Тема 4. Культурні процеси за литовсько – польської і польсько-козацької доби

1. Історичні умови розвитку культури українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.

2. Осмислення нових цінностей західноєвропейського Ренесансу. Поширення просвітництва. Братський рух та його культурні здобутки.

3. Архітектура, образотворче мистецтво, музика і театр.

4. Нові явища в галузі церковної культури: перекладання та полемічна література, греко-православне богослужіння. Становлення української літературної мови, ірмолойний спів і партеси.

1. Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, спустошливі турецько-татарські набіги, іноземний гніт спричинили складні процеси в розвитку української культури XIV-XVI ст. З 60-х років XIV ст. значна частина українських земель перебувала під владою Литви. Перші роки під владою Литви практично не внесли кардинальних змін у суспільний устрій українських земель, вони існували як окремі князівства. Але з часом політичні обставини складалися не на користь України: почав зростати авторитет Московського князівства, особливо після перемоги над татаро-монголами на Куликовому полі у 1380 році; виникла небезпека з боку німецьких рицарів, яка викликала занепокоєння литовського князя Ягайла. Наслідком політичних побоювань Литви став договір з Польщею 1385 р. За умовами договору литовський король Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою; він зобов'язувався прийняти католицизм і зробити його державною релігією Литви; приєднати до Польщі литовські та українські землі. Так звана Кревська унія відкривала шлях до полонізації українських земель та експансії католицизму.

Соціально-економічні умови, історичні обставини спричинили до підписання Берестейської церковної унії в жовтні 1596 р. Її підписанню передувало багато подій як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Не останню роль в її підписанні відіграла частина православних ієрархів, яка ще в 1590 р. вступила у таємні переговори з польським королем Сигізмундом III і висловила бажання приєднатись до католицької церкви. А в 1595 р. прихильники унії (за підтримки королівського уряду) направили своїх посланців – єпископа Луцького Кирила Терлецького та єпископа Володимирського Іпатія Потія в Рим, де вони у присутності папи Климента VIII прийняли його зверхність від імені всього православного народу. З цього часу католицизм став активно поширюватись на теренах України.

Влучну оцінку Берестейської унії дав Іван Франко: «Укладена за мотивами далеко більш політичними і адміністративно-дисциплінарними, ніж догматично-релігійними, Брестська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути,... та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір'ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні «руїну», а Польщі зародок політичного занепаду».

Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польсько-литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом ці обставини не припинили культурного процесу в українських землях, лише надали йому специфічних особливостей. По-перше, українські землі відновили економічні й культурні зв'язки з західними державами, які були зруйновані в період татаро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазнала істотного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму. По-третє, культурний процес в українських землях тривав в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом за сфери впливу. Вказані особливості притаманні усім сферам української культури періоду феодальної роздрібненості, але найрельєфніше вони виявляються у сфері освіти й книгодрукування.

2. У 30-х роках XV ст. в українських землях посилилось прагнення позбутися литовського панування, зміцніло тяжіння до відновлення державності. Центром духовного життя знову став Київ, що помалу відновлює значення «матері городів», а також Львів як важливий торговий і ремісничий центр, одне з чільних міст Галицької землі. У 1440 р. відновилося Київське князівство на чолі з Олельком Володимировичем. Його володіння охопили Переяславщину, Київщину, частину Чернігівщини, Полісся, Житомирщину, де політичне відродження колись могутньої держави – Київської Русі пов'язується з економічним і культурним піднесенням. Усе це вимагало практичних знань, розвитку світської науки. Київ став центром раціоналістично-гуманістичного руху, тут працював потужний осередок перекладачів, які ознайомлювали українську суспільність із досягненнями європейської культури.

