Основні тенденції розвитку культури у перший період Нового часу

Для Західної Європи XVII ст. було періодом становлення капіталістичних відносин, а водночас і поширенням нового типу людини, прагматично та раціоналістично налаштованої, ментальність якої поступово звільнялась від надмірного містицизму і релігійного фанатизму середньовічної доби. Саме такі люди на хвилі великих географічних відкриттів XV -XVI ст. розпочали колоніальне освоєння європейською метрополією всіх частин світу, саме вони долали і руйнували середньовічну натуральну систему господарювання, жорстку верствову ієрархію феодалізму, підривали панування абсолютизму в політичному устрої і ставали носіями культури, де домінуючою цінністю був уже сам індивідуум, суб'єкт, його влада, його самовідчуття. Так людина проголошувалася царем природи.

В минуле відходив есхатологічний та аскетичний світогляд Середньовіччя, натомість поширювалися антропоцентричні, гедоністичні й оптимістичні настрої. Визначальна роль у зміні світоглядних парадигм масових народних рухів доби Реформації (XV-перша половина XVI ст.), які знайшли продовження у бурхливому політичному житті XVII ст. Майже півстоліття революційний процес охоплював Англію (1640-1688 pp.), завершилася національновизвольна війна проти іспанського абсолютизму в Нідерландах (1566-1609 pp.), антифеодальні повстання супроводжували Фронду–суспільний рух у Франції проти абсолютної монархії (1648-1653 pp.). З 1618 р. до 1648 р. Європа була охоплена так званою Тридцятилітньою війною, що була продовженням релігійних війн між католиками і протестантами XVI ст. Релігійні та соціально-політичні рухи, залучаючи до себе великі маси населення і долаючи вузькі кордони дрібних феодальних державних утворень, пришвидшували формування європейських націй, національних держав, а також національних культур.
Проте поширення нового виду культури лише набувало обертів, позиції абсолютизму та феодалізму в більшості європейських країн залишалися достатньо сильними, в духовній сфері традиційно панувала релігія.
Водночас виробництво стало раціональнішим, зросла роль механізмів, а водночас точних прикладних наук. Уряди держав, що прагнули до економічної та військово-політичної експансії, надавали науковим дослідженням усе більшого значення. В Європі виникли перші природничо-наукові товариства. Зокрема, на початку 60-х років остаточно оформилося славетне Лондонське королівське наукове товариство, до якого належало чимало відомих вчених, у тому числі великий англійський фізик, астроном і математик Ісаак Ньютон (1643-1727 pp.). У 1666 р. офіційно оформилася Паризька приррдничо-наукова академія, членами якої, крім французьких вчених, були й іноземці. Найвідоміший з них–нідерландський механік, фізик і математик, перший президент академії Хрістіан Гюйгенс (1629-1695 pp.).

Спільними зусиллями європейських вчених створювались наукові підвалини нового світогляду, отже, і нової секуляризованої культури. У XVII ст. відбулася світоглядна революція, зруйнувалася традиційна картина Всесвіту. В 1610 р. великий італійський фізик, механік і астроном Галілео Галілей (1564-1642 pp.) сконструював зорову трубу і за її допомогою побачив новий неосяжний Всесвіт. Він відкрив чотири супутники Юпітера, гори на Місяці, плями на Сонці, фази Венери тощо. В трактаті "Зоряний вісник" вчений пізніше написав: "Я відкрив міріади зірок, які ніколи раніше не бачили, дійсну природу Чумацького Шляху. Століттями люди спостерігали його світіння, але ніколи не розуміли, чим воно викликано. Чумацький Шлях, або Галактика, складається з міріадів зірок... їх об'єднане світло спричиняє світіння в небі". Отже, традиційному геоцентризмові, започаткованому ще в античну добу Арістотелем та Птоломеєм, було завдано нищівного удару. Геліоцентричність Всесвіту, обґрунтована Коперником, дістала практичне підтвердження. Молодший сучасник Галілея німецький астроном Йоганн Кеплер (1571–1630 pp.) узагальнив астрономічні спостереження у математичних формулах, відкрив три закони руху планет, що отримали назву законів Кеплера.

Важливі відкриття, які змушували переглядати традиційні уявлення про будову світу та його природу, були зроблені в хімії, ботаніці, медицині. Так, англійський лікар і природознавець Віль-ям Гарвей (1578-1657 pp.), не відмовляючись від традиційних уявлень про "життєву силу" (дух) організму, зосередив увагу на порівняльній анатомії, відкрив систему кровообігу і довів, що серце є його центром. "Я прагну вивчати і вчити анатомії не з книг, а з анатомування, не з суджень філософів, а з механізму природи", -зазначав він.

Принципове значення для з'ясування світоглядних засад культури Нового часу, яка формувалась у XVII ст., мала проблема методів наукового пізнання. Важливу роль у її розв'язанні відіграв видатний англійський філософ і державний діяч Френсіс Бекон (1561–1626 pp.), котрий протиставив догматичній дедукції схоластів новий, індуктивний метод наукового пізнання, що грунтується на раціональному аналізі дослідних даних. "Для наук,–писав він,–варто очікувати добра лише тоді, коли ми будемо підніматися дійсними сходами... від частковостей до менших аксіом, згодом до середніх... і, нарешті, до найзагальпіших". Вчений зробив спробу поєднати емпіричний та раціоналістичний шляхи пізнання, вбачаючи мету науки у "збільшенні влади людини над природою".
У розробці наукових підвалин Нового часу, поширенні математичного природознавства важливе місце належить французькому філософу, фізику і математику Рене Декарту (1596- 1650 pp.), котрий відповідно до вчення Бекона розглядав науку як найважливіше знаряддя панування людини над силами природи. За Декартом, практична користь–кінцева мета справжньої науки. Корисними можуть бути лише вірогідні знання. Поява нового знання починається зі сумнівів у вірогідності існуючих "істин", саме сумніви дають поштовх думці. Декартові належить славетне гасло: "Cogito ergo sum" ("мислю, отже, існую"). Підсумком у науковій революції XVII ст. стало відкриття великого англійського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона. Вершиною його наукової творчості є праця "Математичні початки натуральної філософії", де узагальнено дослідження попередників і його власні у галузі астрономії й фізики. Йому належать видатні відкриття законів всесвітнього тяжіння, дисперсії світла, він розробив метод диференціального й інтегрального числення. Вихідні принципи нового наукового світогляду, за Ньютоном, можна відобразити так: 1) час і простір мають абсолютний характер, вони існують самі по собі, незалежно від матерії; 2) рух має всезагальний характер; 3) усі явища в світі перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.

