Опанування досягнень Великих географічних відкриттів

Історія Великих географічних відкриттів досить широко висвіт­лена у тогочасній літературі. Окремої згадки заслуговує праця з історії мандрувань Річарда Хаклуйта (1552—1616) “Головне плавання, мандрування та відкриття англійської нації” (1598—1600). Р. Хаклуйт ретельно збирав усі відомості та документи про подорожі з метою обгрунтування своєї теорії англійської колоніальної експансії. Описи світу, які виходили головним чином в Італії та Німеччині, були представлені новими працями Р. Хаклуйта (нерідко зі значними доповненнями і так названими “космографіями”, які часто майже не відрізнялись від “Географії” Птолемея).

У країнознавчих працях переважав матеріал економічного та політичного характеру. Такою була, наприклад, праця італійського статистика Джованні Ботеро (1540—1617), присвячена опису частин світу і країн; насамперед їх державного і політичного устрою, релігії тощо. С. Шамплен 1618 р. склав географічний опис Канади з точки зору оцінки природних умов. Але найзначнішим країнознавчим твором цього періоду був “Опис Нідерландів” Людовика Гвіччардіні (1567). Іію працю вважають першим економіко-географічним твором.

Цікаво, що економіко-географічні праці з’явились раніше, ніж фізико-географічні: такими були потреби суспільного життя. Велика увага до книги Л. Гвіччардіні (вона видавалась 35 разів протягом двох століть) пояснювалась, зокрема, конкуренцією двох найбільших центрів суконної промисловості — Флоренції та Антверпена, в якій уже перемагав Антверпен, що став до кінця XVI ст. світовим центром торгівлі й промисловості.

Із власне країнознавчих праць слід назвати “Природничу історію Ірландії” Герарда Боута (1645), у якій детально описано клімат, рельєф, води, поверхневі відкладення і зроблено спробу пояснити своєрідність природи окремих частин країни властивостями грунтів; цю працю можна розглядати як фізико-географічну.

Флоренція стала місцем, де в XVI ст. Герардом Кремером (Меркатором, 1512—1594) і Авраамом Ортелієм (1527—1598) було створено найвидатніші картографічні витвори, що узагальнили перші результати Великих географічних відкриттів. Меркатор склав карти всієї земної кулі; Ортелій уславився величезною працездатністю та широтою думки, постійним інтересом до історії. Атлас Ортелія вийшов 1570 р.; при наступних віщаннях він доповнив його історйч-

ними картами, так що, врешті-решт, вийшов начебто окремий — перший у світі — Історико-географічний атлас. А 1578 р. Ортелій випустив у світ перший Історико-географічний словник.

Майже одночасно з атласом Ортелія-в Росії наприкінці XVI ст. було складено знамените “Велике Креслення” російської держави, яке залишилось рукописним, зруйнувалось і зникло. Зберігся опис цієї карти — “Книги Великого Креслення”, здійснений на початку XVII ст.

Поступово центр картографії перемістився до Нідерландів — першої торгової держави, де особливо відчувалася потреба в надійних картах. У Нідерландах з’явився художній образ географа, що складає карту: “Географ” Яна Вермеєра Дельфтського (1632—-1675). На бага­тьох своїх картинах цей великий художник зображував чудові геог­рафічні карти: карта стала своєрідною частиною інтер’єра.

До другої половини XVI ст. належать перші систематичні топо­графічні зйомки. Філіп Дпіан у 1554—-1561 рр. виконав зйомку Бава­рії, на основі якої в 1566 р. у Мюнхені була видана карта у масштабі 1:144000 на 24 аркушах. Секстон виконав у 1574—1579 рр. зйомку Англії та Уелсу; карта була випущена у масштабі 1:237000 на 34 арку­шах. В Англії створювались також детальніші кадастрові плани. В подальшому знімальні роботи були поширені і в ряді інших країн. Вимірювання звичайно велись по дорогах за допомогою компаса, квадранта, мірного шнура чи колеса; решта простору карти запов­нювалась головним чином окомірно.

