Віденський конгрес та встановлення нового балансу сил у Європі після Наполеонівських війн

Задля післявоєнного врегулювання відносин між провідними європейськими державами було проведено зустріч представників Росії, Австрії, Прусії, Франції, Англії.

Знаменно, що міжнародний конгрес, який заклав основи мирного устрою після повалення Бонапарта, був скликаний у Відні. Протягом декількох місяців у 1814–1815 роках столиця Габсбургів була місцем зустрічей політиків вищого рангу крупних і дрібних європейських держав. Широко розгалужена мережа австрійських шпигунів стежила за високими персонами, що прибували.

Віденська система міжнародних відносин (Європейський концерт) – структура міждержавних відносин в Європі, яка склалась після війн Наполеона І (1799-1814,1815) і проіснувала з серйозними модифікаціями до Першої світової війни. Її принципи були закладені рішеннями Віденського конгресу (1814-1815 рр.) – першого загальноєвропейського, за виключенням Туреччини, мирного врегулювання. Ця система базувалась на спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем.

Віденська система мала певні основні характеристики та особливості. До цих фундаментальних характеристик можна віднести наступні:

Віденський конгрес відіграв ключову роль у формуванні стійкої парадигми відносин між провідними європейськими державами. Розпочалася епоха "європейського концерту" – балансу сил між європейськими державами. Європейський концерт базувався на спільній згоді великих держав, пентархії: Росії, Австрії, Прусії, Франції, Великій Британії. Будь-яке загострення відносин між ними могло привести до руйнування міжнародної системи.

Після Французької Революції 1789-1794 рр. відбулося остаточне зміцнення системи національних держав. Держава постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян і тим часом розвивала націоналізм як чинник ствердження необхідності збігання єдності національної з політичною. Тобто затверджувалася теорія "політичної легітимності", за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни збігаються з етнічними її межами. Поряд з державою-нацією і закріпленням національного суверенітету в міжнародних відносинах закріплюється система політичної рівноваги – компроміс між принципами суверенітету і загального інтересу. У процесі функціонування Віденська система змушувала кожного з її учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним із головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій.

На відміну від Вестфальської системи міжнародних відносин елементами Віденської системи виступали не тільки держави, а й коаліції держав.

Однією з основ європейського концерту став принцип підтримання балансу сил. Відповідальність за це покладалась на великі держави. Ця відповідальність реалізувалась через проведення великої кількості міжнародних конференцій для врегулювання проблем, що загрожували миру. Серед таких конференцій важливе значення мали Паризька конференція 1856 року, Лондонська конференція 1871 року, Берлінська конференція 1878 року.

В межах балансу сил держави могли змінювати склад союзників для забезпечення власних інтересів, не порушуючи при цьому загальної структури союзів і характеру міжнародних відносин.

«Європейський концерт», залишаючись формою гегемонії великих держав, вперше ефективно обмежив свободу дій цих держав на міжнародній арені, „природний стан війни всіх проти всіх”.

Хоча анексії та контрибуції залишалися формами міжнародної практики, великі держави вже не розглядали в якості реальної мети розчленування чи ліквідацію іншої великої держави.

За часів існування Віденської системи поняття політичної рівноваги набуває ширшого тлумачення. Завдяки встановленому Віденською системою балансу сил війни і збройні конфлікти в Європі тимчасово майже припиняються за винятком незначних.

Віденська міжнародна система мала на меті затвердження встановленого внаслідок наполеонівських війн співвідношення сил, закріплення кордонів національних держав. Росія остаточно закріпила за собою Фінляндію, Бессарабію і розширила свої західні кордони за рахунок Польщі, поділивши її між собою, Австрією і Пруссією.

Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове співвідношення геополітичних сил. В основу цієї системи було покладено імперський принцип контролю географічного простору в межах колоніальних імперій. Під час Віденської системи остаточно сформувалися імперії: Британська (1876), Німецька (1871), Французька (сер. ХІХ ст.). У 1877 р. турецький султан узяв собі титул «Імператор османів». Росія стала імперією значно раніше, ще у 1721 р.

Незважаючи на кінець глобальної ізольованості цивілізацій та культур, Віденська система, як і попередня Вестфальська, мала євроцентристський характер. Вестфальська система спочатку не мала глобального характеру, охоплювала Західну та Центральну Європу. Пізніше вона інтегрувала до сфери своєї дії Східну Європу, Росію, Середземномор'я, Північну Америку. Віденська система міжнародних відносин охоплювала, фактично, лише європейський простір, і деякою мірою, ті території, за які провідні держави європейського концерту вели колоніальну боротьбу чи управляли як колоніями. Поза межами Віденської системи лишився Китай, що внаслідок опіумних війн та нав’язаних провідними європейськими державами нерівноправних договорів, був поставлений у напівколоніальне положення. Японія, що в другій половині ХІХ століття почала “відкриватися” для світу також не була долучена до Віденської системи. В той же час в період Віденської системи європейська історія почала поступово перетворюватися на світову.