Проте, мабуть, найголовнішим загальнокультурним наслідком наукової революції XVII ст. стало перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне. Був відкритий шлях до накопичення нових наукових знань, перетворення науки на вагомий змістовний компонент культури, прискорення процесу становлення цивілізації.
Однак не варто перебільшувати місце наукових знань та гуманістичних цінностей у масовій свідомості. В добу, коли відбувалася наукова революція та поширювався гуманізм, най пишніше розцвів забобон, і в цьому аспекті XV11 ст. виявилося набагато нелюдським, аніж так звані темні віки Середньовіччя. Зокрема, йдеться про переслідування відьом, яких тисячами катували та спалювали у країнах Європи. Так, 1635 р. доктор Бенедикт Карпцов (1595-1666 pp.), професор Лейпцизького університету, опублікував працю "Практика судочинства" про проведення відьомських процесів. Ця освічена людина, допустивши, що тортури можуть призводити до фальшивих зізнань, однаково обстоювала їх використання. Доктор Бенедикт дожив до похилого віку й, аналізуючи пройдений шлях, зазначав, що він 53 рази прочитав Біблію, щотижня ходив на причастя і послав на смерть 20 тис. людей. Переслідування відьом породило чимало запитань. Найчастіше історики пов'язують його із патологічними наслідками релігійного конфлікту Реформації.

У XVII ст. поглибилось розмежування між наукою і релігією. Предметом науки стала природа, під якою тепер розумілося все існуюче разом з людиною, все, що можна вивчати емпіричним методом і пояснювати, керуючись аргументами розуму. Всі "кінцеві причини" (causa finalis), які не могли бути об'єктом емпіричного пізнання, виводилися за межі науки. Остання зосереджувала увагу на кількісних характеристиках речей, процесів, рухів. Починалась доба панування механістичного детермінізму, принципи котрого поширювалися не лише на фізичну природу, а навіть на людину і суспільство загалом.
Природничо-наукові відкриття впливали на уми людей, спрямовували їх на критичне переосмислення засад релігійного світогляду. Прагнення до секуляризації культури, максимального розвитку в ній мирських начал, незалежних від церкви, стало одним:\ напрямів духовного життя XVII ст. Це відобразилось у боротьбі за віротерпимість, свободу совісті, право людини на вибір релігії. Показово, що найпередовіша за соціально-економічним укладом країна Європи того часу–Нідерланди характеризувалась і найбільшою віротерпимістю. Не випадково, що впродовж XVII ст. саме у Нідерландах знаходили притулок вигнанці з інших країн Європи.

Водночас релігія залишалася провідною духовною засадою не лише масової традиційної народної культури, а й науки. Про Бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу. Поширювалася, як і в добу Відродження, концепція "двох істин", розвішався і зміцнювався деїзм, філософи зосереджували увагу на інтелектуальному змісті ідеї Бога, наголошували на розумності створеної ним природи.

Для видатного голландського філософа XVII ст. Бенедикта Спінози (1632–1677 pp.) Бог–діюча причина всіх речей, але він діє лише за законами власної природи. Більше того, Бог, за Спінозою –це сама Природа, адже "крім Бога не може бути іншої субстанції". Зазначимо, що з-поміж провідних філософів і науковців XVII ст. не було відвертих атеїстів, таких, які б заперечували саму ідею Бога.
Офіційна релігія і надалі дотримувалась давніх шаблонів. Релігійна мапа Європи істотно не змінилася. Визнані церкви діяли відповідно до суворих державних законів про терпимість і нетерпимість. Належність до офіційної релігії забезпечувала службове просування. Тих, хто не належав до офіційної релігії, якщо й не переслідували активно, то принаймні упосліджували в правах. У католицьких країнах протестанти взагалі не мали громадських прав. Зокрема, французький король Людовик XIV 1685 p. скасував Натський едикт (1598), який передбачав свободу віросповідання та певні політичні права для протестантів (гугенотів). Усіх французьких гугенотів змусили покинути країну. В протестантських країнах католики зазнавали тих самих утисків. У Великій Британії англійська і шотландська церкви формально заборонили римо-католицизм і протестантські розкольницькі течії. Але поступово масштаби переслідувань зменшувались. В Англії 1689 р. під утиском громадської думки було прийнято закон про толерантність. Пожвавилися релігійні течії, що протистояли офіційно утвердженим церквам. У католицькому світі справжню тривогу викликав квієтизм, засновником якого був Мігель де Моліноса (1628- 1696 pp.). Він сповідував абсолютне підкорення волі Божій аж до цілковитої духовної пасивності. Де Моліноса закінчив життя у римській в'язниці, а його книжку "Духовний проводир" (1675 р.) єзуїти засудили як єретичну. В лютеранському світі до такого самого галасу призвів пієтизм Ф. Шпенера (1635-1705 pp.). Його засновник проголосив, що священицькі функції може виконувати кожен вірний, і запровадив практику утворення побожних гуртків для читання Біблії.
З позицій емпіричного, раціоналістичного світогляду діячі культури намагались розв'язати і проблему людини. Відбувалася переорієнтація суспільних ідеалів, вони ставали більш поміркованими, позбавлялися героїко-романтичного забарвлення. Для масової свідомості ідеал підприємливої людини, купця, допитливого вченого стає привабливішим, аніж ідеал лицаря чи ченця-аскета.

