Об’єктивна необхідність соціалізації економічного розвитку

План

ТЕМА 10. Соціальна спрямованість національної економіки.

ЛЕКЦІЯ 21

Навчальна мета: ознайомити студентів з сутністю соціально-орієнтованої економіки

Час: 80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Матеріально-технічне забезпечення: таблиці, графіки, схеми.

Джерела і література: 12, 13, 42.

Навчальні питання і розрахунок часу
Вступ	5 хв.
Основна частина	70 хв.
1. Об’єктивна необхідність соціалізації економічного розвитку 2. Методи соціалізації економіки 3. Інституційні зміни та соціальні функції держави в умовах соціалізації економіки	20 хв. 30 хв. 20 хв.
Підсумки	5 хв.

Зміст лекції

Концептуально соціалізація передбачає радикальне поліпшення якості та істотне підвищення рівня життя населення, що охоплює надзвичайно широкий спектр соціально-економічних явищ: характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно-кваліфікаційної підготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їхні якість і обсяг; структуру та якість платних і безплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду нації.

Забезпечення економічного, а разом з ним і соціального, розвитку потребує орієнтації всіх суспільних процесів на людину з її потребами щодо духовного, фізичного вдосконалення та забезпечення матеріального достатку на прийнятному рівні. Саме воно має визначати стратегію соціально-економічного розвитку за напрямом формування соціально орієнтованої ринкової економіки, хоча це потребує руйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного й соціального аспектів розвитку і становлення нової інституційної системи в суспільстві.

На перший погляд, економічна сфера і притаманні їй матеріаль­ні потреби протилежні соціальній сфері, соціальним потребам включно з духовними, культурними, гуманітарними. Але насправ­ді ця протилежність не виключає їхнього взаємозв’язку, тому цілком очевидне зростання значення економічних факторів для розвитку соціальної сфери. Ця реальність відтворюється такими поняттями, як економіка освіти, науки, культури, спорту та інших соціальних підсфер, розвиток яких потребує масштабнішого й різноманітнішого економічного забезпечення, тобто економічний розвиток — передумова соціального перетворення, оскільки таке перетворення надто дороге і, охоплюючи виробничі фактори, поширюється на потужний інтелектуальний, творчий потенціал суспільства, що в перехідній економіці України виявився усунутим від суспільних процесів. Не викликає сумнівів те, що соціальна злагода неможлива для країн, котрі за економічним станом відповідають периферії світового розвитку або політичне становище яких нестабільне. Відповідно до цього соціальна галузь є одночасно і зв’язком, і ареною зіткнення політичних та економічних проблем.

Традиційні підходи розглядають соціальний чинник як похідний від економічного, що надає соціальному розвитку рис вторинності щодо економічного поступу. Такий підхід був характер­ний переважно для індустріального суспільства і не міг враховувати того, що НТР відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якій економічна могутність примножується завдяки впровадженню високих технологій, управлінню інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунок цілеспрямованого задоволення зростаючого рівня людських цінностей і потреб. Синтезу соціальної та економічної складових суспільного розвитку, крім принципу взаємодоповнюваності, відповідає теза про подвійну роль людини в суспільному вироб­ництві: 1) як фактора виробництва, засобу економії (економічний підхід) і 2) мети виробництва, потребам якого покликана слугувати економіка (соціальний підхід).

Економічний і соціальний підходи передбачають у своєму базисі різні моделі людини і, відповідно, неоднакові механізми координації її поведінки. Економічна людина (homo economics, тобто раціональна, винахідлива, максимізуюча) взаємодіє з іншими людьми через ринки і ціни. Її власний економічний добробут визначається прибутком стосовно ринкової вартості того виробничого фактора, яким вона володіє. Соціальна людина (со­ціалізована, та, яка грає ролі) взаємодіє з іншими людьми через соціальні норми, соціальне партнерство, соціальні традиції. Її особистий добробут залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя та особливо — від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва.

Тобто товарність і соціальність у підході до людини прямо протилежні. Перша визнає тільки людину-функцію, людину — носія робочої сили, друга — людину-особистість. Для ринкових взаємин немає конкретної людини-індивідуума, а є лише безособова робоча сила. І за межами виробництва індивідуум залишається персоніфікованою робочою силою, тому його соціальність неповноцінна: вона визнається лише в межах відтворення людини як носія робочої сили й тільки задля такого відтворення. Отже, унаслідок дії економічних законів, трудівника розглядають як «річ», якою можна користуватися, а можна й викинути за межі підприємства — залежно від ринкових критеріїв.

