Тема 3. Культура Київської Русі

1. Утворення середньовічної держави Київська Русь. Християнсько-язичницький синкретизм як його світоглядна основа.

2. Світська культура Київської Русі: початок письменності, освіти і наукових знань. Архітектурні пам’ятники, монументальний живопис.

3. Народна культура Київської Русі. Обряди, звичаї. Українська народна творчість.

1. В IX-X ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна держава – Київська Русь, яка відіграла важливу роль в історії не лише східноєвропейської, а й західноєвропейської цивілізації. Політичне об'єднання східнослов'янських і деяких неслов'янських племен сприяло їх етнічній консолідації, формуванню єдиної древньоруської народності, її культури. В лісовій зоні населення перейшло до орного землеробства, а в лісостеповій – до дво- і трипілля. У цей час виникають міста як центри ремесла і торгівлі. Вже у IX ст. Русь називали за її межами Гардарікою, тобто «країною міст».

Про те, що після офіційного прийняття християнства продовжували існувати язичницькі капища, свідчать археологічні розкопки, зокрема святилищ Збруцького культового центру. Археологи пов´язують формування цих городищ з реформою 988 року, яка супроводжувалась ліквідацією практики ідолопоклонства. Це змушувало язичників, особливо жерців, що не хотіли приймати християнство, втікати далеко в ліси і будувати там язичницькі капища. Вони всі розміщувались далеко від центрів цивілізації, куди переміщалися магічно-ритуальні традиції. Зберігаючи поганські обряди та ідолопоклонство, ці культові центри продовжували практику людських жертвоприношень до кінця 13 ст. Боротьба між двома світоглядами приводила і до того, що, як свідчать писемні джерела, язичники приносили в жертву християн.

На календарно-обрядовий цикл, в основі якого лежали старі вірування та уявлення, накладалися церковні свята, які за своєю суттю, традиціями та ритуалами залишились язичницькими. Більшість дослідників визнає, що відмінною рисою розвитку народних поглядів, а відтак – засад творчості є глибока консервативність. Це стосується не тільки слов´янських народів. Скрізь, де християнство, яке за своєю суттю є віровченням, а не релігією, злилось із місцевими традиціями, утворилася своєрідна нова релігія, уподібнена до тої, яка побутувала на тих чи інших територіях в минулому. Звідси – різні варіанти християнства на різних землях.

Таким чином, християнство впливало на розвиток народної творчості в різний спосіб: спочатку – у вигляді окремих елементів та вкраплень у твори усної словесності, що до цього часу зберегли свій язичницький характер, а згодом – значно глибше. Не всі жанри народної творчості однаковою мірою зафіксували відбитки того чи іншого світогляду. Кожен із жанрів має свою історію творення та розвитку, відчуваючи різні впливи. Незаперечним залишається той факт, що під впливом християнства в усній народній творчості, як і в культурі в цілому, утворився своєрідний релігійний синкретизм (поєднання), що виявився у співіснуванні язичницьких поглядів, мотивів, обрядів та символів із християнськими. Під цим кутом зору історичних зв´язків та функціонування усної народної творчості і будемо розглядати далі розвиток окремих фольклорних жанрів та їх поетику.

2. Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IХ ст. У «Житії» слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 р. в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані «руськими письменами». Ці ж «руські письмена» згадують й арабські письменники Х ст. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця).

Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами – грецькою і староруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) – Костянтина (в чернецтві – Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма – кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця – розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути письменним означало знати латинь, на Сході – арабську. Арабська для багатьох мусульманських країн була чужою мовою, як і латинь для Європи, і тому національні літератури європейських держав тієї епохи майже невідомі. У цьому розумінні українська література старша за німецьку, французьку та англійську.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятники світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). У сучасному перекладі М.Т. Рильського «Слово про Ігорів похід»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов”янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словеньська мова і руська одне є».

Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася на два найважливіших джерела – усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора «Слова о полку Ігоревім», народні мотиви лягли в основу творчості «віщого Бояна», якого він назвав «солов'єм старого часу». Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії – колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в ХI-XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум'яка – безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам'яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира – Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Так були оброблені «Історія Іудейської війни» Іосифа Флавія, «Повість про Акира Премудрого», «Хроніка» Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавілону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії.

Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. «Повість временних літ» є літописним зведенням. Вона була створена на початку ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х-ХI ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис.

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало «Слово про закон і благодать» ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом.

Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є «Благання» Данила Заточника. Заточений ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів'я і приказки.

