Суть кредиту

В умовах ринкової економіки кредит набуває суспільного характеру. Необхідність кредиту тісно пов’язана з особливостями кругообігу індиві­ду­ального капіталу.

Кредит у ринковій економіці необхідний для:

коливання потреб в обігових коштах суб’єктів ринку;

виникнення потреби в створенні і відновленні основного капіталу.

Завдяки капіталові зменшується час на задоволення господарських і особистих потреб. Кредит є опорою сучасного ринку, невід’ємним еле­ментом ринкового розвитку.

Кредит – це позички в грошовій або натуральній формі, надані кре­дитором позичальникові на умовах повернення, найчастіше з виплатою відсотків за користування позичкою.

Розрізняють наступні види кредитів:

короткострокові;

середньострокові;

довгострокові;

гарантовані.

Суб’єктами кредиту виступає кредитор і позичальник.

Кредитор – це сторона, яка надає вартість у грошовій формі або в на­ту­ральній іншому суб’єктові ринку на тимчасове користування на умо­вах повернення і платності.

Позичальник – це сторона, що одержує позичку. Позичальниками можуть бути юридичні і фізичні особи, що відчувають нестачу власних коштів.

Об’єкти кредиту – це грошові або матеріальні цінності, на які ство­рюється кредитний договір.

Кредитні відносини викликали появу кредитного механізму, що вклю­чає в себе принцип кредитування, кредитного планування і управління кредитом, умови і методи кредитування, способи його кількісного регу­лювання.

Кредитні відносини між позичальником і банком у певному порядку формуються кредитним договором (у письмовому вигляді), у якому з’ясо­вуються всі питання, пов’язані з кредитуванням, у тому числі взаємні зобов’язання і відповідальність сторін, мета, розмір, термін кредиту­ван­ня, плата за кредит, форми забезпечення його повернення, порядок надання і повернення кредиту методом визначення кількості днів до нара­хування відсотка і періодичність їх виплат, здійснення контролю за вико­ристан­ням кредиту і под.

Умови кредитного договору визначають для позичальника індивіду­аль­но. У зв’язку з цим у процесі оформленні договірних відносин з пози­чальником використовується як типовий кредитний договір, так і інші фор­ми, що базуються на типовому договорі зі змінами і доповненнями.

Якщо кредитний договір-поручительство оформлено більше ніж на одній сторінці, на кожній з них повинні бути підписи і печатки сторін, а всі аркуші повинні бути пронумеровані і зшиті, скріплені печаткою банку і позичальника.

Кредитні договори складаються від імені юридичної особи соці­аль­ного банку в особі голови правління, його заступника на підставі статуту банку або від імені керівника філії.

Керівники філії можуть передоручати складання договорів на вида­чу кредитів своїм заступникам, за умови, що доручення, за яким повно­важення передаються іншій особі, нотаріально затверджено (ст. 68 ГКУ).

Кредитні договори підписуються з боку позичальника його посадо­вою особою в межах його повноважень і винятково в присутності праців­ника банку.

Форми кредитів:

комерційний;

іпотечний;

банківський;

споживчий;

міжнародний;

державний;

міждержавний.

Основними принципами кредитування є:

здійснення його на умовах цільового використання, терміновості, повернення, платності і забезпечення;

надання їх банками платоспроможним підприємствам, організаціям і іншим структурам – суб’єктам господарювання;

видача кредитів винятково для цільового кредитування конкретного доходу, здійснення якого передбачене статутом позичальника, юридич­ної особи;

видача кредитів тільки після проведення комплексного аналізу фі­нан­сово-господарської діяльності позичальника, результати якого свід­чать про його кредитоспроможність і фінансову стабільність;

можливість його виданий тільки після повернення позичальником забор­гованості за попереднім кредитом, за винятком випадку кредиту­вання за кредитною лінією, а також під час видачі короткострокового кредиту за наявності довгострокового або навпаки за умови відповідного фінансового стану позичальника і виданого ним забезпеченого усіма вимогами даного положення.

Існують основні напрямки кредитування, а також процентна полі­тика банку. Вони здійснюються правлінням банку в межах повноважень, серед яких слід назвати наступні:

установлюються планові обсяги і структура кредитних ресурсів і кредитних вкладень;

виділяються набуті напрямки кредитних вкладень з урахуванням існуючих ризиків;

встановлюється максимальний розмір видачі кредитів філіями бан­ку одному позичальникові;

встановлюється процентна ставка внутрішньосистемних купівлі і про­­дажу кредитних ресурсів;

затверджується методика оцінки фінансового стану позичальника.

