Функціонально-психологічна характеристика діяльності керівника правоохоронних органів України

Управління як функція є суто людським видом діяльності, що полягає у свідомому й планомірному впливі на систему, її підструктури та окремі процеси, які у ній відбуваються. У теперішній час управлінська діяльність як специфічний вид професійної діяльності потребує оволодіння управлінцем (організатором, керівником) сукупністю знань про психологію особистості, бо саме це визначає його ставлення до людини, відображає характер його спрямованості та мотиви управлінських впливів, забезпечує нормальні стосунки у системі “керівник – підлеглий”, позитивний соціально-психологічний клімат колективу.

Потреба в управлінні як науці виникла порівняно недавно, а саме – на початку ХХ сторіччя, що було зумовлене ускладненням виробничих відносин завдяки історичному розвитку цивілізації. Виникнення „ринку праці” означало не тільки свободу власника підприємства вибирати потрібних йому фахівців, але й свободу самих робочих у виборі підприємства та його власника

Перша модель управлінця, створена А. Файолем (1916 р.), передбачає наявність у нього таких якостей: фізичних (здоров’я, енергійність, зовнішній вигляд); розумових (здоровий глузд, здатність енергійно мислити і адаптуватися до швидко змінюваних умов); моральних (готовність прийняти на себе відповідальність, ініціативність, лояльність, почуття власної гідності); освітніх (широта інтересів, тобто знайомство з питаннями, що безпосередньо не стосуються виконуваних функцій), а також технічної ерудиції та досвіду.

У фундаментальній праці Г. Кунца і С. О’Доннела „Управління: системний і ситуаційний аналіз управлінських функцій” зазначається, що психолого-організаційними принципами роботи підприємства повинні бути: 1) людський чинник – не просто товар; 2) незважаючи на багатоманітність взаємозв’язків між начальником і підлеглими, вони повинні бути керованими; 3) негрошова винагорода така ж значима, як і грошова; 4) роз’яснення мети і шляхів її досягнення – важлива складова процесу управління та ін.

Управлінські відносини мають мiсце в усiх сферах життєдiяльностi людей – економічній, політичній, суспiльнiй тощо. Але вiд цього вони не стають економічними, політичними та iн., а залишаються специфiчними, зумовленими необхiднiстю узгоджувати, координувати, об’єднувати зусилля всiх учасникiв для досягнення певної соцiальної мети. На підтвердження цього, Я.В. Подоляк визначає такі напрями діяльності керівника: формування колективної думки; управління колективними настроями; попередження і подолання конфліктів; управління колективною дисциплінованістю; оцінка психологічної сумісності та групової згуртованості; оцінка стилю міжособистісного спілкування; оцінка ступеня адаптації особистості до колективу.

Соціальне управління в найбiльш загальному вигляді визначають як свiдомий, заснований на пізнанні об’єктивних закономірностей i тенденцiй вплив на суспiльство в цiлому або його окремi ланки (економіку, соціально-політичне i духовне життя та ін.) із тим, щоб забезпечити збереження їх якісної специфiки, нормальне функціонування, удосконалення й розвиток, оптимальний рух системи до визначеної мети. Соціальне управління є одночасно і системою (сукупністю окремих елементiв), і процесом (послідовністю стадiй та окремих етапiв).

Управлінська діяльність має наступні суттєві складові.

1. Мета – підтримання в оптимальному робочому стані системи управління, що складається з складних і різнорідних об’єктів і базується на плануванні, контролі та корекції дій з урахуванням оперативної обстановки.

2. Об ’ єкт – організація як складноієрархізована та багаторівнева структура, кожен із „поверхів” якої має свою специфіку.

3. Наявність функціональних зв’язків між елементами системи, найважливішим із яких є люди.

4. Наявність соціально-психологічних стосунків у системі управління, що є похідними від функціональних відносин.

Специфічність правоохоронних органів, про яку йшлося вище, проявляється в тому, що середовищем їх функціонування є iншi соцiальнi системи. Власне, вони й створені для впливу на об’єкти зовнiшнього управління: злочиннiсть і правопорушення; причини та умови, що їх породжують; явища, що виходять за межі встановленого суспiльного порядку; окремi особи (підозрювані, звинувачувані, засуджені тощо).

