Теми лекцій

Варіант 25. Основні тенденції розвитку сучасної української культури

Варіант 24. Культура України в умовах нової соціальної реальності

Варіант 23. Українська культура другої половини ХХ ст.

Варіант 22. Українська культура першої половини ХХ ст.

Варіант 21. Українська культура у ХХ столітті.

Варіант 20. Українська культура початку ХХ ст.

Варіант 19. На зламі століть

Варіант 18. Культурне життя України ХІХ ст.

Варіант 17. Українське мистецтво ХІХ ст.

Варіант 16. Культура України ХІХ ст.

Варіант 15. Народницький період культурного відродження

Варіант 14. Дворянський період національно-культурного відродження

1. Формування української національної самосвідомості.

2. Українська суспільна думка: розвиток науки і філософії.

3. Література.

1. Т.Г. Шевченко – видатний український митець.

2. Кирило-Мефодіївське товариство та його роль у

культурному розвитку України.

3. Харківський університет та його роль в українській

культурі.

1. Стильові особливості української художньої культури ХІХст.

2. Роль М.С. Грушевского у національно-культурному розвитку України.

3. Українська театральна культура ХІХ ст.

1. Музична культура ХІХ століття.

2. Український живопис.

3. Література.

1. Кобзарство як соціально-культурне явище.

2. Жінка – митець в українській культурі ХІХ ст.

1. Класицизм і романтизм в українській культурі.

2. Взаємовідносини особистості і світу в українському експресіонізмі.

3. Український авангард початку ХХ ст.

1. Українська культура у Східній і Західній України на початку ХХ ст.

2. Українська Центральна Рада і вчительство.

3. П. Скоропадський та українська культура.

1. Основні етапи в історії української культури ХХ ст.

2. Тенденції національно-культурного відродження.

1. Національне відродження (1917-1930 рр.).

2. Український театр 20-х років ХХ ст. Лесь Курбас.

3. Доба тоталітарного панування, соцреалізм в українській

культурі.

1. Українська культура у часи воєнних та повоєнних випробувань.

2. «Відлига» в українській культурі 50-60-х років ХХ ст.

3. Суспільно-культурна ситуація в Україні у 70-80-х роках ХХ ст.

1. Формування нової соціокультурної дійсності та її риси.

2. Культура України в умовах зростання національно-культурної ідентичності.

1. Живопис, графіка і кераміка.

2. Література.

3. Характерні ознаки сучасного релігійного життя.

Тема 1. Історія української культури як навчальна дисципліна

1. Сутність української культури та її типологія. Предмет та зміст дисципліни.

2. Становлення української культури як продукту людської спільноти

3. Складові української культури. Види українського мистецтва.

1. Національна культура своїми структурними складовими – мовою, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності – об’єднує національне життя, в одне ціле і забезпечує подальший національно-культурний прогрес. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. національна культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість в стабільність, здатність сприймати й українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Українська культура століттями розвивалась в лоні литовської, польської, російської, тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та «провінційна». Ще й донині має місце підсвідома залежність представників української культури від російської, оглядання передусім на російські культурні здобутки. Українська культура дійсно впродовж століть вбирала чужі впливи, в той же час залишаючись самобутньою, переплавляла їх та інтегрувала в українську культуру. Щобільше, у певні історичні періоди (особливо у 16-18 ст.) вона активно впливала на сусідні культури. На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались або ставали неможливими культурні процеси. Остаточно українське культурне поле в ділянках науки, літератури, мистецтва сформувалося на зламі ХІХ-ХХ ст., коли остаточно сформувалася українська нація, коли мова з фольклорної трансформувалася у мову абстрактної думки у історичних працях М. Грушевського.

У сучасній науковій та навколонауковій (назвемо її так) літературі обговорюється декілька ідей України, тобто типів української культури, українського менталітету тощо. Зупинимось лише на основних. Так, ще з часів українського романтизму сформувалася ідея України як особливої слов'янської цивілізації (М. Костомаров «Книги буття українського народу»): «І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина... Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім». Подібною до цієї є ідея української самобутності в межах християнського світу, культивована також ще в XIX ст. її прихильниками були члени Кирило-Мефодіївського товариства – українські романтики, зокрема, Тарас Шевченко, культивувалася вона й у XX ст. представниками української релігійної філософії – Іваном Огієнком, Василем Липківським, нинішніми прихильниками автокефалії української національної чи помісної церкви, а також дослідниками Берестейської унії.