Одним з істотних завдань сучасного підходу у сфері праці і соціальних стосунків, що ґрунтується на гуманістичних принципах розвитку суспільства, є недопущення того, аби людина з мети виробництва в економіці перетворювалася на інструмент. Людина має бути «засобом» економіки тільки тією мірою, якою це виправдано з погляду необхідності господарювання. Такий порядок покладає на економіку нормування прав і обов’язків та передбачає захист і турботу про здоров’я, людську гідність, право на реалізацію особистості, захист працівників за наймом від небезпечних умов праці, або охорону праці, забезпеченість робочим місцем і гарантії щодо тривалості робочого часу тощо.

Для максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримки соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який би забезпечив гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив би людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання, розкріпачив свідомість працівника, сприяючи усвідомленню ним своєї людської цінності, формуванню дієздатної особистості, економічно й соціально активної, раціональної за мис­ленням та поведінкою, здатної самостійно приймати рішення.

Зміни у структурі робочої сили, піднесення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення диференціації доходів залежно від професії та здобутої кваліфікації. Основна ідея теорії «людського капіталу» формулюється так: заробітки, звичайно, підвищуються з віком, але в уповільненому темпі, і швидкість їхнього зростання й ступінь уповільнення позитивно пов’язані з рів­нем освіти.

Процес соціалізації стає конструктивним лише тоді, коли оперативні підходи, процедури його формування пов’язуються з кінцевою метою обраного суспільством ідеалу — соціально орієнтованої економіки в межах наявних можливостей без таких крайнощів, як абсолютизація ринкових реформ на шкоду соціаль­ному фактору.

Ідеалам свободи і справедливості в суспільстві мають відповідати дві головні умови: 1) забезпечення демократичних інституційних змін і 2) народження в умовах забезпеченої демократії громадянського суспільства. Проте в сучасному світі саме держав­на політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником щодо створення системи соціально-економіч­них заходів, за допомогою яких держава впливає за визначеним напрямом на динаміку рівня та якості життя населення. І саме в цьому полягає головна умова забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства.

2. Методи соціалізації економіки

Соціальна орієнтація економіки має враховувати людські і матеріальні ресурси, екологічну обстановку, національну своєрідність і традиції. З розвитком суспільства змінюються не тільки природні умови або запаси ресурсів, а й людські потреби. Це озна­чає, що, можливо, доведеться переоцінювати й цілі розвитку.

Оскільки суперечність між потребами людей і матеріальними умовами їх задоволення — об’єктивна основа діяльності індивідуумів та груп у соціальній сфері, основою руху соціальної сфери як цілого, що розвивається, є загальний для всіх її компонентів і специфічний для системи взагалі закон зростання потреб, що керує функціонуванням і самого цілого, і частин, що його створюють. Прикладом ще однієї суперечності, яка визначає розвиток соціальної сфери, може стати суперечність загального та індивідуального. У соціальній сфері суспільні та особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання міри задоволення потреб людей, і до соціально-групової відмінності. Ця суперечність системна й відтворює взаємодію елементів із системою та частини з цілим і виявляється як загальна закономірність діалектичного процесу — роздвоєння об’єкта на протилежні частини зі збереженням його як цілого.

Розвиток соціальної сфери визначають закони соціального розвитку. Соціальна сфера характеризується наявністю власних внутрішніх законів розвитку, що виявляються як істотні, необхідні, стійкі системоутворювальні зв’язки повторюваних явищ і процесів соціального відтворення людини й суспільства, із взаємодією економічних, політичних, соціокультурних виявів суспіль­ного життя як компонентів конкретної соціальної системи суспіль­ства, її взаємозв’язку із суспільством взагалі. Ці закони мають об’єктивний характер і реалізуються завдяки діяльності людини, наукове пізнання якої можливе лише при врахуванні поєднання об’єктивного і суб’єктивного. До них належать закони соціальних переміщень, соціального порівняння, динаміки соціальної активності, розвитку соціальної структури, саморегулювання сто­сунків на основі узгодження очікувань суб’єктів тощо.

