Кирило – Мефодіївське товариство 1 страница

У січні 1846 р. у Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство – перша українська нелегальна державницько-політична організація. Саме з цього часу розпочалася політизація українського національного руху. Ця таємна антикріпосницька організація була названа на честь слов’янських просвітителів, проповідників православної християнської релігії ІХ ст. Кирила і Мефодія.

Засновниками товариства були професор історії Київського університету Микола Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і вчитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський. Вони проголошували об’єднання слов’янських народів у федерацію зі столицею в Києві. Крім Миколи Гулака кирило-мефодіївці робили наголос на культурно-просвітницькій діяльності, яка мала створити передумови до соціальних реформ. Незабаром до них приєднався етнограф і письменник Пантелеймон Куліш, людина також поміркованих поглядів.

У квітні 1846р. членом товариства став Тарас Шевченко. Разом з Миколою Гулаком він очолив революційне крило кирило-мефодіївців і запропонував внести до програмних документів ідею повалення самодержавства та організації народного повстання проти кріпосництва. Особливий вплив на діяльність товариства мала поезія Т.Г. Шевченка, який у своїй творчості виступав проти поневолення народів, засуджував деспотизм царату, відстоював вільну Україну. Взагалі, внесок великого українського поета, просвітителя, художника, мислителя Т.Шевченка в загальну справу національного відродження був надзвичайно великим.

Програмні документи цієї організації сформульовані у “Книзі буття українського народу” і “Статуті слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”, які передбачали:

1) створення демократичної федерації християнських слов’янських республік;

2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів;

3) утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод громадян;

4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов’янськими народами;

5) поступове поширення християнського впливу на весь світ.

Програмні документи і матеріали, публіцистичні та художні твори, наукові праці, практичну громадську й просвітницьку діяльність Кирило-Мефодіївського товариства пронизує ідея національного відродження України. Кирило-мефодіївці виявили себе справжніми мислителями, послідовними борцями за вільну Україну, інтелектуальною елітою української нації. Незважаючи на те, що Кирило-Мефодіївське братство було розгромлено царизмом, а його учасники піддані репресіям, вплив його ідей на подальший розвиток України важко переоцінити – знову в усій його складності на порядок денний було винесено національне питання.

Найбільш впливовими політичними силами в Україні у другій половині ХІХ століття були загально-російські течії народників, соціал-демократія, лібералів, громадівський та жіночий рухи, український національний рух, діяльність товариства “Просвіта”, товариства ім. Т.Г. Шевченка.

Економічний розвиток України у 60 – 90 роках ХІХ століття.

Ліквідація кріпосного права відповідно до “Загального положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”, підписаного 19 лютого 1861 р. Олександром ІІ, відкрила нові можливості для розвитку товарно-грошових відносин у господарстві України. Економічний розвиток якої у пореформний період мав ряд особливостей:

1. Розвиток капіталізму у сільському господарстві. Як відомо, він розвивався в Україні двома шляхами. Перший – прусський, типовий для Німеччини, він грунтувався на великому поміщицькому господарстві, яке поступово входило у ринок. Другий шлях – американський, типовий для США. Він базувався на вільному фермерському господарстві та інтенсивних методах його ведення. Земля належала фермерові на правах особистої власності.

Перехід на капіталістичні відносини у сільському господарстві супроводжувався розшаруванням поміщицького землеволодіння. Земля все більше ставала товаром. Важким був перехід селянства на капіталістичний шлях розвитку (необхідність викупу, майнове розшарування, залежність від сільської громади, обезземелення селян, феодально-кріпосницькі пережитки).

Новим явищем пореформенного періоду стала поява в українських губерніях кооперативів.

За темпами розвитку сільського господарства, основою якого було зернове господарство, різні райони України відрізнялися один від одного. 90 відсотків посівної площі було зайнято під зерновими і лише 4 відсотки – під технічними культурами. На кінець ХІХ ст. Україна давала 43 відсотки світового врожаю ячменю, 20 відсотків пшениці, 10 відсотків кукурудзи.

Завершення промислового перевороту. Промисловість розвивалася як частина загальноросійської. Великий вплив на хід промислового перевороту України мав іноземний капітал.