Здобутки науки, техніки, торгівлі, мореплавства засвідчували великі можливості розкріпаченого людського розуму, але вже в цю добу стали помітними деякі суперечливі наслідки науково-технічного прогресу та прагматичного світогляду. Зазначимо, однак, що XVII ст. було надто складним за соціальними та духовними процесами і надія на швидку реалізацію гуманістичних ідеалів філософів не простежувалася. В Європі не припинялись масові кровопролиття. На зміну релігійним війнам, які супроводжували Реформацію XVI ст., прийшла не менш кривава і руйнівна Тридцятилітня війна, масовими вбивствами супроводжувались революційні події в Нідерландах, Англії. В реальному житті людина доби становлення капіталістичних відносин демонструвала не стільки шляхетні, скільки "темні" вияви своєї вдачі, керувалася не стільки розумом, скільки егоїстичними інстинктами. Де та межа, за якою необхідна для творчості та нормального людського існування свобода перетворювалася у свавілля агресивних егоїстів, чи можна лише за допомогою розуму приборкати пристрасті та побудувати гуманне суспільство–усі ці питання постали перед мислителями XVII ст. і розв'язувалися неоднозначно. Якщо, скажімо, Декарт дивився у майбутнє людства з оптимізмом, то Гоббс або Спіноза мали протилежну думку.

Так званий трагічний гуманізм, втілений у творчості Шекспіра або Сервантеса, котрі розуміли весь трагізм існування моральної, розумної людини в антигуманному світі, знаходить у XVII ст. послідовників. Одним з них був видатний французький математик, фізик, філософ і релігійний містик Блез Паскаль (1623- 1662 pp.). Уже в 16 років він написав математичний трактат "Досвід теорії конічних перерізів", що отримав високу оцінку наукової громадськості. Він плідно займався дослідженнями в галузі теорії чисел, алгебри, теорії імовірностей, гідростатики. Проте, розчарувавшись у можливостях точних наук, Паскаль звернувся до релігійно-філософської проблематики, став ченцем абатства Пор-Рояль, де працював над славетним філософським твором "Мислі". У ньому науковець звернувся до трагедії людини, покинутої у безмежному космосі. "Це вічне мовчання безбережних просторів жахає мене",–писав він. Розмірковуючи про непостійність, неспокій, слабкість і водночас велич людини, Паскаль звернувся до образу "мислячого очерету". Щоб зламати, вбити людину, "...зовсім не потрібно зусиль усього Всесвіту; достатньо подиху вітру, краплини води". Однак якщо у "...просторі Всесвіт обіймає та поглинає мене, як точку, в думці, я осягаю його",–зазначав філософ. Паскаль з усією гостротою висунув питання про межі науковості, наголосив на "доказах серця", які відрізняються від "доказів розуму", визначив наперед в умовах панування раціоналізму ірраціоналістичну тенденцію у філософії. На його думку, не наука, а релігія є засобом для ефективного розв'язання суперечностей людського існування. Щоб не впасти у відчай, людині потрібен Бог.

XVII ст. почала розвиватися художня культура. Поглиблене осмислення дійсності, вироблення і поширення нових жанрових форм характерні для літератури того часу. Століття, початок якого пов'язаний ще з творчістю Шекспіра та Сервантеса, представлене іменами славетних письменників, поетів, драматургів: Лопе де Вега (1562-1635 pp.) та Педро Кальдєрон де ла Барка (1600–1681 pp.) в Іспанії, Джон Мільтон (1608-1674 pp.) в Англії, П'єр Корнель (1606-1684 pp.), Жан Расін (1639-1699 pp.) і Мольєр (справж. ім'я–Жан-Батіст Поклен; 1622-1673 pp.) у Франції. Твори тієї доби, неперевершені за художньою цінністю, можна знайти в усіх літературних жанрах–високій трагедії та романі, побутовій комедії та новелі, епічній поемі, ліричному сонеті, оді, сатирі.

Важливу віху залишило XVII ст. в історії музики. Це був період поступового звільнення від культових форм, широкого проникнення в музику світських елементів, зародження й оформлення нових жанрів–опери, ораторії, інструментальної музики. Бурхливо розвивалися гомофонія, що зародилася ще у XVI ст., а також поліфонічні форми, які блискуче втілилися вже у наступному столітті у творчості композиторів Йоганна-Себастьяна Баха (1685–1750 pp.) та Георга-Фрідріха Генделя (1685-1759 pp.).

Подібні процеси утвердження нових тенденцій в умовах панування естетики пізнього Ренесансу характерні також для еволюції пластичних мистецтв–малярства, скульптури, графіки, архітектури, декоративно-ужиткового. Важливу роль на цьому етапі відіграв видатний італійський живописець Караваджо (власне, Мікеланджело Мерізі, 1573-1610 pp.), який вважається одним із засновників реалістичного напряму в європейському малярстві. На початку XVII ст. він написав виняткову за драматичною силою картину "Покладення до гробу". Караваджо був засновником художньої системи монументалізації буденного світу за допомогою світлотіньових контрастів, що отримала назву "караваджизм". Серед його послідовників були: О.Джантілескі в Італії, Х.Тербрюген У Нідерландах, Х.Рібера в Іспанії. Караваджизмом захоплювались П.Рубенс, Д.Веласкес, Рембрандт, Ж. де Латур.

Перша половина XVII ст.–час видатних досягнень у європейському образотворчому мистецтві. У Фландрії в цей час працювали: Пітер Пауль Рубенс (1577-1640 pp.), Антон ван-Дейк (1599-1641 pp.), Якоб Йордане (1593-1678 pp.). в Іспанії–Хусепе Рібера (1591 -1652 pp.), Франсіско Сурбаран (1598-1664 pp.), Дієґо Веласкес (1599-1660 pp.), в Голландії–Франс Гальс (1581–1666 pp.), Рембрандт Гарменс ван Рейн (1606- 1669 pp.), Якоб Рейсдал (1629-1682 pp.), у Франції–Нікола Пуссен (1594-1665 pp.), Клод Лоррен (1600-1682 pp.).

У тогочасній Італії бурхливо розвивалися скульптура й архітектура, найвищі досягнення яких пов'язані з творчістю Джованні Лоренцо Берніні (1598-1680 pp.) та Франческо Борроміні (1599–1667 pp.). Перший–автор колонади площі св.Петра в Римі, відомих скульптурних композицій "Аполлон і Дафна", "Екстаз святої Терези" тощо. Другий брав участь у будівництві палаццо Барберіні в Римі, римських церков Сан Іво, Сан Карло та ін.