Розвиток кожної з підсистем соціальної сфери йде своїм шляхом, проте — взаємозалежно. Руйнування соціальних цінностей унаслідок ігнорування соціальних традицій, соціальної пам’яті обертається на практиці людськими трагедіями, значними втратами для суспільства, які неможливо відновити. Руйнуванню протистоїть соціальна інтеграція, найважливішим фактором якої постає зайнятість населення, а безробіття існує як форма відторгнення людей, що призводить до нарощування в суспільстві соціальних втрат. Цьому необхідно запобігати, а не приймати як невиправне зло. Соціальний розвиток спирається на відчуття співпричетності, солідарності, соціального співробітництва, що протилежні відторгненню та є факторами залучення людини до життя суспільства, її інтеграції з іншими людьми, щоб не перетворити певні соціальні групи на супротивників реформ.

Диференціація економічної і соціальної підсистем залежить від специфіки потреб та інтересів кожної з них. Економічні потреби — це матеріальні потреби людини включно з тими, що пов’язані з функціонуванням суспільного виробництва. Соціальні потреби — це потреби людини як особистості, які первинно задані самою природою і розвиваються у зв’язку з її функціонуванням у суспільстві. Задоволення цих потреб здійснюється за певного соціально-економічного порядку, тобто обмежень, що кори­гуються як ринковим механізмом саморегулювання, так і іншими складовими механізму, оскільки є угоди та дії, що гальмують конкуренцію, або обставини, коли заради збереження конкуренції нехтують соціальними інтересами на користь економічним. Тому має бути встановлений порядок для створення норм формування якості конкуренції та її захисту, а також норм захисту існування самої конкуренції, оскільки вона — безпосередня рушійна сила економічного розвитку.

Соціальна переорієнтація економічної політики за таких умов має розглядатися не як тактичний крок, а як основна мета здійснюваних реформ, безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в нашій країні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки. Аналіз зарубіжного досвіду уможливлює виокремити такі головні напрями економічної стратегії держави для української економіки, як формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків незавер­шеної ринкової трансформації.

Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою й соціальною політикою функціями держави стають послідовна розбудова ринкових інститутів і підтрим­ка псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, покликаної підтримувати належний рівень суспільного виробництва, аби з часом поступитися місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою має супроводжуватися посиленням непрямих методів управління, а формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи. Проте економічна стратегія набуває реальної сили тоді, коли здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків населення, тому повинна бути сформована соціальна база для їх підтримки з пріоритетом соціальних цінностей, особливо соціальної справедливості та стабільності в суспільстві.

Другий напрям передбачає запобігання погіршенню основних соціально-економічних показників і має розглядатися ширше, ніж стабілізація в грошово-фінансовій сфері, а включно зі стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захистом навколишнього середовища тощо.

Третій напрям має реалізовувати досягнення перших двох формуванням умов для задоволення інтересів економічних суб’єктів щодо розширення і вдосконалення виробництва, структурної перебудови економіки на основі структурних змін продуктивних сил з послідовним усуненням макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення — нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами й цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою й інших чинників — для забезпечення збалансованого самовідтворення економічної системи.

Четвертий напрям повинен залучати заходи щодо подолання вад командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їхньої діяльності, формування і розвиток ринкових інституціональних структур, демократичних суспільних інститутів, забезпечення свободи підприємництва, застосуванням обмежень щодо злов­живань бюрократичного чиновництва та зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління.

На першому етапі пріоритетною стає макроекономічна стабілізація, передбачається відбудова галузей життєзабезпечення при стимулюванні попиту, у тому числі інвестиційного; протекціо­нізм у зовнішній торгівлі; жорстке регулювання основних макроекономічних показників з метою стабілізації економіки, причому стратегічні завдання досягаються як економічними, так і адміністративними важелями.

На другому етапі має здійснюватись активна розбудова ринкового середовища та підготовка передумов до економічного зростання, побудова інвестиційних механізмів, підвищення інвес­тиційного та інноваційного потенціалу, послідовна реконструкція продуктивних сил, розширення експорту. На цьому етапі темпи нарощування потужностей мають бути позитивними, хоч і невисокими. Відбувається зростання ваги економічних методів регулювання. Критерієм завершення етапу є нагромадження критичної маси інвестицій та збільшення темпів економічного зрос­тання.

Пріоритетом третього етапу стане стратегія зростання, яка сприяє стабільному розвитку виробництв, підвищенню конкурентоспроможності продукції, розвитку внутрішнього ринку, ста­новленню раціональної структури економіки. Відбувається перехід до переважно ринкових важелів здійснення державної економічної стратегії. Очікуються високі темпи економічного зростання на тлі макроекономічної стабільності та підвищення рівня життя населення.

