Тема 5. Українська культура доби козацько-гетьманської держави. Українське бароко

1. Історичні умови розвитку української культури другої половини XVІІ-XVІІІ ст. Реформація церкви та освіти, розвиток науки. Українська барокова література.

2. Козацтво та його роль у формуванні національної самовизначеності української культури. Українське бароко в архітектурі, образотворчому мистецтві, граверстві.

3. Формування українського театру. Музичне життя України другої половини XVІІ-XVІІІ ст.

4. Усна народна творчість, декоративно-ужиткове мистецтво.

1. Період XVІІ-XVІІІ ст. став для України часом небувалих змін. На історичну арену як потужна політична сила виступає козацтво. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького привела до відновлення й утвердження Української держави – Війська Запорізького. Доба Руїни та Гетьманщини призвела до занепаду цієї державності і до поділу України спочатку між Росією та Польщею, а згодом (після поділів Польщі) між Росією та Австрією. Тому культурний розвиток проходив значною мірою в несприятливій атмосфері, продиктований імперськими амбіціями могутніх сусідів.

Проте українська культура XVІІ-XVІІІ ст., незважаючи на складні історичні умови, розвивалася. Більше того, саме цей період дослідники називають золотою добою української культури.

Хронологічні рамки бароко (італ. «barocco» – примхливий, дивний) в Україні сягають двох століть – XVІІ та XVІІІ-го. Своєрідністю українського бароко стала загальнонаціональність цього стилю. Якщо в Наддніпрянщині майже не відчувалися впливи ренесансної культури, вони в основному зосереджувалися на заході країни, то барокова культура переноситься на Лівобережжя.

Розвиток освіти в Україні був пов'язаний з реформаційними процесами в церковній галузі, які започаткував П. Могила. У 1632 р. він стає митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Освіта та її розвиток стали головним змістом його релігійної, культурної та політичної діяльності. Втіленням програми національної освіти стала Києво-Братська колегія, утворена з ініціативи П. Могили в 1632 р. Пізніше вона перетворилася у знамениту Києво-Могилянську академію (1701 р.).

В середині XVII ст. освіта в Україні досягла значного розвитку. Завдяки широкій мережі шкіл, грамотність охопила всі верстви населення.

Наукова думка в Україні кінця XVІІ-XVІІІ ст. зосередилася навколо діяльності Києво-Могилянської академії. Провідне місце в її розвитку посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, Г. Кониський та ін.

Почесне місце в розвитку вітчизняної філософської думки, започаткованої в Київській академії, належить її вихованцю Г.Сковороді, який, без сумніву, був найсамобутнішим українським мислителем XVІІІ ст.

Протягом XVІІІ ст. в Україні накопичуються історичні знання – продовжується традиція козацького літописання, створюються перші історичні праці. Першим друкованим систематизованим посібником з вітчизняної історії став «Синопсис» або «Краткое описание от разных летописцев о начале славяно-русского народа».

Природничі і математичні науки пов’язані також з Києво-Могилянською академією. Першим відомим теоретичним курсом математики був курс лекцій Ф. Прокоповича.

Медичні установи в Україні з'явилися на початку XVIII ст. У Лубнах у 1707 р. відкрилася польова аптека. Перша в Україні спеціальна медична школа виникла у 1787 р. в Єлисаветграді.

У розвитку освіти й науки в Україні велику роль відігравало книгодрукування. Воно зосереджувалося у друкарнях Києво-Печерської лаври, чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря, Львівського братства, з 30-х рр. XVІІІ ст. діяла Почаївська друкарня. У XVІІІ ст. в різних містах України: Кременчуку, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та ін. виникають друкарні.

Перші появи барокового стилю в літературі помітні уже на межі XVI-XVII ст., останній наприкінці XVIIІ ст. Характерні жанри літературного бароко: віршова поезія, зокрема, епіграми та панегірики – часто у формі складних декламаційних композицій. Як один з перших прикладів бароко в літературі можна назвати твір К. Саковича (в 1620-1624 рр. викладач і ректор Київської братської школи), написаний з приводу смерті гетьмана П.Сагайдачного. Зразком українського літературного барокового стилю є твори І.Величковського – автора панегіриків, епіграм, курйозних та ліричних віршів релігійного та світського вмісту.

У другій половині XVII-XVIIІ ст. продовжувався розвиток полемічної прози, спрямованої на відстоювання православ’я. Відомими письменниками-полемістами були Л. Баранович, І. Галятовський, І. Гізель та ін.

2. Запорізьке військо було осередком збереження національно-культурних основ. У цій народній армії, яка складалася з представників різних верств населення, була сформована військова школа. Вона була покликана формувати у людини такі якості, як стійкість, мужність, відданість, вірність тощо. Козацьке середовище намагалося існувати за лицарськими принципами, головними з яких були стриманість, терплячість, хоробрість, сміливість, здатність до самопожертви. При цьому всі козаки вважали себе товаришами та братами, мали рівні права, підкорялися волі громади, суворій дисципліні та авторитету обраної влади. Такі порядки визначали характер козацького життя не тільки на Запоріжжі, а й на всіх контрольованих козаками територіях. Усе це сприяло духовному піднесенню народу, яке яскраво віддзеркалилося у подальшому розвитку культури.