Перший систематичний цикл метеорологічних спостережень (над вітрами, хмарністю, опадами) здійснила арктична експедиція 1596— 1597 рр. Віллема Баренца, голландського мореплавця, яка зробила також промір глибин у Баренцевому морі. Нагромаджувались дані спостережень над морськими течіями. Хемфрі Гільберт запропонував (близько 1567) схему руху вод у Атлантичному океані. Було помічено вплив течій на клімат; зокрема, суворість Лабрадору, що лежить на широті Англії, пояснювалась впливом холодної течії, яка приносить кригу та тумани.

У другій половині XVI ст. французький гуманіст, юрист Жан Боден відродив античні ідеї взаємодії людини і природи. Намагання пояснити розвиток людського суспільства природними причинами знайшло своє відображення в праці “Метод легко зрозуміти історію” (1566). Подібно до античних авторів Ж. Боден вважає, що географічне середовище впливає на розвиток людства через психіку людей і тим самим через характер народу. На його думку, кращі умови для житія людини існують у помірному поясі, між 40—50 градусами широти (тобто там, де розташована Франція). Саме тут виникли наймогутніші

держави; ця смуга дала славетних полководців, умілих купців і навіть кращих акторів. Ж. Боден, який запозичив свої ідеї у стародавніх авторів, не погоджувався, однак, з їх поглядами про вплив на людей сузірь Зодіаку; крім того він не *>ьажав вплив клімату таким фаталь­ним, як уявляши собі ці автори Ж Боден не задовольнився рівнем античної науки і пішов значно дали Аналізуючи залежність особли­востей народів від оточуючої природи, він враховував не лише клімат, а й рельєф, заболоченість території, родючість грунтів тощо. Він розглядав, як виховання (історичні обставини) може змінити людську природу, тобто, як самі люди можуть змінювати наслідки дії природи на їхнє життя і характер. Ж. Боден підкреслював, що вплив природи на характер народів не можна розщядатияк щось зовсім нездолане. Цікаво, що Боден спростовував стародавніх учених, які вважали, що клімат неминуче змінює характер народів.

Відродження ашичного географічного матеріалу було скеровано проти християнської релігії, проти релігійного догматизму, що різко розривав природу і людину.

Концептуальніпідходи до пояснення. геологічних явищ

Із розвитком гірничої промисловості в Західній Європі і особливо в Росії розвивалась мінералогія. Проте її розвиток обмежувався більше нагромадженням емпіричних знань; для утворення теорії ще була недостатня база хімічних знань (проблемами рудоутворення займалися алхіміки). “Планетисти” ставили виникненння руди в залежність від впливу планет, що їдко висміював Й. Бехер в 1653 р. Він вважав, що в центральній порожнечі Землі господарює жар від горіння сірки і бітумів. Від проникнення солоних вод та їх випаре- вування тут створюється вогняний “хаос”. З нього можуть відклада­тися в щілинах руду. Близькою до цього підходу була висловлена Р. Декартом думка про зв'язок утворення рудних жил з вулканізмом.

Число вчених, які займаються геологічними проблемами, помітно збільшується і зростає кількість публікацій з цієї проблематика З XVII ст. на зміну звичним ідеям щодо виникнення гір, прийшли намагання індуктивного пояснення цього явища. ІТевною мірою щ стосується характеру вирішення проблем геології в цілому.

Погляди Р. Декарта на виникнення і розвиток Землі, що були частиною його космогонії, мали велике значення для геології. На думку Р. Декарта, усе у світі складається з трьох видів мазери: із першого, світлого, створені зірки та Сонце, з другого, прозорого, небо, з третього, непрозорого, ішанш, кометі. Спочатку матерія була розподілена більш-менш однаково. Але пізніше, завдяки вихро­вому руху по колу, матерія, яка світиться, збиралась у центрах руху, тоді як матерія другого та третього роду витіснялась до периферії. Так виникли світові тіла різних тилів. Такий самий шлях проходила матерія Землі. Земля спочатку складалася з першого елемента й була Сонцем, навколо якого відбувався вихровий рух. Воно поступово почало вкриватися плямами, які потім поширились і, злившись, утво­рили суцільну кірку. Над нею під впливом сонячного проміння відо­кремились вода і повітря. Серед шарів повітря утворилася кора з каміння, глини, піску тощо, справжня земна кора. Зовнішня кора в деяких місцях зазнавала зломів, часто утворювала виступи або гори, в інших місцях осідала і шільно прилягала до першої кори. По розло­мах вода, що була під зовнішньою корою, частково виступила на її поверхню і, зібравшись у більш низьких місцях, утворила океан. Частіша води й досі залишається під материками і особливо під горами, зберігається частково й повітря.