На Віденському конгресі не були офіційно закріплені колонії. Однією з головних причин першої світової війни стане саме боротьба за перерозподіл колоніальних володінь.

Особливості Віденської системи полягали не тільки у спільній зацікавленості збереження статус-кво, але й у різниці цивілізаційного й модернізаційного рівня його учасників. Велика Британія і Франція вже вступили у процес науково-технічного прогресу; Австрія і Пруссія у цій сфері значно відставали. Особливістю геополітичної реальності того часу стало те, що Росію, провідну державу Віденського конгресу, гаранта миру і стабільності в Європі, технічний прогрес взагалі ще майже не торкнувся.

Оскільки на всіх етапах розвитку провідними акторами виступали монархії, для Віденської системи, особливо під час під час фаз становлення, консолідації та стійкого розвитку була характерною гомогенність, ідентичність сутності її акторів. А чим більш гомогенною є система, у свою чергу, тим більше в ній поміркованості та стабільності. У гомогенній системі держави можуть бути противниками, але не ворогами. Саме такими й були відносини між державами європейського концерту.

Проте взаємні протиріччя, зростання національно – визвольних рухів призвели до руйнації Священного союзу, яка, фактично, відбулася після революцій 1848 року. в Європі.

З появою цілісних Італії й Німеччини та формуванням згодом ворожих блоків і, кризою системи, гомогенність перестала бути характеристикою Віденської системи. Ця система характеризувалася радше гетерогенним характером інтересів її акторів.

Для більш повного розуміння Віденської системи міжнародних відносин доречно виокремити та розглянути основні етапи її розвитку, зосереджуючи увагу на притаманних для того чи іншого етапу особливостях, конфігурації співвідношення сил.

В процесі розвитку будь-якої системи міжнародних відносин виокремлюється кілька етапів, відмінних за змістом, структурою, характером взаємовідносин між її складовими компонентами. Віденська система послідовно проходила фази становлення, консолідації, стійкого розвитку, кризи і розпаду. Ці етапи можна розглядати як типи структурної організації системи, що розвиваються за власним алгоритмом, характерним для даної історичної епохи.

В процесі своєї еволюції Віденська система пройшла 5 етапів розвитку:

1. Етап становлення (1814-1815 рр.);

2. Етап консолідації (1815-1822 рр.);

3. Етап стійкого розвитку (1822-1848 рр.);

4. Період кризи (1848-1871 рр.);

5. Етап занепаду та ліквідації (1871-1914 рр.).

Етап становлення Віденської міжнародної системи співпав у часовому вимірі з проведенням Віденського конгресу, який вперше розробив систему договорів, що регулювали міжнародні відносини і закріплювали кордони у масштабах всієї Європи, а також зафіксували нове співвідношення сил на континенті. Віденським Конгресом закінчено війни коаліцій європейських держав з Наполеоном І та встановлено однойменну систему міжнародних відносин. Після розгрому наполеонівської імперії, 30 травня 1814 р. підписано Паризький мир між Францією і країнами – учасницями шостої антифранцузької коаліції. Він передбачав скликання у Відні конгресу всіх європейських держав. Офіційні його засідання почалися 1 листопада 1814 р. й закінчилися 9 червня 1815 р. У Відні збиралося 216 представників усіх європейських держав (за винятком Туреччини) на чолі з переможцями Наполеона – Росією, Великою Британією, Пруссією й Австрією.

Для участі у конгресі прибули два імператори (російський та австрійський), чотири королі (Пруссії, Данії, Вюртембергу й Баварії), два спадкових принци, три герцоги, 215 князів, не враховуючи міністрів, канцлерів, інших політичних діячів.

Провідну роль у конгресі відіграли імператор Росії Олександр I, австрійський канцлер К.Меттерніх та Ш.Ф.Талейран, що представляв переможену Францію.

Таких блискучих і багатолюдних дипломатичних зборів в Європі доти ще не відбувалося.

Відень був обраний місцем засідань конгресу через центральне положення Австрії в Європі. Окрім того, позиція К.Меттерніха, що виступив у ролі посередника, балансувала між Францією і Росією, тому він і отримав можливість впливати на хід переговорів. Попередні домовленості передбачали вирішення основних питань у вузькому колі ініціаторів з подальшими консультаціями з Францією й Іспанією. Однак завдяки дипломатичним зусиллям французької дипломатії, яка вдало грала на суперечностях між союзниками, Франції дозволили фактично нарівні з державами-переможни­цями брати участь у переговорах.

Усі питання обговорювалися на раді п'яти держав, на неофіційних прийомах, а також у спеціальних комітетах і комісіях. Були утворені комітет з італійських проблем, німецький комітет, комітет у швейцарських справах, комісії зі свободи навігації, з відміну работоргівлі, статистична та ін.

З найважливіших питань були засновані спеціальні комітети/комісії. Переговори велися в обстановці свят, балів, урочистих прийомів та інших розваг, що дало привід князю де Лин назвати ці збори дипломатів і государів "танцюючим конгресом"; Однак за всім цим галасом й розгулом велася складна дипломатична гра.

