Способи набуття та припинення права власності

У систематичному визначенні способи набуття власності згідно джерел римського права поділялись на первісні та похідні.

Первісними називаються такі способи набуття власності, коли право набувача не залежить від попереднього права власності на відповідну річ. До них відносяться, перш за все, такі способи, за допомогою яких набувається річ, яка нікому до цього не належала (захват безхазяйної речі, або ж на підставі набувальної давності). Похідні способи набуття права власності засновуються на праві попереднього власника. Перехід власності визнавався тільки між особами, які мали право відчужувати та набувати майно згідно договорів та на підставі відповідних правочинів (наприклад, спадкування за заповітом).

До договірного набуття власності застосовувались три способи: манципація (mancipatio), уступка права (in jure cessio), традиція (лат. traditio - передача).

Манципація (mancipatio), як специфічний римський спосіб набуття власності, зберігся фактично на протязі всього часу існування римської держави і зник тільки за часів імператора Юстиніана. Суть цього способу полягав у тому, що його застосовували тільки римські громадяни, які були наділені правом торгувати (ius commercii) в разі придбання манципних речей. За змістом це була складна процедура, яка полягала в тому, що продавець (venditor) та покупець (emptor) доставляли річ (наприклад, раба) або відповідний символ речі (наприклад, пригорщу землі при продажі земельної ділянки) до місця, де знаходились 5 свідків та вагар (libripens) з терезами та міддю. Покупець урочисто при свідках оголошував: «Цей раб мій», - і передав при цьому продавцю як символ вручення покупної ціни злиток металу (міді), попередньо ударивши ним по терезам. З цього моменту угода вважалась завершеною і право власності на річ переходило до покупця.

Спосіб набуття власності шляхом уступки права (in jure cessiо) являв собою фіктивний судовий процес, який застосовувався для передачі права власності. Цим способом, особа, яка мала право брати участь у римському судовому процесі (позивач), за допомогою претора відсуджувала річ, яка наче б то належала їй. А дійсний власник речі (продавець) або не захищався перед позивачем, або визнавав право власності позивача. Після цього претор констатував право позивача та видавав відповідний акт, який підтверджував волю сторін, спрямовану на передачу речі від відповідача позивачеві.

Традиція (traditio) як спосіб набуття права власності була визнана правом народів (ius gentium), і зберігає своє юридичне значення в сучасних правових системах. На початку традиція застосовувалась до неманципних речей, та до покупців, які не мали римського громадянства. Згодом дія цього способу була поширена на манципні речі, які були предметом відчуження між римськими громадянами. Для передачі права власності за допомогою tradition велике значення мала відповідна юридична підстава (justa causa possessionis), за якою відбувалась передача. Такими підставами були договори купівлі-продажу, дарування, міни або інші дії, наприклад, відмова від власності. Наявності однієї із таких угод було достатньо для переходу права власності. Гола (безпідставна) передача речі не переносила власності.

У Кодексі Юстиніана, традиція повністю витісняє як манципацію, так і уступку правом, перетворившись у єдиний спосіб набуття власності.

До інших способів набуття права власності, які не мали широкого розповсюдження в римській державі і використовувались тільки в особливих ситуаціях відносяться: окупація (лат. occupatio – захват речі), переробка речі (specificatio), з?єднання та змішування речей (accessio), набувальна давність (usucapio).

Під окупацією (occupatio) розумілось привласнення та заволодіння майном з наміром утримувати його у себе. Вона розповсюджувалась на всі безхазяйні речі відповідно до принципу який був зазначений у Законах ХІІ таблиць – безхазяйна річ слідує за першим загарбником. До таких речей відносились речі, які не мали власника (res nullius), речі, від яких власник відмовився (res derelictae – кинуті речі), речі військового противника (res hostiles), що підлягали захвату у стародавні часи розвитку римської держави. Також ті речі, які належали всім (res omnium communes), були головним об?єктом для такого захвату шляхом полювання, риболовства та птахоловства. Тобто, римське право не визнавало за власником земельної ділянки виключного права полювання на ній, що заважало б захвату іншими особами. Виключенням з цього правила був тільки скарб (thesaurus), тобто ті речі, які мали велику цінність. Половина скарбу переходила до особи, яка найшла скарб, а друга половина – власнику земельної ділянки, на якій було знайдено цей скарб.

