Французька буржуазна революція

З XVI ст. у Західній Європі виникає капіталістичний уклад. І в міру його визрівання і розвитку дедалі більше поглиблювалися суперечності між продуктивними силами і феодальними виробничими відносинами.

Конфлікт між новими продуктивними силами і феодальними виробничими відносинами конкретно проявився в основних галузях економіки, зачепив інтереси різних класів і станів феодального суспільства. Якнайкраще це можна простежити на історії Франції, де напруженість і гострота класової боротьби були найбільшими.

Населення Франції в другій половині XVIII ст. складало 26 млн. чоловік. З них лише 270 тис., тобто трохи більше

1 %, належало до привілейованого класу – 140 тис. дворян і 130 тис. священиків. З 10 французів 9 голодували, населення було обкладене 7 тис. загальнодержавних та місцевих податків і повинностей. Літо 1788 року було неврожайним, а наступна зима дуже суворою. Повсюди спалахували селянські виступи. І буржуазія, і селянство, і плебейство не хотіли і не могли миритися з феодально-абсолютистською монархією. Банкрутство державної казни, розорюваної колосальними тратами двору та перших двох станів (дворянства і духовенства), призвело до гострої фінансової кризи. У монархії не було грошей на самі невідкладні витрати. Після ряду невдалих спроб відшукати кошти король був змушений скликати Генеральні штати -представництво трьох станів, що не збиралося уже 175 років. Кількість делегатів від перших двох станів становило по 300 чол., від третього стану – 600 чол., але оскільки кожний стан традиційно збирався окремо і мав по окремому голосу, це подвоєння вирішальної ролі відігравати не могло. 17 червня після тривалих, але пустопорожніх дебатів щодо процедури, третій стан проголосив себе Національними зборами. Пізніше до них приєднались ліберальні представники дворянства і духовенства. Було схвалено рішення про ануляцію імперативних мандатів.

Депутат, діє не від імені округу, а від імені усього народу. Стверджувалося також, що король може збирати податки лише з відома Національних зборів. Людовік XVI спробував 20 червня закрити Національні збори, але депутати відновили свої засідання у залі для гри в м'яч. Тут вони склали урочисту присягу не допустити зриву роботи Національних зборів, доки не буде прийнята Конституція.

9 липня 1789 р. Національні збори проголошують себе Установчими зборами, тобто органом, який має утвердити нові державно-правові інститути, розробити та затвердити конституцію держави. Король починає стягувати до Парижу і до Версалю вірні війська. 12 липня він звільняє міністра Неккера, який мав репутацію єдиного прихильника реформ в уряді. 13 липня народ оволодів містом, захопив арсенали. 14 липня повсталі захопили 8 башт фортеці-в'язниці Бастилії. Комендант був вбитий і гарнізон здався. Падіння Бастилії стало сигналом для французької провінції -всюди народ виганяв стару королівську адміністрацію, обирав нові муніципалітети і створював збройну силу революції -Національну гвардію. По всій країні прокотилися селянські повстання, селянство практично припинило платити податки. Відбиттям цього початкового періоду революції та вичерпного революційного піднесення, яке охопило всю країну, стала «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789р.

Розроблена в дусі загальнонаціонального маніфесту, який проголошував права громадян, що скинули панування феодального гноблення, Декларація закріплювала найважливіші принципи буржуазного ладу.

«Представники французького народу, які складають Національні збори, беручи до уваги, що незнання, забуття або зневаження прав людини є єдиними причинами суспільного лиха і псування уряду,–було сказано у вступі до Декларації,–вирішили відновити в урочистій декларації природні, невідчужувані, невіддільні і священні права людини, з метою, щоб ця декларація, будучи постійно перед усіма членами суспільного.організму, безперервно нагадувала їм їхні права і обов'язки».

Декларація проголошувала, що «люди народжуються вільними і рівними в правах» і що метою якого б то не було політичного союзу є збереження природних і невід'ємних прав людини, що такими правами є «свобода, власність, безпека і опір гнобленню» (ст. 1-2).

Джерело суверенітету–в нації, підкреслювалося в Декларації. Тому «закон є виразом загальної волі» (ст. 6). Базуючись на цих положеннях, вона закріплювала принцип загального виборчого права. В ній йшлося про представницький характер законодавчого органу як верховного органу влади. «Всі громадяни мають право особисто або через представників брати участь у виданні законів». А закон має бути рівний для всіх, незалежно від того, чи дає він заступництво, чи карає.