Унаслідок роботи конгресу укладено низку договорів про державні кордони, прийнято численні декларації й постанови, значна частина яких увійшла до заключного генерального акту Віденського конгресу.

Головними завданнями Віденського конгресу були:

-відновлення засад державного устрою, що існував в Європі до Великої французької революції;

-відновлення феодальних порядків із реставрацією правлячих династій у монархіях, що були підкорені Наполеоном;

-затвердження військової поразки Франції, її дипломатичне послаблення, унеможливлення відновлення наполеонівської імперії та інших спроб завоювання Європи, надання і підтримання відповідних взаємних гарантій;

-переділ деяких територій Європи і колоній в інтересах держав-переможниць.

У більшості цих питань представники всіх держав дійшли згоди, але у питанні задоволення територіальних вимог думки розійшлися.

Росія. Росію на конгресі представляв імператор Олександр І, дипломати А.К.Разумовський, К.В.Нєссєльроде, Г.О.Штакєльберг.

Ясно, що російська делегація поставила питання про створення такої політичної рівноваги в Європі, яка б надала Росії можливість впливати на європейські справи і унеможливила створення проти неї ворожої коаліції європейських держав. Росіяни хотіли зберегти суперництво Австрії і Пруссії, що послабляло політичні вагу і вплив кожної з них, у той самий час воліли не допустити надмірного послаблення Франції, завдяки чому могли занадто посилитися німецькі держави.

Олександр I був зацікавлений у подальшій долі Польщі щодо її приєднання до своєї імперії зі статусом автономного Царства Польського з власною конституцією і збереженням мікрополітичного устрою (владної структури на місцях). Надати ж полякам державну самостійність в їхніх етнографічних межах не збирались ні Австрія, ні Пруссія, ні Росія. Олександр I знав, що його проект приєднання Польщі має зустріти опір Великої Британії, Австрії та Франції; а Пруссію цар розраховував винагородити Саксонією.

Велика Британія. Представником Великої Британії на Віденському конгресі був статс-секретар Р.Г.Стюарт, віконт лорд Кестльрі, пізніше його замінив герцог А.У.Веллінгтон. Британська політика ґрунтувалася на закріпленні власної торгово-промислової гегемонії та збереженні захоплених французьких і голландських колоній, що лежали на шляху до англійської Індії. Головним завданням англійці вважали посилення й Австрії, й Пруссії на противагу Франції з Росією – така рівновага європейських держав надала би Британії змогу зіграти між ними роль арбітра. На Віденському конгресі Кестльрі надав підтримку Пруссії у проблемі Рейнських провінцій та намагався перешкодити Росії у польському питанні.

Австрія. Господарка Віденського конгресу – Австрія була представлена імператором Францем I та канцлером князем К.Меттерніхом. Мета Австрії полягала у недопущенні серйозного посилення своїх старих суперниць – Пруссії та Росії. Базуючись на принципах абсолютизму і легітимізму, Меттерніх відстоював недоторканість прав Саксонської династії задля перешкоджання передачі Прусії Саксонського королівства, яке становило буферну територію між Австрією і Пруссією.

Меттерніх прагнув забезпечити гегемонію Австрії в Німеччині й не допустити приєднання Польщі до Росії. Він був зацікавлений у відновленні австрійського панування над Ломбардією, Венецією і дрібними італійськими герцогствами – територіями, які австрійці втратили за часів Наполеона.

У намаганнях зберегти і закріпити багатонаціональний склад Австрійської імперії, зокрема, панування австрійців над італійцями, угорцями і слов'янами, Меттерніх виступав проти всіх ліберальних і національно-визволь­них рухів.

Пруссія. На Віденському конгресі Пруссію представляв король Фрідріх Вільгельм III, канцлер Гарденберг та прусський посол в Австрії, відомий вчений В. фон Гумбольт. В основі прусської політики лежало бажання отримати Саксонію і нові стратегічно важливі та багаті володіння на Рейні. Прусська делегація вимагала найсуворіших рішень щодо переможеної Франції (але проти такої жорсткості виступала Росія, тому мир з Францією був м'якішим за прусські вимоги).

Франція. Представником Франції був Талейран. Йому вдалося скористатися розбіжностями між державами-переможницями, залучити на свій бік малі держави, які побоювалися поглинання своїх територій великими державами, що об'єдналися проти останніх. Фактично він отримав право брати участь у переговорах на одному рівні з чотирма союзниками.

Франція, вбачаючи за свого головного ворога Пруссію, не хотіла допустити її посилення, тому Талейран рішуче виступив проти позбавлення саксонського короля престолу і володінь. Талейран і король Людовик XVIII прекрасно розуміли, що Франція не може розраховувати на жодні територіальні збільшення і для неї буде великим успіхом збереження того, що їй було залишено за Паризькою мирною угодою 1814 р.

З метою збереження за саксонським королем його престолу і допомоги малим країнам Талейран розпочав таємні сепаратні переговори з Австрією.

