Кирило – Мефодіївське товариство 2 страница

2.Нова економічна політика та її здійснення в Україні.(1921-1928 рр.).

3.Національна політика більшовиків у 20-30 роки в Україні: політика коренізації, українізація та її наслідки.

4.Модернізація економіки в умовах формування адміністративно-командної системи 1928-1938 рр. Форсована індустріалізація, примусова колективізація та її наслідки.

Основні поняття: українізація, нова економічна політика, автономізація, тоталітаризм, продрозкладка, індустріалізація, колективізація.

На початку 20-х років ХХ століття політичне та соціально-економічне становище України було надзвичайно важким. Дві третини українських земель увійшло до Радянської України. Українська Соціалістична Радянська Республіка (після 1936 р. УРСР) мала територію 452 тис. кв. км. Населення її, за переписом 1920 року становило 25,5 млн. чоловік. З цієї кількості на селі проживало 20,9 млн. чоловік, у місті – 4,6 млн. чоловік.

Західноукраїнські землі анексували Польща, Румунія й Чехословаччина. Вони стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Площа окупованих західноукраїнських земель становила 150 тис. кв. км, майже 7 млн. українців, в основному колишніх підданих Австро-Угорської імперії, були позбавлені права на національне самовизначення.

До Румунії відійшли українські землі Буковина, Хотинщина і Придунайський край з центрами в Аккермані та Ізмаїлі. Румунська влада здійснювала серед українського населення політику активної румунізації.

Чехословаччина, за Сен-Жерменським мирним договором 1919 р., отримала Закарпатську Україну. Влада Чехословаччини обіцяла надати автономію Закарпатській Україні, проте цього не сталося.

Польська держава, що отримала незалежність, з 1918 р. встановила контроль над Холмщиною, Підляшшям, Надсянням, Лемківщиною, Західною Волинню, частиною Полісся по річках Збруч і Горинь та всією Східною Галичиною. Згідно з Варшавським договором 1920 року, УНР визнала приналежність захоплених земель Польській державі, натомість маючи на меті одержати підтримку поляків у боротьбі з більшовиками. Ризький договор 1921р. підтвердив кордони Польщі, а навесні 1923 р. Антанта юридично визнала залежність Галичини від Польщі. Українські землі до Збруча, які раніше перебували у складі Росії, та східногалицькі землі становили нове географічне поняття – Західну Україну. Польська влада, згідно зі своєю конституцією, обіцяла українським землям автономію, але у подальшому провадила активну полонізацію українців, що викликало антипольський рух.

Економічне становище України на початку 20-х років було також важким. Політика “воєнного комунізму” призвела до дезорганізації господарських зв’язків, а в сільському господарстві – до занепаду виробництва. Була зруйнована матеріально-технічна база промисловості, підірвані економічні зв’язки між містом і селом, економічними районами. Загальні збитки народного господарства УСРР досягли 10 млрд. золотих карбованців. Голод 1921-1923 рр. значно погіршив господарське становище республіки. Росло невдоволення широких верств населення країни, особливо сільського, економічною політикою радянського уряду.

Нова економічна політика та її здійснення в Україні

Нова економічна політика (НЕП) – це тимчасовий, протягом 1921-1928 р.р., відступ державної партії від спроб замінити ринковий механізм регулювання народного господарства директивним управлінням. Вона базувалася на відносно широкому використанні ринкових механізмів і стимулів. Х з’їзд РКП(б) у березні 1921 р. прийняв постанову “Про заміну розкладки натуральним податком. Таким чином було покладено початок новій економічній політиці.

У зарубіжній і вітчизняній літературі існують різні оцінки нової економічної політики, передусім її мети. Радянська історіографія традиційно характеризувала період непу, як перехідний період від капіталізму до соціалізму, як вимушений відступ перед капіталістичними елементами з метою їх остаточної ліквідації. Тому поза увагою дослідників були питання відтворення структурних елементів ринкової економіки під час здійснення нової економічної політики. В офіційних документах нова економічна політика трактувалася як поєднання ринкових механізмів господарювання з державним регулюванням. Крім того, у радянській історіографії періодизація історичного процесу, розвитку народного господарства в 20-ті роки була іншою. Зокрема відокремлювався відбудовчий період 1921-1925 р.р. і в його рамках досліджувалися найбільш важливі теми (О.Кучер, Г.Діденко, К.Шиян). на початку 90-х років вчені почали переглядати застарілі стереотипи. Перегляд розпочався із змін у періодизації. У проблематиці 20-х років ключове значення мали не відбудова, а ринкові процеси в Україні в роки нової економічної політики 1921-1928 рр.

