Диференціація мовних досліджень 3 страница

Наприкінці XVII — початку XVIII ст. оптика перетворилася в могутню галузь фізичної науки. Суттєвіш крок на шляху кількісного опису світлових явищ був зроблений із започаткуванням фотометрії. Перші праці в цій галузі належали ГГєру Бугеру (1698—1758). Він першим встановив поняття кількості світла, розробив методику фото­метричних вимірювань, насамперед метод порівняння сили світла, сконструювавши найпростіший фотометр. П. Бугер ще не встановив чітких фотометричних понять, але розрізняв світловий потік (“абсо­лютна кількість світла”) та яскравість (“інтенсивність світла”). Крім методів вимірювання світла П. Бугер у своєму ‘Трактаті про градацію світла” досліджував інтенсивність світла, що відбивається від різних поверхонь, і поглинання світла.

Продовживши попередні дослідження магнетизму, Е. Галлей в 1683 р. запропонував теорію земного магнетизму і гіпотезу про магнітне походження полярного сяйва, а в 1701 р. він опублікував теорію варіацій магнітного схилення та першу карту схилень.

У XVIII ст. починається новий етап у вивченні електрики. У 1710 р. було відкрито світіння повітря в трубці при електричному розряді. У 1729 р. в результаті численних досліджень Стефана Грея (1670—1736), який вивчав електропровідність тіл, було встановлено, що всі тіла можна поділити на “провідники” та “непровідники”. Особливої уваги заслуговує дослід С. Грея, в результаті якого вдалося з’ясувати, що людське тіло є хорошим провідником електрики. У 1733 р. було відкрито два види електрики, взаємне притягання різнойменних зарядів і відштовхування однойменних. Але створення системи знань про електричні та магнітні явища було попереду.

Започаткування теоретичного вивчення явищ теплоти

В зв’язку з розвитком металургії виникла потреба в систематич­них дослідженнях теплових явищ, в результаті яких було започатко­вано три основних напрямки розвитку вчення про теплоту: термо­метрію, калориметрію та теорію теплоти.

Термометрія виникла завдяки дослідженню об’єктивних показ­ників ступеня нагрітості тіл. Важливим кроком у цьому було вдоско­налення фізиками Флорентійської Академії термометрів-термоскопів. Новий термометр (скляна трубка з відкачаним повітрям) не зазнавав впливу атмосферного тиску. Індикатором був спирт. Шкала була розбита на 100 поділок, дві постійні точки шкали ще не були точно визначені. У 1655 р. Хр. Гюйгенс запропонував використовувати як постійні точки температури таяння льоду та кипіння води. І. Ньютон запропонував свою конструкцію термометра з льняним маслом, проте вона не набула поширення.

Калориметрія займалась вимірюванням кількості теплота та вивченням стану тіл залежно від теплових змін. Для розвитку кало- ріщетрії необхідно було розмежувати поняття про температуру та теплоту. Це зробили члени Флорентійської Академії, які вперше визначили температуру як ступінь нагрітості тіла, а теплоту — як кількість теплоти, яку маб: певне тіло. Флорентійські фізики визна­чили особливості теплового розширення води. Вони показали, що вода при замерзанні збільшується в об’ємі. Велике значення для розвитку калориметрії мало відкриття І. Ньютоном закону охолод­ження. Згідно з цим законом кількість теплоти, що віддається повер­хнею тіла в навколишнє середовище, пропорційна різниці температур тіла та середовища.

Перші наукові спроби розкрити природу теплоти були зроблені англійськими фізиками, зокрема Р. Бойлем, який вважав, що теплота є рухом.

Подальше вивчення Сонячної системи і Всесвіту

Концепція впорядкованої планетарної Сонячної системи у XVII ст. перейшла в ранг вірогідних фактів, проте світ зірок зали­шався загадковим. Навіть Й. Кеплер припускав, що всі зірки знахо­дяться в тонкому сферичному пласті навколо Сонця (хоча й майнула думка про народження зірок із тонкої матерії Молочного шляху). Колосальну протяжність і складність світу зірок уперше побачили крізь телескопи Г. Галілея. Картина нескінченно віддаленої сфери зірок, нерухомо закріплених на ній, вже не задовольняла дослідників неба XVII — початку XVIII ст. Але спроби безпосередньо виміряти відстані до зірок (за зірковими паралаксами) були безрезультатними до першої чверті XIX ст.