3 січня 1815 р. підписано таємний договір Франції, Великої Британії й Австрії, спрямований проти Пруссії та Росії. Союзники змусили Росію і Пруссію піти на поступки у польському й саксонському питаннях. Пруссія отримала лише північну половину Саксонії, а південна частина залишилася самостійною. Росії не вдалося приєднати всю Польщу: Познань лишилася за Пруссією. Краків, щодо якого домовленості так і не було досягнуто, залишався "вільним містом".

Віденський конгрес наближався до кінця, коли прийшла звістка про залишення Наполеоном острова Ельба, його висадку у Франції та марш до Парижу. Що цікаво, спроба Наполеона повернутись до влади в ході "ста днів" зблизила учасників конгресу. З метою внесення розколу в лави своїх противників Наполеон надіслав російському імператору текст таємної угоди від 03.01.1815. Незважаючи на це, Росія взяла участь у 7-й антифранцузькій коаліції, яка була утворена у Відні 13 березня 1815 р. Шомонську угоду було відновлено.

9 червня 1815 р. затверджено заключний акт Віденського конгресу. Його підписали представники Росії, Франції, Пруссії, Австрії, Великої Британії, Іспанії, Швеції й Португалії. На протязі п'яти років до акту приєднались 53 європейські країни, останньою була Баварія (травень 1820 р.). Акт містив 121 статтю, якими передбачалося створення у кордонів Франції міцних держав-бар'єрів, зокрема, Бельгію й Голландію об'єднано у Нідерландське королівство, що мало виступити противагою Франції й усунути можливість панування французів у Бельгії; найзначніший бар'єр проти Франції склали Рейнські провінції Пруссії. Швейцарія посилилась за рахунок розширення кордонів. Вона отримала територію Норвегії. Італія залишилася поділеною на окремі державки: на північному заході Апеннінського півострова завдяки поверненню Савойї й Ніцци посилено Сардинське королівство, на території якого знаходилися важливі перевали через Альпи і проходи вздовж берега Середземного моря. Східніше Сардинського королівства знаходилися австрійські Ломбардія і Венеція, що являли собою плацдарми проти Франції.

Заключний акт Віденського конгресу закріпив результати переділу Європи і колоній між країнами-переможницями.

Російська імперія отримала Царство Польське, поступившись на користь Австрії областю Тарнополя.

Велика Британія розширила свою гегемонію в Європі, зберегла торгову і морську перевагу і затвердила за собою частину колоній Голландії і Франції. Найважливішими з них були о. Мальта, Капська колонія на півдні Африки та о. Цейлон.

Австрія закріпила свій вплив над північно-східною Італією (Ломбардією, Венецією) і малими італійськими герцогствами, а також отримала перевагу в Німеччині.

Пруссія збільшилася на північну Саксонію і Познань, придбала також Рюген і шведську Померанію, одержала найважливіші за економічним розвитком і стратегічним положенням області Німеччини – Рейнську провінцію і Вестфалію, що значно посилило її потенціал. З німецьких держав був створений Німецький союз на чолі з Пруссією.

До генерального акту Віденського конгресу укладено ще 17 додатків, у тому числі угода про поділ Польщі, декларація про заборону торгівлі неграми, міжнародні правила збору мита, правила судноплавства прикордонними і міжнародними річками, положення про дипломатичних агентів, акт про конституцію Німецького союзу та ін.

Незважаючи на всі зусилля, Віденський конгрес виявився неспроможним цілком викорінити результати революційних і наполеонівських воєн. Він змушений був відмовитися від послідовного проведення в життя принципу легітимізму щодо німецьких князівств і узаконив здійснене Наполеоном повалення правлячих династій у більшості з них. Замість 360 дрібних німецьких князівств Німецький союз був складений лише з 38 держав і трьох вільних міст.

Віденський конгрес уперше розробив систему договорів, які регулювали міжнародні відносини і закріплювали кордони у масштабах усієї Європи.

Основою Віденської системи стала співпраця Великої Британії, Росії, Австрії та Пруссії. Будь-яке загострення протиріч між ними могло призвести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний Союз і Четверний союз Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії.

Після поразки Наполеона під Ватерлоо у листопаді 1815 р. укладено нову угоду Росії з Францією, Великою Британією, Австрією і Пруссією, так званий Другий Паризький мир (перший, що зводив Францію до кордонів 1792 р., було укладено у травні 1814 р.), який був ще більш несприятливий для Франції. Її територія зменшилася приблизно до кордонів 1790 р. Ії зобов'язували протягом п'яти років виплатити контрибуцію у 700 млн. золотих франків. Крім того, Франція мала також до виплати контрибуції утримувати окупаційні союзні війська.

26 вересня 1815 р. Росія, Австрія і Прусія підписали у Парижі так званий "Акт Священного Союзу". Від імені трьох монархів акт був розісланий іншим європейським державам з метою приєднання.

Цей союз був утворений з метою підтримки Віденської системи міжнародних відносин, забезпечення гарантій взаємодопомоги. Мета Союзу полягала у збереженні статус-кво, встановленого в Європі, затвердження Віденської системи міжнародних відносин і підтримання миру між європейськими народами. В одному з головних пунктів цього акту була зазначена необхідність підтримувати європейські кордони, закріплені Віденським конгресом.