З’явилися наукові роботи, автори яких з нових методологічних позицій висвітлюють проблеми нової економічної політики, механізму господарювання того часу, грошову політику державної партії у контексті ринкових відносин 20-х років (С. Кульчицький, В. Литвин, В. Гринчуцький, Р. Толстов та ін.).

Будучи комплексом заходів перехідного періоду, нова економічна політика включала: заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин; формування інфраструктури ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, особистої зацікавленості трудівника у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів в економіку.

У промові Леніна на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921 р. вперше було вжито термін “нова економічна політика”.

- у сільському господарстві НЕП передбачав:

а) заміну продрозкладки продподатком;

б) земля проголошувалася власністю держави і не могла використовуватися як об’єкт товарного обороту, згідно з Цивільним кодексом, прийнятим у грудні 1922 р., володіння нею допускалося винятково на правах користування;

в) відбувалося утвердження плюралістичного підходу до форм селянського землекористування (комуна, артіль, този); заохочувався розвиток кооперації.

- у промисловості НЕП передбачав:

а) переведення державних підприємств на самофінансування та госпрозрахунок; відновлювалася заробітна плата;

б) часткова денаціоналізація, залучення іноземного капіталу.

в) основною формою управління виробництвом у державному секторі стали трести, тобто об’єднання однорідних підприємств.

- створення стійкої грошової системи і стабілізація карбованця, проведення грошової реформи 1922-1924 рр., створення Державного банку (1921 р.) створення та діяльність комерційних банків;

- проведення податкової реформи у 20-ті роки.

Важливим питанням трансформації радянської економіки в період непу було співвідношення ринку з централізованим плановим керівництвом народним господарством. У роки непу характерною відмінністю планування був його орієнтований характер.

Нова економічна політика була видатним у вітчизняній і світовій історії зразком реформ. Комплексне її впровадження дозволило за короткий термін не тільки перейти від командної до ринкової господарської системи, а й відбудувати зруйновану економіку країни. В результаті проведених заходів з 1921 до 1926 рр. обсяг промислового виробництва зріс більше ніж у три рази. Майже довоєнного рівня досягло виробництво продукції сільського господарства. Постійно зростали темпи приросту національного прибутку, які за 1921-1928 рр. склали 18 відсотків. До 1928 р. національний прибуток на душу населення зріс на 10 відсотків у порівнянні з 1913 р., динамічно зростала реальна заробітна плата робітників і службовців, доходи селянства, знижувалось безробіття. Однак з другої половини 20-х років поступово почали змінюватися головні принципи економічної політики, що потребувало застосування інших методів управління економікою. Неп з його спрямованістю на госпрозрахунок, матеріальні стимули, ініціативу людей підмінявся командно-адміністративною системою керівництва. В період хлібозаготівельної кризи 1927-1928 рр. нову економічну політику було остаточно відкинуто, хоча завдяки НЕПу було відновлено господарство, зруйноване за роки війни, зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, пожвавилася торгівля і товарообмін, була знята соціальна напруга. Проте НЕП базувався на протилежностях і ті галузі важкої промисловості, які залишалися під контролем держави, значно відставали.

Національна політика більшовиків в УСРР

Національна політика більшовиків в Україні у 20-30-ті роки була направлена на зміцнення радянської влади, розширення її підтримки з боку неросійських народів. Основні напрямки національної політики більшовиків в Україні:

1. Політика коренізації. Проголошена у квітні 1923 р. на ХІІ з’їзді РКП (б), який постановив ширше залучати місцеві кадри до органів управління республік, видати закони про вживання рідної мови в усіх державних установах, розширити видання літератури національними мовами, розвивати національне шкільництво, розширити мережі національної культури та науки. Рушійною силою в реалізації коренізації була діяльність голови комісаріату освіти М.Скрипника голови уряду В.Чубаря. Український різновид політики коренізації називався українізацією.