Отже, вже у XV ст. в Україні, за словами Івана Франка, «повіяло тим новим європейським духом». Той дух виявився у розвитку міст, які одне за одним виборювали магдебурзьке право, створенні парафіяльних організацій міщан, формуванні козацтва – нової сили, що взяла згодом на себе відповідальність за збереження національної самобутності українства. Виявився той дух і в усе інтенсивнішому потягу до освіти української молоді: вже на початку XV ст. у Краківському університеті навчалося так багато вихідців з українських земель, що королева Бона розпорядилася спорудити для них спеціальну бурсу (гуртожиток) на вул.Вишневій (1409 p.), якою опікувався професор Ян Існер. Збереглися відомості, що вже у XIV ст. українці-русини навчалися у Сорбонні, Болонському, Падуанському, Празькому, Гейдельберзькому та інших університетах. Кожен з них так чи інакше усвідомлював належність до своєї народності, дбав про рідну культуру незалежно від місця гуманістичної діяльності. В європейських університетах українці не лише навчалися – вони ставали там професорами, навіть ректорами.

Отже, Олельковицький ренесанс можна вважати періодом формування гуманістичного світогляду в українській культурі, коли в центрі уваги постало земне життя людини і її діяльність. Ренесанс у європейській культурі – це сукупність явищ та ідей, що спричинили негативний вплив на феодальний світогляд. Епоха Відродження означає розвиток матеріальної та духовної культури, появу інтелектуальної течії, нового образотворчого мистецтва, нового способу осмислення людини і її ролі в земному житті, «ars nova» в музиці тощо. Поряд з інтересом до наукової та художньої літератури античних письменників Відродження заохочувало появу нового знання, що випадало із меж філософсько-богословської системи Середньовіччя. Це означало появу наук про природу і людину, інтерес до земного життя, з чим пов'язані гуманізм як духовний бік Відродження і його ідеологія. Ренесансний гуманізм увібрав риси античного й середньовічного гуманізму.

Античний гуманізм зосереджений на світському, космоцент-ричному знанні, де людина є господарем і прагне всім оволодіти. Гуманізм християнський проповідує любов і опіку: людина є сином Божим, у ній міститься часточка Бога – дух. Тому вона – вища істота, особистість, принаймні, повинна нею бути, відчувати потребу вивищуватися до Бога, прагнути заслужити Божу любов і благодать. Із цього випливав гуманізм ренесансний. Бог дав людині талант і розум, вона повинна в земному житті розвивати Божий дар і цим прославляти свого Творця. Ренесансна людина відчувала себе творчою особистістю, котра прийшла оволодіти цим світом як Божим творінням і збагачувати його, сотворюючи разом з Богом. У такому світогляді стало можливим гасло «Homo faber» – «людина – митець». Саме зародження такого світогляду помічаємо в період Олельковицького ренесансу в Україні.

Виховання і навчання в українських землях в добу феодальної роздрібненості грунтувалося на освітніх традиціях Київської Русі. У період переходу від язичництва до християнства паралельно існували язичницькі та християнські школи. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стала частиною загальнодержавної і церковної політики. Було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя – це прототип державного навчального закладу; школа «книжного вчення», основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчались діти ремісників і купців. Школи організовувались за грецьким зразком. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови, переважно грецьку й латинську. Викладання в школах провадилося церковнослов'янською мовою. Їх основним завданням було не лише здобуття початкової освіти, але й вивчення основ православного віровчення, єднання парафіян навколо церкви. Вказані типи шкіл проіснували аж до XVI ст. Пастор Павло Одерборн, який побував в Україні у 70 роках XVI ст., у своїх спогадах писав, що «русини завжди мали школи при церквах і монастирях, де діти навчалися основам письма і лічби, молитвам і апостольським символам».

У другій половині XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу польсько-литовської феодальної держави – Речі Посполитої. Виникла реальна загроза полонізації і окатоличення українського народу. Одним із засобів у цій справі стали католицькі освітні школи. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями – нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п'ять класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія і чотири роки – богослов'я. Освітні заклади організовувались на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1570 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії папа римський призначив Петра Скаргу – активного діяча єзуїтів. Скарга був безпосереднім учасником прийняття Берестейської унії 1596 р.