Хр. Гюйгенс, натхненний успіхами Г. Галілея, почав шукати супутників у планет за допомогою самостійно сконструйованого довгофокусного телескопа-рефректора. У 1655 р. він відкрив супутник у Сатурна — Титан, точно визначив період його обертання, а також відкрив загадкові бокові додатки у Сатурна. А в 1656 р. Хр. Гюйгенс зробив сенсаційне відкриття -— Сатурн оточений тонким плоским кільцем, яке ніде не стикається з планетою і нахилене до площини екліптики. Хр. Гюйгенс відкрив також наявність полярних шапок на

Марсі, смуг на Юпітері, світлу туманність в Оріоні. Для спостережень вій створив перший складний дволінзовий окуляр, “повітряні труби” з фокусним розміром до 64 м.

Широкий розвиток мореплавства в XVII—XVIII ст. потребував точніших астрономічних даних. Гавані далеких частин світу, узбереж­жя та острови необхідно було нанести на карту і визначити їх місце­знаходження. Капітан у відкритому морі повинен був уміти визначити довготу та широту місцезнаходження. З метою розробки методу визначення по зірках Е. Галлей був відправлений у 1676 р. на острів Св. Олени, де він точно визначив розташування 350 південних зірок. Значно важче було знайти географічну довготу. Вона визначалася як різнидя між місцевим часом (яке вираховувалось за висотою Сонця чи зірок) і стаціонарним часом нульового меридіана.

Робота Хр.Гюйгенса про маятниковий годинник, яка вийшла в 1656 р., змінила справу. Він запропонував пристрій, де маятник регу­лює обертання зубчастих колес, а зубчаста передача одночасно отри­мує імпульс, необхідний для того, щоб коливання завжди залишалися сталими. Таким чином, годинник як автоматичний пристрій для визначення кількості коливань став точним вимірювальним прила­дом. Пізніше О. Ремер у своїй копенгагенській обсерваторії скон­струював найбільш удалий для спостережень “пасажний інструмент”. Телескоп міг рухатися лише в площині меридіана.

У XVII ст. астрономія стає справою державної ваги. Раніше, за часів Тихо Браге, правителі особисто підгримували Любителів астро­номії за власний кошт. Тепер така підтримка набула форми державної справи завдяки практичному значенню астрономії для потреб геог­рафії та мореплавства. Це сприяло заснуванню перших обсерваторій як державних інститутів.

Коли Жан Пікар (1620—1682) у присвяті королю своєї праці “Ефемеріди” (опублікована у 1664) указав на відсутність у Франції приладів, які б були придатні для визначення висоти Полярної Зірки, король наказав збудувати в Парижі обсерваторію (1667). На посаду директора запросили італійського астронома Доменіко Кассіні, а для дослідницької роботи -ч- Ж. Пікара. З 1679 р. він почав видавати “Соппаіззапсе сіез Тетрз” — перший морський альманах. Відчуваючи потребу у добірних даних для спостережень, Ж. Пікар вирішив побу­дувати забезпечений телескопом квадрант радіусом 5 футів, устано­вивши його у меридіані, щоб вимірювати висоту та час проходження світил, проте прилад був виготовлений лише в 1683 р.

У 1675 р. розпочалось будівництво обсерваторії в Англії на пагор­бі в Грінвічі. Джон Флемістід був призначений королівським астро- номом-спостерігачем. Цей титул і нині належить директору Грінвіць- кої обсерваторії. Пізніше практична астрономія стала систематичною

працею спеціально призначених спеціалістів, частіше державних службовців, у обов’язки яких входило проведення астрономічних спостережень.

