Габсбурзька монархія після наполеонівських війн. Революція 1848 – 1849 рр

Протягом першої половини XIX ст. провідною фігурою у державному житті Австрії був імператор Франц I. Як канцлер імперії, Меттерніх володів значною політичною вагою.

Після ексцесів Французької революції жахів і безладдя, викликаного наполеонівськими війнами, він прагнув до ладу і внутрішньої згоди. Канцлер неодноразово радив створити парламент з представників різних народів Австрії і надати провінційним сеймам реальні повноваження, але імператор не прислухався до його порад. Відносно відстала економічно, з реакційним феодально-абсолютистським режимом, Австрія при уряді К. Меттерніха (з 1809 р. міністр закордонних справ, у 1821-48 канцлер) стала одним з головних оплотів реакції в Європі.

В 1821 р. збройні сили Австрії подавили революції в Неаполітанському королівстві і у П'ємонті. Австрійська абсолютистська держава прагнула втримати від розпаду свою "клаптеву імперію", зберегти панування над неавстрійськими народами, для яких революційна доба була періодом пробудження національної самосвідомості, посилення національно-визвольного руху. Перші, хоча і боязкі, паростки буржуазної опозиції з'явилися і у власне австрійських землях (т. зв. якобінська змова 1794).

Зростанню антифеодальних настроїв сприяв і загальний підйом народного патріотичного руху в країні у період наполеонівських війн (повстання в Тіролі під керівництвом А. Гофера, 1809, тощо.).

У сфері дипломатії Меттерніх вніс значний внесок у збереження миру в Європі. Коли була можливість, австрійські війська прямували на придушення місцевих повстань, створюючи собі, своїй країні та її першому міністру одіозну репутацію серед прихильників свободи і національного об'єднання.

Внутрішня політика визначалася в основному імператором Францем I. Державні урядовці тримали всю сферу освіти й учнів під жорстким контролем, наказуючи, що можна читати і вивчати.

Голова відомства цензури, граф Йозеф Сєдльніцкі, забороняв літературні твори, ворожі абсолютизму цісаря або релігії, а організації, запідозрені у політичній єрисі, піддавалися гонінням. Журналістам було заборонене навіть вживати слово "конституція".

В області релігії переважала проінформована віротерпимість.

Без згоди цісаря ніхто не міг бути відлучений від Римсько-католицької церкви. Духівництво здійснювало нагляд над освітою, а єзуїтам було дозволено відновити свою діяльність в імперії.

Декілька сімей єврейських банкірів добилися високого суспільного положення й визнання; серед них виділявся Соломон Ротшильд, який був дружнім з Меттерніхом, та у 1823 р. отримав титул барона.

В 30-40-і рр. ХІХ ст. в Австрійській імперії почався процес витіснення мануфактури капіталістичною фабрикою. На початку ХІХ ст. з'явилися перші парові машини.

З 1831 до 1842 виробництво бавовняної пряжі виросло у 10 разів. В 1822 р. було збудовано першу залізницю, а на початку 40-х рр. протяжність залізниць склала 144 км.

Відбувалося формування промислової буржуазії і фабричного пролетаріату. Але процес капіталістичного розвитку був повільним: абсолютизм, феодальні порядки гальмували його.

Будучи багатонаціональною державою, у населенні якої переважали слов'яни, Австрія в 1848 – 1849 рр. опинилася перед небезпекою не тільки знищення феодальних порядків і скинення монархії Габсбургів, а й повного розпаду багатонаціональної імперії. Революційні виступи спалахнули майже одночасно у Відні, Угорщині, Богемії, Трансільванії, Хорватії, Воєводині, Закарпатській Україні, Ломбардо-Венеціанському королівстві. Намагаючись запобігти подальшому розвитку революції, Фердінанд І прийняв у квітні 1848 р. конституцію, яка закріпила основні демократичні положення: загальне виборче право для чоловіків, скасування кріпосного права.

Червневе 1848 р. повстання в Чехії, що проходило під гаслами національної автономії, а також революція в Угорщині змусили імператора Фердінанда І кинути на повстанців армію.

Наприкінці жовтня 1848 р. імператорські війська штурмом здобули охоплений народним повстанням Відень, парламент було розпущено, а імператорський престол зайняв племінник Фердінанда І Франц Іосиф. Прийнята 4 березня 1849 р. нова конституція практично цілком ліквідувала всі революційні завоювання і зберігала єдине централізоване управління всією імперією за Віднем.

У відповідь на нову австрійську конституцію в Угорщині знову спалахнуло повстання на чолі з Лайашем Кошутом. Угорський сейм прийняв у квітні 1849 р. Декларацію незалежності, що проголосила Угорщину самостійною державою. І лише завдяки втручанню Миколи І, який побоювався посилення угорського впливу в Польщі та на Балканах, владу Габсбургів було відновлено. Вступ на початку червня 1849 р. на територію Угорщини 80-тисячної російської армії поклав край революції. З опором пригноблених народів проти монархії Габсбургів тимчасово було покінчено.

До середини ХІХ ст. авторитет Австрії серед німецьких держав став помітно падати. Революція 1848 року в Угорщині, як і в інших німецьких державах, зазнала поразки. Однак австрійський уряд був змушений скасувати деякі феодальні порядки.

Наявність численних пережитків феодалізму, слабкість буржуазії були причиною сповільнених темпів економічного розвитку Австрії та збереження абсолютної монархії навіть після революції 1848 року. В кримінальному уложенні 1852 року були передбачені суворі покарання за організацію страйків, робітничих спілок.

У 1866 році у битві під Садовою Прусія завдала Австрії нищівної поразки. Монархія Габсбургів розвалювалася під ударами національно-визвольного руху чехів, угорців, словаків, хорватів, поляків, італійців. У цій ситуації дворянство і велика буржуазія Австрії переконали короля у необхідності піти на союз з поміщиками Угорщини для того, щоб послабити національний рух в Угорщині і врятувати від розвалу австрійську монархію.

У 1867 році австрійський парламент (рейхсрат) затвердив угоду про утворення Австро-Угорської монархії. Офіційно визнавалась державна унія двох держав. Двоєдину державу очолив імператор Австрії, він же король Угорщини. Угорщині було дозволено обирати свій парламент, кожна країна мала власну конституцію. Дворянство і велика буржуазія Угорщини добилися розширення своїх політичних прав. Основною метою цієї угоди верхів було запобігти назріванню нової буржуазної революції.

Угорський сейм, в якому засідали переважно представники дворянства й великої буржуазії, був однопалатним; рейхсрат Австрії складався з двох палат: верхньої – вона називалась палатою панів, і нижньої – палати представників. У верхній палаті рейхсрату засідали представники земельної аристократії, вищої знаті, частина з них призначалась імператором. Депутати нижньої палати обирались сеймами областей. Міністри повністю були відповідальними лише перед імператором, а не перед рейхсратом. Влада парламенту була мізерною, всі функції у сфері управління здійснювали чиновники. Імператор був главою виконавчої влади і главою держави, він сам міг видавати надзвичайні укази.

В Австро-Угорській монархії у загальному віданні залишились військові питання, фінанси і зовнішня політика. Відповідно було всього три загальноімперських міністри. Для контролю над ними та вирішення загальноімперських питань, здебільшого про бюджет, щороку в столицях обох країн повинні були збиратись делегації від законодавчих органів (по 60 чоловік від кожного). З невеликими змінами Австро-Угорська дуалістична (двоєдина) монархія проіснувала до кінця першої світової війни.

Дата добавления: 2014-11-16