Здійснення вказаних напрямів вимагає реалізації певних стратегічних завдань, що завбачають переорієнтацію системи держав­них витрат; установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупного попиту; розширення обсягів кре­дитування, особливо довгострокового; упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходи держави; розвиток передових галузей народного господарства з визначенням їх пріоритетів і перспектив; сприяння зростанню заощаджень та інвестицій; регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних і недержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб’єктів господарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальний захист населення; розвиток освіти, науки, культури та ін. Характерними ознаками системи економічної стратегії повинні стати її цілісність, комплексність, узгодження елементів, безперервність у часі, послідовність і наступність.

Економіка України знову виявилася перед вибором напряму економічних перетворень. Виходячи з викладеного і з огляду на вже отриманий досвід, можна виокремити такі стратегічні напрями:

· пріоритет економічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, що ведуть до ефективного використання ресурсів, економічного зростання, підвищення рівня та якості життя населення;

· пріоритет реального сектору над спекулятивним (легітимної економіки над тіньовою). Будь-якими засобами, у тому числі й адміністративними, розвернути грошові потоки зі спекулятивного сектору в реальний. Якщо стара економічна політика створила систему високої прибутковості спекулятивного сектору, то тут першочергове завдання всіх гілок влади — створення грошово-кредитної системи, що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;

· перебороти демонетизацію економіки, в тому числі й засобами керованої інфляції. Трансформаційний процес вітчизняної економіки на початок ХХІ ст. характеризується істотними зрушеннями в роздержавленні власності, появою недержавного сектору економіки та прошарку підприємців; посиленням демократизації економіки, зародженням національних ринків (товарів, праці, капіталів, валюти), формуванням підвалин ринкової інфраструктури, розширенням зовнішньоекономічних зв’язків та низкою інших часткових досягнень, однак перехід до ринкових взаємин супроводиться розвитком цілого «клубка» негативних со­ціально-економічних явищ у нашій країні, які надали глибокій кризі перманентного, системного характеру. Головні серед них: структура економіки індустріального типу з переважанням сировинних виробництв; значна енергомісткість та екологічна небезпечність виробництва з високим ступенем фізичного і морального зношення основних виробничих фондів; низька продуктив­ність праці; низький рівень інвестування в людський капітал; втеча «мізків» та капіталів з України; некомплексне формування ринкової інфраструктури; зростання боргового навантаження на економіку та низький рівень платіжної дисципліни; потужна «тінізація» економіки; гіпертрофована диференціація населення за рівнем прибутків; формування в суспільстві стійкого прошарку соціального дна (бомжів, безпритульних дітей), а це зараз близько 10 % міського населення — з-поміж тих, хто втратив роботу через скорочення 15 млн робочих місць упродовж 90-х рр., а житло — унаслідок відсутності правого захисту від незаконних дій; збільшення смертності внаслідок соціально обумовлених хвороб, самогубств, наркоманії, алкоголізму, кримінальних злочинів; криміналізація суспільства; ігнорування підтримки соціального захисту та забезпечення соціальних гарантій населення; порушення прав людини з боку владних структур; витіснення більшос­ті громадян-акціонерів зі сфери реальних власників роздержав-
лених підприємств і відчуження власності (основних фондів) колективних акціонерних форм на користь формальних переважно шахрайських структур за потурання цим діям влади; неефективна структура зовнішньої торгівлі тощо. Унаслідок цього в суспільстві сформовано негативний «образ» ринкових реформ та високий ступінь недовіри до влади. Нагромаджені в суспільстві аномалії незаперечно свідчать про відсталість та архаїчність його структур, отже, потрібні зміни структури суспільних і політичних взаємин, функцій політичних інститутів і глибока перебудова правової, інституційної та соціальної сфер, оскільки така економіка завжди несе загрозу загострення соціальних конфліктів і постає ймовірним детонатором могутнього соціально-політичного вибуху.

3. Інституційні зміни та соціальні функції держави в умовах соціалізації економіки

Рух до соціально орієнтованої економіки передбачає з усією очевидністю формування сильних інститутів, які деякі економісти вважають більш важливими, ніж швидкість реформ. Оскільки загального критерію економічної ефективності інститутів поки що не існує, головним критерієм ефективності державних інститутів можна визнати економічні результати і стан соціальної сфери економіки. Одне неспростовно — інститути обмежують і визначають спектр альтернатив, доступних економічним агентам, сукупність суспільних інститутів — це інформаційний образ співтовариства, який структурує поведінку людей.