Значним внеском у астрономію було відкриття Едмондом Гал- леєм (1656—1742) власного руху зірок. Він описав деякі особливості в русі трьох зірок — Палісіума (Око Тільця), Сіріуса, Акіура і зробив висновок про переміщення нерухомих зірок. Математичні підрахунки виявились надзвичайно складними і Б. Галлей звернувся до цраць Р. Гука, згодом до праць І. Ньютона, де він знайшов повністю розроблену систему механіки неба.

У перші десятиріччя XVIII ст. астрономи почали настійливо займатися таємничими об’єктами, стосовно яких Е. Галлей висловив думку, що вони відіграють суттєву роль у структурі Всесвіту. Е. Галлей у 1715 р. описав шість туманностей, проте він вважав, що їх значно більше і, оскільки вони далекі від нас, то “не можуть не займати великого простору”.

Сучасник Е. Галлея Вільям Дерхем (1657—1735) заявив, що наяв­ність “туманних зірок” є типовим явищем для загальної картини Всесвіту. Він склав каталог 14 туманних зірок, вказавши їх коорди­нати. В. Дерхем уперше висловив ідею острівного Всесвіту.

8.3. Становлення науково? хімії

У сучасній історіографії науки висловлена думка, згідно з якою хімія XVII ст. — важний фрагмент революції в науково-теоретичному мисленні після середньовічної епохи, як і механіко-космологічний переворот у XVI ст. Пізнання того, як розвивалися нові знання про речовину, відбувалося становлення вагового та об’ємного аналізу в хімії, здійснювався пошук шляхів створення синтетичних композицій нових речовин і— дуже важливий момент розуміння генезису науки тієї епохи в цілому. Зародження хімії як самостійної науки відбува­лося, коли з розширенням теоретичних і практичних відомостей ство­рювався єдиний погляд на речовину і хімічні перетворення. Відрод­ження атомістичної, або корпускулярної, теорії було першим кроком до використання раціонального, кількісного пояснення в хімії. Але перші спроби зробити хімію раціональною наукою (XVII ст.) ще не мали повного успіху, хоча наукові досягнення Р. Бойля, Р. Гука та інших значно змінили стан хімічних знань.

Один із важливих напрямків розвитку хімії XVII ст. започатко­ваний дослідженнями газів •—пневматична хімія. Видатним іфедстав- ником пневматичної хімії був Р. Бойль. Його фізичні дослідження повітря, які були узагальнені в законі, що носить його ім’я, та розроблені засоби експериментального вивчення повітря, газів, були дуже важливими і необхідними також і для хімічних досліджень.

Видатний фізик і хімік Роберт Бойль (1627—1691) народився в Ірландії в аристократичній родині, отримав блискучу освіту на батьківщині та за кордоном, з 1646 р. розпочав експериментальні дослідження у власній лабораторії. З 1654 р. працював в Оксфорді, був членом “Невидимої колегії”, а в подальшому — активним членом Лондонського королівського товариства. На хімію Р. Бойль мав особ­ливіш погляд. Він вважав її здатною бути самостійною наукою, відо­кремленою як від алхімії, так і від медицини. “Хіміки до цього часу керувалися надто вузькими принципами, що не вимагали особливо широкого розумового кругозору; вони вбачали своїм завданням виго­товлення ліків, вилучення та перетворення металів. Я дивлюсь на хімію з іншої точки зору; я дивлюсь на неї не як лікар, не як алхімік, а як повинен дивитися філософ. Я зробив тут нарисиий план хімічної філософії, який сподіваюсь виконати”, — писав Р. Бойль в праці “Попередні міркування”.

Дослідники наукової спадщини Р. Бойля особливо наголошують на значенні його діяльності для впровадження в хімію експеримен­тальних підходів, унормування шляху отримання знань виключно на основі експериментів. Напрацьовані Р. Бойлем результати сприяли розвиткові декількох галузей хімічної науки, зокрема, неорганічної хімії, аналітичної хімії та обгрунтування теоретичних основ хімії.