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий «Ізборник», присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». Перу князя Володимира Мономаха належить «Повчання», адресоване дітям. Головна його ідея – турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.

Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, не треба забувати, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, в якій об'єдналися складні і досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим світосприйняттям, де людина «розчинена» в природі, і християнство з його закликом до відмови від грішного буття та орієнтація людини на «божественні цінності»), стала героїчна поема «Слово о полку Ігоревім». В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленості. Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. «Слово о полку Ігоревім» – яскраве свідчення того, що і після політичного роздроблення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 р. заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого – приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією – головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Арістотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: «Фізіолог» – популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і «Шестиднев» – тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт – ченцем Печерського монастиря і т.п. філософ, оратор Климентій Смолятич – митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський – єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в ХI-XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона – заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В ХI ст. в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт – «безмездний лічець» Русі, як його називає «Києво-Печерський патерик». Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став «Ізборник» митрополита Ілларіона (1073 р.).

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва.

Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успення Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240 р., коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У наші дні розчищений і зберігається її підмурівок.

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди – напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори).

Втіленням головних архітектурних досягнень Київської Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софійський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом.

За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п'ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і гармонії.

Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.

Жанри монументального живопису – фреска і мозаїка – складалися на основі візантійських шкіл. Фресками – розписами водяними фарбами по сирій штукатурці – вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти – кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена – понад 30, червона і синя – по 20 і т.д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно з будь-якої частини приміщення і немовби оживали, рухалися, що справляло і справляє велике враження. Головна мозаїка - велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Автор виявив глибоке розуміння особливостей монументального живопису: зображення виконане широкими лініями, великими колірними площами. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта – назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди.

Одне з найдавніших досягнень художньої культури Київської Русі – мистецтво мозаїки. Технологія створень мозаїк була досить складною. Спочатку на стіну накладали перший підготовчий шар, на нього накладали другий, на який наносили контури зображення. Потім накладали третій шар, швидко покривали зображення фарбами, доки розчин не закам'янів вдавлювали в нього кубики різнокольорової смальти. Смальту варили в спеціальних посудинах (тиглях), домішуючи в розплавлене скло барвники – свинець, мінеральні фарби тощо. Потім розливали на відшліфовану поверхню, а если вона застигала - кололи на кубики. Кубики робили різного розміру – з малеханьких викладали обличчя, руки, ступні ніг, з більших – одяг, тло, предмети.

3. Побут в Київській Русі мав істотну різницю в способі життя людей різних районів країни, міст і села, феодальної верхівки і основного населення.

Народ Київської Русі жив, як у великих для свого часу містах, які мають десятки тисяч людей, так і в селах в кілька десятків дворів і селах, особливо на північно-сході країни, в яких групувалося по два-три двори.

Народи, розташовані по торгових шляхах, жили значно краще, ніж жили по дреговіческім болотах і на території Приуралля. Селяни жили в невеликих будинках. На півдні це були напівземлянки, в яких навіть даху були земляні.

Звичаї.

Розвагою знаті були мисливство та бенкети, на яких вирішувалися багато державні справи. Всенародно і пишно святкувалися перемоги в походах, де рікою текло заморське вино і свій рідний «мед», слуги розносили величезні блюда з м'ясом і дичиною. На ці бенкети з'їжджалися посадники і старійшини з усіх міст і незліченну безліч народу. Князь з боярами і дружиною бенкетував «на сінях» (на високій галереї палацу), а на дворі ставилися столи для народу. Столи для знаті були заставлені багатою посудом. Літописець Нестор повідомляє, що через посуду у князя і дружинників навіть виникали розбіжності: останні вимагали замість дерев'яних ложок срібні. Більш простими були общинні бенкети (братчини). На бенкетах обов'язково виступали гуслярі. Гуслярі потішали слух іменитих гостей, співали їм «славу», великі чаші, роги з вином ходили по колу. Одночасно відбувалася роздача їжі, дрібних грошей від імені господаря незаможним.

Улюбленими забавами багатих людей були соколина, яструбина, псяча полювання. Для простого люду влаштовувалися перегони, турніри, різні ігрища. Невід'ємною частиною давньоруського побуту, особливо на Півночі, втім, як і в пізніші часи, була лазня.

У князівсько-боярської середовищі на три роки хлопчика саджали на коня, потім віддавали його на піклування і виучку пестун (від «пестити» – виховувати). У 12 років молодих князів разом з видними боярами-радниками відправляли на управління волостями і містами. З XI ст. в багатих сім'ях стали вчити грамоті хлопчиків і дівчаток. Сестра Володимира Мономаха Янка, засновниця жіночого монастиря в Києві, створила в ньому школу для навчання дівчаток.