§ 7.4. Поглиблення інтересу до вивчення. історичних джерел

Прогрес природознавства заклав основу для розвитку.науки як такої. У XVI ї ст. з’являються перші паростки сучасної історичної науки як в справі збирання матеріалів, так і в намаганні створити реалістичну соціологію.

В розвитку історії виникли два автономні напрямки. Це, по- перше, збирання та критика історичного матеріалу. Гуманіста опе­рували незначною кількістю джерел, критичний підхід до них був розвинутий слабо. У XVII ст. зроблено відчутний крок уперед у справі збирання, видання та критики джерел. В цей же час помітних успіхів досягнуто в допоміжних дисциплінах: хронології, палеографії, дипло­матії, епіграфіці, лексикографії, філології. В зв’язку з цим намічається і новий спосіб викладення історії. Гуманісти ставили на перше місце повчальність і цікавість. Цитування першоджерел як засіб аргумен­тації, доказу спершу використовувалось в церковній полеміці XVI ст. У XVII ст. воно переходить у праці вчених-ерудитів.

По-друге, наукове дослідження історичного процесу, виведення його загальних законів, створення основ соціології. Успіхи приро­дознавства змусили істориків, політиків і філософів XVII ст. більше уваги приділяти питанням закономірностей історичного процесу.

Великий внесок щодо збирання історичного матеріалу зробили товариства, більшість з них мала церковний характер. Одне з них було створено орденом бенедшшшців. На початку XVII ст. (1619) з метою підняття дисіщгоііни в бенедиктинських монастирях була • заснована так звана Конгрегація св. Мавра, в переліку завдань якої означено й наукову роботу з історії “во славу Бога”. Церковні істо­рики були більш ерудитами, ніж ученими, бо мета, з якою добирався та систематизувався матеріал, не була науковою. Була проведена величезна робота. Мавристй організували своєрідну академію, що охоплювала бенедиктинців всієї Франції, листувались з жителями інших країн. Діяльність мавристів полягала, з одного боку, в збиранні та виданні джерел, з іншого — в укладанні багатотомних історичних праць. До мавристів належали Жан Мабільон і Мартін Буке. Праця останнього — “Зібрання істориків Галії та ^анції^,? містить спробу хронологічної обробки зібраних джерел. Конгрегація св. Мавра сприяла виникненню ряду інших значних праць. Серед них багатотомна (43 т.) '‘Літературна історія Франції”, в якій подано мате­ріали не лише з історії літератури, а також з історії філософії та історіографії. Видання цієї “Історії” тривало до XIX ст.

Іншим великим науковим товариством, що конкурувало з мавристами, було товариство ієзуїтів. Свої інтереси вони проводили у модній формі гіперкритицизму та крайнього скептицизму. Най­більш цікавим представником течії гіперкритицизму XVII ст. був Мішель Монтень, який ніколи не забував підкреслювати умовність і недосконалість будь-якого знання.

Намагання створити раціоналістичну історію та соціологію

Соціологи того періоду накаталися перетворити історію в таку саму науку, як природознавство або математика. Але для наукового вивчення історії, її загальних законів не вистачало фактичного мате­ріалу. Під впливом раціоналістичної філософії XVII ст. історія і соціо­логія будувалися на зразок логіки або математики і фізики у вигляді так званої соціальної фізики. Для такого спрямування наукового дослідження були необхідні певні соціальні умови. Тому результати мали дослідження “соціальної фізики” в країнах, що переживали буржуазну революцію. Феодально-абсолютистський устрій Франції-не' сприяв цьому.