Образ одухотвореного воїна, лицаря-філософа, створюваний українською культурою XVII ст., не був поетичною фікцією, грою фантазії митців, підігрітої тодішньою патріотичною пропагандою. Козацтво справді виявилося значною культурною силою, причетною до складних, а часом і драматичних духовних шукань своєї доби.

Українське бароко нерідко називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Як велика військова і значна суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного культурного та естетичного середовища, виступаючи рушієм духовного життя й творцем самобутніх художніх цінностей.

Після переходу Гетьманщини під протекторат Росії (1654 р.) на Лівобережжі стрімко розвивались старі й з’являлись нові міста. З другої чверті XVIIІ ст. провідне місце в будівництві зайняли монастирські і палацові комплекси, які вносили нові акценти в зовнішній вигляд міст. Житлові та інші споруди нерідко зберігали оборонні риси, щоправда вони мали лише декоративний характер.

Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю бароко, для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. Особливе місце в будівничій, насамперед церковно-будівничій, справі дослідники відводять гетьману І. Мазепі. В історію культури навіть увійшов термін «мазепинське бароко».

Серед визначних архітектурних споруд доби бароко слід також виділити Преображенську церкву у Великих Сорочинцях (1732 р.), Андріївську церкву у Києві (1744-1767 рр.), собор св. Юра у Львові (1744-1770 рр.) та ін.

Видатні українські архітектори-будівничі XVIIІ ст.: Степан Ковнір, Іван Зарудний, Іван Григорович-Барський.

Найвизначнішою пам’яткою дерев’яної церковної архітектури XVIIІ ст. є Запорізький собор, зведений народним майстром Я. Погребняком.

Образотворче мистецтво часів бароко, як і архітектура, позначена особливою національною індивідуальністю, яка знайшла своє втілення у виникненні особливих жанрів малярства, суто українському відтворенні образів, позначеному потужним впливом народної культури. Особливими пам’ятками монументального живопису були іконостаси. В цій галузі працювали видатні майстри – І. Руткович, І. Бродлакович, І. Кондзелевич.

Серед різних жанрів світського мистецтва основне місце посідав портрет. Портретний живопис активно розвивався з кінця XVII ст. і впродовж XVIIІ ст. і йшов у парі з релігійним. Портретне мистецтво в східній і західній частині відрізнялося, але барокова концепція була спільною і тому різкого розподілу між ними не було.

Видатними українськими живописцями XVIIІ ст. були А. Лосенко, Д. Левицький, В. Боровиковський, К. Головачевський.

Основоположником української школи граверства був О. Тарасович – найвидатніший митець Східної Європи, автор портретів королів та інших знатних осіб, а також ілюстрацій, релігійних образів тощо. До його школи належали: Д. Галаховський, І. Стрельбицький, І. Щирський, М. Семенів та ін. Окреме місце серед них посідав І. Мигура, який поєднував своєрідний стиль з елементами народного мистецтва.

Після 1709 р. почався занепад граверства. Воно почало відроджуватися в 30-40-х роках XVIIІ ст. Найбільшим його осередком був Київ, де працювало багато граверів на чолі з А. Козачковським та Г. Левицьким – найвизначнішим українським гравером.

У Львові також працювали знані майстри граверства: І. Филипович, Т. Корнахольський, І. Вишловський та ін.

Українська культура мала свій вплив на розвиток культурних процесів Росії. Відомий архітектор і художник, представник стилю українського бароко І. Зарудний започаткував цей стиль у Росії. У другій половині XVІІІ ст., після скасування самоврядування в Україні, українські митці переїхали до Петербурга, де намагалися створити «всеімперський» мистецький центр. Серед них – А. Лосенко (став ректором Петербурзької академії мистецтв), К. Головачевський, Д. Левицький, В. Боровиковський. Українські митці завершили своєю творчістю розквіт доби козацького бароко, остаточно поєднавши українське мистецтво із західноєвропейським. Одночасно своєю творчістю вони започаткували новий період розвитку російського мистецтва, виводячи його на широкі світові шляхи.

3. У стилі бароко написана значна кількість драматичних творів XVII-XVIII ст. Бароковою називають одну з найстаріших шкільних драм невідомого автора «Олексій, чоловік божий» (1673-1674). Драма Ф. Прокоповича «Володимир» (1705р.) написана на сюжет давньої української історії, вона описує запровадження князем Володимиром Великим християнства.

Розвивалися в той час морально-дидактичні та повчальні твори з алегоричним змістом («Воскресеніє мертвих» Г. Кониського, «Трагедокомедія» В. Лащевського). У шкільних драмах всі постаті були алегоричними – поряд з історичними персонажами тут діяли Розум, Фортуна, Віра, Надія, Любов, Заздрощі, Ворожнеча і т. д.

На відміну від шкільної драми, героями інтермедій були селяни, козаки, міщани та інші представники народу. Тут відтворюється народний побут, пісні, звичаї. Спочатку інтермедія – це комічна вставка між двома частинами шкільної драми; до середини XVIII ст. інтермедія стає самостійним театральним жанром.