19 листопада 1815 р. до Священного Союзу приєдналася Франція; а згодом більшість монархій європейського континенту, за винятком Великої Британії, Туреччини (турецький султан-мусульманин не міг брати участь у Священному Союзі християнських монархів) і Папи Римського. Хоча Британія офіційно не ввійшла до Союзу, вона фактично координувала свою політику відповідно до його політичної лінії.

Зовнішня політика держав – членів Священного Союзу засновувалася на засадах легітимізму і дотриманні загальнохристиянських канонів; адже це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Прусії.

Священний Союз на той час являв собою наднаціональну організацію, яка передбачала втручання у внутрішні справи третіх країн у разі внутрішньої чи зовнішньої загрози будь-якій державі альянсу.

У Священному Союзі, особливо у перші роки його існування, велику роль відігравав австрійський канцлер Меттерніх та російський імператор Олександр I.

Усього відбулося чотири конгреси Священного Союзу. Крім керівників трьох держав-засновниць, у них брали участь представники Великої Британії та Франції.

Перший конгрес Священного Союзу відбувся в Аахені у 1818 р. На ньому були присутні представники всіх п'яти країн. На конгресі було вирішене питання про приєднання Франції як рівного члена Союзу і дострокове виведення з Франції окупаційних військ, а також ухвалено декларацію, що постулювала основною метою Священного Союзу підтримку "міжнародного права, спокою, віри і моральності…".

За пропозицією британців установлено, що втручання у внутрішні справи інших держав може здійснюватися тільки на їхнє прохання і за їхньої участі в переговорах.

Незабаром цей пункт було скасовано на конгресі Священного союзу у жовтні 1820 р. у Троппау (Сілезія), скликаному за ініціативою Меттерніха у зв'язку з революцією в Неаполітанському королівстві. Особливо занепокоєним був уряд Австрії, що побоювався втратити своє панування у Венеції й Ломбардії. Уряди Росії, Австрії та Пруссії хотіли припинити розвиток національно-визвольного руху в Польщі. 19 листопада Росія, Австрія і Пруссія підписали протокол про право збройного втручання у справи інших держав для придушення сепаратистських рухів без жодних прохань урядів цих держав. Франція і Британія не підписали цього протоколу, але й не перешкодили його прийняттю.

Для зручності переговорів з італійськими урядами конгрес у січні 1821 р. переїхав у Лайбах (Любляна у нинішній Словенії).

На останньому, Веронському конгресі Священного союзу (20 жовтня-14 грудня 1822 р.) погляди збіглися лише з питання про грецьке повстання. Воно дістало засудження всіх учасників конгресу. З інших питань точилася гостра боротьба. Священний Союз розколювали протиріччя між державами, особливо між економічно розвиненішою Великою Британією, зовнішню політику якої диктувала буржуазія, і промислово нерозвиненими країнами, де сильними ще були напівфеодальні відносини. Британська ліберальна буржуазія, що дедалі ставала вагомішою (те саме чинилося і в інших країнах, але меншою мірою) різко критикувала Священний Союз, ідеї та рішення його були вкрай непопулярними в усіх прогресивних верствах європейського суспільства, а це мали зважати уряди. Значно ускладнила становище Священного Союзу спроба втручання у національно-визвольний рух народів Латинської Америки.

Статична Віденська система фактично весь період свого існування неодноразово зазнавала спроб цілеспрямованої зміни. У своєму початковому вигляді вона протрималася не більше 7 років, якщо за символічну дату взяти останній Веронський конгрес Священного союзу 1822 року. В період консолідації Віденської системи спостерігався консенсус провідних держав Європи по відношенню до питань загальноєвропейського значення. Проявом цього слугувало створення Священного союзу та функціонування в його рамках системи конгресів.

Метою Священного союзу було збереження статус-кво, встановленого в Європі. Утворення Священного союзу заклало фундамент нової політики безпеки, заснованої на постійних взаємних контактах. В результаті двостороння дипломатія отримала нові виміри, ставши дипломатією конференційною. По суті, Священний союз представляв собою систему колективної безпеки, що функціонувала на основі єдності консервативних цінностей, тобто на основі так званого принципу легітимізму, який в інтересах стабільності гарантував збереження коронованим особам їх тронів та передбачав придушення будь-яких національно-визвольних і революційних рухів на європейському континенті. Держави-переможниці бачили сутність своєї міжнародної діяльності в створенні реальних бар'єрів проти розповсюдження нових революцій. Іншими словами, принцип легітимізму передбачав можливість колективного втручання у внутрішні справи тих держав, яким загрожували революції. В такому дусі були придушені революції в Неаполі та Іспанії. Крім того, принцип легітимізму перетворився на засіб стримування і обмеження російського та прусського експансіонізму протягом декількох десятиліть. Вся ця система отримала назву "системи Меттерніха" за прізвищем головного її творця та ідеолога -австрійського прем'єр-міністра. Росія, Австрія і Пруссія уповноважили Францію військовою силою задушити іспанську революцію і надати допомогу уряду Іспанії у боротьбі проти національно-визвольного руху латиноамериканських колоній; уряд реставрованої династії Бурбонів охоче взяв на себе роль жандарма. Але для Великої Британії поява французів у Латинській Америці була вкрай невигідною, тому британський уряд звернувся до Сполучених Штатів Америки по допомогу. У 1823 р. президент США Дж.Монро виступив на захист усього американського материка від європейців. Одночасно це була перша публічна претензія буржуазії США на всю західну півкулю. Як наслідок, Священному Союзу довелося відмовитися від інтервенції в Латинську Америку; натомість 7 червня 1823 р. 100-тисячний французький корпус увірвався до Іспанії й придушив революцію там.