Переробка (specificatio), як один із способів набуття права власності за часів Юстиніана полягала в тому, що нова річ (nova species) належала власнику матеріалу, із якого вона була зроблена, або ж виконавцю цієї роботи, залежало від того, чи можливо було цей виріб, що виник у результаті переробки, повернути у первісний стан. У тому разі, якщо виконавець роботи був ще і співвласником матеріалу, то виготовлена річ належала йому в будь-якому випадку, але переробник речі (специфікатор) зобов’язаний був відшкодувати власнику вартість переробленого матеріалу.

Злиття (confusio) та змішування (commixtio) речей. Даний спосіб набуття права власності підтверджував, що факт злиття для рідких речовин (олія, вино і тощо) або змішування для твердих речей (зерно, скот, тощо), які належали до цього декільком власникам, припиняв первісне право власності і виникала спільна власність двох і більше суб’єктів на все злите (з’єднане) або змішане майно у частках, пропорційних вартості цих речей. Виключенням з цього правила був тільки випадок змішування чужих монет (nummi). Особа, яка змішувала чужі гроші із своїми, визнавалася виключним власником, також і в тому разі, якщо вона їх украла. При цьому особа зобов’язувалась відшкодувати потерпілому еквівалентну суму грошей.

Набувальна давність (usucapio). Якщо особа, не будучи власником, володіла річчю на протязі певного часу, при наявності відомих умов, то вона набувала право власності. Так, на початку розвитку римської держави набувальна давність застосовувалась тільки до італійських земель і між римськими громадянами. Як засіб набуття права власності вона використовувалась для рухомих речей (ceterae res) – при володінні ними на протязі одного року, а нерухомих речей (земельної ділянки - fundus) – на протязі двох років. При цьому, відповідно до Законів ХІІ таблиць не вимагалось ні законної підстави володіння річчю, ні добросовісності володільця, за виключенням украдених речей. Набуття власності на такі речі було заперечене не тільки Законами ХІІ таблиць, але пізніше і законом Атонія (ІІІ ст. до н.е.). Законом Плавтія (70 р. до н.е.) було заборонено застосовувати набувальну давність стосовно рухомих та нерухомих речей, які були захоплені насильно (vi possessa). Таким чином, на час набуття володіння особа повинна бути «добросовісною», тобто вважатись такою, що ця особа не порушує нічиїх прав.

У післякласичний період розвитку римської держави відбулось злиття usucapio і longi temporis praescriptio (припис давності – аналогічний інституту набувальної давності, який використовувався у провінціях) у єдиний правовий інститут. Така можливість виникла у зв’язку із скасуванням різниці між римськими громадянами (cives) i перегинами (peregrini) та між італійськими і провінціальними землями. Це було відображено у праві Юстиніана, яке і підвело підсумок розвитку цих двох інститутів. У Кодексі Юстиніана передбачались відповідні строки володіння для рухомих та нерухомих речей, а також визначені певні умови для набуття права власності за давністю володіння, а саме: придатність речі (res habilis), законність підстави (titulus), добра совість (fides), володіння (possessio), строк (tempus).

Під придатністю речі (res habilis) розумілось, що відповідна річ була здатна для набуття права власності за давністю володіння. Таким чином, із речей виключались всі ті, які були украдені або насильно утримувались володільцем, або ж які були вилучені із майнового обороту.

Під законністю підстави (titulus) володіння необхідно розуміти такі підстави набуття речі, що вказували на виникнення права власності, незалежно від того, що ці підстави могли бути і дефектними відповідно до деяких причин.

Під доброю совістю ((bоnа fides) необхідно розуміти добросовісність володільця, який набуваючи річ не знав про те, що вона на момент передачі не належала відчужувачу.

Під володінням (possessio) розумілось матеріальне утримання і забезпечення речі, яке супроводжувалось наміром зберегти річ за собою. Це також було пов’язане із безперервністю володіння майном.

Під строком (tempus) розумілась тривалість безперервного володіння річчю, яка встановлювалась у 3 роки – для рухомих речей, у 10 років – для нерухомих речей відповідно для осіб, які проживали у одній провінції, і 20 років – для тих, які проживали у різних провінціях. Крім того, Кодекс Юстиніана закріпив так звану екстраординарну набувальну давність тривалістю у 30 років. Сплив цього строку породжував право власності і при відсутності правомірної підстави (iustus titulus), а інколи і відносно недобросовісного володільця.

Також римському праву був відомий інститут правонаступництва у давності володіння (successio possessionis), відповідно до якого спадкоємець мав право об'єднати строк свого володіння річчю з періодом володіння річчю особою, яка була спадкодавцем.

Дата добавления: 2014-11-18