В Україні діяли 23 єзуїтські колегії. Найбільшими були колегії у Ярославлі (1574 p.), де навчався Б. Хмельницький, Львові (1608 p.), Луцьку (1614 p.), Києві (1647 p.), Кам'янці-Подільському, Вінниці, Перемишлі та ін. Викладання велось латинською мовою. На українських землях тоді паралельно з православними існували католицькі школи, а подекуди й протестантські.

В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало. Так, у найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450-1494). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника Михайла Доната (Котермака). 1468-го року його ім'я було внесене до списків студентів Краківського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже в 1470 році він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 – магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болонський університет – один з найуславленіших у Європі. Викладали тут відомі вчені, філософи, університет мав багаті культурні традиції.

Юрій Дрогобич викладав астрономію в Болонському університеті протягом 1478/79 навчального року, а також у 1480-1482 роках написав першу наукову працю – «Прогностична оцінка стану небесних світил протягом березня-грудня 1478 року». Це своєрідний астрологічний трактат, у якому вказані дні зміни фаз місяця, прогноз погоди, схема розташування планет у дванадцяти «небесних домах». На той час подібні астрономічні календарі користувалися великою популярністю серед італійської знаті. Юрій Дрогобич сподівався знайти багатого замовника і отримати гроші, що були необхідні для продовження навчання. Закінчивши один університет і отримавши ступінь доктора в іншому, вчений продовжував навчання – відвідував медичні студії.

До наших часів праця Юрія Дрогобича дійшла в рукописі відомого німецького гуманіста Гертмана Шеделя, який високо оцінив їх значення та наукову цінність. Як ректор Болонського університету Юрій Дрогобич склав іспит на звання доктора медицини. Ще кілька років Юрій Дрогобич залишався в Італії: викладав, займався медичною практикою, науковою діяльністю. У науковій спадщині збереглося лише чотири наукові праці Дрогобича. Всі вони з астрономії: астрономічні прогностики, а також трактати з медицини тощо.

З багатьох його робіт найвідомішою є друкована праця «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету». У науковій праці з точністю до години передбачено затемнення місяця 22 квітня і в ніч з 15 на 16 жовтня 1483 року; дається перелік днів, годин і хвилин основних фаз місяця протягом року; визначено географічну довготу багатьох міст, у тому числі, вперше, рідного Дрогобича, а також Москви і Вільно. Зроблено астрологічні прогнози щодо стану справ Священної Римської імперії: тут йдеться і про політичні події, про становище вір і сект. Складено також метеорологічний прогноз і прогноз епідемій. Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Юрій Дрогобич – перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі.

Інший славетний український поет-гуманіст, педагог – Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Ця територія в ті часи була заселена лемками. Він вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Магістр Павло з Кросна читав студентам Краківського університету лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекладав твори згаданих авторів та писав власні вірші.

В 1509 році були видані «Пісні Павла Русина з Кросно». Це найцікавіша літературна пам'ятка. У ній сконцентровано всю поетичну спадщину Павла Русина. Вірші цієї збірки різноманітні за тематикою, але переважають в них ренесансні й гуманістичні мотиви.

До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан. Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на Батьківщину. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського є «Про турецьку загрозу слово I та II-ге», видане у Кракові в 1543 р., «Про целібат», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Промова на похоронах Сигізмунда І». Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станіслава Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри.

Центральним принципом гуманізму С. Оріховського була ідея спільного блага, основу якої становлять патріотизм, служіння державі, суспільна активність. Найбільшу роль він надав патріотизму, котрий зводився до рангу вищої доброчесності.

Зачинателі української гуманістичної культури Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй та інші зробили вагомий внесок у розвиток правознавчої науки, в числі перших у європейській філософській думці вони заперечували божественне походження влади, висловлювали ідеї освіченої монархії, обмеження її влади законом, виступали проти підпорядкування світської влади духовній. Діяльність українських гуманістів означеного періоду залишила помітний слід в історії української культури, сприяла розвитку й поширенню патріотичних почуттів, пробудженню національної свідомості, поширенню просвітництва й наукових знань в Україні.