У періоди радикальної трансформації в Україні тривають гост­рі сутички різних соціально-економічних сил (груп інтересів). На тлі забезпеченого послаблення державної влади та її інститутів групи інтересів одержують можливість безпосередньо впливати на процес прийняття рішень, розробку нормативних і законодавчих документів, тобто сфера створення норм і законів виявилась у фокусі гострої політичної та адміністративної боротьби, результатом якої стає ухвалення потрібного тому чи тому угрупованню документа. Існують і протиборчі угруповання, які намагаються протистояти зусиллям конкурентів. Унаслідок цього частина при-
йнятих нормативних актів на практиці не діє, частина незабаром скасовується, що стає індикатором політичної нестабільності.

Становлення інституційної системи триває в умовах боротьби між різними політичними угрупованнями та економічними кланами й усередині владних структур (законодавчої та виконавчої влади, різних відомств між собою, а також угруповань та осіб). Найсумніше те, що боротьба точиться не за реалізацію загальнодержавних інтересів, а за поліпшення власного становища або — в інтересах клану. Таким чином гальмується трансформація інституційної системи, а разом з нею — так необхідний процес гуманізації економіки та виробничого процесу, забезпечення економічної свободи громадян та гарантій рівних умов саморозвитку створенням «соціального ринку» (розширенням та активною, рівноправною участю в ринкових процесах всього працездатного населення). Натомість за необмеженої чиновницької монополії (да­вати дозвіл або забороняти відкривати власну справу) та неадекватних підприємництву економічних умов триває тотальне відчуження громадян від засобів виробництва, управління, організації та результатів праці, спричинюючи дестабілізацію суспільства, десоціалізацію особистості й безпомічну метушню влади. Брак необхідних інституцій в Україні істотно обмежує головний ринковий механізм — конкуренцію, відчутно гальмує модернізацію економічної культури, виробництва, управління.

Усе це має сумні наслідки розкрадання державної скарбниці, паразитарні форми «співробітництва» приватного та державного секторів економіки в інтересах окремих осіб і корпоративно організованих груп. Приватний сектор позбавлений можливості функціонувати в ринковому режимі, оскільки для частини привілейованих підприємців існує необґрунтована система державних пільг, фінансове підживлення за рахунок державного бюджету, що повинно кваліфікуватись як злочинне марнотратство. Так недосконалість інституційної системи спричинює недотримання стандартних правил взаємодії суб’єктів ринку.

Отже, якщо в українських умовах унаслідок інституційної невпорядкованості здійснення приватизації відбулося в інтересах номенклатурної верхівки, що призвело до утворення переважно неефективних власників, то, керуючись економічною доцільністю та природним правом забезпечення справедливості, важливо запровадити необхідні інституційні норми для запобігання відпливу бюджетних і позабюджетних коштів на підтримку таких підприємців.

За умов ринкової трансформації українського посттоталітарного суспільства на старті реформ не були враховані дві обставини: по перше, необхідність збереження й нарощування соціальної сфери суспільства; по-друге, реформування та пошук нових механізмів регулювання у зв’язку зі змінами господарської й соціаль­них сфер. З часу проголошення державної незалежності України відбулася значна руйнація соціального статусу населення, яка і в минулі часи не відзначалася достатніми заходами щодо забезпечення реалізації особистості порівняно з тими, що створено в західних країнах. Упродовж початкового етапу перехідного періоду суспільство зазнало істотних змін, серед яких найважли­вішою виявилася проблема поширення бідності, що охопила всі верстви населення, включно з його інтелектуальною частиною, справжнім багатством країни, яка виявилась усунутою від процесів реформування, що й визначило їх наслідки. Було породжено економіку з деформованими умовами суспільного відтворення, що тривалий час пристосовується до матеріального забезпечення населення на рівні, нижчому від біологічних потреб.