2. Українізація, шляхи й методи її здійснення. Запроваджувалася відповідно до рішень ХІІ з’їзду партії. В Україні проголошувалася рівність мов і визначалася необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Велике значення надавалося підготовці партійних та державних кадрів української національності; організації мережі українських закладів освіти та культури; випуску українських періодичних видань; глибокому вивченню української мови, літератури, історії України; відродженню традицій українського народу.

Одним із важливих завдань українізації була ліквідація неписьменності. З 1924 р. запроваджувалося обов’язкове чотирикласне навчання, з 1931 р. - семикласне навчання. При Наркоматі освіти було засновано Раду національних меншин. У 1931 р. діяло в Україні 8 російських, 7 німецьких, 3 грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польський автономних районів. Активно діяли національні школи. Третина вищих навчальних закладів перейшла на українську мову навчання.

Лінію партії на українізацію в Україні з 1925 до 1927 р.р. проводив надісланий з Москви Л.Каганович, один з найближчих соратників Сталіна.

Українізація породила небажаний для більшовицької ідеології спалах національного відродження, тому закінчилася вона тотальними репресіями й духовним геноцидом.

3. Боротьба з “націонал-ухильництвом”. Представники так званого націонал-комунізму Микола Хвильовий, Олександр Шумський і Михайло Волобуєв намагалися поєднати комунізм із національно-визвольною боротьбою українського народу.

4. Ставлення радянського уряду до церкви та релігії. Боротьба із православною церквою в Україні та ліквідація УАПЦ. У середині 30-х років в Україні діяло лише 9 відсотків церков порівняно з 1913 р.

5. Масові репресії. У 30-х роках в Україні було ліквідовано майже 80 відсотків творчої інтелігенції, багато знищено найбільш активної частини нації і моральне розділення тих, кого терор не торкнувся. Це дає підстави назвати цей період “Розстріляним Відродженням”.

Особливості модернізації економіки

1. Форсована індустріалізація в умовах створення нового господарського механізму.

2. Створення нових галузей промисловості. Розширення та реконструкція діючих підприємств.

3. Примусова колективізація сільського господарства та її наслідки.

Індустріалізація в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мала цілий ряд особливостей: вкладання у промисловість республіки, особливо у початковий період, значної частини коштів; зведення в Україні у роки перших п’ятирічок більшості запланованих промислових об’єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява у промисловості України нових галузей; витіснення приватного сектора в економіці України йшло вищими темпами, ніж у СРСР у цілому.

Незважаючи на те, що жодна з перших довоєнних п’ятирічок не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру народного господарства; зросла частка промисловості порівняно з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції України; у валовій продукції промисловості переважало виробництво засобів виробництва (групи “А”); дрібна промисловість витіснялася великою індустрією.

У результаті індустріалізації Україна з аграрної перетворилася на індустріальну країну. У 1940 р. промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень Російської імперії 1913 р. Україна, яка за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції, перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи.

Однак форсована індустріалізація стимулювала появу негативних тенденцій в економіці: домінуюче становище виробництва засобів виробництва; побудова й реконструкція підприємств-монополістів; незавершене будівництво багатьох об’єктів через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили; нерівномірне формування промислового потенціалу України; централізація економіки. Монополізація управління промисловістю республіки центром та повернення до командних методів управління економікою зумовили посилення експлуатації трудящих, зниження життєвого рівня народу.

Визначений курс на індустріалізацію та модернізацію промислового потенціалу країни все більше вимагав коштів, сировини і робочих рук. Дістати все це можна було тільки за рахунок селянства, яке становило переважну більшість населення. Спочатку радянське керівництво намагалося вирішити це завдання завдяки поступовому впровадженню кооперації. Проте вироблена Сталіним політика вимагала швидких темпів і жорстких методів. Починаючи з 1928 р., постає питання, що колективізацію, так як потреби індустріалізації можна було задовольнити, спираючись не на індивідуальні селянські господарства, а на колективні; крім забезпечення зростаючих потреб міста й армії у продовольстві, промисловості – сировиною, колгоспи мали також суттєво сприяти зміцненню соціальної бази суспільства.