Декларація не просто проголошує природні, невід'ємні права людини–вона одночасно розкриває їх сутність.

Так, свобода визначалась як право «робити все, що не шкодить іншому». Таким чином, здійснення кожною людиною її природних прав не має інших меж, крім тих, які забезпечують іншим членам суспільства користування такими ж правами. Крім того, закон може забороняти дії, шкідливі для суспільства. «Все, що не заборонено, законом, дозволено» (ст. 5).

Отримало роз'яснення і природне право на безпеку, що знайшло своє виявлення в закріпленні принципу законності. «Ніхто не може бути обвинувачений, затриманий або арештований інакше,–стверджувала Декларація,–як у випадках, визначених законом, і за приписаними ним формами» (ст. 7). Ті, хто віддають незаконні накази, підлягають карі.

Було закріплено і презумпцію невинності. Як стверджувала Декларація, «кожна людина вважається невинною до того часу, поки її не оголосять винною» (ст. 9), а тому не повинно бути в разі арешту ніякої надмірної суворості.

Закон не має зворотної сили, вважала Декларація. «Ніхто не може бути покараний інакше, як в силу закону, встановленого і обнародуваного до вчинення злочину і законно застосованого» (ст. 8). А сам.закон повинен встановлювати «тільки строго і очевидно необхідні кари».

І, нарешті, Декларація підкреслювала неминуче значення права власності, проголошуючи його природним, «непорушним і священним» правом (ст. 17). Нікого не можна позбавити цього права, за винятком, коли того «явно вимагає громадська необхідність», законно засвідчена, і за умови справедливого і попереднього відшкодування.

Декларація 1789 року згадувала також інші права і свободи. «Вільний обмін думками і переконаннями є одне з найцінніших прав людини, кожен громадянин може, отже, вільно говорити, писати, друкувати, але повинен при цьому відповідати за зловживання цією свободою у випадках, визначених законом»,–було сказано в статті 11 Декларації. Гарантувалася свобода віросповідання і релігійних переконань.

Для утримання громадської сили і для витрат по управлінню, заявляла Декларація, необхідні податки. Всі громадяни мають право особисто через своїх представників визначати необхідність громадських податків, «вільно на них погоджуватися, стежити за їх вживанням, встановлювати їх розмір, спосіб оподаткування, стягання і строк, на який вони встановлюються» (ст. 14).

Знайшла своє втілення і сформульована Монтеск'є ідея створення організаційно незалежних одна від одної і взаємно врівноважених гілок державної влади: законодавчої, виконавчої та судової. В статті 16 було сказано: «Суспільство, в якому не забезпечена гарантія прав і не встановлений розподіл влади, не має конституції».

Принципи Декларації прав людини і громадянина 1789 року були викликом старому відживаючому ладу. Декларація утверджувала новий буржуазний лад, новий тип експлуатації – буржуазний. Цей суто буржуазний характер Декларації проявлявся і в тому, що вона обминула мовчанням питання про скасування всіх феодальних повинностей і феодального землеволодіння. Нічого не було сказано і про скасування рабства у французьких колоніях, не було згадки і про свободу союзів і зборів.

На початку 1790 р. вступила в силу низка декретів, згідно з якими церковна власність була конфіскована, оголошена національним майном і підлягала продажу з торгів. У результаті вона перейшла до рук буржуазії і частково заможного селянства. Церква була позбавлена права реєструвати шлюби, народження, смерть. Священнослужителі повинні були присягнути новому ладу. Вплив церкви істотно зменшився, вона була поставлена під контроль держави.

Відповідно до нового адміністративного поділу Франція мала 83 департаменти, які складалися з дистриктів, кантонів, комун. Єдиною стала система оподаткування, були ліквідовані більшість феодальних пережитків, що гальмували розвиток торгівлі, та ін. Скасовувався становий поділ громадян, усі дворянські титули й звання, середньовічні цехи.

У результаті скасування феодальних правил і обмежень в галузі торгівлі та промисловості були створені необхідні для буржуазії умови для підприємницької діяльності. Здобувши владу, політичні права, велика буржуазія стала вважати обтяжливим тиск демократичних верств населення. 21 жовтня 1789р. було прийнято декрет, згідно з яким дозволялось застосовувати збройні сили для придушення народних виступів. 14 червня 1791 р. набрав чинності закон Ле-Шапел'є, що заборонив під страхом великого штрафу або тюремного ув'язнення створення профспілок, проведення страйків.