Веронський конгрес та інтервенція до Іспанії були останніми спільними акціями членів Священного Союзу. Визнання британцями незалежності латиноамериканських країн (31 грудня 1824 р.), колишніх іспанських колоній остаточно підірвало єдність Священного Союзу. У 1825-1826 рр. Росія змінила своє ставлення до грецького питання, надавши грекам підтримку, тоді як позиція Австрії з цього питання залишалася різко негативною. Весь ліберальний рух, що поширювався в європейських державах, розвиток революційного і національно-визвольного руху в усіх країнах розхитував Священний союз. У 1830 р. відбулася революція у Франції й Бельгії та повстання у Польщі проти російського ярма; 1832 р. британському уряду консерваторів довелося провести виборчу реформу; у німецьких державах поширювався буржуазно-конституційний рух. Усі ці події показали даремність спроб Священного Союзу покінчити з революційним і національно-визвольним рухом. У 1833 р. у Мюнхенгреці Росія, Пруссія й Австрія спробували підтвердити й оновити принципи Священного союзу, але відновити його значення виявилося неможливим.

Намагання створити всеохоплюючу систему колективної безпеки в Європі не мали успіху, головним чином через особливу позицію Великої Британії.

Спочатку робилися спроби залучити її до Священного союзу, однак після 1822 року англійський уряд остаточно відмовляється від участі на його конгресах та вперше після Віденського конгресу виступає проти спільної позиції інших чотирьох великих держав з приводу колишніх іспанських колоній в Латинський Америці. Виходячи з власних національних інтересів, Велика Британія в ультимативній формі виступила проти інтервенції членів Священного союзу в Південну Америку.

Не дивлячись на певні проблемні питання, які існували у відносинах великих держав, до середини XIX ст. Віденська система характеризувалася високою стабільністю, її гарантам вдавалося уникати лобових зіткнень і знаходити шляхи розв'язання основних спірних питань. Найбільш вибухонебезпечним було "східне" питання, але до Кримської війни великі держави утримували конфліктний потенціал в легітимних рамках.

Відносини між великими державами також були позбавлені конфронтаційного відтінку. Зокрема, англо-французькі відносини характеризувалися правлячими колами обох держав як "сердечна згода", а Австрія підтримувала міцні, навіть дружні стосунки з Росією, намагаючись використати російську могутність і вплив для збереження статус-кво у Європі і таким чином зменшити власне російські амбіції. Меттерніху в цей період вдалося залучити на свій бік Пруссію та на довгі роки перетворити її на практично "молодшого партнера" габсбурзької імперії. Таким чином, він отримав вирішальний вплив на дрібні та середні держави Південної і Центральної Німеччини.

Крім того, Велика Британія, остаточно дистанціювалася від європейських справ, вважаючи, що від участі в союзах вона більше втратить, ніж отримає. Великобританія дотримувалася стратегії "блискучої ізоляції"", що передбачала відмову від входження в союзні відносини в мирний час на тривалий період. Британська зовнішня політика надавала перевагу утворенню ситуативних коаліцій для захисту власних інтересів, не беручи на себе довгострокових зобов'язань. Таким чином, Велика Британія відігравала роль арбітра та держави-балансира у міжнародних справах, підтримуючи то одну, то іншу державу або групу держав.

Межею, що відокремлювала фазу стабільного розвитку Віденської системи від її кризи став 1848 рік, коли по європейському континенту прокотилася хвиля революцій, в результаті чого змінився характер державних інтересів провідних країн. Національно-демократичні революції мали два негативних наслідки для подальшого розвитку Віденської системи міжнародних відносин.

Усунення Меттерніха від політичної діяльності знаменувало собою завершення дипломатичних маневрів Австрії та набуття її зовнішньою політикою в подальшому хаотичного характеру, що справляло дестабілізуючий вплив на систему, функціонуючу на основі згаданого вище принципу легітимізму;

Ліквідація монархічного ладу у Франції та прихід до влади Наполеона III, основною метою зовнішньої політики якого було змінити віденську систему договорів на користь Франції, також створювало негативні наслідки для існуючого балансу сил.