Переходом до політики суцільної колективізації у 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. При цьому були визначені надзвичайно жорсткі строки. Зокрема, в центрально-чорноземних областях і районах степової України колективізація повинна була завершитись до осені 1931 р., на лівобережній Україні – до весни 1932 р., в інших районах – до 1933 р. Основною формою об’єднання селян стала сільськогосподарська артіль, яка пізніше увійшла в історію СССР під назвою “колгоспи”. Поряд із ними в цей період також розвивалися і радянські господарства – “радгоспи”, тобто сільськогосподарські підприємства, що належали державі. Проголосивши політику суцільної колективізації, радянська влада почала насильно заганяти селян до колгоспів.

Таким чином, розвиток народного господарства України у 1928-1939 рр. свідчить про те, що саме в ці роки в нашій країні формувалася адміністративно-командна система управління. У період становлення командної системи управління на зміну товарно-грошовим, ринковим відносинам прийшла жорстока система централізації, яка відобразилась в абсолютизації ролі держави в господарському житті, ліквідації свободи і самостійності товаровиробника, зміцненні основ тоталітарного режиму, невід’ємною частиною якого став репресивний апарат.

У 30-ті роки ХХ століття відбулися значні зрушення в економіці України. Модернізація промислового виробництва дала можливість республіці випередити за рівнем розвитку індустрії окремі західноєвропейські країни. Вона посіла 2 місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3 місце – за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4 місце у світі – за видобутком вугілля.

Якісні зміни в промисловості сприяли посиленню процесу урбанізації та формуванню національного українського робітничого класу. Якщо до індустріалізації в Україні у містах жив лише кожен п’ятий житель, то перед другою світовою війною - вже кожен третій. Водночас форсована індустріалізація стимулювала появу негативних тенденцій у народному господарстві України: домінуюче становище виробництва засобів виробництва, появу підприємств-монополістів, незавершеного будівництва об’єктів посилення експлуатації трудящих.

Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними наслідками для населення завдали сталінські надзвичайні методи проведення так званих соціалістичних перетворень на селі. У результаті до кінця 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі. Командна система правління сільським господарством, що утвердилася на початку 30-х років, гальмувала його розвиток і призвела до кризи сільськогосподарського виробництва, наслідки якої український народ відчуває і сьогодні. Колективізація на селі сприяла зубожінню та розоренню селянства – корінної основи української нації.

Тема 9. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)

(2 год.)

Версальська система не стала основою післявоєнного мирного урегулювання,

навпаки, вона заклала передумови для відродження агресії і реваншизму. Різке загострення протиріч як всередині індустріальних держав, так і між ними, підштовхувало їх до вирішення існуючих проблем шляхом війни за перерозподіл світу. Напередодні Другої світової війни роз’єднаність українських земель, їх перебування у складі СРСР, Чехословаччини, Польщі та Румунії, стало значним дестабілізуючим фактором у світовій політиці. Нацистська Німеччина прагнула перерозподілу Європи на користь “Третього рейху”.

У вересні 1939 р. Радянський Союз приєднав західноукраїнські землі та Південну Бессарабію. Внаслідок нових територіальних надбань площа України збільшилась до 565 тис. кв. км, а населення – на 8,8 млн. чол. і на середину 1941 р. становило майже 41,7 млн. чол. Соціально-політичні та економічні перетворення на ново приєднаних територіях були по суті процесом радянізації, але сам факт возз’єднання українських земель у рамках однієї держави було важливою подією у багатовіковій боротьбі українського народу за соборність і незалежність.

Цілий ряд причин обумовив важкі наслідки бойових дій на території України. У червні 1941 р. німецька армія перейшла в наступ проти військ Прибалтійського, Західного та Київського особливих військових округів. За планом “Барбаросса” на Україну вдерлися 57 дивізій і 13 бригад групи армій “Південь”. За короткий час загарбникам вдалося захопити значну територію України, де був встановлений жорсткий окупаційний режим. Фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських земель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною, Північна Буковина, Ізмаїльщина та “Трансністрія” (Задністров’я – землі між Південним Бугом та Дністром з центром в Одесі) були підпорядковані Румунії; “дистрикт Галичина” приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території “генерального губернаторства”; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат “Україна”; Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

Відповіддю переважаючої більшості народу України на масовий терор окупантів було створення антифашистського партизанського Руху Опору. Його без перебільшень можна оцінювати як “другий фронт” Великої Вітчизняної війни. Складовою цього руху стали дії певної частини Організації українських націоналістів та Української повстанської армії.