Достатньо близька за змістом до названих ідея візантизму України, що покликана зберегти самобутність східного християнства перед загрозою латинізації. Ця ідея має глибоке історичне коріння, що сягає часів Київської Русі, періоду утвердження нової релігії. Апогею розвитку вона досягла в часи першого культурно-національного відродження (кінець XVI- перша половина XVII ст.), у період гострого протистояння православ'я і католицизму, підготовки й утвердження Берестейської унії 1596 p., виникнення уніатської церкви. Умови збереження візантійського обряду, зокрема стосовно догмату про походження Святого Духа та обряду Літургії рідною мовою вміщені першими в «Артикулах про з'единения з Римською церквою». Прихильником і палким захисником цієї ідеї були Петро Могила, Андрій Шептицький, а також Гавриїл Костельник. Митрополит Андрій Шептицький такими переконаннями заслужив немилість не лише католицької польської ієрархії, а й Святого Престолу. Прямо звинувачений прихильниками латинізації греко-католицької церкви у симпатіях до православ'я, обороняючи в дусі згаданих «Артикулів...» питомий для української церкви східний обряд і чистоту Літургії, Гавриїл Костельник стверджує, що «те, котре правдиво католицьке, повинно випливати не тільки з західної церковної традиції, але й зі східної». Уніатська церква, на його думку, покликана «заступати, продовжити й розвивати традицію», яку залишив давній християнський Схід, «ще той зщэред часів роздору». Нині подібну ідею відстоює православна ортодоксія, частково й представники української автокефальної церкви, Українська православна церква Київського патріархату.

Побутувала в українській культурі також оригінальна ідея України як необхідного елемента католицького світу – її активно проповідував Йосиф Сліпий. Нині ця ідея має прихильників серед дослідників, котрі шукають і знаходять коріння українського християнства не у Візантійській імперії, а в Римі, оскільки існують свідчення, що Володимир Великий хрестився у Корсуні й привіз до Києва мощі Папи Климента. Найвагомішим аргументом на користь такої ідеї слугує факт, що християнство прийшло і вкоренилося у Київській Русі в X ст., тобто ще до офіційного розколу і оформлення його двох центрів.

Не менш поширена серед дослідників ідея України як межі між Сходом і Заходом, між ірраціональним, емоційним, романтичним степом і раціональним, врівноваженим Заходом, тобто Європою. Цю думку особливо яскраво обґрунтовує в 50-х роках Микола Шлемкевич у праці «Галичанство», простежуючи історію України від найдавніших часів до середини XX ст. Зіставлення українського політичного ідеаліста зі Сходу з українцем – політичним реалістом Заходу – приводить автора «Галичанства» до висновку про неминучість формування нового психологічного типу справжнього українця-соборника. Ідею України – межі між Сходом і Заходом переконливо пропагує відомий історик Ярослав Дашкевич. Якщо у його працях ідея особливо виразна, то Микола Шлемкевич може бути віднесений одночасно до прихильників ідеї – української специфіки, вираженої в поєднанні східних і західних характеристик, або у коливанні між Сходом і Заходом. Ця ідея особливо яскраво обговорювалась в літературі з нагоди святкування 400-літнього ювілею Берестейської унії, а деякі дослідники піднесли її до ідеї месіанства України в поєднанні Сходу та Заходу, очевидно, не лише стосовно християнських церков, хоча насамперед у такому розумінні. Подібну ідею української специфіки, вираженої в поєднанні східних і західних характеристик, сповідував і Михайло Грушевський. Учений наголошував, що дві частини України у своєму житті йшли різними шляхами під натиском чужих політичних систем, економічних ситуацій, під впливами сусідніх культур. Проте у могутньому національному леті завжди співпрацювали два українські крила – східне і західне. Залежно від обставин, писав Михайло Грушевський, «то одне крило працювало сильніше, то друге, і відповідно змінявся курс то на Захід, то на Схід... Так було і так буде, бо мусить бути – бо того вимагає повнота і доцільність нашого національного життя».

Не менш популярною у XX ст. була і залишається донині ідея винятковості України у світовій історії та культурі. Започаткована українськими романтиками як ідея винятковості України в християнському і слов'янському світі, нині вона розробляється істориками давньої України, зокрема Оленою Апанович. Найвиразніше ця ідея оформилася в українському радикальному націоналізмі Дмитра Донцова й Миколи Міхновського, підтримували її Вячеслав Липинський, Юрій Липа та ін. Ідею винятковості України культивують їхні прихильники, а також своєрідні «фантасти», котрі виводять українців від біблійних оріїв, а Ісуса Христа – з Галичини, Христофора Колумба – з Коломиї тощо або шукають ще давніші, глибші корені (Юрій Канигін «Шлях аріїв»).