Процес управління в правоохоронних органах (з урахуванням його зовнiшнього i внутрiшнього аспектів) може бути представлений як сукупність трьох взаємозв’язаних складових:

1) управлiння самим органом, спрямоване на удосконалення його органiзацiї та забезпечення оптимальних умов для дiяльностi;

2) управлiння підпорядкованими пiдроздiлами та посадовими особами;

3) вплив підрозділів i посадових осiб на конкретнi антигромадськi прояви, правопорушення та кримiногеннi чинники з метою їх попередження, нейтралізації або припинення.

Дві перші складові є внутрішнім управлінням, третя – зовнішнім. Слід зазначити, що зовнiшня управлiнська дiяльнiсть надзвичайно рiзноманiтна, вона здiйснюється одночасно за багатьма напрямами, кожний із яких вимагає застосування спеціальних знань, умінь і навичок. У зв’язку з цим кожен напрям, як правило, здiйснюється галузевим структурним пiдроздiлом, а його функцiї вiдносяться до числа основних для нього.

Отже, соцiальне управлiння являє собою, з одного боку, систему, а з iншого – процес, чим зумовлений комплексний характер здійснюваних при цьому функцій. Ми будемо виходити з того, що функцiї управління в правоохоронних органах розподiляються на два види: функцiї системи управлiння (функції-завдання) та функцiї процесу управлiння (функції-операції).

До функцiй процесу управлiння (функцій-операцій) вiдносяться: оперування iнформацiєю; формулювання проблеми; висунення управлінської гiпотези; прогнозування; вироблення проектів управлінських рiшень; організація їх виконання; підведення підсумків функціонування і коригування системи управління.

Функції-завдання, в свою чергу, можуть бути поділені на функцiї загального управлiння, основнi та забезпечуючі. Функціями загального управлiння є: визначення цілей, планування; прийняття управлінських рішень; мотивація; органiзацiя виконання; регулювання системи; облiк i контроль; основнi функцiї визначаються метою і завданнями, що стоять перед системою управлiння; до забезпечуючих функцiй вiдносять кадрове, фiнансове, матерiально-технiчне, iнформацiйне забезпечення тощо.

Зважаючи на важливість основних функцій, дамо їм більш докладну характеристику:

1) функція охорони громадського порядку – здійснення адміністративної діяльності та адміністративного примусу, а саме: забезпечення порядку на вулицях та в інших громадських місцях; забезпечення паспортної системи, здійснення нагляду за дотриманням іноземцями та особами без громадянства встановленого для них порядку проживання та пересування; забезпечення дозвільної системи; боротьба з дорожньо-транспортними пригодами;

2) функція розкриття та розслідування злочинів – реагування на вже вчинені чи підготовлювані злочини;

3) функція попередження злочинів – здійснення загальної (правова пропаганда, пропаганда безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки та ін.) та індивідуальної (робота з особами, схильними до вчинення правопорушень, нагляд за поведінкою умовно-засуджених та умовно-звільнених осіб та ін.) профілактики; встановлення та усунення умов, які сприяють вчиненню правопорушень;

4) функція захисту державної, громадської та особистої власності громадян – відомча та позавідомча охорона об’єктів, забезпечення їх пожежної безпеки;

5) функція соціального обслуговування – надання допомоги населенню, державним органам, громадським організаціям при реалізації їх прав та здійсненні тих чи інших видів діяльності, а саме: народним депутатам і посадовим особам при виконанні ними своїх обов’язків, якщо громадяни відмовляються виконувати їх законні вимоги чи перешкоджають їх діяльності; органам охорони здоров’я та ветеринарного нагляду у проведенні ними карантинних заходів при епідеміях та епізоотіях; медичним працівникам у госпіталізації громадян, які страждають психічними захворюваннями; особам, які постраждали від правопорушень та нещасних випадків, а також особам, які знаходяться в громадським місцях у безпорадному стані;

6) функція виконання покарань – виконання вироків судів щодо осіб, засуджених до виправних робіт та інших видів покарань, не сполучених із позбавленням свободи.

Таким чином, управлiння правоохоронними органами (підрозділами) України – складний різновид діяльності, де на перший план висувається iнтегруюча i координуюча роль керівника, а власне реалiзацiя функцiй розпочинається з органiзацiї системи збору iнформацiї, її обробки й використання в процесi прийняття управлінських рiшень.