Перехід до нової системи господарювання в нашій країні не супроводжувався диверсифікацією системи фінансування соціаль­ної сфери. Головним джерелом витрат був і залишається державний бюджет, який відзначається істотними вадами фінансування соціальної сфери внаслідок об’єктивних макроекономічних диспропорцій, успадкованих від минулої системи й утворених за роки непослідовних і несистемних ринкових реформ, та вадами реалізації самої соціальної політики: недостатніми розмірами й фрагментарністю фінансування соціальної сфери, неефективною структурою, за якої основна частка витрат припадає на заробітну плату, що має наслідком занепад матеріальної інфраструктури, брак стимулів і механізму переходу до децентралізованого фінансування частини соціальних витрат.

Що ж до визначення поняття «соціальна орієнтація держави», то воно полягає в політичній координації та регулюванні широкого спектра соціальних процесів на основі науково сформульованих ідей, положень та концептуальних підходів як тривалого, стратегічного, так і короткотривалого, тактичного, характеру. Ці ідеї мають утілюватися на основі системи конкретних заходів, дій, важелів, стимулів і механізмів задля практичного регулювання соціальних процесів. Соціальна діяльність держави розроб­ляється та реалізується на макро-, мезо- і мікрорівнях, але визначається пріоритетом державного.

Зростання соціальної орієнтації держави — це курс, що задає загальний напрям руху, де неминуча соціальна нерівність збалансовується пошуками справедливості, де індивідуалізм повинен урівноважуватися розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримки певної рівноваги між де­мократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною та державною власністю, економічною ефективністю і соціальною спра­ведливістю — будь-які перекоси призводять до серйозних порушень функціонування соціально-економічної системи. Економічна якість розвитку (ефективність, дохідність) мають поєднуватися із соціальною якістю (високий рівень освіти, рівень добробуту, тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо). Розуміння природи і ролі соціальних параметрів має бути вільним від традиційних міфів і уявлень, наприклад, таких, як безоплатність соціальних послуг, державний патерналізм їх забезпечення, неефективна природа вкладень у соціальну сферу тощо.

Головними завданнями соціальної діяльності держави на сучасному етапі мають бути: 1) ліквідація бідності й забезпечення динамічного зростання рівня життя населення — у першу чергу за рахунок збільшення заробітної плати, пенсій та стипендій, компенсаційних виплат тощо; 2) соціалізація структурних складових економіки, що реалізується в державі (блоків структурної, інвестиційної, цінової, бюджетної, грошово-кредитної, податкової діяльності тощо); 3) забезпечення умов максимально пов­ної реалізації принципів соціальної справедливості, дотримання
соціальних прав, гарантій людини, визначених Конституцією;

4) забезпечення соціальної стабільності та соціальної безпеки.

Реалії свідчать, що здійснення соціальної функції держави тіс­но пов’язане зі спадщиною посттоталітарних часів, яка виявляється в непідконтрольних діях надмірного бюрократичного апарату, котрий не задовольняється лише заробітною платою, а щедро забезпечується за рахунок держави додатковими пільгами щодо оплати за житло, відпочинок, привілеями пенсійного забезпечення тощо. Здійснення контролю над діяльністю наявного бюрократичного апарату, включно з привілейованим пенсійним контингентом, надто складний процес, який потребує формування державою засад реальної демократії українського суспільства, щоб покласти край лицемірству державних структур щодо захисту основної маси населення та необмеженій турботі щодо найбільш забезпеченого прошарку українського суспільства, добре «підгодованого» приватизацією-розподілом державної власності. Тільки за усунення цих вад соціального буття суспільства держава може розраховувати на довіру громадян і позитивне сприйняття реформ.

Показником результативності соціальної діяльності держави є рівень та якість життя населення, за ступенем розвинутості соціальної сфери та добробуту народу, рівнем його освіченості й тривалості життя, за цими ж параметрами оцінюються успіхи трансформаційних процесів. Найважливіші елементи соціальної полі­тики держави — сприяння високому рівню зайнятості населення через формування відповідних механізмів підтримки його зайнятості, забезпечення соціального захисту, надання допомоги найбіднішим, забезпечення допомоги в разі безробіття, соціальне страхування тощо. Держава у своїй діяльності повинна забезпечувати реалізацію двох підходів щодо політики прибутків: 1) гарантії забезпечення для кожного індивіда існування не нижче межі бідності (європейський підхід, заснований на провідній ролі держави та принципах соціальної справедливості); 2) створення умов для економічної активності населення (американський підхід, заснований на економічній раціональності). Соціальний захист передбачає також розвиток за рахунок держави освіти, охорони здоров’я, довкілля, підвищення професійної підготовки пра­цівників.