Відсоток за кредит – це плата, що одержує кредитор від позичаль­ника за користування позиковими коштами.

Норма відсотка розраховується за формулою:

.

Норма відсотка буває ринковою, яка формується безпосередньо на ринку позикових капіталів, і середньою, яка формується за певний пері­­од часу.

Існують наступні функції кредиту:

1) функція перерозподілу грошово-фінансових ресурсів;

2) функція перерозподілу кредиту;

3) функція капіталізації грошових доходів;

4) функція грошового обслуговування обігу капіталу в процесі його відновлення;

5) функція зв’язку з макроекономічним регулюванням господар­ських процесів;

6) функція зв’язку із забезпеченням на основі зростання ефектив­ності грошового обігу;

7) функція прискорення концентрації і централізації капіталу шля­хом використання акцій і облігацій.

Модуль ІV. Гроші та кредит в системі міжнародних відносин

ТЕМА 9. ФІНАНСОВІ ПОСЕРЕДНИКИ ГРОШОВОГО РИНКУ

9.1. Сутність, призначення та види фінансового посередництва

Фінансове посередництво – це специфічний вид діяльності нагро­шовому ринку, що полягає в акумуляції його суб’єктами в обмін на свої зобов’язання вільних грошових капіталів і розміщення їх від свого імені в до­хідні активи. Унаслідок цієї діяльності:

на ринку з’являються нові фінансові інструменти і загальний асор­тимент їх значно розширюється, що посилює стимули для формування вільних грошових капіталів;

урізноманітнюється трансформація грошового капіталу, що сприяє кращій адаптації його руху до потреб розширеного відтворення;

скорочуються витрати економічних суб’єктів на забезпечення руху свого грошового капіталу.

Суб’єкти грошового ринку, які займаються фінансовим посеред­ництвом, називаються фінансовими посередниками, які поділяються на дві групи:

банки;

небанківські фінансові посередники.

Економічна відмінність між ними полягає в тому, що суб’єкти другої групи є чистими посередниками, вони не можуть розмістити в активи біль­ше коштів, ніж самі акумулювали. Банки ж є не тільки звичайними посередниками, а й творцями кредиту, оскільки виконують емісійну функ­цію. Тому правомірно розглядати банки не тільки як простих посеред­ників, а і як підприємства кредитної сфери.

Усі фінансові посередники функціонують на єдиному грошовому ринку з одним і тим же об’єктом – вірними грошовими коштами, однаково відчутно впливають на кон’юнктуру цього ринку, можуть не тільки кон­курувати між собою, а й взаємодіяти у вирішенні багатьох економічних та фінансових завдань. Тому дослідження фінансового посередництва як самостійного економічного явища має важливе теоретичне і практич­не значення, особливо в сучасних умовах України, коли тільки форму­ється грошовий ринок, його інфраструктура і механізм регулювання.

Фінансове посередництво істотно відрізняється від брокерсько-дилерської діяльності, оскільки брокери і дилери не створюють власних вимог і зобов’язань, а діють за дорученням клієнтів, одержуючи дохід у вигляді комісійної плати (брокери) чи різниці в курсах купівлі і продажу (дилери). Фінансові посередники діють на ринку зовсім інакше – від свого імені і за власний рахунок, створюючи власні зобов’язання і власні

Рис. 4.1. Загальна схема фінансового посередництва

вимоги. Тому їх прибутки формуються як різниця, між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, пов’язаними з їх залученням.

Фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні грошового ринку, а через нього – у розвитку ринкової економіки. Їх еко­номічне призначення полягає в забезпеченні базовим суб’єктам грошо­вого ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціо­нування.

Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються у на­ступ­ному:

можливості для кожного окремого кредитора оперативно роз­містити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника – оперативно мобі­лізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи спо­живчих затрат і так само оперативно повернути їх на початкові позиції;

скороченні витрат базових суб’єктів грошового ринку на форму­ван­ня вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та запозиченні додат­ко­вих коштів;

послабленні фінансових ризиків для базових суб’єктів грошового ринку, оскільки значна частина їх перекладається на посередників;

збільшенні дохідності позичкових капіталів, особливо зосереджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до ве­ли­кого, високодохідного бізнесу;

можливості урізноманітнити відносини між кредиторами і пози­чаль­никами наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники.