Своєрідність мистецтва XVII ст. виразно виявляється у порівнянні з попередньою культурною добою–Ренесансом, притаманним йому пафосом, коли митці прагнули втілити образ гармонійної людини, знайти принципи "чистої", абсолютної краси, ідеалізувати довкілля. Митцям XVII ст. притаманний тверезіший погляд на речі, дійсність постає перед ними в усій гостроті нерозв'язаних конфліктів. Тому загальна картина розвитку мистецтва в цьому столітті вирізняється більшою складністю. Це стосується як змісту художніх творівгтак і особливостей художньої мови. У мистецтві співіснували бунтівний розрив Караваджо з традиціями в ім'я ствердження життєвого, інколи грубого реалізму і раціонально-містичне мистецтво Берніні, надзвичайна чуттєвість образів Рубенса і складна етична проблематика Пуссена, трагізм Рембрандта і багатозначність Веласкеса. Проте серед складних колізій мистецтва XVII ст. простежується загальна тенденція: реальна дійсність в усьому розмаїтті виявів владно вторгалася у художню творчість. Біблійні та міфологічні сюжети ще утримували позиції в мистецтві, але вже набували рис великої життєвої конкретності. З'явилася і нова художня тематика – зображення повсякденного життя приватної людини, світу речей, що оточували її. Якщо в творах майстрів Відродження реальному оточенню людини відводилась підпорядкована роль, то у мистецтві XVII ст. значення середовища, в якому перебуває людина, надзвичайно зросло. Митці ніби намагалися наголосити на його активному характері, показати вплив на людину. Образи стали конкретнішими, динамічнішими, рухливішими, для багатьох з них уже притаманне соціальне забарвлення. Ускладнюється система жанрів. До традиційних біблійно-міфологічних сюжетів, парадних портретів та класичних пейзажів долучилися побутові картини з життя бюргерів і селян, різні види натюрмортів тощо.

Зокрема, нові пошуки в малярстві XVII ст. яскраво втілили у своїй творчості такі великі майстри живопису, як фламандець Пітер Пауль Рубенс та голландець Рембрандт Гарменс ван Рейн.

У творчості Рубенса злилися воєдино художні традиції півдня та півночі Європи, італійського і фламандського живопису. Широко відомі його твори "Союз Землі і Води", "Персей і Андромеда", "Алегорія миру", "Викрадення дочок Левкіппа", "Сусанна та старці", "Суд Париса" та багато ін. Він використав міфологічні сюжети для зображення сильних і прекрасних людей, яким властива духовна могутність. Митець відомий також тонкими в психологічному аспекті портретами Олени Фоурмен, доктора Тульдена, маркіза Борджіа. Всесвітньо відомий "Портрет камеристки інфанти Ізабелли", що зберігається в Ермітажі.

Рубенс володів високою культурою та широкими знаннями. Глибокий розум, досконале знання основних європейських мов, чарівна вдача допомогли йому стати першокласним дипломатом. Він завжди прагнув протидіяти війні, виступаючи за політику переговорів і взаємопорозуміння.

Визначним і своєрідним явищем культури була творчість геніального голландського художника Рембрандта Гарменса ван Рейна. Новизна його картин полягала в реалістичному зображенні людей з різних верств суспільства, в глибокому відображенні їхнього внутрішнього духовного світу. Він сміливо увів у живопис нові прийоми–сполучення яскравих світлових відблисків та широких глибинних тіней. Загальновідомі його шедеври "Повернення блудного сина", "Даная", численні портрети. Зазначимо, однак, що творчість Рейна була визнана як досягнення світової культури лише після його смерті.

Світоглядні та моральні суперечності епохи, загострення політичної й ідеологічної боротьби–все це дістало відображення в поширенні та протиборстві двох панівних у XVII ст. художньо-естетичних течій–бароко і класицизму. Терміном "бароко" (італ. barocco–дивний, химерний), введеним швейцарським істориком та філософом Я.Буркхардтом (1818-1897 pp.) наприкінці ХГХ ст., позначається напрям західноєвропейської культури, що сформувався після кризи Відродження. Для бароко притаманний художній стиль, який характеризується афектованою динамічністю, патетикою, йому властиві театральність, ілюзіонізм, зіткнення фантазії та реальності, широке використання антитез, гіпербол, складних метафор, прагнення до екзотики, нечуваного і незвичайного. Бароко увійшло в архітектуру і музику, малярство і літературу, декоративне мистецтво тощо. Воно посідало панівні позиції в культурі Італії, Іспанії, Фландрії, Німеччини, поширювалось у Польщі, Україні, Росії.

Зародження бароко пов'язують із творчістю Джованні Лоренцо Берніні, папського архітектора, який розробив проект третьої частини величної колонади навколо майдану св. Петра у Римі. Будівництво колонади Берніні завершило реконструкцію, що тривала в соборі св. Петра 161 р. і не припинялася впродовж усього періоду Контрреформації. Собор св. Петра–не просто споруда; то був головний храм і символ вірності католицизму, проти якого повстав Лютер. Бароковий стиль в інших видах мистецтва виник саме на хвилі Контрреформації, а затяжна реконструкція собору св. Петра становила центральну культурну подію за доби церковної реформи.

Для бароко притаманні антиномічність, суперечливість у сприйнятті та відображенні світу, здатність "поєднувати непоєднуване"–умовність та натуралістичну конкретність, наївну простоту й ускладненість. Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі. Просторові рішення барокових споруд надзвичайно складні, в планах переважають криволінійні обриси. Стіни будівель вигинаються, з них ніби виростають карнизи, фронтони, пілястри, вікна облямовані лиштвами різноманітних форм, ніші прикрашені статуями. Загальне враження пишності та багатства доповнювалося скульптурою, розписами, мармуровою і бронзовою оздобою тощо.