Все це призвело до звуження можливостей для пошуку компромісів в міждержавних конфліктах. Внаслідок цього без серйозної модифікації Віденська система вже не могла ефективно виконувати свої функції. У середині ХІХ ст. Віденська система, для якою була притаманною стабільність, зазнала чуттєвих змін.

Перші тріщини у відносинах між великими державами виникли з приводу так званого "східного питання", тобто проблеми територіальної спадщини Османської імперії, яка в той час перебувала на межі розпаду і яку більшість держав характеризували як "хвору людину Європи". Отже, перші серйозні зміни у Віденську систему міжнародних відносин, а отже в існуючий баланс сил, внесли результати Кримської війни 1853-1856 рр., котру Росія програла. Цього разу проти виступила майже вся Європа, занепокоєна зростаючою російською могутністю: об'єднані збройні сили Франції, Великобританії, Туреччини, Сардинського королівства вели безпосередні воєнні дії, Австрія погрожувала ударом з тилу, вимагаючи виводу російських військ з Молдови та Валахії, Пруссія також зайняла далеко не дружню позицію по відношенню до Росії. Таким чином, у Російської імперії на той час не було жодного союзника.

Така єдність антиросійської коаліції легко можна пояснити геополітичними причинами. Просуваючись вздовж морського узбережжя Чорного і Балтійського морів, Росія фактично перетворювала їх на "російські озера", що гарантовано забезпечували їй вихід до Атлантики і Середземного моря–двох ключових геополітичних регіонів, контроль над якими дозволяв океанській державі Великій Британії врівноважувати зростаючу континентальну могутність Російської імперії. Тому блокада морських напрямів розвитку російської держави залишалася для решти Європи чи не останньою надією врятуватися від її стальних обіймів.

Після Кримської війни закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Після цього головним завданням Росії стає збереження європейського балансу сил. Вона починає відігравати роль своєрідного геополітичного балансиру. Коли з'явилася реальна загроза французького домінування, Росія підтримала зусилля Пруссії по об'єднанню німецьких держав як противаги Франції. Після розгрому Франції у франко-пруській війні, коли чітко проявилася тенденція домінування Німеччини в Європі, а її союз з Австрією почав загрожувати життєвим інтересам Росії, вона пішла на зближення з Францією для протидії посиленню Німеччини.

Внаслідок Кримської війни домінування в Європі перейшло від Петербурга до Парижа. Кримська війна також символізувала розпад Священного союзу. Справа в тому, що Меттерніх міг регулювати "східне питання" без загострення відносин з Російською імперією, посилаючись на той же принцип легітимізму як моральне самообмеження для агресивної зовнішньої політики. Однак його наступники спробували спрямувати австрійську дипломатію в русло силової політики. Зокрема, під час Кримської війни Австрія спочатку оголосила нейтралітет, однак пізніше, побоюючись стосовно французької загрози власним володінням в Італії, висунула Росії ультиматум з вимогою очищення окупованих нею раніше Молдови і Валахії. Це зіпсувало австро-російські відносини і стало вирішальним фактором розпаду Священного союзу та остаточного демонтажу меттерніховської системи.

Державами, політика яких найбільшою мірою призвела до кризи Віденської системи, порушення існуючого балансу сил були Франція часів Наполеона III та Пруссія бісмарковського періоду. Наполеон III не зміг повною мірою використати той лідерський потенціал, який отримала Франція внаслідок Кримської війни. Прагнення Франції вступати в союз з такими країнами, які визнавали її лідерство, стало незмінним фактором французької зовнішньої політики. Не здатна бути провідною країною в союзі з Великою Британією, Німеччиною чи Росією, Франція шукала лідерство в пактах з менш сильними державами. Одними з головних цілей зовнішньополітичної стратегії Наполеона III були створення системи держав-сателітів Франції на європейському континенті та територіальні придбання на користь Франції. Це зрештою зіпсувало її відносини з іншими великими державами.

В 1859 році Франція виступила на боці Сардинського королівства проти Австрії, маючи на меті зміцнити положення Франції в Італії і створити там французького сателіта середнього розміру. В 1863 році Наполеон ПІ виступив на підтримку польського повстання, маючи на меті створення незалежної Польщі і перетворення її на французький сателіт. Наслідком такої авантюри стало зіпсування на довгі роки відносин з Росією. Проблемні відносини Франція мала також з Великою Британією з приводу колоніальних питань. Таким чином, напередодні франко-пруської війни, ще одного конфлікту системного характеру, Франція фактично опинилася наодинці перед прусською загрозою.

Після Кримської війни Пруссія почала проводити більш прагматичну зовнішню політику. Ця політика засновувалася на реальній оцінці співвідношення сил та концепції національних інтересів. В 50-60-і роки XIX століття Бісмарк проводив політику, яка була по суті континентальним еквівалентом політики "блискучої ізоляції"" Великої Британії. Він наполягав на необхідності ухилення від будь-яких союзних зобов'язань та втручанні лише тоді і лише на боці тієї сторони, що в даний момент найбільшою мірою відповідали національним інтересам Пруссії. Такий підхід виключав можливість альянсів, що обмежували свободу дій, і, крім того, давав Пруссії більше можливостей, ніж будь-якому з її потенційних суперників.