2. Прискорений розвиток капіталізму у промисловості. Якщо у 1865 р. в Україні нараховувалось 5244 підприємства, то у 1895 р. – уже 30310, продовжувалось освоєння Донецького кам’яновугільного і Криворізького залізорудного басейнів. Успішно розвивалася металургія, сільськогосподарське, транспортне машинобудування, цукрова промисловість. У кінці ХІХ ст. в Україні діяло 17 великих металургійних заводів. У Західній Україні швидкими темпами розвивалась деревообробна промисловість.

3. Капіталістична промисловість України відзначалася високим рівнем концентрації виробництва і робочої сили.

4. Формування капіталістичної економіки, розвиток товарно-грошових відносин вимагали стабільної фінансово-кредитної системи. У 1860 р. був утворений Державний банк, у 1882 р. Селянський поземельний банк,у 1885 р. Дворянський. Успішно діяли комерційні банки. Було проведено грошову реформу. Слід відмітити, що творчість відомого вченого професора

С.Я. Борового, який багато років працював в Одеському інституті народного господарства, була присвячена дослідженню історії становлення та розвитку банківської системи в Україні.

Українські політичні партії: засади формування

Політичне становище та особливості соціально-економічного розвитку України в кінці ХІХ – початку ХХ ст. обумовили процес формування й діяльності українських політичних партій. Їх утворення співпало у часі з національно-визвольним рухом в Україні.

Назва партії	Рік створен- ня	Її засновники, лідери
Партії соціалістичного спрямування
Русько-українська радикальна партія (РУРП)	1890 р.	І.Франко Н.Левицький М.Павлик С.Данилевич Є.Левицький
Українська соціал-демократична партія (УСДП)	1899 р.	М.Ганкевич С.Вітик Ю.Бачинський В.Охримович
Революційна українська партія (РУП)	1900 р.	Д.Антонович М.Русов Б.Камінський М.Міхновський Л.Мацієвич Б.Мартос Б.Матюшенко
Українська соціал-демократична спілка	1905 р.	М.Меленевський
Українська соціал-демократична партія (УСДРП)	1905 р.	М.Порш Д.Антонович
Національно-революційна течія
Українська народна партія (УНП)	1902 р.	М.Міхновський
Ліберально-демократичні партії
Українська національно-демократична партія (УНДП)	1899 р.	Ю.Романчук
Українська демократична партія (УДП)	1904 р.	О.Лотоцький Є.Тимченко В.Чеховський Є.Чикаленко
Українська радикальна партія (УРП)	1904 р.	С.Єфремов, Б.Грінченко М.Левицький Ф.Матушевський
Українська демократично-радикальна партія (УДРП)	1905 р.	Створена в результаті об’єднання УДП і УРП
Товариство українських поступовців (ТУП)		С.Єфремов

Тема 7. Україна на початку ХХ століття. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр.

(4 год.)

Початок століття, позначений економічною кризою 1900-1903 рр., характеризувався зростанням робітничого і селянського руху загалом і зокрема українського національно-визвольного руху, наслідком якого було створення українських політичних партій.

Масова активізація суспільно-політичного життя особливо яскраво виявилася під час революції 1905-1907 рр. та в наступні роки.

Російсько-японська війна 1904-1905 рр. і поразка в ній Росії, глибока економічна криза та безправ’я народу прискорили революційні події, які почалися з розстрілу робітничої демонстрації у неділю, 9 січня 1905 р. у Санкт-Петербурзі. Хвиля демонстрацій прокотилася всією Україною.

Незважаючи на поразку, революція сприяла піднесенню та утвердженню національної самосвідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху в Україні. Вона завдала першого відчутного удару царизму.

19 липня 1914 р. спалахнула Перша світова війна. Її розпочали Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанта (Англія, Франція, Росія). У війні взяли участь 33 країни, було мобілізовано 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло. Українці, не маючи власної держави, були змушені воювати з обох сторін (понад 3,5 млн у російській армії та 250 тис. в австро-угорській).

Події Першої світової війни прискорили процес соціальних змін у тогочасному суспільстві.