Під час бойових дій на території України за героїзм і відвагу містам Києву, Одесі, Севастополю та Керчі були присвоєні звання “місто-герой”. З грудня 1942 р. по жовтень 1944 р. тут було проведено 19 наступальних операцій. На кінець листопада 1944 р. вся територія України була звільнена від загарбників.

ПЛАН

1. Українське питання у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.

2. Початок військових дій, особливості німецького окупаційного режиму. Рух Опору в Україні.

3. Основні військові операції на території України та її звільнення. Наслідки

війни для України.

Основні поняття: агресія, війна, пакт, фашизм, нацизм, радянсько-німецький альянс, суверенітет, компроміс, “совєтізація”, остарбайтери.

Напередодні Другої світової війни роз’єднаність українських земель виступала дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило “українське питання клубком серйозних суперечностей, а “українську карту – козирем у великій дипломатичній грі.

“Українське питання у вузькому розумінні – це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн зацікавлених у вирішенні “українського питання”. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їх основна мета – втримати вже підвладні землі та приєднати нові. Друга група – Англія, Франція і частково США – своїм втручанням у вирішення українського питання або навпаки дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка боролася за “життєвий простір, претендувала на українські землі та Угорщина, незадоволена умовами Тріанонського мирного договору 1920 р. домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити “українського питання”. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні на свою користь “українського питання” напередодні Другої світової війни стала Німеччина.

22 червня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. За три тижні боїв було повністю знищено 28 радянських дивізій, 72 дивізії втратили більше половини особистого складу. В процесі завоювання території України фашисти встановили жорсткий так званий “новий порядок”, який передбачав винищення частини населення і нещадну експлуатацію тих, хто ще залишався живим. Першочерговими заходами в цьому напрямі була ліквідація будь-яких ознак української державності, насамперед, територіальної цілісності республіки. Окуповані Німеччиною та її союзниками українські землі були

розчленовані. З перших днів окупації фашистське керівництво почало реалізацію заздалегідь розробленої програми з експлуатації матеріальних та людських ресурсів

України. До Німеччини вивозили устаткування, сировину, метал, продовольство, твори мистецтва і навіть український чорнозем. По відношенню до населення України гитлерівці розгорнули кривавий терор. Життя людей жорстко регламентувалося різними правилами і наказами, порушення яких каралося концтаборами або розстрілом. За підрахунками фахівців на території України фашисти закатували 5 млн 264 тис. мирного населення та військовополонених, 2,4 млн. українців були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

Антифашистський Рух Опору в Україні, який склався за цих обставин, був неоднорідним. У ньому існувало 2 течії: радянський підпільний і партизанський рух, метою якого було відновлення довоєнного статусу УРСР та самостійницький, який боровся як з фашизмом, так і з більшовизмом під гаслом створення незалежної української держави. Вже на кінець 1942 р. в Україні розгорнуто широку мережу радянського партизанського і підпільного руху. Всього в роки війни у партизанських загонах і підпіллі брало участь більше ніж 500 тис. чоловік. Об’єктами дій партизанських загонів і підпільників були шляхи сполучення, військові гарнізони, засоби зв’язку, диверсії і саботаж на виробництві. Для підвищення ефективності дій партизанських загонів у місцях їх концентрації створювалися великі партизанські з’єднання, які здійснювали рейди по фашистським тилам, руйнуючі комунікації, знищуючи ворога. Найбільшу бойову активність виявили партизанські загони та з’єднання на Сумщині (С.Ковпак, С. Руднєв), Чернігівщині (О.Федоров), Житомирщині (О.Сабуров).

Особливе місце в історії Другої світової війни належить Організації українських націоналістів, яка була найвпливовішою політичною силою на західноукраїнських землях. Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла у підпілля. Становлення західноукраїнського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дезертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія, пізніше - Українська повстанська армія, яку очолив Роман Шухевич. Основним завданням повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям. У роки війни повстанці воювали також проти поляків, через масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою 1941 р.