Конструювання необхідного обладнання для хімічних експери­ментів, зокрема для вилучення газів, що на той час було складною справою, дало змогу Р. Бойлю суттєво просунутись в галузі превма- тичної хімії. Зокрема, він одним з перших вилучив та описав водень. Сконструйований Р. Бойлем ареометр був застосований ним у вивченні густини різних речовин. Густину він вважав істотною харак­теристикою, на. підставі якої можна розпізнавати і розрізняти речо­вини. Саме вивчення густини різних речовин наштовхнуло його на критичний перегляд вчень Арістотеля і Парацельса. Він схилявся до необхідності впровадження і використання в теоретичних поясненнях корпускулярної концепції. Вона була використана Р. Бойлем у пояс­неннях різних агрегатних станів речовини. Газоподібний стан, харак­терний насамперед для повітря, він пояснював наявністю частинок різноманітної форми, що забезпечували пружність.

Значну увагу Р. Бойль приділив розробці понять “елемент” та “принцип”, які використовувались прибічниками Арістотеля і Пара­цельса. У 1661 р. вийшла книга Р. Бойля “Хімік — скептик”. Ця праця була написана у формі бесіди між чотирма вченими, кожний з яких захищав особливу позицію: прибічника корпускулярної

концепції (власне — поглядів самого Р. Бойля), прибічника пери- патетизма, прибічника Парацельса та безпристрасного керівника дискусії.

Обговорюючи питання, які саме речовини слід вважати елемен­тами, автор дійшов висновку, що- ані стихії Арістотеля, ані три пер- шо початки алхіміків не можуть бути: визнаними як елементи. Лише кінцеві речовинні продукти, отримані при розкладанні складних тіл, можуть бути визнані елементами. Р. Бойль виділив особливі ознаки елемента: нерозкладність, збережуваність при хімічних реакціях, властивість елемента входити складовою частиною до інших речовин.

Р. Бойль також вважається засновником аналітичної хімії. Він увів у хімію термін “аналіз”. При дослідженні речовин у нього та його послідовників основним способом для встановлення якісного складу речовини був експеримент. Для якісного аналізу він запро­понував кілька реактивів. Р.Бойль висловив думку, згідно з якою експеримент та аналіз є провідними характеристиками та завданнями хімії.

У [690 р. Р. Бойль розгадав секрет виготовлення фосфору. Він описав властивості фосфору в кількох статтях, але секрет його виго­товлення розкрив лише Королівському товариству.

З усіх своїх сучасників Р. Бойль мав чи не найбільший вплив на майбутній розвиток хімії, а разом з тим — і на філософські погляди його сучасників. Відомо про значний вплив поглядів Р. Бойля на філософа Дж. Локка.

Але прогресивні погляди Р. Бойля на елементи, елементарний склад речовини його сучасниками не поділялись, позиції перипате­тизму з певними варіаціями були більш близькими для хіміків. Зокре­ма хімік і фізик Т. Вілліс ще за два роки до появи книги Р. Бойля висловлював ідею про основні складові частини тіл як речей, на які ці тіла можуть бути розкладені. За Т. Віллісом, началами тіл є повітря, сірка, сіль, вода, земля. Незалежно від Т. Вілліса подібні еклектичні системи пропонували в цей період інші вчені, наприклад французькі хіміки Н. Лефевр і Н. Лемері. Еклектична система першоначал Ніко­ли Лемері (1645—1715) така: основним першопочатком є “універ­сальний дух”, потім ідуть спирт, олія, сіль, вода, земля. Збільшення маси при кальцинації він пояснив у дусі свого часу приєднанням “матерії вогню”. Н. Лемері належить визначення хімії як мистецтва “розділяти різні речовини, що містяться в змішаних тілах” (мінераль­них, рослинних і тваринних). В. Гомберг відстоював ідею початків (ртуть, сірка, сіль). Йому належить відкриття борної кислоти (1702); у 1699 р. В. Гомберг отримав реакцію нейтралізації кислот лугами, розробив рецепти кількох легкоспалахуючих сплавів, лаків, туші,

симпатичних чорнил. Теоретичні уявлення В. Гомберга не були ори­гінальними.