Напередодні революційних подій 1917 р. ситуація в Україні значно ускладнилася. Назріла криза промислового виробництва, обсяг якого скоротився на 30-50 %. До січня 1917 р. було закрито 36 доменних печей. На

1 млн. 880 тис. десятин скоротилися посівні площі (на 200 млн. пудів знизився врожай зернових культур порівняно з 1913 р.), почалися перебої з продовольством. Усе це призвело до зростання соціального напруження і загострення класової боротьби. 23 лютого 1917 р. у Петрограді почалася революція. А вже 4 (17) березня 1917 р. було створено представницький орган української демократії – Центральну Раду на чолі з лідером “Товариства українських поступовців” М. Грушевським. Розпочалася українізація армії. Після проголошення автономії України посилилася політична боротьба, що сприяло структуризації політичних організацій.

ПЛАН

1. Особливості економічного розвитку українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій на початку ХХ ст. Україна в роки Першої світової війни.

2. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр.: доба Центральної Ради, Українська держава гетьмана П.Скоропадського, Директорія УНР. Встановлення радянської влади в Україні.

3. Історичне значення та уроки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

Основні поняття: універсали, Українська Центральна Рада, автономія, ультиматум, Директорія, дезінтеграція.

Рубіж ХІХ і ХХ століть характеризується в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. На початку ХХ століття Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США – лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації. Утворення монополій почалося спочатку у найбільш “концентрованих” галузях – металургійній, кам’яновугільній, залізорудній. На початку століття вирастають синдикати “Продвагон” (1901), “Продамет”, “Трубопродажа” (1902), “Гвоздь” (1903). Існування монополій гальмувало господарський розвиток, заважало технічному прогресу, звужувало сферу регулюючої дії ринкових відносин. Вплив російської буржуазії, іноземного капіталу гальмував і деформував економічний розвиток регіону, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон. Особливістю розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні потужну сировинну базу. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки в Україні; вона залишалася сільськогосподарським центром імперії.

В аграрному секторі України налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Перетворення землі на товар суттєво змінило життя дворянства та селянства. Характерною рисою процесу майнової диференціації було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 року частка заможних господарств становила 5,1%, а безземельних та малоземельних – 80,5%.

На початку ХХ ст. у західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід до капіталістичних форм господарювання. Більшість західноукраїнських промислових підприємств були малими, недостатньо механізованими, розташовувалися в селах та невеликих містах. У 1902 році понад 94% промислових підприємств Галичини налічувало до 5 робітників і в них працювало понад 50% усього занятого в промисловості населення. Великих капіталістичних підприємств налічувалося лише 220 і на них працювала тільки четверта частина робітників. У західноукраїнському регіоні розвивалися галузі, які мали сировинний характер – нафтоозекеритна, лісопильна та борошномельна. Їх активний розвиток за прогресуючого занепаду інших галузей промислового комплексу вів до значних деформацій економічного потенціалу західноукраїнських земель. На західноукраїнські землі інтенсивно проникає іноземний капітал, який, намагаючись поставити під контроль основні промислові галузі краю, створював акціонерні товариства, концерни, синдикати, банки.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначилося на її структурі та динаміці розвитку. Колоніальний характер господарювання визначив структуру та напрям товарообігу. Система державних митних тарифів, яка стимулювала вивіз сировини та блокувала продаж за кордон готової продукції, суттєво знижувала експортні можливості західноукраїнської промисловості. Напередодні Першої світової війни сировина становила понад 90% усього експорту із цього регіону до інших країн.

Влітку 1914 р. світ опинився у полум’ї Першої світової війни – збройного протиріччя двох воєнних блоків: Четверного союзу і Антанти. Поступово в орбіту війни було втягнуто 33 з 59 держав світу, ¾ населення земної кулі. Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об’єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід’ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків.

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд; нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині поголів’я коней та свиней зменшилося на 60%, овець - на 47%. Якщо у 1913 р. у Наддніпрянській Україні функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. – лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней; у селах залишилось лише 38,7 відсотків працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу.

Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних актів. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання. Товариство українських поступовців у Наддніпрянській Україні зайняло проросійську позицію; емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами “Геть війну! Хай живе автономія України!”.

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Протягом короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало і в країні фактично встановився республіканський лад. Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери.