На межі XVI-XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які грунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577-1582 pp. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалось з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою «Семи вільних мистецтв». Тут вивчалися богослов'я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов'янська, польська, грецька та латинська мови.

Острозька школа підготувала цілу плеяду відомих культурних і церковних діячів, письменників-полемістів та перекладачів. Саме в стінах школи були опубліковані полемічні твори Василя Суразького «Про єдино істинну православну віру», антикатолицький збірник «Книжиця», до складу якого увійшли послання І. Вишенського до К. Острозького, «Апокрисис» Христофора Філалета та інші. Тут були написані й видані перші полемічні твори ректора вищої школи Г. Смотрицького – «Ключ царства небесного» та «Календар римський новий», котрі започаткували українську полемічну літературу.

Найактивніша діяльність Острозького культурно-освітнього центру припадає на період підготовки Берестейської церковної унії. Її наслідком була поява талановитих полемічних творів, у яких на основі розвитку реформаційних ідей викристалізовується оновлена релігійна доктрина острозьких книжників.

Острозький культурно-освітній центр був одним з відомих осередків розвитку ренесансно-гуманістичного світогляду в Україні. У межах цього світогляду відбувалася поступова переорієнтація від теоцентризму до антропоцентризму, становлення ідей єдності земного і небесного світів, духовного та тілесного начал. У центрі гуманістичного світогляду стояла ідея людини, її самоцінності. Піднесення ролі індивідуальних рис людини значно позначилось на творчості учасників Острозького науково-літературного гуртка, що виявилось у ставленні до окремих осіб та їхніх вчинків. Особливо багато віршів було написано «на герб» засновника академії – князя Костянтина Острозького. Діяльність Острозького культурного центру збагатила культуру не лише українського народу, але й культуру східнослов'янських народів.

Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл. Їх програма була майже однакова; в них вивчали латинську і грецьку граматику, риторику і піїтику, діалектику та математику. Основна увага приділялася вивченню основ віровчення й теології. Мета цих шкіл була різною. Польський дослідник Й. Лукашевич, аналізуючи освітницьку діяльність протестантів, зазначав, що саме через неї відбувалася популяризація нової віри, оскільки їхні школи створювались при релігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Таку ж пропагандистсько-виховну мету у своїй просвітницькій практиці виконували католики та православні. Школа стала основною ідейною зброєю в руках православних в боротьбі з експансією католицизму в Україні, єзуїтів – у контрнаступі проти протестантизму. Освітня справа розвивалася в контексті релігійної полеміки, що охопила Україну в ті часи.

Вагомий вклад у розвиток української культури внесли церковні братства. Виникнення церковних братств припадає на кінець XVI ст., коли православна церква зазнала глибокої кризи, втратила свою монополію у суспільному житті, а католицька, уніатська і протестантська церкви активно боролись за поширення свого віровчення в українських землях.

При Львівській школі була власна багата бібліотека. В ній зберігалися грецькі та латинські видання творів Арістотеля, Платона, інші філософські трактати. Поряд з ними бібліотека мала твори римських поетів Вергілія, Овідія, Ціцерона, істориків Лукіана, Валерія Максима тощо. Велика увага приділялась вивченню музики. Взагалі вважається, що саме братські школи започаткували музичну освіту в Україні.

Львівська Успенська братська школа користувалась високим авторитетом. Перший ректор школи, грецький і український культурно-освітній діяч Арсеній Еласонський в 1586-1588 pp. уклав «Порядок шкільний», що став одним з найстаріших шкільних статутів Європи. Головною ідеєю статуту була ідея станової рівності. В ньому наголошувалось, що «багаті над убогими в школі нічим не можуть бути вищими, крім тільки наукою». Навчання у братській школі мало демократичний характер. «Порядок шкільний» був взірцем для всіх інших братських шкіл. Під керівництвом А. Еласонського 1591 р. було видано «Адельфотес» – перший підручник грецької мови зі словеноукраїнським перекладом. Написані викладачами Львівської Успенської братської школи підручники поширювалися в Україні, Білорусії, а також в Росії і Молдові. Педагогічна, літературно-філософська і видавнича діяльність Львівської братської школи сприяла піднесенню української культури.