Серед видатних хіміків ^— сучасників Р. Бойля в Англії значне місце посідав І. Ньютон; Він удосконалив пробірний аналіз, розробив кілька нових монетних сплавів і рецептур для виготовлення дзеркал, які використовувались в астрономічних приладах.

Атомізм, що набув значного розповсюдження, у хімії XVII ст. розпадався на напрямки: а) метафізичний; б) фізичний; в) при­родничо-історичний. Метафізичний атомізм був представлений П.Гассенді, Жиро де Кордемуа і Ралфом Кадаорсом. Представниками фізичного атомізму були Давід ван-Горль, Йоахим Юнгіус, К. Дігбі та Доменіко Гульєльміні. Вони відстоювали атомізм, спираючись і користуючись аргументами експериментальних досліджень у галузі фізики і фізичної хімії. З багатьох природничо-наукових атомістів XVїї ст. слід згадати Себастьяна Бассо, Жана Маньяна і Клода Бсрі- гара; всі вони, Крім останнього, були лікарями і знаходились під впливом ятрохімічного вчення. Вони Не були експериментаторами і не зробили реального внеску у розвиток хімії.

Атомістика XVII ст. не отримала дійсно наукового визначення і обмежувалась абстрактними побудовами. Проте її заслугою було те, що вона зберігала для наукового пізнання проблему дискретності речовини і показувала неможливість застосовувати таку теорію до розв'язання хімічних проблем одним лише умоглядним шляхом. Крім того, був досягнутий ще один важливий результат — визначено еле­мент, до якого прийшли Через праці Р. Бойля. Але технічна хімія не могла ані поставити, ані виріши™ основні проблеми хімії як науки, ані залучити нові теорії до експериментальних досліджень.

Кінець XVII ст. відзначився появою в Європі хіміків, у діяльності яких поєднувались традиції старої ятрохімічної школи і нові завдан­ня, висунуті для вирішення питайсь мануфактурних виробництв, які швидко розвивалися.

На початок XVIII ст. був накопичений чималий обсяг знань властивостей та перетворень різних речовин. Велике значення для розвитку хімії мало швидке зростання хімічної промисловості — фар­бувального виробництва, гончарної справи, обробки шкір, виготов­лення спирших напоїв.

Дослідження хімічних процесів у металургії сприяли створенню наприкінці XVII ст. теорії, що будувалась на уявленні про горюче начало — флогістон. Згідно з цією теорією, процеси горіння, окис­лення та відновлення є процесами з’єднання та роз’єднання металу або будь-якої іншої речовини з флогістоном. Уявлення про флогістон були різними. Під флогістоном розуміли й деяке горюче начало

(схоже на начала Арістотеля), і особливу речовину, подібну до нева­гомої рідині. З флогістоном пов’язували матерію вогню, хімічний вогонь, теплород тошо.

Загальний рух хімічної думки йшов у напрямку встановлення деякої субстанції, яку втрачали речовини в процесі горіння. Ця субстанція, що відіграла ту саму роль, що і сірка в арабів та Пара- цельса, була знову відроджена Й. Бехером (1635—1682) та його учнем Г. Шталем, який надав флогістону (началу флокса, або полум’я) загального значення. Раніше це поняття використовувалось в медич­ній практиці для означення процесу запалення. Сама теорія флогіс- тона в загальних рисах склалася лише у середині XVIII ст. Створенню вчення про флогістон передували чисельні експерименти. Зокрема, в одних дослідах Г. Шталь опалював метали (олово, наприклад), а отриманий порошок чорного кольору відновлював в попередній стан додаванням свічного сала. Г. Шталю було відомо, що при виплавці металів додавання вугля дещо привносить в метал. Опис цих та інших дослідів з викладенням основних положень свого вчення Г. Шталь дав в книзі “Хімічні та фізичні досліди та міркування” (1737). Учень Г. Шталя І. Карль, що підготував та віщав тексти лекцій свого вчите­ля, відзначав, що однією з причин виникнення вчення про флогістон було незадоволення механістичним тлумаченням сутності хімічних явищ.