Чимало зразків барокової архітектури збереглося у Львові. Це костьол єзуїтів, споруджений 1610-1630 pp. архітектором Якобо Бріано, Домініканський костьол, збудований за проектом архітектора Яна де Вітте у XVIII ст., королівський арсенал, спорудження якого розпочалося 1634 р. під наглядом інженера-фортифікатора Павла Гродзицького, тощо.

Синтез архітектури, скульптури, живопису в барокових культових спорудах створював чуттєву й емоційну напругу, сприяв піднесенню релігійного почуття.

Одну з найперших теоретичних оцінок культури бароко дав німецький мистецтвознавець Генріх Вельфлін, книгу якого "Ренесанс і бароко" було видано 1888 р. Саме він дійшов висновку, що в подальшому став основою для дослідження естетичних особливостей XVII ст.: "Існує краса цілком ясної, вповні сприйнятної форми, а поряд з нею краса, що ґрунтується якраз на неповному сприйнятті таємничості, яка ніколи цілком не розкриває свого обличчя, на загадковості, яка щомиті набуває іншого вигляду". Бароко прагнуло до "форм, що містили в собі певний елемент неосяжного", до "ясності неясного", закликало душу людини "розчинитись у висотах непомірного і безмежного".

Формування та поширення культури бароко "знаменувало ствердження погляду на життя як на драму. Не випадково вхід до Амстердамського театру в XVII ст. прикрашало гасло: "Наш світ–сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". "Кожна мить життя – крок до смерті",–стверджував імператор Тіт у трагедії Корнеля "Тіт і Береніка". А якщо це так, то треба прикрасити кожну мить життя, зробити її не лише духовно, а й чуттєво насиченою. Тому трагізм барокового світосприймання органічно переплітався з гедонізмом.

Раціоналістам і прагматикам подальших епох була незрозумілою така схильність до вагань між життєлюбством та аскетизмом–одна із визначальних рис барокового світогляду. Земне і духовне, грішне і святе, переплетені в цій культурі, становили яскравий візерунок, що приваблював контрастністю і нібито невнормованою естетичною та моральною свободою. Але фіксуючи подвійність людського буття, наявність в ньому добра і зла, бароко вже розмежовує життєві цінності на елементарні, натуральні, породжені потребами тіла, і вищі, пов'язані із високодуховними прагненнями та бажаннями. Саме духовність проголошувалася єдино надійною основою людського існування. Тілесне, хай і зовні привабливе,–лише тимчасове, тлінне, врешті-решт примарне. На відміну від діячів Ренесансу, які обстоювали цінність усіх людських бажань, доходячи інколи до виправдання аморалізму (Н.Макіавеллі), бароко розмежувало в людині "вище" і "нижче", спрямовуючи її до свідомого самоконтролю та самообмеження. Незважаючи на зовнішній гедонізм, ідеалом культури XVII ст. була аскетична духовність. Бароко ніби вдруге, після Ренесансу, відкриває антику. Але це вже була аскетична антика стоїків. На думку французького дослідника П.Азара, культура бароко була другим Ренесансом, але аскетичнішим, суворішим і до певної міри позбавленим ілюзій, Ренесансом без Рабле й усмішки.

Теорії і практиці бароко у XVII ст. протистояла доктрина класицизму. Цей художньо-естетичний напрям має 300-річну історію з XVI до 30-х років XIX ст., але розквіт класицизму припадав саме на XVII ст. Термін "класицизм" походить від латинського слова "classicus"–зразковий. Однією з його визначальних рис було звернення до зразків і форм античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона. Естетика класицизму почала становитися ще в добу пізнього Відродження в Італії, але як цілісна художня система він сформувався і найповніше виявився у Франції XVII ст. в період зміцнення і розквіту абсолютизму. Новий політичний період дав потужний поштовх до пожвавлення громадського життя та розквіту мистецтв. Поширення класицизму у Франції XVII ст. було пов'язане із літературно-драматургічною творчістю П'єра Корнеля (1606- 1684 pp.), Жана Расіна (1639–1699 pp.), Мольєра (1622-1673 pp.). Цей стиль знайшов втілення в поемах і сатирах Нікодя Буало (1636-1711 pp.), байках Жана де Лафонтена (1621–1695 pp.), прозі Франсуа де Ларошфуко (1613- 1680 pp.) та Жана де Лабрюйєра (1645- 1696 pp.), архітектурі версальських палаців Жюля Ардуен-Монсара (1646-1708 pp.), малярстві Ніколя Пуссена (1594- 1665 pp.), Лоррена (Клода Желе; 1600-1682 pp.) та ін. Одним з перших представників класицизму був поет і мовознавець Франсуа Малерб (1555-1628 pp.), який сприяв виробленню норм французької літературної мови. Проведена ним реформа мови була закріплена Французькою академією, на яку покладався обов'язок поширення мовного та літературного канонів.

Європейська культура доби класицизму вступила у фазу, коли національні мови остаточно переважили латину. Французька драматургія Корнеля, Расіна, Мольєра виробила мову, що ціле століття правила за взірець для всіх народів.

Теоретичне обґрунтування естетичні принципи класицизму знайшли в працях Ніколя Буало, передусім у трактаті "Поетичне мистецтво" (1674 p.). Неодмінною умовою високої поетики є, на його думку, дотримання непорушних правил античної естетики (Арістотель, Горацій). Саме вони визначають закони художньої форми, що перетворює життєвий матеріал у логічно злагоджений твір мистецтва. Завдання мистецтв–виявити ідеальну закономірність Всесвіту, часто приховану за зовнішнім хаосом і безладдям дійсності. Розум, пізнаючи ідеальну закономірність, виступає як горде начало справжнього мистецтва. Для класицизму загалом притаманні раціоналізм, нормативність творчості, прагнення до завершених гармонійних форм, монументальності та зрівноваженості композиції. Естетичну цінність для цієї культури має лише непересічне, непідвладне часові. У кожному явищі класицизм прагне знайти і закарбувати суттєві, стійкі ознаки. Класичний образ тяжіє до зразка, він є торжеством розуму і порядку над хаосом. Принцип раціоналізму виконував водночас і суспільно-виховну функцію, якій класицизм надавав великого значення.