Серед основних функцій керівника слід також назвати узгодження, координування, контроль. Тут потрібно розподілити обов’язки між об’єктами управління (керiвниками підрозділів) таким чином, щоб залишити за собою контроль за найважливішими напрямами дiяльностi, а також за виконанням наказiв i вказiвок вищих органiв: суб’єкт управління несе вiдповiдальнiсть за стан роботи підпорядкованого апарату в цiлому, але вiн не повинен сам безпосередньо керувати всiма лiнiями службової дiяльностi, підміняючи своїх заступникiв.

Значна частина робочого часу витрачається керівником на представницьку функцію – присутність на нарадах та інших заходах, що проводяться в системі правоохоронних органів України, так і в органах місцевої влади тощо. Тут важливим є можливість забезпечення підпорядкованого органу (підрозділу) засобами та ресурсами для досягнення основних цiлей: охорони громадського порядку, боротьби зi злочиннiстю та причинами, що її породжують.

Основні проблеми психології управління можуть бути представлені наступним чином:

а) структурно-функціональний аналіз управлінської діяльності, прийняття рішень і процедури їх супроводження;

б) соціально-психологічний аналіз органів, підрозділів і груп, де реалізуються первісні формальні і неформальні відносини, спільні цілі та очікування людей;

в) дослідження психології діяльності (праці) конкретного управлінця (керівника, начальника, командира тощо), становлення його особистості як професіонала; використання особистісних резервів формування індивідуального стилю, образу життя і мотивації життєдіяльності, ставлення до підлеглих, стосунки з колегами по управлінській діяльності;

г) вивчення психологічних закономірностей адаптації до управлінської діяльності, ресурсів і механізмів психологічної компенсації; психологічних механізмів ротації кадрів та їх підбору у зв’язку зі специфікою завдань професійної діяльності (небезпека, екстремальність, складність ймовірностних рішень, насиченість соціальними контактами, публічність та ін.); психолого-педагогічних проблем професійної підготовки управлінців.

Зазначене дозволяє виділити низку психологічних особливостей, притаманних управлінню правоохоронними органами.

1. Опосередкованість і дистанційність операцій управління реальними об’єктами та процесами (навіть при безпосередньому управлінському впливі між керівником і виконавцем наявні статутні відносини, що опосередковують взаємодію).

2. Неалгоритмічний характер більшості операцій, що найчастіше пов’язане з дефіцитом інформації в швидко змінюваних умовах.

3. Жорстка детермінація частини операцій часовими параметрами, заданими організаційними умовами та організаційною програмою у цілому.

4. Значний обсяг і різноманітність завдань і дій.

5. Соціотехнічний характер управлінських дій, що вимагає врахування техніко-технологічних умов оцінки соціальної, виробничої і технічної сторін (обставин) у рішеннях, які приймаються.

6. Високий рівень психологічної напруженості, зумовлений відповідальністю за прийняття рішень та сталою функцією ризику, притаманного діяльності правоохоронних органів.

Важливим чинником, що зумовлює ефективність діяльності управлінця в системі правоохоронних органів України, є концептуальне визначення обсягу та змісту понять „організація системи управління” та „організація процесу управління”, оскільки це дає змогу забезпечити стабільність роботи підпорядкованого органу (підрозділу) протягом тривалого часу.

Організація системи управління – це забезпечення психологічних умов, що сприятимуть оптимальній результативності роботи. Такими умовами є наступні.

1. Формування концепції правоохоронної діяльності, де були б викладені основні принципи протидії злочинності та забезпечення громадського порядку.

Проголошення України як незалежної держави і необхідність демократизації суспільства потребує заміни кримінально-заборонної політики профілактичною, дозволяючою. Разом із тим, демократизація не означає вседозволеності, а захист законних прав громадян не слід розуміти як безвідповідальність перед суспільством. Відсутність наступальності при розробці концепції правоохоронної діяльності України, глибокого аналізу специфіки сучасного етапу розвитку держави, зокрема, стану та динаміки злочинності, особливостей криміналізації певної частини населення, відстороненість від проблеми впливу на громадську думку вже спричинили до появи негативних тенденцій. Не випадково аналіз української преси свідчить, що за рік публікується понад дві тисячі матеріалів про діяльність правоохоронних органів, до третини яких носять тенденційно-упереджений характер. Інші засоби масової інформації також досить часто з задоволенням „смакують” негативні факти.