Нарешті, ще одна ідея – ідея України як Заходу, тобто України-Європи. Особливо полюбляють її сучасні політики й ідеологи, вишукуючи риси подібності українського та західного менталітету, спільності культур. Спрацьовує тут ще й образ Сходу як Росії, що уособлює все ненависне, темне, відстале, особливо протилежне Україні, що зазначав ще Микола Костомаров у відомій статті «Дві руські народності». Європа асоціюється у прихильників такої ідеї з прогресом, культурою, свободою, раціональністю, добробутом – усім світлим і добрим, чого нам так не вистачає. Освальд Шпенглер, як відомо, вважав навпаки: Європа доживає епоху занепаду, стадію цивілізації, котра означає відчуження людини, крах духовності, нівеляцію особистості, розрив людини з природою – своїм середовищем. Сучасні ясновидці пророкують майбутнє за Східною культурою, котра традиційно сповідує гармонію людини з навколишнім світом, плекає духовність, остерігаючись втручання цивілізації у культуру духу. Згідно з нинішніми культурологічними теоріями Захід асоціюється з раціоналізмом, ризиком, енергією, активністю, ініціативою та сміливістю.

Культура, як термін походить від лат. сultura – обробіток освіта, розвиток.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну.

Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.

Духовна культура (духовність) – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства.

Історія культури України. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.

2. Перший період розвитку української культури о хоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто – це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Враховуючи таку довготривалість першого періоду розвитку укра­їнської культури, його характеристику зробимо дещо повніше з-поміж інших періодів, починаючи з якомога ранішого часу. Справа в тому, що архаїчні витоки нашої культури багатьма авторами, фахівцями-культурологами, опускаються, а якщо й ні, то розглядаються побіжно, без розстановки акцентів на важливих чинниках, що мали місце в давній історії України. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Стоянки первісної людини тут з'явилися декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опановувала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона пе­реходить до землеробства і скотарства.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави – Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. Держава Київська Русь – могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Ка-ролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, кі й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами.

Третій період розвитку української культури припадає на ли­товсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, незважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її загарбання Польщею перейшли до польських феодалів, а в усіх великих містах – до католицьких колоністів-міщан. Таким чином відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізуй валося і вирувало культурне життя.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втра­тою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначаль­ним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Цей період у розвиткові української культури разом з тим виявився не менш складним і драматичним за попередній щодо умов розвитку культури. По-перше, після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних державно-політичних інститутів – полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу – від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший – кінець XVIII – кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий – 60-90–ті роки XIX ст. – час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій – початок XX ст. – час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані «Енеїдою» І. Котляревського, далі розвивалася паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом. Саме вона, новітня українська література, першою серед інших складових культури, показувала, як треба вирішувати найскладніші проблеми тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в прийдешнє. Вона, по-перше, нагадувала про самобутнє і яскраве героїчне минуле свого народу, гідне подиву, возвеличення й наслідування; по-друге, розкривала і виявляла могутні потенційні можливості його найдорожчого скарбу – розмовної мови, з якою український народ здобував право, образно кажучи, на життя й на безсмертя; і, по-третє, показувала, як належить на основі народно-первозданних елементів (фольклору, побуту, звичаїв, вірувань, легенд, обрядовості) творити високе професійне мистецтво.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. До кінця 80-х років.

Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української куль­тури, з яким вона вступила у XX століття, зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі. Це й сформованість розгалуженої жанрової системи в літературі, демократизація і модернізація мови більшості мистецтв (образотворчого, графіки, скульптури, музики), цілісність загальнонаціонального (Східна і Західна Україна) культурного розвитку, видатні здобутки нашої культури, що збагатили не лише свою, а й європейську художню культуру (українська народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новела XX ст., театр корифеїв, гуцульське народне Мистецтво і багато іншого).

Сьомий період розвитку української культури тільки розпочався і триває в нових історичних умовах. Це – сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з'явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв'язки з мистецтвом інших народів тощо. Разом з тим, у нову добу посилюються усталені форми зв'язку культури з народом, дедалі чіткіше окреслюється в процесах розвитку української культури широкий спектр шукань більшої естетичної дієвості культури – змістовної, гуманної, емоційної. Попри всі складнощі як об'єктивного, так і суб'єктивного плану, поступово заповнюються «білі» та «чорні» плями в історії української культури, виходять на всенародний виднокіл раніше заборонені та замовчувані її сторінки.

3. Етнокультура або фольклор є результатом колективної творчості. Вона охоплює міфи, звичаї, фольклор, народне ремесло, мову. Українська літературна мова зазнала професійного опрацювання, але вона більшою мірою, ніж деякі інші, витворена на народній основі. Етнокультура є найконсервативнішим елементом культури: її архетипи, в яких закодовано певні особливості світосприймання і світорозуміння, є одним із важливих чинників самобутності національної культури. На ранніх етапах становлення етнокультури її неможливо відокремити від релігійних вірувань. До української етнокультури належать деякі символи, образи тисячолітньої давності (в колядках помітні елементи магічних ритуальних дій, деякі з них походять із часів трипільської культури тощо). Українська етнокультура, попри її консерватизм, не залишалась упродовж своєї історії незмінною, оскільки на неї постійно впливали різноманітні ідеологічні і соціально-економічні явища, особливо християнство.

