Диференціація мовних досліджень 4 страница

Перебільшення схожості живої істоти і машини набуло значення методу пізнання і пояснення. Але певна частина учених і лікарів не сприймала цей метод і вдалась до пошуків альтернативних підходів.

Один з них був представлений анімізмом, вченням, в якому організм не позбавлявся машиноподібності, але йому надавалась особлива духовність життєдіяльності. Одним з авторитетних представників ані­мізму був німецький дослідник Георг-Ернст Шталь (1659—1734). Він намагався відшукати механізми, що управляють тілом людини, вбачаючи їх у провідній ролі душі (від лат. апіта — душа, тому вчення — анімізм). Завдання душі, за Г. Шталем, в тому, щоб охо­роняти тіло від розкладання та смерті. Якщо душа слабшає або перес­тає виконувати свої функції, настає смерть. Визнаючої душу як фактор, котрий забезпечує життєдіяльність організму, Г. Шталь запе­речував значення анатомії для лікаря та вважав, що хімія не в змозі пояснити явища життя. За Г. Шталем, душа як природна життєва сила зливається із зціляючими силами організму і таким чином запо­бігає захворюванням та лікує хвороби. А завдання лікаря при всіх хворобах зводиться до підтримування душевної доброти, допомагаючи цим життєвій силі, душі.

Теоретичні узагальнення географічних знань

В часи Великих географічних відкриттів географія набула значен­ня однієї з провідних галузей знання. Проте вона ше не була тео­ретичною наукою, а практичне значення загальних фізико-географіч­них концепцій ще не було усвідомлене. Географія виконувала власне довідкову функцію, і обидві головні форми викладу географічного матеріалу — карта та країнознавчі описи — носили довідковий характер. Країнознавство в цілому підкорялось старим традиціям і часто зводилось до суцільного переліку фактів; фізико-географічний елемент знань займав у ньому підпорядковане положення. Ця ж тенденція панувала й у викладі географії.

Експериментальні дослідження, що розвинулись у природознав­стві того періоду, приладдя, що в них використовувалось, поширю­валися і на географію. Із середини XVII сг., коли Ж. Пікар застосував трубу з нитяною сіткою для зйомки (1666), мезосвіт (тобто земна поверхня) став вивчатись інструментально. Винайдення барометра Е. Торрічеллі дозволило визначити відносні висоти рельєфу; першим це зробив Б. Паскаль, установивши висоти ряду гірських вершин Франції. Учення Р. Бойля про закони газового середовища і атмос­ферний тиск, винайдення на додаток до барометра ще й термометра, наукові уявлення Хр. Гюйгенса про хвилі та поширення звуку і світла

в атмосфері та інші нововведення підвели вчених до наукової мето­дології, що мала застосування в географічних дослідженнях.

З другої половини XVII ст. почалися інструментальні метеоро­логічні спостереження; щоправда, в той час вони були ще епізодич­ними і лише на межі XVII і XVIII ст. подекуди (в Парижі, потім в Упсалі та Петербурзі) починають набувати систематичного характеру. З метеорологічних явищ найбільшу увагу привертали вітри, особливо парати та мусони, від яких залежали умови плавання в тропічних морях. У XVII ст. уже в основних рисах було Відомо про систему вітрів земної кулі. Е. Галлей у 1686 р. дав перше наукове тлумачення причин утворення повітряних течій; у 1735 р. Джон Гадлей виклав теорію пасатної циркуляції.

У другій половині XVII ст. продовжував панувати погляд про походження підземних вод з океанічних, які, пройшовши перегонку в порожнечах Землі під впливом підземного жару, після опріснення виходять на поверхню. Але разом із подібними споглядальними концепціями вироблявся погляд на кругообіг води, що грунтувався на дослідженнях. Ще в 1656 р. голландець Ісаак Фосс (Фоссій) критикував тих, хто вірив у величезні підземні водоймища, і вислов­лював переконливу думку про те, що ріки живляться дощовими вода­ми. А П’єр Перро вперше експериментальним шляхом визначив стік р. Сена в її верхів’ї.

Серед численних авторів емпіричних досліджень і формальних систематизацій у природознавстві з’явився талановитий географ Бернхард Варен (Вареній, Вареніус, 1622—1650), чия праця “Геогра­фія генеральна” (1650) була явищем винятковим, і ще й досі є гордіс­тю географічної науки.