Схожі погляди висловлювали також Лоренц фон Крель, Фрідріх Грен, Йоган Віглеб та інші. Теоретичне спрощення пояснення склад­них процесів, запроваджене Г. Шталем, було необхідним засобом теоретичного пізнання, ним користувались видатні хіміки XVIII ст. Вже на початку зародження флогістонна теорія викликала заперечен­ня. Відзначалось, що флогістон не був субстанцією. Він самою сушо уявляв дещо протилежне субсташш, бо не мав маси. Сам же Г. Шталь вірив у цілковиту реальність флогістону.

Прибічником Р. Бойля був Р. Гук, великий експериментатор- фізик, механік, який цікавився також проблемами хімії і біології. Йому належить спостереження збільшення вага металів при опалю­ванні і припущення значення повітря в цьому явищі. У книзі “Мікрографія” (1665) він розглянув роль повітря в процесі горіння і прийшов до висновку, що в повітрі міститься особлива речовина, подібна до тої, що міститься в селітрі у зв’язаному стань Ця речовина розчинює горючі тіла при високій температурі. При цьому виникає вогонь як результат швидкого руху частинок. Горіння в замкненому просторі припиняється, коли тіло, що горить, стає насиченим цим розчинником.

Проблема опалювання металів хвилювала як і багатьох інших видатного голландського хіміка, медика та ботаніка Германа Бургаве |ібо Бурхавгь 1686—1738), професора Лейденського університету. Він прославився насамперед своїми знаннями та блискучим вмінням систематизувати матеріал, що спричинило характеристику ^вчителя майже всієї Європи". Його величезна обізнаність в наукових питаннях проявилась в трактаті “Основи хімії”, в якому був систематизований значний об’єм тогочасних знань з хімії. В розгляді згаданої проблеми Г. Бурхава не погоджувався з поширеним уявленням, що при опалі метал сприймає якусь теплоту, що має вагу, хоч ця позиція була прийнята Р, Бойлем та його однодумцями.

Нові погляди в хімії на процес горіння не спричинили повного перевороту в поясненні цього процесу через нестачу експерименталь­них даних і недовіру до нових пояснень. Традиційні уявлення про горіння як розпад речовини залишались загальновизнаними.

Мікросвіт як новий предмет у пізнанні живого

Біологічні знання у другій половині XVII ст. продовжували розвиватися в напрямку вивчення рослинного та тваринного світу, їхньої “інвентаризаціГ’, розпочатої раніше. У ботаніці з’явилася вели­кі узагальнюючі праці. Слід назвати “Нову систематику зонтичних рослин” (1672) англійського ботаніка Р. Морісона і особливо тритом­ну працю “Історія рослин” (1688) англійського натураліста Джона Рея (1628—1705). Він описав велику кількість рослин, спираючись при цьому на морфологічні ідеї та термінологію Й. Юнга. Дж. Рей поділив рослинний світ на 31 групу. Деякі з цих груп були близькі до природних (злаки, хрестоцвіті тощо). Дж. Рей помітив, що за особливостями будови зародка всі рослини поділяються на три великі групи, які зараз називають одно- та дводольними.

З-поміж інших праць, які відносяться до другої половини XVII — початку XVIII ст., слід відзначити праці французького ботаніка Жозе- фа Турнефора (1656—1708). Він вивчив і описав понад 500 родів рослин. В основу їх класифікації він поклав будову квітки. Дерева, кущі і трави Ж. Турнефор поділив на кілька класів. Усього в його системі було 22 класи (1700). Ж. Турнефор увів у ботаніку новий чотиричленний поділ систематичних категорій: клас, секція (катего­рія, близька до сучасного роду), рід і вид. Ботаніка збагатилася відкриттям, що відіграло велику роль у систематиці, встановленням наявності статевих відмін у рослинному світі. Це відкриття зробив Рудольф Якоб Камераріус (1665—-1721). Його роботами згодом скористався К. Лінней при складанні систематики рослин.