З самого початку свого правління Бісмарк своєю головною метою вважав об'єднання Німеччини під егідою Пруссії. Початковою стратегією Бісмарка стало послаблення Австрії за будь-якої можливості, витіснення її з Німеччини та зміцнення прусської гегемонії в ній. намагаючись заручитися зовнішньої підтримкою, Бісмарк пішов на ситуативне зближення з Францією.

Заручившись нейтралітетом Франції в обмін на певні територіальні компенсації, Пруссія отримала в 1866 році остаточну перемогу над Австрією та створила Північно-німецький союз, члени якого підпорядковувалися прусському уряду в усіх сферах, включно з зовнішньою політикою. Решта німецьких держав були пов'язані з Пруссією військовими конвенціями. Для остаточного об'єднання Німеччини не вистачало лише однієї міжнародної кризи, якою стала франко-прусська війна, що закінчилася поразкою Франції і проголошенням Німецької імперії у 1871 році. В тому ж році завершилося об'єднання Італії.

Наслідки об'єднання Німеччини та Італії мали неабияке значення для модифікації Віденської системи і балансу сил: на місці роздрібнених Італії та Німеччини виникли два потужних суб'єкти міжнародних відносин. Причому Німеччина перетворилася на найпотужнішу континентальну державу, що почала претендувати на домінуючу роль у світовій політиці, революціонізуючи європейську дипломатію.

50-60-ті роки XIX ст. -період глибокої кризи Віденської системи. На порядку денному постала наступна альтернатива: або на хвилі кризи почати формування принципово нової системи міжнародних відносин, або здійснити серйозну модернізацію існуючої моделі міждержавних відносин.

Історія зробила вибір на користь другого варіанту розвитку подій. На європейському континенті поступово в зазначений вище період відбувалося не руйнування, а оновлення Віденської системи, що завершилося об'єднанням Німеччини та Італії. Ніхто де-юре і де-факто не відміняв базових рішень, прийнятих на Віденському конгресі. Баланс сил, який дозволяв утримувати систему у стані рівноваги, після низки потрясінь був відновлений, причому в його конфігурації на початковому етапі не відбулося кардинальних змін. Всі великі держави зберегли традиційну для Віденської системи прихильність до пошуку компромісів.

У 1815-1855 рр. Росія мала значний вплив серед провідних країн Заходу. Вона знаходилась у дружніх стосунках з Пруссією й Австрією. Проте, після спроби здійснення експансіоністських планів щодо Туреччини, яка занепадала, стосунки з Британією і Францією різко погіршилися. Кримська війна 1853-1856 рр. стала однією з перших серйозних криз Віденської системи. Проти Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії у Кримській війні Віденська система перетерпіла певні видозміни. Розпався Священний союз монархів. З його розвалом закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Поразка у Кримській війні відсунула Росію на другий план, продемонстрував країнам Заходу ступінь технічної й соціальної відсталості Росії.

У другій половині XIX ст. Росія балансувала у геополітичному європейському просторі, підтримуючи то Пруссію проти Франції, то Францію в її протистоянні з Німеччиною. Така політика виправдала себе, дозволила досягти максимальних результатів за мінімальних витрат сил. Це дало змогу отримати відносно швидку перемогу у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., коли російські війська не тільки звільнили Болгарію, але й дійшли майже до Стамбулу. Згідно із Сан-Стефанським мирним договором від 19 лютого 1878 р. визнавалася незалежність Сербії, Чорногорії, Румунії та автономія князівства Болгарії. Туреччина поступалася Росії територіями Карс, Батум, Баязет. Проте умови Сан-Стефанського миру викликали протести західних держав. Влітку 1878 р. був скликаний загальноєвропейський конгрес у Берліні, який змінив умови попереднього миру. Територія Болгарії була значно скорочена; Австро-Угорщина отримала право окупувати Боснію і Герцеговину; британці заволоділи Кіпром. Поступки руської дипломатії на Берлінському конгресі послабили авторитет Росії.

У другій половині ХІХ ст. зростає міжнародний авторитет Прусії як потужної у військово-економічному плані держави. Результати цього посилення яскраво продемонструвала франко-прусська війна 1870-1871 рр., унаслідок якої 1871 р. проголошено Німецьку імперію. Результати цієї війни завдали ще одного удару по Віденській системі. Проблема Ельзасу й Лотарингії надовго стала каменем спотикання на європейському континенті, що мало негативні наслідки для системи балансу сил.

Таким чином, утворившись після системних наполеонівських війн, Віденська система проіснувала майже сто років й розпалася з системною Першою світовою війною. Європейська політична арена, що її охоплювала ця система, являла собою концерт гомогенних імперій – монархій, що тримався на принципі балансу сил. Проте поразка Росії у Кримській війні, поява об’єднаних Італії й Німеччини и формування ворожих блоків звели нанівець баланс сил та існуючі у системі традиції. Все це призвело до Першої світової війни, з якою розпалася Віденська система.

Дата добавления: 2014-11-16