Особливе значення Б. Вареній надавав кількісним методам і навіть стверджував, що “географія є частиною прикладної математи­ки, в якій показується стан земноводної кулі та її частин, оскільки се належить до кількості як то: вид, місце, величина, рух, небесйі явища та інші подібні цим найближчі властивості”. За Б. Варенієм, початковими підвалинами географії є: 1) арифметика, геометрія, тригонометрія; 2) астрономічні правила та теореми; 3) мистецтво, або випробування, “тобто спостереження, чуттєвий досвід”.

На початку своєї книги Б. Вареній пише, що географія “є вчення математичне”, яке вивчає властивості та динаміку “земноводного кола”, тобто його фігуру, протяжність, величину, рух. Власне кажучи, Б. Вареній значною мірою повторював Р. Декарта. В цьому визна­ченні, можливо, дався взнаки також вплив ‘‘математичної географії” Птолемея, проте незалежно від цього воно цілком відповідало стану та світогляду свого часу — часу “механічного природознавства”.

З висловлювань Б. Вареній ясно випливає, що основним джерелом географічних знань є досвід; витлумачення ж явищ, установлення законів має грунтуватися на застосуванні математичних методів.

Б. Вареній зауважив у передмові до своєї книги, що “двояко є географія, тому що є вона єдність загальної (генеральної) географії, що вивчає ^земноводне коло”, і часткової (власне) географії, що опи­сує країни (хорографія) та їх частини аж до окремих місцевостей (топографія)". Б. Вареній вважав неправильним, що автори геогра­фічних творів лише описували країни, їх місцезнаходження, кордони, поділ на частини, залишаючи осторонь “земноводне коло”, тобто загальні закономірності, внаслідок чого ті, хто навчається географії, "'підвалин всієї науки здебільшого не знали, і сама та географія ледве титул науки зберігала”..

Власне (часткову) географію (країнознавство та краєзнавство в сучасному розумінні) Б.Варешй поділяв на: 1) властивості, які до “сонячного та зірок руху належать”; 2) опис “земних властивостей” (природних умов і ресурсів); 3) властивості, “які людям чи жителям країни належать”. Інакше кажучи, Б. Вареній уперше в історії геог­рафії виділив, по суті, геодезію та картографію, фізичну географію та географію людини. При цьому він досить неохоче і з рядом за­уважень включав людський фактор у часткову географію, вважаючи, що це “невсіляко прямо до географії стосується”. У “Географії гене­ральній” Б. Вареній наводить своєрідну класифікацію розділів геог­рафічної науки у вигляді двох таблиць. Одна з них присвячена власне географії (якої Б. Вареній в подальшому викладенні не торкається), а інша ■— “Генеральній географії”, зміст якої визначає структуру книги Б. Варенія.

Остання (третя) книга “Генеральної географії” є не що інше, як практичний посібник з проекцій карт і вимірювання відстані по картах, з прокладання шляху кораблям, з користування компасом і т.ін., що в сукупності складало “науку корабельну”, яку Б. Вареній включав до географії. Отже, Б. Вареній створив спрямоване на задо­волення потреб мореплавання зведення даних із загальної географії, чітко поставив питання, пов’язані з рядом планетарних явищ та їх змінами.

У цю саму епоху, в XVII ст., практичні потреби в знанні кількості жителів та інших кількісних даних для державного управління, зокре­ма для податкової політики, привели до появи своєрідної галузі знання — “політичної арифметики”. Як емпіричне природознавство відривало вивчення природи від людини, так і “політична арифме­тика”, як правило, відокремлювала вивчення населення, землероб­ства, промисловості, торгівлі, судноплавства, грошової системи, податків та інших соціальних явищ від розгляду природи. Великою заслугою Уільяма Петті (1623—1687) був аналіз користі розподілу праці завдяки морській торгівлі. Можна сказати, що Б. Вареній забез­печував природну сторону пожвавлення морської торгівлі, а У. Петті — економічну. Тоді морська торгівля вела за собою науку в Західній Європі. У. Петті у другій половині XVII ст. виступив зі своєю “теорією народонаселення”.