9.2. Банки як суб’єкт фінансового посередництва

Серед фінансових посередників ключове місце посідають банки, тому що:

на банки припадає більша частка в перерозподілі позичкових капі­та­лів на грошовому ринку, ніж на будь-який інший вид фінансових посе­редників;

банки за своїм функціональним призначенням беруть участь у фор­муванні пропозиції грошей і мають можливість безпосередньо впливати на ринкову кон’юнктуру й економічне зростання, а інші посередники такої можливості не мають;

банки мають можливість надавати економічним суб’єктам широкий асортимент різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окре­мих, часто обмежених фінансових операціях.

Банк в економічному розумінні – це фінансовий посередник, що вико­нує комплекс базових операцій, які в сукупності є закінченим процесом посередництва:

акумуляцію грошових коштів економічних суб’єктів з правом віль­ного розпорядження ними;

вільне розміщення їх у дохідні активи від свого імені і під свою відповідальність;

безумовне виконання розпоряджень власників акумульованих кош­тів щодо їх використання – повернути власникові готівкою, перерахувати на рахунки третіх осіб чи на власні рахунки інших видів у цьому чи інших банках.

Небанківські фінансові посередники – об’єктивно необхідне явище у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе надання економічним суб’єктам таких фінан­сових послуг, виконання яких невигідне чи законодавчо заборонене банкам.

Зокрема, до небанківських фінансово-кредитних установ належать наступні:

Інвестиційні компанії – це різновид кредитно-фінансових інститу­тів, які випускають і продають власні цінні папери, в основному дрібним індивідуальним інвесторам. На отримані кошти купують цінні папери під­приємств і банків, забезпечуючи своїм акціонерам дохід у вигляді диві­дендів за акціями інвестиційних компаній.

Лізингові компанії – організації, які купують предмети довго­стро­ко­во­го кредитування (машини, обладнання, транспортні засоби тощо) і на­да­ють їх у довгострокову оренду (на 5 – 8 років і більше) фірмі-орен­дарю, яка поступово сплачує лізинговій компанії вартість взятого в орен­ду майна.

Факторингові компанії – це організації, які купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов’язану з постачанням товарів або наданням послуг.

Страхові компанії – це фінансові інститути, які утворюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов. Ці організації утворюють спеціальний фонд (стра­хо­вий фонд) за рахунок страхових внесків громадян та юридичних осіб – страхувальників (ці внески мають вигляд купівлі страхових полю­сів). Кош­ти страхового фонду, як правило, не набагато перевищують щоріч­ні виплати страхових відшкодувань, тому страхові компанії воло­діють до­сить значними та стійкими грошовими ресурсами. Ці ресурси вони вкла­дають у довгострокові цінні папери з фіксованими строками (головним чином – в облігації промислових компаній).

Пенсійні фонди – це державні чи приватні організації, що утво­рюються для забезпечення населення коштами на період після виходу на пенсію (виплати пенсій).

Вони утворюються за рахунок внесків працюючих та підприємців, володіють досить значними сумами грошових коштів, які вкладають в акції та облігації різних підприємств.

Фінансові компанії – спеціалізуютьсяна кредитуванні продажу спо­живчих товарів на виплат, а також надають комерційні кредити (близь­ко 80% усіх активів).

Джерелом грошових ресурсів компанії є власні короткострокові зо­бов’язання, які розміщуються на ринку, а також кредити комерційних банків.

Ломбарди – це кредитні установи, що надають кредити під заставу рухомого майна, тобто короткострокові (до трьох місяців) кредити, що надаються населенню на споживчі цілі.

Залежно від виду застави, позика становить 50 – 80% її вартості. Од­но­­часно з позиками під заставу ломбардами практикується зберігання цін­но­стей клієнтів, а також продаж закладеного майна на комісійних засадах.

Кредитні товариства – це установи, що утворюються для задово­лення потреб їх членів у кредиті (кооперативів, орендних підприємств, підприємств малого і середнього бізнесу, фізичних осіб).

Їх капітал формується шляхом купівлі паїв та сплати спеціального внеску, який в разі виходу з товариства не повертається. Основними вида­ми діяльності кредитних товариств є надання коротко- і середньо­строкових кредитів, посередницька діяльність.

Кредитні спілки – це громадські організації, створені на добро­віль­них засадах з метою фінансового та соціального захисту їх членів через залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Вида­ють позики під мінімальні відсотки і не мають на меті одержання при­бут­ку. Фінансову діяльність проводять так, щоб залучені кошти не зменшу­ва­лись і забезпечували покриття витрат на утримання самої спілки.

Дата добавления: 2014-11-08