Зазначене, поряд з проблемами організаційно-правового та фінансово-технічного забезпечення, призводить до деформації мотивації професійної діяльності працівників: органи дізнання прагнуть не реєструвати заяви (тобто, борються не з злочинцями, а з потерпілими), а слідчі уникають певних категорій справ, оскільки не впевнені у дійовому сприянні суду та прокуратури. Наслідками такого становища стають негативні зміни у структурі злочинності: поява нових видів злочинів, зокрема, вбивств на замовлення, викрадення людей із метою отримання викупу, економічних злочинів; зростання рівня організованої злочинності та корупції. При відносній стабілізації кількості вчинених злочинів оперативна обстановка ускладнюється.

Отже, необхідна “нова філософія служби”, нові її організаційні принципи, що орієнтували б зусилля правоохоронців на основні проблеми, дозволяла б визначити нову стратегію і тактику: працівник міліції має стати партнером громадянина, а не представником карного органу. Тісна співпраця з населенням, надання громадянам реальної правової та соціальної допомоги згідно вимог Закону повинна стати повсякденною нормою. Важливе місце в цьому процесі належить опануванню кожним співробітником і подальше широке використання на практиці психологічних знань, оволодінню психологічними формами і методами як для спілкування з населенням, так і для здійснення впливу на правопорушників.

2. Формування ділової цілеспрямованості працівників. Як зазначалося вище, мета діяльності правоохоронних органів визначається ззовні – суспільством, і в цьому сенсі вона є об’єктивною категорією. Але на суб’єктному рівні вона набуває особистісного забарвлення, втілюючи потреби та інтереси кожного індивіда. Чим адекватніше загальна мета діяльності усвідомлюється працівниками і чим точніше робота кожного відповідає загальній меті, тим більш цілеспрямованим є управління. Не випадково концепція „управління за цілями” („управління за результатами”) є однією з найбільш прогресивних серед сучасних теорій управління (Г. Кунц, С. О’Доннел).

3. Оптимізація організаційного клімату. Організаційна структура є однією з психологічних детермінант (стимулів активності) поведінки людини. Так, надмірна централізація управлінських функцій призводить до перевантаження керівника, зменшує оперативність його рішень та їх якість, бо він не в змозі за короткий проміжок часу вивчити проблему і оцінити альтернативи. Але головне – при такій системі управління деморалізуються підлеглі, вони втрачають ініціативу, стають байдужі до подій, прагнуть перекласти відповідальність на керівництво, очікують вказівок „зверху”.

4. Врахування неформальної (неофіційної) структури колективу. Неформальна структура являє собою систему неформальних зв’язків, комунікацій, відносин в групі. Офіційна структура не співпадає з неофіційною: перша регламентована нормативними документами та інструкціями, друга – заснована на традиціях і звичаях, особистих симпатіях і антипатіях, на уявленнях людей щодо взаємодії. Неофіційна структура може прискорювати вирішення службових питань або утруднювати їх. Протекціонізм, корупція та інші негативні явища існують лише завдяки неформальній структурі управління. Тому так важливе використання неформальних структур із позитивною спрямованістю і своєчасне припинення дій угрупувань, що здійснюють негативний вплив.

Організація процесу управління передбачає реалізацію постійно повторюваних стадій управлінського циклу: підготовка й прийняття управлінського рішення, доведення його до підлеглих, мобілізація їх на виконання даного рішення, контроль за ходом виконання рішення та його корекція. Кожна із стадій потребує врахування певних психологічних аспектів.

Психологічне забезпечення процесу підготовки й прийняття рішень – інтелектуально насичена діяльність, тому завдання керівника полягає у виборі таких методів, що стимулювали б інтелектуальний потенціал підлеглих. Доведення рішень до підлеглих – психологічною сутністю тут є формування у свідомості підлеглих образу майбутньої діяльності (що робити?, як?, у якій послідовності? та ін.). Мобілізація підлеглих на виконання завдань – вплив на їх мотиваційну сферу, найчастіше – на мотиви службового обов’язку, відповідальності, самоствердження, колективізму. Контроль та внесеннякорективів – сприяє мобілізації, укріпленню віри підлеглих у свої сили, впевненості у значимості виконуваної діяльності.

Дата добавления: 2014-11-16