Революційні перетворення в Україні розпочалися з утворенням у Києві 4(17) березня 1917 р. міжпартійного об’єднання, яке отримало назву “Українська Центральна Рада, головою якої був обраний авторитетний політик та видатний український історик М. Грушевський. Важлива особливість моменту полягала в тому, що Центральна Рада в перші місяці революційних подій мала величезну підтримку переважної більшості політичних сил і різних верств населення. Тимчасовий уряд не поділяв прагнень українців до здобуття своєї свободи і не поспішав визнавати перші завоювання Української революції. Тому 23 червня 1917 р. Центральна Рада звернулась до населення з І Універсалом, яким проголошувався автономний статус України. Повідомлялося про створення українського уряду – Генерального секретаріату на чолі з В.Винниченком. Після офіційного проголошення автономії України уряд Росії погодився на компроміс – була дана згода на визнання повноважень українського уряду, натомість, Україна брала на себе зобов’язання дочекатися Всеросійських Установчих зборів для остаточного вирішення питання про її державний статус. На цій основі в липні 1917р. видається ІІ Універсал, в якому були зафіксовані досягнуті домовленості. На жаль, Тимчасовий уряд Росії незабаром їх порушив, замість підготовленого українцями “Статуту Вищого Управління України” вони затвердили “Тимчасову інструкцію, яка суттєво обмежувала права українських урядовців. В.Винниченко назвав цілком слушно цю ситуацію “провокаційним зламом угоди.

Жовтнева революція в Петрограді та захоплення влади більшовиками прискорили політичну дезінтеграцію Росії. В таких умовах народи колишньої імперії виступили проти національного пригнічення і проголосили становлення своїх державних утворень. Національні уряди виникли в Білорусі, на Кавказі, в Татарстані, Казахстані, Сибіру, Криму, на землях Донського та Кубанського козацтв. Не залишились осторонь від нової хвилі визвольних змагань і українці. 7 (20) листопада 1917 р. Центральна Рада ІІІ Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у федеративному зв’язку з Росією, чим офіційно задекларувала відродження українським народом власної держави. В документі була викладена також програма соціально-економічних та політичних реформ.

3 грудня 1917 р. до Центральної Ради надійшов маніфест Раднаркому Радянської Росії, за яким з одного боку визнавалася УНР, а з іншого – робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Невиконання протягом 48 годин ультиматуму оголошувало Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”. Після відхилення ультиматуму з 5 грудня 1917 р. Україна перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. У Києві 15 грудня було утворено комітет з оборони України. Для Центральної Ради головними стали 3 завдання: мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання став IV Універсал, ухвалений

11 січня 1918 р., у якому проголошувалось: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Нажаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху був вже пройдений. Напочатку 1918 р. Центральна Рада втрачає свій політичний авторитет. 26 січня 1918 р. більшовицькі війська увійшли до Києва - столиці УНР, український уряд перебазувався до Житомира, а потім до Сарн.

Під час переговорів на мирній конференції у Брест-Литовську, представники Центральної Ради звернулися до німецької сторони з проханням “надати допомогу українському народові” у боротьбі з більшовиками. До травня 1918 р. німецько-австрійські війська зайняли майже всю Україну; було встановлено окупаційний режим. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з’їзд проголосив почесного отамана Вільного козацтва генерала П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення – гетьманат “Українська держава”.

Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації і здійснювався під її контролем. П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади, призначав отамана Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, оголошував воєнний чи особливий стан, проводив амністію.

Певне економічне піднесення України періоду гетьманату базувалося на відновленні приватної власності, підтримці вільного підприємництва, наданню можливості промисловим і торговельним колам суттєво впливати на економічну політику влади, на сприянні широкому збуту товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, створено державний бюджет, відкрито українські банки, засновані нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот.

За доби гетьманату створено понад 150 українських гімназій, відкрито 2 державних університети, засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ. У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В.В.Вернадський. Влітку 1918 р. було утворено українську автокефальну православну церкву на чолі з митрополитом

В. Липківським.

Гетьманат мав вузьку соціальну базу, до того ж вона не відповідала проголошеному гетьманом курсу на розбудову національної державності. Спроби повернути поміщикам землю, обов’язкова здача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків, сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху, активізується селянська боротьба проти окупантів і гетьманщини. Поразка Німеччини у війні позбавила українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостійності України, проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією) вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон, у Києві до влади повернулися діячі Центральної Ради, які створили Директорію УНР.

Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл, вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.