Водночас у XVII ст. започатковується кілька нових напрямків біологічних досліджень. Поштовхом до їх появи був винахід мікро­скопа, за допомогою якого можна було вивчити структуру рослин. Один із перших описів тонкої структури рослин зробив Р. Гук у книзі “Мікрографія, або деякий фізіолоі|ічний опис дрібних тілець за допомогою збільшувального скла” (1665). Італійський учений М.Мальпігі детально описав (1675—1679) мікроструктуру листя, стебла, коріння.

Удосконалення мікроскопа дало житія мікроскопічній анатомії, розширило можливості вивчення безхребетних і допомогло пізнати новий світ організмів ■— одноклітинних. Успіхи в цій галузі пов’язані з діяльністю двох великих натуралістів Марчелло Мальпігі (1628— 1694) та Антонія ван Левенгука (1632—1723). М. Мальпігі викорис­товував у дослідженнях організму мікроскоп, сконструйований напри­кінці XVI — початку XVII ст. голландцем Захарієм Янсеном. Голов­ним досягненням М. Мальпігі було дослідження капілярів та капі­лярного кровообігу (1661), а згодом форменних елементів крові (1663). Його дослідження руху крові в капілярах доповнили схему У. Гарвея та стали завершенням вивчення великого кола кровообігу. М. Мальпігі описав мікроскопічну будову легенів, печінки, нирок, дослідив мікроскопічну анатомію безхребетних тварин.

А. Левенгук самостійно конструював збільшувальні прилади, з’єднуючи лінзи, і одержав збільшення до 300 разів. Це було значно більше за інші збільшувальні прилади того часу. У 1674 р. він вперше побачив мікроорганізми у мулястій воді озера та зубному нальоті. А.Левенгук вперше відкрив, описав та замалював сперматозоїди тварин, косгні тільця, форменні елементи крові, будову м’язів, нервів, ока, зубів тощо. Його головна праця “Розкриття таємниці природи” (1695) була збіркою листів та малюнків, що адресувалися головним чином членам Лондонського королівського товариства та Академії наук.

У XVIII ст. під впливом мікроскопічної анатомії виникла пато­логічна анатомія. Її досягнення пов"язані з дослідженнями учнів та продовжувачів справи М. Мальпігі професорів Падуанського універ­ситету А. Вальсальві та Дж. Морганьї.

Велике значення мали роботи Неємія Грю (1641—1712), що за­клали основи фізіології рослин. Певний внесок в її розвиток зроблено дослідженнями фізиків і хіміків. Ідея активності рослин як живого організму отримала експериментальне підтвердження і була розвинута в,роботах М. Мальпігі. Він встановив існування в рослинах висхідних і спадних струмів та їх безпосередній зв’язок із процесом живлення рослин. Припущення М. Мальпігі про участь листя в живленні не привернули увага його сучасників. Переконливіші припущення про вироблення самими рослинами поживних речовин у процесі хімічних перетворень висловив Е. Маріогг (1679). Дж. Вудворд довів експери­ментально, що у вільній від мінеральних домішок воді рослини розвиваються гірше, чим обхрунтував неспроможність “водної теорії” (1699).

Особливе значення для формування фізіології рослин мали дослідження англійського ботаніка і хіміка Стівена Гейлса (1677— 1761), якого називають “батьком фізіології рослин”. Він зробив спробу побудувати вчення про рух соків у рослинах та проникнути в сутність процесів їх живлення виходячи з уявлень фізики. Він приблизно визначив силу, з якою всмоктує в себе воду насіння, що набухає, пояснив біологічне значення набухання, яким починається пророщення, першим висловив думку про те, що більша частина рослинних речовин надходить з повітря, спробував науково пояснити процес кореневого живлення рослин.