У цілому в кінці XVI – на початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти братських шкіл: у Перемишлі, Луцьку, Кременці, Кам'янці-Подільському, Городку та інших містах. Відповідно до статутів братських шкіл, учитель мав бути носієм високих моральних якостей, на нього покладалась чимала частина відповідальності за виховання учнів. Стосунки між учителями та учнями визначались успіхами останнього, а критерієм оцінки виступали знання, й аж ніяк не матеріальний достаток чи належність до майнового стану.

Основою створення братських шкіл були добровільні пожертвування членів братства. Саме цей фактор і визначив їх становий характер. Діти з бідних сімей та сироти навчались безкоштовно.

Києво-Могилянська академія за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти. Тут викладалися згадані «сім вільних мистецтв», студенти діставали ґрунтовну підготовку з класичної літератури, історії, географії, математики, медицини і філософії. Значна увага приділялася вивченню мов, зокрема старослов'янської, грецької, латинської, польської, а згодом французької і староєврейської. Після загальноосвітньої підготовки починалося вивчення богослов'я та юридичних наук. Правда, богословські науки в академії викладалися з великими перервами, оскільки польські панівні кола їх забороняли, побоюючись, щоб навчальний заклад не став ідеологічною опорою православ'я.

Києво-Могилянська академія була вищою школою загальноосвітнього характеру. До неї вступала молодь всіх станів українського суспільства, починаючи від шляхти й козацької старшини і закінчуючи міщанами й селянами. Крім українців та білорусів до академії вступали росіяни, румуни, болгари, серби, а потім греки, араби. Вона була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, де готувались кадри для всього православного світу. Академія відіграла значну роль у розвитку освіти, науки і культури в Україні XVII-XVIII ст.

Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. Поява книгодрукування – значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури – мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність.

Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і поліграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з'явилися у 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були «Осьмигласник», «Тріодь цвітна», «Часословець». Українським першодруком вважається «Апостол», надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. «Апостол» історично започаткував розвиток друкарства в Україні.

Одночасно з «Апостолом» І. Федоров видає навчальні книги – граматки. Зразком такої книги є «Буквар», надрукований у 1574 р. «Буквар» складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна пам'ятка шкільної освіти.

Згодом Іван Федоров переїздить до Острога. Князь Костянтин Острозький, захоплений ідеєю боротьби за національну культуру, за відстоювання позицій православ'я, вирішив видати повний текст Біблії. На той час повного тексту Біблії не існувало в жодного православного народу. Православні користувалися рукописними зошитами окремих частин Біблії. В 1581 р. Біблія була видана І. Федоровим в острозькій друкарні. В основу Острозької Біблії покладено текст 70 «полковників» – грецький переклад. Це видатна подія в історії української культури.

Засновники й діячі братського руху, зокрема Л. Зизаній, Ю. Рогатинець, К.-Т. Ставровецький, сприяли формуванню в Україні ренесансного індивідуалізму. Характерним його проявом було усвідомлення важливості власної творчості, значення особистого авторства. У кінці XVI – на початку XVII ст. вперше більшість передмов до українських друкованих книг і значна частина творів письменників була підписана авторами. Саме в цьому виявляється істотна відмінність ренесансної творчості від пізньої середньовічної літератури, що переважно залишалася безіменною.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

3. Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті європейських архітектурних традицій і зазнали вагомого впливу ідей християнства. Архітектурні пам'ятки України цієї доби можна поділити на три групи: оборонні споруди, споруди-замки; церковне будівництво.

Особливістю пам'яток архітектури й образотворчого мистецтва є те, що в них формувався український стиль. Він характерний для архітектурних споруд Західної України, де ренесансний стиль поєднувався з українським народним стилем, який був перенесений з дерев'яного у кам'яне будівництво. Цей стиль яскраво виявився у будівництві храмів і замків.