Одночасно з “політичною арифметикою” з’явилось так зване описове державознавство (або ж “камеральна статистика”). Особли­вого розквіту ця галузь набула в університетах Німеччини та в деяких інших західноєвропейських країнах, що викликало до життя ще один її синонім — “німецька університетська статистика”.

Започаткування стратиграфічних досліджень

Важливою і пов’язаною з космогонічним ученням Р. Декарта працею був короткий виклад незакінченого трактату датського нату­раліста Ніколауса Стенома (Стенд, 1638—1686) “Про тверде, природ­но удержане у твердому” (1669). Основний зміст роботи становили власні спостереження за геологічною будовою Тоскани — області центральної Італії. Ці спостереження були узагальнені в висновках:

1. Під час виникнення будь-якого шару під ним знаходилось інше тіло, яке перешкоджало опусканню порошкової речовини; від­повідно при утворенні самого нижчого шару під ним знаходилось інше тверде тіло або навіть рідина, яка відрізнялася за своєю приро­дою від верхньої рідини та ваги більшої, ніж вага осаду тієї ж верхньої рідини.

2. Під час утворення одного з верхніх шарів нижній шар набув твердої конструкції.

3. Під час утворення будь-якого шару він був обмежений з боку іншим твердим тілом або вкривав усю земну кулю.

4. Під час утворення будь-якого шару речовина, яка лежала на поверхні, була цілком рідиною, звідси, при утворенні самого нижчого шару жодного з верхніх шарів ще не існувало.

У цих висновках Н. Стено чітко сформульовано основний принцип стратиграфії, згідно з яким кожний розташований нижче пласт має бути давнішим за той, який його вкриває. У стратигра­фічному розрізі Тоскани Н. Стено виділяв три комплекси шарів — кам’янистий шар Апеннінських гір, “піщаний” шар Субапеннінських пагорбів і новітні шари сучасних долин, які відповідали трьом епохам нагромадження осаду, що були розділені епохами тектонічного руху та розмиву.

Спостереження геологічної будови Тоскани Н. Стено поширив на всю Землю. Виняткової уваги заслуговують уявлення Н. Стено про Землю в безперервному розвитку: поверхню її змінювали земле­труси та виверження вулканів, діяльність води та ін. У питаннях гороутворення Н. Стено можна вважати делзовіаністом через те, що основну роль в утворенні рельєфу Землі він відводив дії води, всесвітньому потопу.

Ідеї та метод Н. Стено набагато випередили загальний рівень розвитку природничих наук того часу і тому далеко не одразу знай­шли відгук у працях інших дослідників. Пройшло понад 100 років, перш ніж вони набули подальшого розвитку, хоча й були переклади англійською мовою в 1672 р., латинською мовою в 1679 р.

Н. Стено був одним із засновників науки про кристали. Спосте­рігаючи кристали кварцу та гематиту, він дійшов висновку, що “кути між ребрами кристалів однієї і тієї самої речовини постійні”. Цей висновок був поширений пізніше і на кути між гранями, що отри­мало в кристалографії назву закону постійності кутів, або “закону Стено”. Закон був продемонстрований лише на прикладі кристалів горного кришталю, причому вказівка на постійність знаходиться не в тексті, а в поясненнях до малюнків, які додаються в кінці книги* Пізніше ряд дослідників знову відкривали закон постійності кутів.

У 1669 р. співвітчизник Н. Стено Еразм Бартолін (1625—1698) повідомив про свої відкриття, які заклали основу фізичної криста­лографії. Він уперше відкрив явите подвійного променезаломлення в ісландському шпаті. Водночас, він звернув увагу і на ромбоедричну спаяність кальциту. Ці два відкриття вплинули на подальший розви­ток кристалографії.

До цього самого часу належить ряд гіпотез про внутрішню будову кристалів. Р. Гук у своїй “Мікрографії...” розвинув думку про склад кристалів із кулястих частинок. До такого висновку він дійшов, розглядаючи під мікроскопом дрібні уламки алмазу з трикутними та шестикутними окресленнями. Р. Гук був послідовником Р. Декарта, а точніше його ідеї про утворення рельєфу Землі з її внутрішньої енергії. У 1682 р. Р. Гук висловив думку, що основною Причиною підняття гір і спускання морського дна є землетруси, що походять від підземного вогню, який викликає також і вулканічні виверження. Дещо пізніше італійські вчені А. Валліснері (1661—1730) і особливо А. Моро (1687—1764) вказали на роль вулканізму як найважливішої сили у формуванні поверхні Землі.