На берегах Дніпра шумів веселий київський торг, де, здається, продавалися вироби і продукти не лише з усієї Русі, а й з усього тодішнього світу, включаючи Індію і Багдад.

Своя життя, повна праць, тривог, текла у скромних, російських селах і селах, в рубаних хатах, у напівземлянках з грубками-кам'янками в кутку. Там люди вперто боролися за існування, розорювали нові землі, розводили худобу, бортничали, полювали, оборонялися від «лихих» людей, а на півдні – від кочівників, знову і знову відбудовували спалені ворогами житла. Причому, нерідко орачі виходили в поле озброєні рогатинами, дрючками, цибулею і стрілами, щоб відбитися від половецького дозору. Довгими зимовими вечорами при світлі скіп жінки пряли. Чоловіки пили хмільні напої, мед, згадували минулі дні, складали і співали пісні, слухали казок і розповідачка билин.

Виготовлення взуття в селянській родині традиційно було чоловічою справою, а одяг завжди робили жінки. «Вони обробляли льон, цей чудовий північний шовк, пряли з нього тонкі м'які нитки. Довгою і важкою була обробка льону, але під сильними і спритними руками селянок льон перетворювався і в білосніжні тканини і в суворі полотна, і в прекрасні мережива. Ці ж руки шили одяг, фарбували нитки, вишивали святкові вбрання. Чим працелюбні була жінка, тим тонше і біліше були сорочки у всієї сім'ї, тим замисловатєє і красивіші були на них візерунки».

Практика вблагання духів і богів жертвопринесенням і поклонінням призвела до створення досить складного релігійного культу. Відзначимо, що для дохристиянської релігії давніх слов'ян характерним було переважання практики-магії і культу над міфологією. Ця практика мала багате оформлення і детально розроблений, освячений ритуал. Міфологія ж була відносно уривчастої і безсистемною.

Цілком очевидно, що народні свята, що грали дуже помітну роль у житті давньослов'янських народів, не могли опинитися осторонь від формування магічних і релігійних обрядів. З розвитком релігійного культу в першу чергу народні свята все більше і більше наповнювалися релігійним змістом, а обряди брали релігійний характер.

Головну роль в землеробській релігії слов'ян грали обряди і свята, пов'язані з різними періодами сільськогосподарського виробництва. За своїм характером ці обряди носили переважно магічний характер і становили цілісний календарний цикл.

Цикл цих обрядів і свят починався взимку, в той її час, коли дні стають помітно довше, коли «сонце повертає на літо». За віруваннями землеробських релігій, це був момент народження бога сонця. З цим періодом пов'язано чимало обрядів і свят. Серед них були святки, свята коляди з заключним моментом цього циклу – масницею, містила такі обряди, як зазивання, або закликання весни, проводи зими (спалення її солом'яного опудала) і т. д.

Мета зимових свят та обрядів полягала у прагненні хліборобів забезпечити собі сприятливий господарський рік. Тому в хату до святкового столу закликали мороз, щоб пригостити його і таким чином убезпечити себе від приходу його навесні, коли, він може приморозить молоді пагони посівів. Запрошували також «іржа» (іржа) і «бель», що псують колос.

Майбутній урожай символізувався на святі виставленим у передньому, «червоному», чола снопом. Господар і господиня, сідаючи за святковий стіл, перегукувалися між собою, роблячи вигляд, що не бачать один одного, і примовляли: «Щоб так само не бачити один одного восени за стогами та возами хліба, купами овочів». У святкових обрядових піснях містилися заклинання, нібито забезпечували хороший урожай і великий приплід худоби.

Головним обрядовою стравою свят цього циклу була кутя, рід каші з варених зерен, – рослинна блюдо, що з'явилося тоді, коли люди ще не вміли розмелювати зерна і пекти хліб. Головною стравою Масляної були млинці. Вони, безперечно, більш пізнього походження і своїм рум'яним жовто-червоним кольором і круглою формою символізують «народжуване» навесні сонце.

Із зустріччю весни і проводами зими були пов'язані багато інших очисні обряди. Започатковані вони були на вірі, що за темну, холодну зиму зібралося безліч різної нечисті, яку слід було знешкодити і вигнати з житла і з полів.

Для цього слов'яни мили свої хати і милися самі. Збирали у дворі все сміття і спалювали його на вогнищі. Багаття влаштовували як можна більш димним і смердючий. Усе це нібито відганяв нечисть. Вважалося, що магічною силою відганяти злих духів володіла і верба – дерево, першими розпускаються навесні нирки. Голова дому запасався гілками верби і шмагав ними всіх домочадців, примовляючи: «Здоров'я – у хаті, хвороба – в ліс!».