Церковне будівництво України вирізнялося архітектурними забудовами – «зрубними храмами» – трибанні та п'ятибанні церкви (XPV-XVI ст.). Вони на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква Св. Духа (с. Потеличі Львівської області, 1555 р.) та церква Св. Миколая (м. Чернівці, 1607 p.).

Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння, а від середини XVII ст. – риси бароко. У цей період в Україні існували дві архітектурно-будівельні школи: галицька та волинська. Для галицької архітектурної школи характерним типом забудов була кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами, що піднімалися над спорудами. З-поміж мурованих кам'яних споруд галицької архітектурної школи вирізняються замки у Білавані, Чернієві, Хотині, Кременці, Кам'янець-Подільському, Білгороді-Дніпровському, Олеську. В архітектурних спорудах оборонного типу олинської школи використовували великоформатну цеглу. Цегляні башти цієї школи мають вигляд могутніх циліндрів, яким належала важлива роль у системі укріплень. Це засвідчує, зокрема, Острозький замок.

У першій половині XVII ст. замість стінових замків почали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата (м. Золочів, м. Підбірці) або у формі п'ятикутника (м. Броди).

У храмовому будівництві з'явилися нові тенденції – споруди урочистого стилю. Наприклад, у м.Холмі були збудовані вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми та Дем'яна, які за оригінальністю не поступаються давнім шедеврам мистецтва. До кам'яних споруд цього періоду необхідно віднести церкву св. Онуфрія у Львові (XV ст.) та церкву св. Ї. Предтечі (XVI ст.) у Кам'янець-Подільському.

Церковне та світське будівництво зазнало сильних впливів ренесансного стилю, який поширився в Україну із Венеції та італійської частини Швейцарії.

У Львові найбільший розквіт Ренесансу припадає на 70-90-ті роки XVI ст. До найстаріших забудівель «золотого віку» львівського архітектурного Ренесансу належать будинки на площі Ринок – «Чорна кам'яниця» (1588-1589 pp.), архітектури П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський; будинок Флорентійського різьбяра Бандінеллі, який 1627 р. заснував у м. Львові першу пошту.

Найвизначнішим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди. Це, наприклад, тридільна і трикупольна церква Св. Успення Богородиці (1591-1630 pp.), архітектори П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний. Успенська церква – архітектурний ансамбль, що складається із трьох частин: вежа Корнякта, каплиця Трьох Святих (перлина народної архітектури XVI ст.) і власне самої церкви. Каплицю побудував архітектор П. Красовський із кам'яних квадратних плит у 1578-1591 pp. Вона має чудовий портал зі звіринним і рослинним орнаментом.

Гуманістичні ідеї епохи Ренесансу мали вплив і на розвиток образотворчого мистецтва, що характеризувалося монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка, високою професійністю виконання. В образотворчому мистецтві поступово утверджувався реалістичний напрям, особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачали нерухомість і часто набували рис простих людей.

Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона «Богоматері Печерської-Свенської». її прототипом стало зображення «Богоматері Кіпрської на троні», однак київський іконописець фігури ангелів замінив постатями вітчизняних святих, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія та Феодосія. їхні образи приваблюють щирістю, безпосередністю.

У XIV–першій половині XVII ст. вагомих здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони розвивалися у тісному зв'язку зі змінами, що відбувалися в народному побуті та звичаях, а також у діяльності скоморохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і театральні вистави. Музиканти, співці, танцюристи об'єднувались навколо монастирів та єпископських кафедр. Вони створювали пісні на честь бойових подвигів князів і дружинників.

Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. Поряд з календарними піснями розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, виявилися риси, притаманні українській музиці.

У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникли історичні пісні, що прославляли героїв боротьби з татарськими і турецькими завойовниками. З-поміж пісень найвідоміша народна пісня про Байду.

Розвиток різних видів інструментальної музики тісно пов'язаний із мистецтвом скоморохів, де тісно перепліталися гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. В народному побуті широкої популярності набули танцювальні жанри інструментальної музики. Тут виконувалися широко відомі танці – гопак і гопачок.