Важливою ознакою класицизму стала чітка ієрархія жанрів. Вони розподілялися на "високі"–трагедія, епопея, ода, сферою яких було державне життя, історичні події, міфологія, а героями–монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники, а також "низькі"–комедія, сатира, байка, що змальовували приватне, буденне життя звичайних людей. На перше місце в системі мистецтва висувались драматургія і театр, увага яких зосереджувалась на проблемі взаємодії людини та суспільства.

Як архітектурний стиль, класицизм дістав найяскравіше втілення у резиденції французьких королів у Версалі–єдиному ансамблі палаців, павільйонів, алей, каналів, ставків, фонтанів, статуй. Основні споруди Версаля нагадували формами давньоримські будівлі з величними колонами, портиками, скульптурами. Над його спорудженням працювали видатні архітектори Луї Лево (1612- 1670 pp.) Жюль Ардуен Мансар, Жак Анж Габріель (1698–1782 pp.) та ін.

У живописі XVII ст. ідеї класицизму найповніше втілились у творчості Ніколя Пуссена та Клода Лоррена. Незважаючи на відмінності, бароко і класицизм мають: спільні ознаки, враховуючи те, що ті системи прийшли на зміну Ренесансу і були своєрідною реакцією на кризу гуманістичних ідей Відродження. Митці бароко і класицизму відкидали ідею гармонії, яка становила підвалину гуманістичної ренесансної концепції. Замість гармонії між людиною і суспільством мистецтво XVII ст. висунуло ідею складної взаємодії особистості та соціального середовища, замість гармонії розуму і почуття–ідею підкорення пристрастей велінню розуму та моралі.

Гуманізм культури XVII ст. виходив не з визнання гармонії духовного і природного начал, розуму і почуттів, а з їх протистояння. Це, з одного боку, гуманізм, який на перший план висував інтелект, розум. З іншого боку, не відмовляючись від ідеї свободи, автономності індивіда, мислителі XVII ст. песимістичніше оцінювали людську вдачу)», заперечуючи її одвічну доброзичливість, прагнули дослідити особистість у її зв'язках із довкіллям, зазирнути в потаємні царини людської душі. Можливості для реалізації гуманістичних ідеалів представники культурних течій XVII ст. вбачали вже не лише у добрій волі й енергії людини, а пов'язували їх зі станом суспільства і Всесвіту загалом, закладаючи тим самим підвалини для наступного типу культури–просвітницького гуманізму XVIII ст.

Наступним напрямком розвитку культури країн Європи стало Просвітництво. Під Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейський ідейний рух кінця XVII -XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливістю Просвітництва є перенесення акценту зі сфери пізнання і дослідження природи, що було характерним для попереднього відтинку Нового часу–доби Раціоналізму, на соціальні, політичні, економічні, правові, релігійні, духовні інтереси людей.

Термін "Просвітництво" набуває статусу самостійної лексичної одиниці у тому ж XVIII ст. Його використовували Ф.М.Вольтер, Й.Гердер, але остаточно він був закріплений після виходу статті І.Канта "Що таке Просвітництво" (1784 p.). Кант визначив Просвітництво як "вихід людини із стану власного неповноліття". Основна мета Просвітництва за Кантом–вільне використання людського розуму для прогресивного перетворення суспільства.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали, на їхню думку, з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини. В концепції "природного права" просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості, нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ці принципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянського демократичного суспільства.

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. Цим "просвітники" відрізняються від "просвітителів", якими є всі носії освіти й прогресу. Просвітники вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства. Характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". Просвітники вважали, що перебування на троні "просвіченого й доброчесного монарха" приведе до мудрого правління, яке сприятиме становленню справедливості й суспільного добробуту.

Одним із напрямів духовного життя епохи Просвітництва стало прагнення до секуляризації культури, максимального збільшення в ній питомої ваги світських засад. По-різному визначаючи своє ставлення до релігії, просвітники сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту. Так, Вольтер–найнебезпечніший супротивник" католицької церкви й клерикалізму–відкидав атеїзм, що загрожував суспільному порядку, ґрунтованому на приватній власності. Релігію ж він вважав корисною для морального виховання молоді.

Натомість П.Гольбах критикував і рішуче заперечував не лише церкву, а й саму релігію. Чимало просвітників, дотримуючись засад раціоналізму, бачили в Богові гаранта розумності світобудови та здатності пізнавати її раціональним шляхом.

Антиклерикальна боротьба просвітників за віротерпимість, право вільного вибору релігії мала конкретні наслідки–проголошення свободи совісті Великою французькою буржуазною революцією 1789 р.

Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливого розвитку промисловості, переходу від мануфактури до складніших і прогресивніших технологій, засвоєння нових видів сировини й енергії. У розвитку науки, основу якої становило раціональне світобачення, дослідність та експериментизм, все помітнішими ставали нові тенденції. Монополія механіко-математичного знання поступилася місцем дослідним й описовим наукам: фізиці, хімії, біології, географії та ін. XVIII ст. ознаменоване новими науковими відкриттями, які здійснили: великий філософ і математик І.Кант (1724- 1804 pp.), природодослідники П.-С.Лаплас (1749-1827 pp.), П.-Л.Мопертюї (1698-1759 pp.), Ж.-Л. Бюффон (1707-1788 pp.), А-ЛЛавуазьє (1743-1794 pp.), К.-Л. Бертолле (1748-1822 pp.), Н.Леблан (1742-1806 pp.)–у галузі хімії. Натуралісти Д.Геттон (1726-1797 pp.) і К.Лінней (1744-1829 pp.) започаткували систематизацію явищ й утворень природи. Ж.-Б.Ламарк (1744-1829 pp.) розробили основи еволюційного вчення. Відбувалося подальше накопичення інформації про явища природи, формувалися уявлення, поняття й методи, спрямовані на створення єдиної картини світу.

Нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процеси довкілля. Важливим стало усвідомлення можливості плюралізму поглядів на світ, філософію, мистецтво, толерантне ставлення до переконань інших людей. Змінювалися й суспільні ідеали. Для масової свідомості ідеал прагматичної підприємливої людини, допитливого вченого став привабливішим, ніж ідеал лицаря чи аскета.