Отже, в XVII ст. у науці про Землю знову виявились дві течії, які так виразно визначилися ще в античні часи і відрізнялися тим, що стверджували переважну роль вогню або води в утворенні рельєфу

Землі. Здебільшого вважалося, що нагромадження води на Землі є залишком “всесвітнього потопу”. Таких поглядів дотримувалися Р. Гук (1688), Дж. Рей (1692), Дж. Вудворд (1695). Цей напрямок отримав назву делзо віанізму.

Саме такі думки висловив німецький вчений-ієзуїт Кірхер, Який використовував великий геологічний матеріал — спостереження над діючими вулканами, вивчення викопних тварин, рослин. Проте будо­ву Землі та утворення гір він уявляв досить примітивно, вважаючи, що в середині Землі — вічний центральний вогонь, а ближче до поверхні — канали та порожнечі, заповнені вогнем, повітрям і водою. У питаннях утворення гір Кірхер виходив із біблейського вчення про- “всесвітній потоп”. Після того як відринули води потопу, залишився “первинний мул”, у який Бог вдихнув “каменеутворюючу силу”.

У розглядуваний проміжок часу були нагромаджені багаті емпі­ричні дані про геологічні явища, зокрема, виверження вулканів, землетруси, руди, шо підготувало створення геології як науки. Проте ці дані були ще досить роз’єднаними. В одному з описів великого землетрусу Південної Норвегії було використано термін “геологія” в сучасному його значенні (М. Ешольт, 1657), але визнання ця назва ще не отримала.

8.4, Скептицизм як реакція на нагромадження історіографічного матеріалу

Збирання, критика та публікація історичних джерел, як звична робота історіографа, мала наслідком цікаві публікації і, навіть, за по­чаткування нових галузей історіографічного знання. Серед публікацій того часу відзначені праці Етьєна Балюза (1630—1718), Шарля Дюканжа (1610—1688). Особлива роль праці Бернара Монфокона (1655—1741) “Грецька палеографія”, якою було засновано нову галузь знання. Б. Монфокон встановив основні грецькі шрифти, навчив істориків їх читати, увів новий принцип точного визначення дати рукопису за його шрифтом. На матеріалі історії грецького письма Б. Монфокон розглянув також питання походження і еволюції письма взагалі.

Збирання і вивчення першоджерел у Франції набуває такого розмаху, що не обмежується академічною діяльністю, а й стає захоп­ленням, модою. На той час було модним колекціонування грецьких рукописів, предметів мистецтва Греції та Візантії.

Робота по збиранню та критиці першоджерел ведеться впродовж XVII ст. не лише у Франції, а й в інших країнах, хоча в значно

менших розмірах. В Германії представником такого роду ерудитської діяльності в галузі історії був Г. Лейбнід. Він склав грандіозний план вивчення історії Германії, мріяв про створення Колегії германських істориків. Але для здійснення планів не було відповідних умов.

Дещо кращі умови, наявність багатих матеріалів сприяли ство­ренню великих історичних робіт в Італії. Видатним ерудитом був Лодовіко Антоніо Мураторі. (1672 *—1750), відомий, насамперед, як автор “Історії Італії від 500 до 1500 рр.”.

Один із напрямків історіографії XVII ст. пов’язаний із спробами реставрації старого феодально-католицького історичного світогляду. Прикладом може слугувати історична концепція Жан-Бені Боссює (1627—1704). Його головна праця — “Роздуми про всесвітню істо­рію” (1684), у якій він дає виклад історії від створення світу й до часів Карла Великого з теологічної точки зору. Разом із тіш він намагався використати ідеї природного права та суспільного договору, які розвивали мислителі XVII ст. У першій частині “Роздумів” Ж. Боссює намагався накреслити періодизацію історії. Зазначимо, що саме в XVII ст. остаточно встановлено поділ історії на три основних періоди, якими користуються й дотепер. Але періодизація Ж. Боссює носила ще біблейський, богословський характер.