В українській музичній культурі чільне місце у той час посідали історичні пісні та думи. їх виконавцями були кобзарі, котрі мандрували по містах і селах України, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на боротьбу за волю України.

Наприкінці XVI ст. істотно розширилася сфера театрального мистецтва. Витоки українського театру беруть початок від народних ігор Київської Русі, де часто використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету. Від 1573 р. бере початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Подальший розвиток театру пов'язаний із виступами скоморохів – народних співаків, музикантів, танцюристів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників та ін. Скоморохи поділялися на осілих і мандрівних. Комедійні сцени розігрувалися під відкритим небом, на площах, вулицях, ярмарках.

В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виник шкільний театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI- на початку першої половини XVII ст. почав використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної та великодньої тематики.

У першому десятилітті XVII ст. в Україні започаткувалася українська побутова драма. До цього жанру належить унікальне видання віршованої «Трагедії руської» невідомого автора. Зміст твору дуже близький до зразків української народно-поетичної творчості.

Здобутки духовної культури українського народу початку XIV – першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок її з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, а й світової культури.

4. В кінці XVI- до початку XVIII ст. поширилась полемічна література, яка боролась із католицькою церквою. Письменники-полемісти – Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Захарія Копистенський – обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову.

Розгорілася палка релігійна полеміка. На твір єзуїта Пйотра Скарги «На захист Брестської унії» (1597р.) острозький шляхтич Христофор Філалет публікує свій «Апокрисис», а Іп. Потій 1599 р. відповідає останньому в свою чергу «Антиапокрисисом». У Львові виходить трактат «Пересторога», а найяскравіше із своїми полемічними творами виступає чернець Іван Вишенський.

Православні автори (під впливом, до речі, протестантства) відкидають посягання єпископів на виключне право приймати рішення щодо життя церкви, викривають егоїстичні мотиви цих рішень, безжалісно таврують греко-католиків і єзуїтів, а також і моральну розбещеність сучасного суспільства загалом, Ів.Вишенський оплакує закріпачення селян, викриває їхніх визискувачів. Однак поряд з тим він виступає і проти сучасних культурних віянь, прогресивних реформаторських ідей і освіченості, закликає повернутись до дідівської простоти і стародавньої віри.

Полеміка кінця XVI- поч. XVII ст. мала свої негативні сторони. Вона поставила українців у цілковиту культурну конфронтацію з Польщею і змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою і зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Величезна більшість приймала католицтво й згодом полонізувалася. Так українці втратили свою еліту – шляхту. Далі, поділ українців на дві конфесії поклав початок різким відмінностям в майбутньому між східними та західними українцями.

Але позитивним наслідком релігійної полеміки можна вважати загальне культурне піднесення і чіткіше усвідомлення українцями своєї етнокультурної самобутності.

У другій половині XVII – першій половині XVIII ст. в Україні розквітла багатоголоса церковна музика барокового стилю, яка за своїм високим художнім рівнем, національною самобутністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі та малярству. Цей спів в Україні називали партесним (від лат. pars – частина, участь, партія), і така назва збереглася до наших днів. Виникла дуже велика кількість партесних творів.

Створюючи українську партесну музику, митці засвоїли композиторську техніку концертуючого стилю західноєвропейської та польської церковної музики. У багатоголосому викладі українські композитори орієнтувалися на чотириголосу акордову вертикаль, яка може подвоюватися і потроюватися.

У партесній музиці яскраво проявилися барокові стильові риси, зокрема, і в жанрі партесного концерту. До барокових рис належить об´ємне відчуття простору в партесній музиці. Багатохорова фактура партесних творів з колористичним зіставленням великої і малої кількості голосів, їх поступовим імітаційним включенням створювала ефект широкого різнотембрового простору.

Українська музика доби бароко – найвище досягнення національного мистецтва. Отже, провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як «київський розспів» він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

З розвитком партесного співу почали з´являтися й Теоретичні посібники, які давали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. М. Дилецький, будучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат «Граматика музикальна», яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували.

Дата добавления: 2014-11-06