Після спроби короля втекти за кордон позиції прихильників конституційної монархії ослабли. Дедалі сильнішим ставав рух за встановлення республіки.

Велика буржуазія не була заінтересована в подальшому розвитку революції. Розстріл гвардійцями 17 липня мирної демонстрації проти монархії показав, що вона стала контрреволюційною силою.

Національні збори спішно 13 вересня 1791 р. затвердили Конституцію, яка зберігала за королем значні права. Перша частина – Декларація прав людини і громадянина 1789 р. стала преамбулою Конституції. Друга її частина була присвячена вищим органам влади.

За формою правління французька держава ставала конституційною монархією. Вища законодавча влада надавалась однопалатному законодавчому корпусу. Громадяни поділялись на активних і пасивних.

Активними вважались французи, що досягли 25-річного віку, проживають у даній місцевості не менше року, сплачують прямий податок, не наймитують, занесені до списків Національної гвардії. Тільки вони користувались виборчим правом. Пасивні громадяни не допускались до участі у виборах. Вибори були двоступеневими, виборщиками могли бути лише активні громадяни, що відповідали вимогам майнового цензу. Неімущі громадяни, а вони становили більшість, були позбавлені політичних прав.

Виконавча, адміністративна влада надавалась королю і відповідальним перед ним міністрам. Король міг накласти вето на прийняті закони, яке однак мало лише характер відстрочки. Король був главою армії і флоту, йому доручалось піклуватись про підтримання громадського порядку тощо. Судову владу здійснювали виборні і в принципі незмінювані особи. Конституція гарантувала додержання політичних інтересів великої буржуазії її дія не поширювалась на колонії. Отже, в ній спостерігався відхід від революційних принципів Декларації прав людини і громадянина.

Напередодні розпуску у вересні 1791 р. Установчі збори ухвалили, що жоден депутат їх не може бути обраний до Законодавчого корпусу, створеного на основі Конституції. У 1791 р. фейяни – прихильники конституційної монархії, представники великої буржуазії–вважали, що революція вже закінчена. Представники середньої буржуазії–жирондисти пропонували продовжити ломку феодальних інститутів. Програма жирондистів, хоч і мала підтримку з боку більшості депутатів, не була послідовною. Найбільш радикальні перетворення, пропонували якобінці, що були на той момент виразниками інтересів широких народних мас. Жирондисти не наважились повністю скасувати феодальні повинності селян, дати їм землю. Вони потурали спекулянтам і контрреволюціонерам, не збирались позбавляти влади короля. Це було причиною розколу між жирондистами та якобінцями.

10 серпня 1792 р. в Парижі почалось народне повстання, в результаті якого монархія була ліквідована. Деякий час влада була в руках Паризької комуни. Законодавчі збори дали згоду на арешт короля. Було видано декрет про скликання Національного Конвенту. Вибори його депутатів треба було проводити без поділу громадян на активних і пасивних.

Із страху перед повсталим народом жирондисти погодились провести поділ общинних земель, здати в оренду або продати землі емігрантів. Скасовувалась власність на землю тих, хто не міг довести законність свого володіння. Серпневі декрети задовольнили багато які вимоги селян, хоч їх здійснення натрапило на стійкий опір великих власників. Обраний на основі загального виборчого права Національний Конвент 21 вересня оголосив про скасування монархії. Франція стала республікою. Але боротьба між Горою (якобінцями) і Жирондою не припинилась.

Прихильники монархії намагались не допустити суду над королем. Однак якобінці добились того, щоб у Конвенті було проведено відкрите голосування. Кожний депутат особисто виходив на трибуну й публічно оголошував свою думку. Глибокої ночі 17 січня 1793 р. голосування закінчилось. Людовік XVI був визнаний винним у змові проти нації, у замаху на безпеку держави і засуджений до смертної кари. 21 січня вирок було виконано.

Улітку 1793 р. республіка опинилась на краю загибелі, її армія відступала, багато генералів зрадили їй, у деяких місцях спалахнули роялістські заколоти. Народ голодував, зростала інфляція, англійці наповнили країну фальшивими асигнаціями.

Авторитет жирондистів став падати. Від імені робітників Парижа вождь найлівішої партії «скажених» Жак Ру говорив: «Свобода – пустий привид, коли один клас може безкарно морити голодом інший. Невже власність шахраїв дорожча за людське життя».