Зміни відбулися й на рівні самосвідомості. Наприклад, розширення життєвого простору внаслідок географічних відкриттів і колонізації нових земель привело мешканця Європи до усвідомлення себе саме європейською людиною, визнання за європейцями приоритетних позицій стосовно решти світу, зверхнього ставлення до неєвропейських народів.

Просвітники були вихідцями з різних соціальних прошарків і станів: аристократії, духовенства, чиновників, представників торговельно-промислових кіл, лікарів, військових та ін. Але всіх їх об'єднувала віра в розум, знання, високе призначення людини, нетерпимість до будь-якого виду гноблення.

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн у добу Просвітництва, художні традиції, що склалися у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали особливості та відмінності. Водночас у культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

Контрольні питання

1. Особливості соціально-економічного та політичного розвитку Франції на початку нового часу.

2. Французький абсолютизм при Людовіку XIV.

3. Соціально-економічний розвиток Італії на початку нової історії.

4. Німецькі держави на початку нового часу.

5. Особливості політичного устрою Австро-Угорщини на початку нового періоду.

6. Латинська Америка друга половина XVII-XVIII ст.

7. Колоніальна політика провідних держав.

8. Війна з іспанську спадщину.

9. Сутність та значення «Навігаційного акту» 1651 р.

10. Сутність промислової революції у країнах Європи.

11. Передумови Французької буржуазної революції.

12. Французька буржуазна революція та її значення.

13. Сутність якобінської диктатури у Франції.

14. Режим директорії у Франції.

15. Конституція 1775 року у Франції.

16. Характер Французької буржуазної революції та її історичне значення.

17. Конституція 1799 р. у Франції. Режим консульства.

18. Прихід до влади у Франції Наполеона Бонапарта.

19. Наполеонівські війни у Європі.

20. Сутність антфранцузьких коаліцій у новий час.

21. Вторгнення наполеонівських військ у Іспанію та Португалію.

22. Війна наполеонівської Франції з Австрією.

23. Розгром Прусії у 1806 р. Тільзітський мир.

24. Битва при Ватерлоо. ЇЇ історичне значення.

25. Віденський конгрес та його наслідки.

26. «Сто днів» Наполеона Бонапарта.

27. Особливості політичного розвитку Англії на початку ХІХ ст.

28. Соціально-економічний розвиток Англії на початку ХІХ ст. Місце та роль колоній у англійській економіці.

29. Сутність промислового перевороту в країнах Європи у ХVIII-XIX ст..

30. Буржуазні революції в Італії 1820-1821 рр.

31. Війна за незалежність у країнах Латинської Америки.

32. Сутність та значення «Хлібних законів» в Англії

XIX ст.

33. Реставрація влади Бурбонів у Франції після наполеонівських війн.

34. Австро-Угорщина після Віденського конгресу. «Система Меттерніха».

35. Основні риси соціально-економічного розвитку США в першій половині ХІХ ст.

36. Революційний підйом у Європі 1848-1849 рр. та його значення.

37. Революція 1848-1849 рр. у Австро-Угорщині.

38. Революційні події в Італії в середині XIX ст.

39. Боротьба між провідними державами Європи в середині XIX ст. за колонії.

40. Основні тенденції розвитку міжнародних відносин в середині ХІХ ст.

41. Розвиток культури у країнах Західної Європи в першій половині XIX ст.

Рекомендована література

1. Новая история стран Европы и Америки. Первый период. Под ред. А.В.Адо. -М.:Высш.шк., 1986. -623 с.

2. Новая история стран Европы и Америки. Первый период. Под ред. Е.Е.Юровской и И.М.Кривогуза. -М: Высш.шк., 1997. -415 с.

3. Грушевский М.С. Історія в коротким огляди У 6-ти ч. 4.1. -К.: Україназнавство. -1996. -287 с.

4. Всемирная история: Учеб. для студентов вузов. Рук. авт. кол. Г.Б.Поляк и др. -М.: ЮНИТИ. -1997 -496 с.

5. Крип'якевич І.П. Всесвітня іторія. У 3-х кн. Кн. 2: Середньовіччя і нові часи. К.: Либідь, 1995. -424 с.

6. Хрестоматия по новой истории/ Под ред. А.А.Губера, А.В.Ефимова. В 3-хт.-М., 1961-1963.

7. Европа, ХVII век: Сб. Редкол.: К.М.Андерсон /отв.ред./. -М., 1997. -456 с.

8. Питання нової та новітньої історії. Вип. 41. Київ. Редкол.: Б. Гончар та інші. – К., 1995.

9. Виппер Р.Ю., Реверсов И.П., Трачевский А.С. История нового времени. -М, Республика. -1995.-496 с.

10. Конституция и Законодательные акты буржуазных государств XVII -XIX вв. -М., 1957.-587 с.

11. Ерхов Г.П. Курс лекций по историографии истории нового времени. -Донецк, ДонГУ, 1996. -280 с.

12. Лавровский В.М. Сборник документов по истории Английской буржуазной революции XVII века / Под ред. И.А.Барга. -М., 1973. -342 с.

13. Кертман Л.Е. География, история и культура Англии. -М., 1979. -384 с.

14. Барг М.А. Кромвель и его время. -М, 1960. -243 с.

15. Левин Г.Р. Демократическое движение в Английской буржуазной революции. -Л., 1973. -223 с.

16. Павлова Т.А. Вторая английская республика /1659-1660/. - М., 1974. -224 с.

17. Лабутина Т.Л. Политическая борьба в Англии в период реставрации Стюартов: 1660-1681. -М., 1982. -207 с.

18. Черняк Е.Б. Массовое движение в Англии и Ирландии в конце XVIII-начале XIX в.-М., 1962. -719 с.

19. Ерофеев Н.А. Промышленная революция в Англии. -М., 1963. – 184с.

20. Ерофеев Н.А. Английский колониализм в середине ХГХ в. -М., 1977. -256 с.

21. История Ирландии / Отв.ред. Л.И.Гольман. -М., 1980. - 390 с.