Перемога під Сталінградом у лютому 1943 року, розгром німецьких військ у Курській битві в серпні 1943 року, а також самовіддана праця мільйонів людей в тилу під гаслом “Все – для фронту, все – для перемоги” створили необхідні передумови для наступу Червоної армії по всьому фронту. Внаслідок розпочатого контрнаступу Радянською Армією 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт – село Півнівка Миловського району Ворошиловградської області. Військами чотирьох Українських фронтів протягом 1942-1944 років на території України були проведені такі великі наступальні операції, що дало можливість розгромити угрупування німецьких військ і звільнити всю територію України:

Дата

Назва військової наступальної операції

29 січня-18 лютого 1943 р.   2 лютого-3 березня 1943 р.   1-27 липня 1943 р.     серпень-вересень 1943 р.   3-23 серпня 1943 р.     26 серпня-30 вересня 1943 р.     26 вересня-5 листопада 1943 р.   3-13 листопада 1943 р.     24 грудня 1943 р. – 15 січня 1944 р.   24 січня – 17 лютого 1944 р.   27 січня – 11 лютого 1944 р.   30 січня – 29 лютого 1944 р.     4 березня – 17 квітня 1944 р.   5 березня – 17 квітня та 6 – 18 березня 1944 р.     26 березня – 14 квітня 1944 р.   13 липня – 29 серпня 1944 р.   8 вересня – 28 жовтня 1944 р.   кінець листопада 1944 р.

Ворошиловградська операція військ Південно-Західного фронту   Харківська операція військ Воронезького фронту   Ізюм-Барвенківська операція військ Південно-Західного фронту   Донбаська операція     Білгород-Харківська операція військ Воронезького і Степового фронтів   Чернігівсько-Прип’ятська операція військ Центрального фронту     Мелітопольська операція військ Південного фронту   Київська операція військ Першого Українського фронту   Житомирсько-Бердичівська операція військ Першого Українського фронту   Корсунь-Шевченківська операція     Рівненсько-Луцька операція     Нікопольсько-Криворізька операція військ Третього Українського і Четвертого Українського фронтів Проскурівсько-Чернівецька операція військ Першого Українського фронту   Умансько-Ботошанська і Березнєгувато – Снігурівська операція військ Другого і Третього Українського фронтів   Одеська операція військ Третього Українського фронту   Львівсько-Сандомирська операція військ Першого Українського фронту   Карпатсько-Ужгородська операція військ Четвертого Українського фронту 28 жовтня 1944 року звільнено останній населений пункт території СРСР у її довоєнних кордонах – ст. Лавочна Дрогобицької області   Звільнена Закарпатська Україна

У результаті Карпатсько-Ужгородської операції закінчилося звільнення від фашистської окупації території України в її довоєнних кордонах. 28 жовтня 1944 року завершилося звільнення Закарпатської України. Остання подія створила умови для возз’єднання українських земель. На кінець листопада 1944 р. територія України була повністю визволена від німецько-фашистських окупантів. 8 травня 1945 р. капітулювала Німеччина, а 2 вересня – Японія. Це означало, що Друга світова війна фактично закінчилася.

Україна у вході Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 році, вдавалися до тактики “спаленої землі”, знищували за собою все, що б міг використати противник. В результаті промислове виробництво в Україні у 1945 році становило 25% довоєнного рівня.

Найважливішим питанням, що було вирішено в ході війни, стало включення Західної України до складу СРСР. Об’єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій було визначною подією.

Наслідки війни для України виявилися жахливими. Найбільш трагічними і тяжкими були людські втрати. За роки Другої світової війни загинуло 8 млн. (19,1% населення), з них військові втрати становили 2,5 млн, і цивільного населення – 5,5 млн. чол. У цілому, враховуючи депортованих, евакуйованих, емігрантів, демографічні втрати України сягають 14,5 млн. чоловік.

ТАБЛИЦЯ ЛЮДСЬКИХ ВТРАТ УКРАЇНИ

Дата добавления: 2014-11-25