У цій складній обстановці якобінці проявили себе як революційна партія. 31 травня і 2 червня 1793 р. народ Парижа піднявся на повстання. Частина депутатів-жирондистів була заарештована. Провідною силою Конвенту стали якобінці. Вони заявили, що врятувати республіку може лише єдність нації і повне викорінення залишків феодалізму.

10 червня було прийнято декрет, який поклав початок скасуванню феодальних порядків на селі. 17 липня Конвент остаточно скасував усі сеньйоріальні платежі та феодальні права без будь-якого викупу. Общинні землі підлягали негайному розподілу між селянами. Відтоді дрібне землеволодіння у Франції стало основною формою землекористування. Зберігання феодальних актів на землю, втаємничення їх від спалювання карались каторгою.

Жирондисти звинуватили якобінців в узурпації влади. У відповідь на це якобінці підготували проект нової Конституції Франції. 24 червня 1793 р. Конвент урочисто схвалив її текст і поставив на всенародне обговорення.

Конституція закріпила республіканський режим: «Республіка єдина й неподільна»–записано в ст. 1. Вона містила більш радикальне тлумачення принципу суверенітету народу, ніж Конституція 1791 р. Колишнє абстрактне поняття верховенства нації було замінено конкретнішим змістом: «Суверенний народ–це сукупність усіх громадян» (ст. 7). Для прийняття закону або важливого загальнодержавного рішення голосування в Законодавчому корпусі було недостатньо. Потрібне було ще схвалення громадян, принаймні очевидної більшості їх. Таким чином якобінці прагнули реалізувати вчення Ж. Ж. Руссо про народний суверенітет і безпосередню, пряму демократію.

Виборче право надавалося всім французам, що досягли 21 року. Скасовувався поділ виборців на активних і пасивних. Вибори депутатів вводились прямі й рівні. Носієм вищої законодавчої влади проголошувалась нація. Було створено постійно діючий однопалатний законодавчий корпус із строком легіслатури один рік. Цей орган міг видавати декрети і пропонувати закони. Якщо проект закону діставав схвалення 1/10 первинних зборів більшості департаментів країни протягом сорока днів, він ставав законом. Декрети не потребували санкції народу і набували чинності негайно.

Функції державного управління покладались на Виконавчу раду з двадцяти чотирьох чоловік. До її обрання залучались виборці з департаментів. Цей орган міг діяти лише на основі законів і декретів і був підзвітним Законодавчому корпусу. Наприкінці кожної сесії Виконавчий комітет треба було наполовину обновляти. В ст. 30 Декларації зазначалося, що державні посади, по суті, тимчасові, їх слід розглядати не як відзнаки чи нагороди, а як обов'язок.

Якобінська Конституція була радикальним по духу й за формою актом французької буржуазної революції. Проте вона могла набути чинності лише після того, як збереться новий Законодавчий корпус, куди не міг бути обраний ніхто з депутатів Конвенту. Складна зовнішньополітична обстановка не дала змоги ввести Конституцію в дію.

Влітку 1793 р. верховним органом республіки був Конвент, який здійснював у повному обсязі вищу законодавчу, виконавчу, контрольну й судову владу. Комісари Конвенту в департаментах, армії мали великі повноваження, їм доручалось проводити чистку місцевих органів, наводити в них революційний порядок, усувати командуючих арміями та призначати нових. Якобінська диктатура послідовно здійснювала лозунг: «Феодальний режим повністю знищується». Логіка боротьби за врятування республіки зумовила встановлення революційної диктатури, єдиної влади, залізної дисципліни.

Функції революційного уряду були зосереджені в Комітеті громадського порятунку. Він керував воєнними, дипломатичними, продовольчими справами, йому підпорядковувались інші органи, а сам Комітет щотижня звітував перед Конвентом. Комітет створив сильну армію, що розгромила сили інтервентів.

Якобінці реорганізували армію. Декрет від 23 серпня 1793 р. вперше в історії, ввів загальну військову повинність. Усіх французів призивали під рушницю доти, «поки вороги не будуть вигнані за межі республіки».