16 жовтня 1918 р. за маніфестом австрійського імператора народам Австро-Угорської держави надавалося право створити власні сейми, які б представляли новостворені держави майбутньої федерації. У Львові сформувалася Українська Національна Рада, яка поставила питання про об’єднання західноукраїнських земель в єдине ціле і проголошення Української держави. Така позиція українців вступила у протиріччя з намірами поляків, які передбачали захоплення всієї влади в краї у свої руки. За цих обставин українці створили Центральний військовий комітет під керівництвом якого в ніч з 31 жовтня на 1 листопада були взяті під контроль ратуша та інші державні установи у Львові. Спираючись на підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. 11 листопада було утворено Державний секретаріат – виконавчий орган нової влади, затверджено конституційні основи держави, яка отримала назву Західно-Українська Народна Республіка. Польща перейшла до активних дій і 21 листопада захопила Львів та більшість території нової республіки. Уряд ЗУНР був змушений переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. Молода західноукраїнська держава шукала підтримку на міжнародній арені, проте світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати її не поспішали.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії УНР, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові уклали попередню угоду про об’єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта Злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону “Про форми влади в Україні”, затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР).

Але в той же час між керівниками Директорії не було єдності. Непримиренність С.Петлюри та В.Винниченка посилювала анархістські елементи в уряді та багато в чому вплинула на незавершеність та непослідовність реформаторської діяльності уряду УНР. Політичний рух нового режиму не відзначався послідовністю. Після приходу до влади Директорії в Україні була відновлена попередня назва держави, республіканська форма державного устрою, чинність усіх законів УНР. Програму діяльності нової влади було сформульовано в Декларації, виданій 26 грудня 1918 р. Найголовнішою причиною всіх невдач було те, що здійснюючи революційну перебудову, діячі Директорії не мали чіткого уявлення про перспективи державного будівництва. Прагнучи стати рівноправним партнером світового товариства, Директорія розраховувала на відповідну реакцію західної дипломатії, але у плани Антанти не входила підтримка сепаратистських рухів на території колишньої Російської імперії, яка не лише була союзником у війні, а й мала значні боргові зобов’язання перед Заходом.

Складним становищем УНР скористалася Польща. В результаті 21 квітня 1920 р. було підписано українсько-польський Варшавський договір. За результатами переговорів поляки обіцяли спільні військові дії проти більшовиків на території України, але отримавши територіальні поступки з боку Директорії, вони фактично відмовились від активних дій проти більшовицької Росії. 21 березня 1921 р. Польща й РСФРР уклали в Ризі мирний договір, за яким поляки отримували територіальні здобутки, а в обмін на це визнавали більшовицький уряд УСРР і зобов’язувалися заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Це означало завершення доби Директорії.

Тема 8. Розвиток України в умовах утвердження тоталітарного режиму

(1920-1938 рр.)

(2 год.)

Цей період історії України недостатньо досліджений і донині. Як відомо, юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р. з прийняттям на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові першої Конституції УСРР, в основі якої булі конституційна модель РСФРР. Основу соціально-економічної політики радянської влади становила політика ”воєнного комунізму. Наприкінці 1920-х років більшовики завдали поразки визвольному рухові на українських землях й остаточно завоювали Україну. Поразка української революції 1917-1920 рр. призвела до розподілу українських етнічних земель між чотирма державами – Росією, Польщею, Румунією і Чехословаччиною.

Спричинені війною та політикою “воєнного комунізму” економічна розруха в УСРР посилилася трагедією голоду 1921-1923 р.р. Запроваджена більшовиками у 1921 р. нова економічна політика створила умови для формування ринку, відродження зруйнованої економіки в Україні, підвищення життєвого рівня населення.

У травні 1925 р. було затверджено новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до СРСР (утворений 30 грудня 1922 р.).

Непослідовність і суперечливість соціально-економічної політики радянської влади призвела до так званого “сталінського стрибка в соціалізм”, що виявилося у проведенні форсованої індустріалізації, колективізації сільського господарства, наслідком якої був голод 1932-1933 років.

Розвиток народного господарства у 1928-1938 рр. свідчить про те, що саме в ці роки в нашій країні формувалася адміністративно-командна система управління, посилювалася роль держави в господарському житті, були ліквідовані свободи і самостійність товаровиробника, зміцнювалися основи тоталітарного режиму, невід’ємною частиною якого став репресійний аппарат.

План

1.Політичне та соціально-економічне становище України на початку 20-х років ХХ століття.

Дата добавления: 2014-11-25