Мікроскопічні дослідження комах Р. Гука були продовжені гол­ландським ученим Яном Сваммердамом (1637—1680), який описав безхребетних тварин, головним чином комах. Але його праця “Біблія природи” стала відомою (опублікованою) лише в 1737—1738 рр. Він вивчив анатомію бджоли, спростувавши цим теорію самозародження нижчих тварин, що йшла від Арісготеля. Разом з італійцем Ф. Реді він стверджував, що в природі взагалі не існує самозародження, а є. лише розмноження. Мікроскопічні дослідження комах Я. Сваммер- дама заклали основу для сучасної систематики цього класу за відмін­ностями форм їхнього розвитку.

Ще один напрямок біологічних досліджень, що був закладений завдяки розвитку техніки мікроскопування, — ембріологічний. У XVII ст. з’являються перші спроби довесга експериментально наявність статі в рослин (Я. Бомбарт, Р. Камераріус). Відкриття існу­вання сперматозоїдів, яєць у риб і фолікул у яєчниках ссавців, що були визнані за яйця, тощо сприяли залочаткуванню наукової ембріо­логії. У межах мікробіологічних і ембріологічних досліджень аж до XIX ст. була продовжена дискусія про можливість самозародження живого. На зміну теорії епігенезу (Арістотеяь, У. Гарвей) створюється теорія преформізму, головною ідеєю якої стає невизнання дійсного розвитку. Вважалось, що в зародку (чи в яйці — овісти, чи в сперма­тозоїді — анімалькулісти) вже закладено готовий мініатюрний майбутній організм, який лише збільшується в подальшому за розмі­рами.

Дискусія овістів і анімалькулістів — це лише один приклад того, що біологічне пізнання складалось не лише з досвіду, а й з умо- спогляДання, теоретичні роздуми теж відігравали неабияку роль в його розвитку. Тому для біологічного пізнання впливовими були й певні філософські концепції конкретного історичного періоду. У той час впливовими для біології були філософські концепції Р.Декарта (механістична) та Г. Лейбніца. Під впливом філософської концепції Г. Лейбніца біологи застосували принцип одвічної “наперед встанов­леної гармонії”, всі живі істоти розглядалися як такі, що утворюють єдиний, безперервний ряд. Проблема лише в тому, щоб знайти проміжні форми. Такі уявлення знайшли своє вираження в понятті “сходинки істот”. Учення Г. Лейбніца можна назвати одним із вито­ків зародження в біології ХУПІ ст. еволюційної ідеї.

Вплив концепції Р. Декарта особливо відчутний в дослідженнях анатомії і фізіології нервової системи. До числа відомих досл ідників належить Томас Валлізій (1622—1675) з Оксфорду. Його праці в сукупності складають своєрідну енциклопедію нервової системи.

Участь в дослідженнях з анатомії та фізіології людини не лише біологів і лікарів, а й фізиків і хіміків сприяло поширенню механіч­них уявлень при поясненні життєдіяльності організму. Зокрема, одна з перших механічних теорій пояснення руху кінцівок людини і тварин належала Дж. Бореллі. Його роботи були першою спробою застосу­вання механіки до фізіології. Гідравліка була корисною у вивченні серця та крові, але виявилась безплідною у вивченні мозку та нервів.

Тлумачення процесів життєдіяльності як фізичних чи хімічних сприйняло дуже поширений характер. Так відомий лікар і вчений, професор Лейденського університету Франциск Сільвій (1614—1672) дотримувався ятрохімічних поглядів. В своєму вченні на одне з перших місць він висував значення “ферментації” — процесу перет­ворення в організмі однієї речовини в іншу під впливом гіпотетичних “ферментів” з утворенням продуктів протилежного виду — кислоти та лугу. Г. Бургаве, навпаки, процеси життєдіяльності організму тлумачив переважно з точки зору не хімічних, а фізичних явищ, в дусі ятрофізики — “за законами механіки, гідростатики, гідравліки”. Наприклад, утворення в тілі тепла він пояснював тертям крові об судини, запалення — тертям у малих судинах крові, що застоялася, тощо.

Дата добавления: 2014-11-18