Шкільна драма, інтермедія, слугувала основою виникнення шкільного театру. Центром цього розвитку в XVII-XVIIІ ст. була Києво-Могилянська академія.

XVIII ст. називають часом розквіту вертепу – лялькового театру. Наприкінці XVIII ст. на українських ярмарках з’являється нова форма народного театру – райок.

Риси барокового стилю притаманні і музичній культурі, процес формування якої відбувався у XVII-XVIII ст. Найвизначнішими центрами музичного життя на Україні в цей час були Києво-Могилянська академія та Василіанська Почаївська лавра.

У професіоналізації музичного мистецтва значну роль відіграла фахова освіта. Цьому сприяли ґрунтовні теоретичні праці, зокрема, «Граматика музикальна» (1677р.) М. Дилецького. Це був перший і довгий час єдиний у Східній Європі підручник теорії музики, що узагальнив практику партесного (багатоголосного) співу і композиції.

Києво-Могилянська академія виховала багатьох відомих українських компо­зиторів. Найталановитішими серед них були М.Березовський та А.Ведель.

У Київській академії здобули також освіту відомі регенти і вчителі музики Й. Мохов, В. Сербжинський, С. Лободовський, Г. Барсенович. Останній склав «Правила для нотного та ірмолойного співу».

Розвивалась музична культура і на західноукраїнських землях. Зберігся реєстр нотних зошитів з 1697 р., які використовували учні Львівської братської школи. В ньому є твори на 3-12 голосів. Збереглися дані про вчителів музики Львівської братської школи, серед них композитори Пекулицький, Гавалевич, Базилевич, Панькевич. У 1700 р. у Львові було здійснено перші нотні набірні видання ірмологіонів.

У другій пол. XVIII ст. поширюються романси, які виконувалися у супроводі фортепіано або гітари. Популярними стали пісні-романси «Їхав козак за Дунай» С. Климовського, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка та ін.

4. Своєрідний стиль і характерні типи виробила усна народна творчість – думи, пісні, казки, легенди, обрядова поезія тощо. Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили надбання української культури великим циклом дум та історико-побутових пісень. Патріотизм, героїзм, мужність, презирство до смерті, волелюбність, миролюбність перелилися у поетичні рядки. Безіменні автори в думах і піснях у високохудожній формі зафіксували історію козацького руху. Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персоналії, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі.

Кобзарі виконували у той час кілька соціальних функцій. Перша суто творча – складання дум і пісень, в яких розповідається про звитягу козаків, друга – пропагандистська.

Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було багато освічених людей, майже кожен козак був письменний, тут зазвичай можна було зустріти випускників Києво-Могилянської академії чи інших навчальних закладів України та Європи.

У стінах Києво-Могилянської академії народилося багато поетичних творів, які виходили за її межі, переспівувалися і переказувалися народом. Велику популярність здобули в народі думи «Висипався Хміль із міха і наробив ляхам лиха», «Ой горе тій чайці». А думу «Про втечу трьох братів з Азова» дослідники відносять до найвищих витворів світової культури. У XVІІІ ст. усна народна творчість широко проникає в писемну діяльність.

Абсолютно новим жанром стала «народна картина». Це – в першу чергу серія козацьких образів: «Козак Мамай», «Козак з бандурою». Художній образ козака, ще до появи у витворах народного живопису, здобуває конкретні обриси в усній народній творчості, відображаючи ідеї свободи та незалежності.

В період XVІІ-XVІІІ ст. продовжувало удосконалюватися ужиткове мистецтво. Кераміка, гутне скло, вироби з дерева, металу та ін. мали широкий вжиток у побуті. У цих виробах проявлялася народна фантазія та давні художні традиції українського народу. Осередками виготовлення керамічних виробів в Україні були Київ, Харків, Львів та ін. міста. В цих містах виготовляли найрізноманітніший мальований посуд, стильові особливості якого ґрунтувалися на традиціях народного мистецтва.

Значне місце посідали вироби з гутного скла, що мали широкий і різноманітний асортимент. Особливо популярними були зображення козаків, музикантів, різних тварин.

Дальшого розвитку набули ливарництво та ювелірна справа. Ливарники Києва, Стародуба, Глухова, Чернігова, Ніжина виготовляли гармати і дзвони, оздоблені орнаментами, гербами та написами. Київський майстер О.Петрович відлив 100-пудовий дзвін для Видубицького монастиря (1690 р.), 800-пудовий дзвін для Софії Київської. Відомі глухівські гарматники Йосип та Карпо Балашевичі. Високими декоративними якостями вирізнялися церковні речі та ювелірні вироби світського вжитку – тарілки, чарки, ложки, прикрашені скульпторами того часу – І. Равичем, П. Волоком, І. Завадовським. Ювелірне мистецтво позначилося і на оздобленні гармат та церковних дзвонів. Головна ж роль в ужитковому мистецтві належала виробам з дерева. З нього виробляли меблі, посуд і різноманітні господарські речі.

Дата добавления: 2014-11-06