Якщо ранні форми релігії поєднані з етнокультурою, злиті з нею, то християнство як «зріла» («післяосьова») релігія (якщо скористатися поняттям «осьовий час» К. Ясперса) відокремлює себе від етнокультури, однак, поширюючись, неминуче зазнає її впливу: включає, принаймні на рівні обрядів, деякі елементи місцевих звичаїв, легенд і міфів. Тому важливо брати до уваги модифікації, яких християнство зазнало в українському культурному просторі. Щоб утвердитись, християнство в Україні ввібрало в себе на обрядовому рівні елементи давніших (язичницьких) звичаїв. Крім того, релігійність українців зазнала західних, іноді суперечливих, впливів – католицизму, протестантизму тощо. Як зауважив І. Лисяк-Рудницький, не лише в політико-правовій культурі українців не прижився «візантіїзм», а і їхня релігійність значною мірою є «унійною». Ці впливи ослабили канонічний і ритуальний аспекти релігії, натомість посилилась роль внутрішньої віри. Любов до ближнього стала настільки важливою умовою любові до Бога, що це іноді спричиняло богоборство. Образ суворого Бога-Вседержателя і Бога караючого був пом'якшений в українців дуже поширеним культом Матері Божої. Усі ці ознаки гуманізації християнства виявилися також в українській теософії (Г. Сковорода). Не можна недооцінювати і впливу католицизму на релігійні вірування українців, хоча він значною мірою був ослаблений необхідністю протистояти польському культурно-державному тиску.

Українська професійна художня творчість, уся професійна українська культура (у т. ч. наука і філософія), що має тисячолітню історію, належить до європейських культур. Тому без знання античних і християнських джерел європейської філософії і культури багато чого в українській культурі не можна зрозуміти і пояснити.

Професійна художня творчість, джерелами якої є етнокультура і релігія, формує власні традиції: навіть найбільш «народні» витвори професійної мистецької творчості наївно розуміти як «голос народу». У професійному художньому творі елементи етнокультури і християнської релігії по-своєму привносяться і переосмислюються творцем. Водночас професійна художня творчість впливає на етнокультуру, особливо в період націостановлення.

До професійної культури, як відомо, належать не лише мистецтво, а й наука і філософія, яка увінчує органічний і вільний розвиток національної культури. Ті нації, що у Новий і новітній часи зробили найбільший внесок у розвиток філософії (французи, англійці, німці), мали для цього дві найважливіші передумови: відсутність національного гноблення (безперешкодний розвиток національної культури) і відносно високий рівень вільнодумства. Важливою негативною обставиною для розвитку української інтелектуальної культури, зокрема філософії, були дуже звужені (аж до ізольованості) контакти української культури з культурами інших європейських народів після включення України до складу Російської імперії. Ця ізольованість посилилась у часи комунізму внаслідок існування т. зв. залізної завіси. Тільки в 90-ті роки XX ст. у незалежній Україні сформувалися політичні передумови подолання наслідків цієї культурної ізоляції.

Органічними складовими української культури нині стали: сценічне мистецтво – драма, опера, оперета і балет; музичне мистецтво – оперна, симфонічна, хорова музика і пісенна творчість, зокрема, авторська пісня; образотворче мистецтво – живопис, скульптура, графіка; декоративно-прикладне мистецтво; кіномистецтво; самодіяльне мистецтво; народна художня та поетична творчість тощо.

Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших складових української культури – мову нашого народу. Переборюючи надзвичайно тяжкі умови свого розвитку та існування як у дожовтневий (1917 р.) період, так і аж понині, українська мова досягла досить високого рівня свого розвитку, поступово й неухильно входила в усі галузі суспільного життя свого носія. Процеси поширення суспільних функцій нашої рідної мови особливо активізувалися з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (1990 p.), Закону про мови в Україні (1989 p.), а також з проголошенням державної незалежності України (1991 p.).

Починаючи історію українського мистецтва від X ст. і до наших часів, ми констатуємо, що історичний процес розвою мистецтва на Україні поступає в тих самих межах, як і скрізь у центральній та західній Європі. Український народ живе спільним життям з Європою, і на Україні мистецька творчість постійно розвивається в тих самих загальних формах, що і в Європі, але разом із тим у деталях у такій мірі просякає характером української індивідуальності, що перестає бути європейським мистецтвом на Україні, але стає українським мистецтвом європейського народу. В тій самій мірі як італійці, французи, англійці, німці й інші народи мають один спільний загальний процес розвою мистецтва, а завдяки індивідуальності в деталях творять мистецтво італійське, французьке, англійське, німецьке, так до тої ж групи народів належать і українці й побіч них творять у тих же загальних нормах мистецтво українське

Дата добавления: 2014-11-06