До осені 1793 р. в армії налічувалось близько мільйона чоловік. Такої чисельності військ історія ще не знала. По революційному вирішувалась проблема командних кадрів. На будь-яку посаду, аж до командуючих арміями, висувались ті, хто вмів перемагати, хто не знав слова «неможливо». Продавець галантерейної лавки Журдан віком 31 рік був призначений командуючим. Такий самий пост зайняв конюх Гош у віці 25 років. Генералами, стали писар Марсо, син каменяра Клебер. Тулон було взято за планом 24-річного невідомого артилерійського офіцера Наполеона Бонапарта.

Французька армія стала застосовувати нову тактику, ввела розсипний стрій. «Якщо меч короткий,- говорили командири,- революційній армії потрібно зробити лише зайвий крок».

Наприкінці липня фактичним керівником Комітету громадського порятунку став Робесп'єр. Йому належать слова: «Для Вітчизни зроблено недостатньо, якщо не зроблено все». Боротьбу з ворогами революції вів Комітет громадської безпеки. Матеріали проведеного ним слідства направляли до трибуналу. Трибунали були в деяких департаментах.

Для боротьби з ворогами республіки було введено революційний терор. 17 вересня Конвент дозволив здійснювати арешти підозрілих осіб. Обвинувачення в контрреволюції означало наказ про арешт, який здебільшого означав смерть. Заарештований, доставлений увечері в тюрму, наступного дня піддавався допиту, вислуховував вирок трибуналу, а ввечері вже міг сидіти у возі смертників.

У жовтні були страчені вожді жирондистів, а їхня партія остаточно зійшла з політичної сцени.

Буржуазія відчувала потребу в шаленій енергії якобінців, без якої неможливо було відвести натиск інтервентів. Нещадно караючи ворогів, якобінці через свою непослідовність, невизначеність політичної платформи часто знищували справжніх патріотів. Знищивши Дантона та його прихильників «поміркованих», вони потім відправили на гільйотину і своїх вірних друзів лівих якобінців, вождів партії «скажених», ебертистів.

Надзвичайна ситуація змусила Конвент розширити рамки законодавчого органу. Разом з Комітетом громадського порятунку він діяв як революційний уряд Франції.

Були введені тверді ціни на основні предмети споживання (загальний максимум). Продовольство реквізували й розподіляли через спеціальну державну комісію.

За зовнішньою торгівлею та діяльністю великих торговців був установлений жорсткий контроль. Восени 1793 р. створено загони санкюлотів, що боролися із спекулянтами, вишукували продовольство для Парижа і знищували змови, роялістів.

За спекуляцію карали стратою. З допомогою армії реквізували хліб у заможних селян. Було взято на облік золото і срібло приватних осіб. Багатих обкладали високими податками й примусовими позиками. Для робітників також було встановлено максимум заробітної плати, що викликало їх обурення, оскільки ціни зростали, а купівельна спроможність грошей падала.

Наприкінці лютого і початку березня 1794 р. були видані відомі вантозькі декрети. Майно контрреволюціонерів передбачалось роздати бідним громадянам, інвалідам, сиротам, старим людям.

Вибори до муніципалітетів у зв'язку із складною обстановкою не проводились. Фактично влада на місцях була у віданні революційних комітетів. Для припинення зловживань з їх боку голову й секретаря комітету замінювали через кожних два тижні.

Місцеве управління ґрунтувалось на централізованих засадах. Якобінська диктатура спиралась на масові народні організації.

У столиці найбільш твердою опорою якобінців були Комуна та її секційні спостережні комітети, в яких санкюлоти становили більшість.

Енергійна діяльність якобінців, пов'язана з викоріненням феодалізму, проводилась з великим розмахом. Було введено нове літочислення (від початку республіки), затверджено новий календар, видано декрет про обов'язкову початкову освіту, було навіть зроблено спробу створити нову релігію–культ Розуму. Усіх жителів стали називати громадянами, було скасовано звернення на «ви» тощо.

Влітку 1794 р. Франція була очищена від інтервентів. В основному було придушено контрреволюційні заколоти. Для буржуазії, що зміцніла політичне й економічно, диктатура якобінців стала непотрібною.

Так і не добившись задоволення своїх основних вимог, стали відходити від якобінців і робітники. Селяни, що чинили опір реквізиції продуктів, також були незадоволені якобінцями.

27 липня (9 термідора) 1794 р. під час засідання Конвенту Робесп'єр та його соратники були заарештовані, а наступного дня без суду відправлені на гільйотину їхню долю розділили сотні якобінців. Масовий терор проти якобінців і санкюлотів охопив країну. Конституцію 1793 р. піддавали анафемі й прокляттям. Падіння диктатури якобінців і прихід до влади термідоріанців означали кінець висхідного етапу Великої французької революції.