Очистивши таким чином себе, будинок і двір, люди йшли на поля і посипали їх золою від очисних багать. По кутах поля розставляли гілки верби.

Вважалося, що після виконання всіх цих обрядів нечиста сила вигнана і можна спокійно приступати до весняних робіт. Щоб не накликати пі себе гнів весни і повніше використовувати її милості, намагалися, перш за все нагодувати весну. Тому в деяких місцевостях, як тільки сніг починав танути, жінки клали на проталинах шматки пирога чи хліба, примовляючи: «Ось тобі, весна-матінка». Прихід весни знаменується загальним пожвавленням природи, прильотом птахів. У зв'язку з цим виник і зберігся до наших днів звичай випускати навесні з тіста фігурки птахів – жайворонків, лелек. Це безсумнівний пережиток тих далеких часів, коли «весну» у вигляді птаха ловили і приносили в жертву, тобто просто з'їдали, вірячи, що кращий засіб скористатися благодійними силами весни – це з'їсти її.

З приходом весни люди отримували можливість розлучитися з темною і смердючій курній хатою, вийти на свіже повітря і зітхнути на повні груди, поніжитися в теплих променях сонця. Людина переживав радісний, піднесений настрій. Не випадково весна завжди була періодом свят. Одним з таких весняних свят на Русі було свято «червона гірка», який отримав свою назву від «червоної» весни, від «червоних», тобто красивих гір, пагорбів, височин, одного покривала травою під променями яскравого весняного сонця. На цих горах власне, і відзначалося свято; грали в народні ігри, співали пісні, танцювали, водили хороводи.

«Червона гірка" – це також пора укладання шлюбних союзів. За твердо укоріненому в середовищі селянства звичаєм весілля можна було зіграти або ранньою весною, на «червону гірку», або восени, після закінчення польових робіт. Весна все більше вступала у свої права. Насувалися нові господарські турботи. Треба було виганяти худобу на пасовища, проводити весняні польові роботи, починати сівбу, Все це також супроводжувалося магічними обрядами.

Культура Русі складається у самі століття, як і становлення російської державності. Народження народу йшло одночасно з кількох лініях – господарської, політичної, культурної. Русь складалася і розвивалася, як осередок величезного для того часу народу, який перебуває спочатку з різних племен; як держави, життя якого розгорталася на величезній території. І весь оригінальний культурний досвід східного слов'янства став надбанням єдиної російської культури.

Київська Русь відіграла визначну роль в історії слов'янських народів. Становлення феодальних відносин і завершення процесів формування єдиної давньоруської держави позитивно позначилися на етнічному розвитку східнослов'янських племен, які поступово складалися в єдину давньоруську народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, обща я культура, тісні економічні зв'язки. Протягом всього періоду існування Київської Русі давньоруська народність, яка була спільною етнічною основою трьох братніх східнослов'янських народів – російського, українського та білоруського, розвивалася шляхом подальшої консолідації.

Об'єднання всіх східнослов'янських племен в єдиній державі сприяло їх суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку, значно зміцнювало їх у боротьбі зі спільним ворогом. Культурні цінності, створені генієм давньоруського народу, витримали випробування часом. Вони стали основою національних культур російського, українського та білоруського народів, а кращі з них увійшли до скарбниці світової культури.

Незважаючи на безліч суперечностей у середовищі істориків, всі вони сходяться в оцінці значення Київської Русі. Давньослов'янське держава стала великою віхою в історії не тільки братніх слов'янських народів, але й зробило незаперечний вплив на розвиток світової культури. Саме Русь (прийнявши на себе основний удар і пошарпані ворожі війська) врятувала європейські народи від розорення і поневолення. Причому, ціною своєї крові врятували Європу, слов'яни не змирилися з татаро-монгольським гнітом. Що характерно для слов'ян (незважаючи на гноблення загарбників) вони зберегли свою культуру, вільний дух і пам'ять про свою свободу. Навіть під ярмом тривала боротьба слов'ян за свою свободу. З часом згадавши, що сила в єдності і оговтавшись від поразки слов'янські народи скинули з себе ненависне ярмо.

У ті далекі часи, під важкими випробуваннями і формувався волелюбний слов'янський дух, історична гордість і всенародне мужність. Нам, як прямим спадкоємцям давньослов'янського держави не можна забувати уроків історії.

Дата добавления: 2014-11-06