22. История Франции / Под ред. А.З.Манфреда и др.: В 3 т. - М., 1972-1973. -Т.1,2.

23. Волгин В.П. Развитие общественной мысли во Франции в XVIII в. -М., 1977. -373с.

24. Манфред А.З. Великая французская буржуазная революция. -М., 1983. -431 с.

25. Манфред А.З. Три портрета эпохи Великой французской буржуазной революции. -М., 1978. -440 с.

26. Адо А.В. Крестьянское движение во Франции во время Великой Французской буржуазной революции конца XVIII в. -М., 1971. -453 с.

27. Ревуненков В.Г. Очерки по истории Великой французской революции: Падение монархии: 1789-1792. -Л., 1982.– 240 с.

28. Ревуненков В.Г. Очерки по истории Великой французской революции: Якобинская республика и ее крушение. -Л., 1963. -287с.

29. Тарле Е.В. Наполеон //Соч.: В 12 т. -М., 1857-1962. -Т.7.

30. Манфред А.З. Наполеон Бонапарт. -М., 1960. -776 с.

31. Потемкин В.Ф. Промышленная революция во Франции: В.2 т. -М.,1971.

32. Герцен А.И. Письма из Франции и Италии //Собр.соч. В 30 т.-М., 1954-1965.-Т.5.

33. Застенкер Н.Е. Революция 1848 г. во Франции. -М., 1946. - 202 с.

34. Собуль А. Первая республика: 1792-1804. -М., 1974. –

391 с.

35. Германская история в новое и новейшее время /Под ред. С.Д.Сказкина: В 2т.-М., 1970.-Т.1.

36. Кан СБ. Революция 1848 г. в Австрии и Германии. -М., 1946. -232 с.

37. Михайлов М.И. Проблемы германской революции 1848 года. -М, 1985. -174 с.

38. Галкин И.О. Создание Германской империи. -М., 1986. - 175 с.

39. История США: В 4 т. -М., 1983-1987. -Т.1.

40. Болховитинов Н.Н. США: проблемы истории и современная [сториография. -М., 1980. -406 с.

41. Слезкин Л.Ю. У истоков американской истории: Виргиния. Новый 1лимуг. 1606-1642. -М., 1978. -335 с.

42. Война за независимость и образование США / Под ред. Г.Н.Севостьянова. М, 1976. -550 с.

43. Фурсенко А.А. Американская революция и образование США. -Л., 1978. -16 с.

44. Севостьянов Г.Н., Уткин А.И. Томас Джефферсон. -М., 1976. -390 с.

45. Захарова М.Н. Народное движение в США против рабства: 1631-1860. -1, 1965.-450с.

46. История Италии: В 3 т. -М., 1970-1971. -Т.2.

47. Рутенбург В.И. Истоки Рисорджименто: Италия в ХVП- ХУШ вв. -Л., 1980. -303 с.

48. Бондарчук В.С. Итальянское крестьянство в XVIII в.: Аграрные отношения и социальное движение в Сардинском королевстве. -М.,1980. -237 с.

49. Ковальская М.И. Италия в борьбе за национальную независимость и единство: От революции 1831 г. К революции 1848-1949 гг. -М.,1981. -272 с.

50. Кирова К.Э. Жизнь Джузеппе Мадзини /1805-1872/. -М., 1981. -183с.

51. Невлер В.Е. Демократические силы в борьбе за объединение Италии. -М., 1982. -374 с.

52. Канделеро Д. История современной Италии. В 7 т. -М., 1858-1979. -Т. 1-4.

53. Освободительное движение народов Австрийской империи. Возникновение и развитие: Конец XVIII в. -

1849 г. -М., 1980. -607 с.

54. Освободительное движение народов Австрийской империи: Период утверждения капитализма. -М., 1981. - 462 с.

55. История Венгрии. В 3 т. -М., 1971-1972. -Т.2.

56. Авербух Р.А. Революция в Австрии /1848-1849/. -М., 1970. -245с.

57. Майский И.М. Испания 1808-1917 гг.: Исторический очерк. -М., 1957. -494 с.

58. История Румынии. В 2 т. -М., 1971. -Т.1. 1848-1917.

59. Гросул В.Я., Чертан Е.Е. Россия и формирование Румынского независимого государства. - М., 1969. -267 с.

60. Арш Г.Д. Этеристское движение в России: Освободительная борьба греческого народа в начале

XIX в. и русско-греческие связи. -М., 1970. -372 с.

61. Арш Г.Д. И.Каподистрия и греческое национально- освободительное движение: 1809-1822. -М., 1976. -327 с.

62. Намазова А.С. Бельгийская революция 1830 г. -М., 1979,- 206 с.

63. Альперович М.С., Слезкин Л.Ю. Новая история стран Латинской Америки. -М., 1970. -382 с.

64. Национализм в Латинской Америке: политические и идеологические течения. -М., 1977. -368 с.

65. Очерки истории Кубы. -М., 1978. -604 с.

66. Тишков В.А. Освободительное движение в колониальной Канаде. -М., 1978. -384 с.

67. Сороко-Цюпа О.С. История Канады. -М., 1985. -304 с.

68. История дипломатии: В 5 т./ Под ред. В.А.Зорина, В.С.Семенова, СД.Сказкина, В.М.Хвостова. -М., 1959. - Т.1.

69. Зак Л.А. Монархи против народов: Дипломатическая борьба на развалинах наполеоновской империи. -М., 1966. -376 с.

70. Сироткин В.Г. Дуэль двух дипломатий. -М., 1966. -206 с.

71. Тарле Е.В. Очерки истории колониальной политики западноевропейских государств /конец XV -начало XIX в/. -М.; Л., 1965. -427 с.

72. Виргинский В.С. Очерки истории науки и техники ХVІ- Х1Х вв. /до 70-х гг. ХІХ в./. -М., 1984. -287 с.

73. Зворыкин А.А. и др. История техники. -М., 1962. -772 с.

74. Техника и ее историческое развитие: От появления ручных орудий до становления техники машинно-фабричного производства. -М., 1979. -412с.

Дата добавления: 2014-11-16