Внаслідок термідоріанського перевороту до влади приходить велика буржуазія, яка намагається знищити механізм якобінської диктатури, скасувати соціально-економічне законодавство якобінців. Комітет громадського порятунку втратив значення урядового органу. До конвенту повернулися ті жирондисти, яким пощастило уціліти. Були розгромлені якобінський клуб, Паризька Комуна, реорганізований Революційний трибунал, знищені революційні комітети.

Щоб закріпити своє панування, термідоріанська реакція поспішає створити нову сильну державну владу, систему органів, які будуть здатні упоратися як з народними масами, так і з феодальною реакцією.

У серпні 1795 року конвент прийняв нову конституцію Франції, відому, як Конституція III року Республіки, яка налічувала 372 статті. Цей Основний Закон був консервативним за своїм змістом, він втрачав колишню буржуазну революційність. Такий характер мала і Декларація прав людини і громадянина 1795 року.

Законодавчий корпус за Конституцією 1795 року складався з двох палат: Ради старійшин, яка налічувала двісті п'ятдесят членів, і Ради п'ятисот. Нижня палата обговорювала законопроекти, а Рада старійшин або приймала їх, або відхиляла.

Конституція скасувала загальне виборче право і відновила майновий ценз. Для членів Ради старійшин був встановлений віковий ценз–не менше сорока років, для членів Ради п'ятисот–не менше тридцяти.

Виконавча влада вручалася Директорії, особливому комітету з п'яти членів, які обиралися Законодавчим корпусом. Щорічно мінявся один з директорів. Головували тут по черзі всі члени протягом трьох місяців. Директорії були підпорядковані міністри, військове командування і т.д.

На цей вузький орган–Директорію покладала надії буржуазія в боротьбі проти «лівих» та «правих». Але, як показало життя, Директорія була не в змозі виконати таке завдання. У 1795 році двічі виступають народні маси, в 1796 році уряду довелося зіткнутися з організацією, створеною Гракхом Бабефом,–«Змовою рівних». Виступають у цей час і роялісти. Наприкінці 1795 року спалахує роялістський заколот у Парижі. Член Директорії Баррас, призначений диктатором, звернувся за допомогою до генерала Наполеона Бонапарта, який на той час перебував у Парижі. Генерал за допомогою гренадерів швидко розгромив заколотників.

За таких умов директорія розгубилася. Вона спрямовувала свої удари то проти народних мас, то проти дворян-емігрантів, різко змінюючи свою політику, яка отримала назву політики гойдалки.

Отже, Директорія змушена була боротися на два фронти–проти народу і проти роялістів. Вона виявилася неспроможною надійно захистити інтереси термідоріанської буржуазії, ставши лише сходинкою до режиму військової диктатури.

У 1799 році Директорія остаточно втратила свій авторитет у великої буржуазії та заможного селянства. Поступово виникає план нового державного перевороту за допомогою професійної армії. У Парижі обговорюються кандидати на роль диктатора: генерал Жубер, генерал Моро. Але перший з них загинув, другий відмовився від участі в перевороті. Тоді вибір упав на генерала Бонапарта.

9 листопада 1799 року (18 брюмера за республіканським календарем) Наполеон Бонапарт вчинив державний переворот. У цьому йому допомагали банкіри, біржовики, віроломний міністр закордонних справ Тайлеран. Призначений напередодні командувачем паризьким військовим округом, Наполеон розпочинає боротьбу з Радою старійшин, Радою п'ятисот. Два члени Директорії подають у відставку, за ними те саме робить ще один директор. Директорія розпадається. Влада опиняється в руках Наполеона Бонапарта.

Наполеон добре розумів, що військова диктатура повинна бути одягнена в конституційні форми. Він зважав також на те, що перехід від республіканських установ до режиму особистої влади потребує проміжних стадій. Все це знайшло своє втілення в новій конституції, яка встановила форму правління у вигляді консулату.

Нова Конституція (Конституція VIII року Республіки) була затверджена 13 грудня 1799 року плебісцитом. Тут не було Декларації прав людини і громадянина, відсутні статті про політичні свободи. Конституція гарантувала буржуазії і селянству приватну власність, здобуту за роки революції. «Французька нація заявляє,–було сказано в статті 94 Конституції,–що після здійснення законного продажу національного майна, незалежно від його походження, законний покупець не може бути позбавлений його». Армія відігравала важливу роль у новій політичній системі, тому Конституція спеціально передбачала пенсії, пільги для поранених воїнів та членів їх родин.

