони.

7. Відповідальність за ексцес оборони.

8. Кримінальна відповідальність при уявній обороні.

9. Поняття правомірного затримання злочинця потерпілим або іншими особами.

10. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

11. Підстави крайньої необхідності.

12. Ознаки діяння, що вчиняється у стані крайньої необхідності: мета крайньої необхідності; спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; характер дій; своєчасність заподіяння шкоди; межі заподіяння шкоди.

13. Перевищення меж (ексцес) крайньої необхідності.

14. Відмінність крайньої необхідності від необхідної оборони.

15. Непереборний фізичний примус як обставина, що виключає злочинність діяння.

16. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкода у випадку переборного фізичного примусу або психічного примусу.

17. Виконання законного наказу або розпорядження як обставина, що виключає злочинність діяння.

18. Підстави та ознаки виправданого ризику.

19. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації як обставина, що виключає злочинність діяння.

Дата добавления: 2014-10-31