Головна мета держави — дати поштовх зростанню темпів економічного розвитку на основі підвищення суспільного виробництва для подальшої соціалізації економіки, забезпечення гідного рівня та якості життя людини. Разом з тим, було б глибокою помилкою перетворювати державу на своєрідний центр забезпечення «всіх і всього» — така патерналістська практика вкрай неефективна і здатна породжувати лише утриманські настрої. Головне завдання соціальної діяльності держави в перехідній еко­номіці після проведення приватизації на користь номенклатур­ної верхівки — зняти перешкоди щодо забезпечення свободи та рівних умов економічної діяльності для всіх працездатних громадян, які здатні своєю працею, ініціативою забезпечити гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це відповідає як вимогам еко­номічної ефективності, так і принципу соціальної справедливості, і має стати головним напрямом соціального захисту населення.

Соціальні функції держави впливають на її обов’язки перед суспільством, регламентуються Конституцією й об’єднують численні складові, до основних з яких належать: забезпечення хоча б простого відтворення населення з поліпшенням якості життя та стану генофонду, відтворення потенціалу ресурсів праці за вимірами його духовності, здоров’я, професійного рівня тощо, забезпечення зайнятості, мінімального прожиткового рівня, розвитку охорони здоров’я, освіти, культури, поліпшення стану довкілля за коротко- та довгостроковими програмами. Зокрема, на найближчий час конче потрібно зосередити головні зусилля на:
1) збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (науки, освіти, медичного обслуговування); 2) рівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групами громадян, що потребує від держави відповідного регулювання прибутків. Головним засобом впливу соціальної політики держави є її органічна складова — фіскальна політика як засіб мобілізації та комплексного формування й розвитку сучасної соціальної сфери, оскільки для цього потрібні значні фінансові ресурси.

Соціальна діяльність держави з урахуванням загальносвітових тенденцій органічно залучає соціальні трансферти, що реалізуються через фіскальний механізм. Нині зростає роль соціальних критеріїв розвитку фіскальних взаємин з одночасним посиленням зв’язку їх соціальної та економічної функцій. До економічної слід віднести зумовленість фіскальних взаємин товарно-грошовими стосунками, конкретні принципи побудови бюджетної та податкової систем, методи фінансування, а також різноманітні форми використання фіскальних засобів. До соціальної — цільову орієн­тацію на різнобічний розвиток особистості та забезпечення добробуту населення, поєднання інтересів виробників і споживачів. Отже, удосконалення фіскального механізму передбачає як обо­в’язкову умову комплексне залучення всіх економічних агентів до сфери його впливу, тобто виведення з кримінальної сфери «тіньової» частини економіки, на котру припадає більше половини ресурсів і фінансових потоків, які не працюють на українську економіку. До речі, світова теорія і практика фіскального регулювання виробила досить форм і методів впливу держави через фіскальний механізм на соціальні процеси в суспільстві, основними з яких постають: безпосередні бюджетні видатки; «податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок; страхові внески до державних і недержавних страхових фондів; благодійні внески приватних осіб, фірм і організацій; громадські ініціативи зі створення різного роду фондів; кошти громадян.

Важливим видом соціальної діяльності держави є складання соціального бюджету з обґрунтуванням необхідних джерел прибутків і соціальних видатків, що визначає обсяги коштів, які держава витрачає на пенсії, охорону здоров’я, а також систему соціального захисту населення. Розробка такого бюджету — не­від’ємна частина фінансового регулювання суспільних взаємин перехідної економіки. Новим у соціальній діяльності держави слід вважати державне соціальне замовлення, що постає як доручення виконавчої влади, котра фінансується з державного бюджету, на виконання цільової програми або окремого проекту, спрямованих на розв’язання соціальних проблем.

Таким чином, державна соціальна діяльність — це багатофунк­ціональний, комплексний процес, відповідним чином організований і узгоджений державою взаємозв’язаний та цілеспрямований рух матеріально-фінансових ресурсів задля досягнення суспільно прийнятних рівня та якості життя народу. Головне завдання державної соціальної діяльності регулювання — раціонально мобілізувати, розподілити й направити адресно фінансові потоки для конструктивного розв’язання всього спектра соціальних проблем за перехідної економіки, включно з реформуванням самої соціаль­ної сфери на основі принципових організаційно-фінансованих змін, які відбулися й відбуваються в Україні.

Дата добавления: 2014-11-08