Основою всієї конституційної системи була урядова влада, яка формально належала колегії з трьох консулів, а фактично була сконцентрована в руках першого консула. Стаття 39 Конституції спочатку стверджувала, що консули обираються на десять років, а потім заявляла, що «Конституція призначає першим консулом громадянина Бонапарта». Перший консул наділявся особливими функціями і повноваженнями. Він обнародував закони, призначав і звільняв членів Державної ради, міністрів, послів, армійських офіцерів, членів місцевих адміністрацій, кримінальних і цивільних суддів і т.д. Другий і третій консули мали дорадчий голос. Реальна влада належала одній людині–Наполеону Бонапарту.

Конституція виходила з розщеплення законодавчого процесу. Законодавча ініціатива належала першому консулу. Під його керівництвом Державна рада розробляла законопроект і передавала його в Трибунат. Після обговорення законопроект з Трибунату переходив до Законодавчого корпусу, який голосував «за» або «проти». Прийнятий законопроект перевірявся Охоронним сенатом, після чого знов переходив до першого консула, який обнародував його. Вся ця складна процедура була лише маскуванням всевладдя першого консула.

Зміцнення політичного режиму дозволяло Наполеону поступово звільнятися від ширми, готувати необхідні умови для остаточного знищення республіканського ладу. У 1802 році був проведений плебісцит, після чого сенатус-консульт 4 серпня 1802 року встановив, що «консули призначаються на все життя» і що перший консул може «пропонувати громадянина, який буде його наступником після його смерті» (статті 39 і 42). Органічний сенатус-консульт 18 травня 1804 року надав Наполеону «титул імператора французів» і заявив, що «імператорський сан передається спадково по висхідній лінії кровному і законному потомству Наполеона Бонапарта по чоловічій лінії» (ст. 3).

Коронував Наполеона Папа Римський Пій VII, якого спеціально викликали з Італії. Створюється імператорський двір, найближчому оточенню імператора даруються титули князів, графів і т.д. Вищі сановники входили у Високу раду імператора, з них формується і Таємна рада. У Франції остаточно завершується процес відновлення централізованого і бюрократично організованого державного апарату.

До складу уряду входило дванадцять міністерств. Насаджується сувора централізація, самоврядування скасовується. В департаментах уряд призначав префектів, в округах і общинах – супрефектів і мерів. Виборним місцевим радам залишаються лише дорадчі функції.

У 1801 році Наполеон підписав конкордат з Папою Римським. Католицизм було проголошено релігією «переважної більшості французького народу», а Католицьку Церкву було включено в систему державного апарату. Держава взяла священиків на своє утримання, Наполеон дістав право призначати їх на вищі церковні посади.

Подальший розвиток в імперії Наполеона І отримала військова організація. Змінився характер французької армії: вона стала кастовою, професійною. З'явилися привілейовані підрозділи (гренадери, драгуни), відокремилась імператорська гвардія.

Особливу увагу Наполеон приділяв зміцненню поліції. На чолі міністерства поліції був поставлений Ж. Фуше, який намагався добитися найсуворішої централізації поліцейської системи. Генеральні комісари і комісари поліції в округах і містах призначалися міністром поліції і працювали під його керівництвом. У Парижі була створена особлива префектура поліції. Важлива роль відводилася воєнізованому поліцейському з'єднанню–корпусу жандармів, який був підпорядкований військовому міністру. У разі потреби загони жандармів передавалися у розпорядження міністра внутрішніх справ.

Наполеон добре розумів, що потрібно буржуазії. Він намагався знищити якобінство. Була введена сувора цензура, закриті незалежні газети. Піклувався він про розвиток промисловості: давав державні замовлення підприємцям, виділяв їм субсидії, захищав від конкуренції. Була забезпечена свобода експлуатації. Зберігав дію закон Ле-Шапельє, були введені робочі книжки. Наполеон також наполягав, щоб усі робітники були забезпечені роботою.

Була здійснена велика за обсягом кодифікація. З'явилися Цивільний кодекс 1804 року, Торговий кодекс 1807 року, Кримінально-процесуальний кодекс 1808 року, Кримінальний кодекс 1810 року.

Дата добавления: 2014-11-16