Спроби раціоналістів створити науку про суспільство дедуктив­ним шляхом, з аксіом, були характерними для всієї суспільствознав­чої думки XVII ст. Особливо яскраво ця традиція виявилась у працях видатних філософів Англії та Нідерландів. Але філософи та юристи, виходячи з цієї традиції, презирливо ставились до збирання матеріа­лів. Нова наука XVII ст. мала завданням створення раціональної

психології та раціональної соціології, виконання якого уявлялось можливим за умов розчленування людського суспільства на елементи, подібні до атомів. Цим елементам надавалися психічні властивості, а саме суспільство розглядалось як зібрання однакових (рівних у правах) елементів.

Схарактеризований підхід до вивчення суспільства використав у своїх працях голландець Гуго де Грот (Гроцій, 1583—1645). Відома праця Гроція “Про право війни і миру” (1625). Він обстоював думку про існування суспільних законів, рівних за силою законам природи, які скеровують відносини між людьми та між окремими державами. Найбільший вплив на суспільну думку XVII ст. мали погляди Гроція на людину як ізольовану одшщцю, що здатна до спілкування; розви­нуті ним уявлення про природне право та ідею договору як основу права. Ці ідеї в тій чи іншій формі повторюються в роботах інших учених-політиків XVII ст. Великий інтерес становлять політичні погляди Томаса Гоббса (1588—1679).

Під впливом успіхів природознавства, які дозволяли науці пояс­нити багато з того, що нещодавно було сферою теології, Т. Гоббс намагався поширити дію законів математики та природознавства на історію. Він мріяв про часи, коли стосунки між людьми будуть визна­чатися з тією ж впевненістю, як і кількісні відношення геометричних фігур. Намагаючись зробити методи геометрії і механіки нормою будь-якого наукового мислення, Т. Гоббс не враховував специфіч­ності законів суспільного житія та їх великої складності. Але внесок учених в розвиток історичної науки визначається думками та виснов­ками, які вони висловили у своїх працях. Найважливішею працею Т. Гоббса вважається “Левіафан”, який вийшов друком у 1651 р. Т. Гоббс переклав англійською мовою “Історію” Фукідіда. Г. Гроцій видав Таціта і сам був автором кількох історичних творів про давність Голландії, про нідерландські революції тощо.

Услід за Н. Макіавеллі та іншими гуманістами Г. Гроцій і Т. Гоббс розглядали державу людським оком і робили висновок про “її природні закони, які походять з розуму та досвіду, а не з теології”. Вони не визнавали божественного походження держави і пояснювали її виникнення людськими потребами та людським розумом.

Услід за Арістотелем Г. Гроцій вважав, що за своєю природою людина є істотою суспільною. Спілкування він визнавав важливою властивістю людської пріфоди. Характеризуючи первісних людей, Г. Гроцій зауважував, що у них не було приватної власності. Перша людина могла володіти всім для своїх потреб і інший не міг у неї відняти. Таку систему Г. Гроцій називав правом на речі нижчого

гатунку. Держава, за Г. Гроцієм, є “спілкою вільних людей, створе­ною заради дотримання правди і загальної користі”.

Т. Гоббс, подібно до Г. Греція, вважав, що люди, які жили в природних умовах, не мали держави, ш було властиве прагнення до спілкування. Не погоджувався Т. Гоббс із Г. Гроцієм у тому, що в природному стані одна людина не віднімала в іншої те, що їй нале­жало. Навпаки, Т. Гоббс вважав, Що людям у природному стані були притаманні егоїзм і намагання всім володіти та все відбирати. Не принципами моралі, а принципами власної користі визначалися всі їхні вчинки. Первісні люди перебували в стані “війни всіх проти всіх”. Єдиний вихід із такого становища полягав в розумному обме­женні своїх прав і передачі їх державі, яка, в свою чергу, повинна покласти кінець “війні всіх проти всіх”. Отже, філософське усвідом­лення людської історії було в XVII ст. пов’язано насамперед з розу­мінням про природне право і суспільний договір.

Дата добавления: 2014-11-18