Нагромадження матеріалу дуже ускладнювало розуміння історич­ного процесу, що спричинило уявлення про історію як про хаотичне нагромадження подій. Але таке уявлення не сприяло розвиткові істо­ріографічних знань, а викликало нову хвилю скепсису щодо можли­востей вивчення минулого. Такий стан засвідчений відомим “Істо­ричним та критичним словником” французького вченого ГГєра Бейля (1647—і706). Словник містить велику кількість відомостей про безліч подій і діячів, проте в ньому відчувається розчарування автора щодо можливісті оволодіти величезною масою фактичного матеріалу і мати достовірне знання з історії.

Один із великих істориків початку XVIII ст. італієць Джамбаттіста Віко (1668—1744) зробив спробу подолати скептицизм, шляхом глибокого аналізу.минулого і відтворення стадій розвитку людства. Тоді Дж. Віко не сприйняли, його праці залишились без відгуку або викликали протесу Тривалий час він був зовсім забутий, згадали про нього лише в XIX ст. Головний твір, який дав безсмертя Дж. Віко, — “Основи нової науки про загальну природу нації” (1725). Дж. Віко розумів історичний процес як органічний процес. На його думку, народи розвиваються внаслідок внутрішніх законів, властивих людській природі. Розвитком суспільств керує одвічний ідеальний закон, що тлумачився як божество. Дж. Віко вирізняє три епохи розвитку людства: божественну, героїчну та людську. Він висловив

думку про те, що причиною утворення держави є.соціальна боротьба, що держава підкоряє нижчі класи у відповідь на їхню непокору. Соціальні відносини, мову та культуру Дж.Віко розглядав в їх взає­мозалежності. Мова і культура, на його думку, залежали від суспіль­ного ладу.

Найбільш відома ідея Дж. Віко — ідея кругообігу. Новий круго­обіг починається в тому випадку, якшо старе суспільство завойоване новим. Цей кругообіг започаткував античний світ, новий кругообіг Дж. Віко бачить у тодішній Європі. Усі зміни між окремими періо­дами, а також між великими циклами у Дж. Віко так чи інакше пов’язані із суспільними переворотами. Важливо підкреслити, шо він мав уявлення про органічний зв’язок усіх сторін людської історії, зв’язок між суспільним ладом та ідеологією. Порядок “ідей”, як він стверджував, наслідує порядок “речей”. Дж. Віко різко виступав проти презирства раціоналізму до емпірії. Він не вірив у можливість застосувати геометричний метод до вивчення законів розвитку суспільства та протиставляв йому органічне їх розуміння. Історія, яку не сприймали раціоналісти (Р. Декарт, Т. Гоббс), була поставлена Дж. Віко в центр людського пізнання.

Зовсім інакше нагромаждувалмся історіографічні знання в країнах східної Європи, зокрема в Україні.

В Україні, в освітніх установах, які стають осередками культури, історія, як й інші науки (зокрема, природничі), належала до числа другорядних дисциплін порівняно з богослов’ям. Коротеньку історію Русі ‘'Синопсис” було складено у Київській Печерській лаврі (перше видання в 1674). Історичні праці, зокрема “Літопис Самовидця” (про війну Б. Хмельницького та історію козаччини до кінця XVII ст.), залишались в рукописах. Не друкувалися історичні українські пісні, шо складались протягом XVII ст. у формі дум.

/

Проблема створення універсальної граматики

Поширеним серед учених того часу було переконання, що мова — витвір людей, а не Бога, що вона нерозривно пов’язана з мисленням і не в усьому досконала. Розв’язання найважливіших тео­ретичних мовознавчих проблем взяли на себе переважно філософи, соціологи, математики, природознавці. Наприклад, у 1653 р. була надрукована “Граматика англійської мови” оксфордського професора геометрії Уолліса.

Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк та інші філософи, переглядаючи проблему сутності загальних ідей, багато уваги приділяли питанню про походження абстрактних імен і дійшли висновку, що абстрактні імена походять від назв конкретних, чуттєво сприйманих предметів і явищ. Ф. Бекон вважав, що мова — найважливіший, але не єдиний засіб спілкування між людьми. Для спілкування, порозуміння можуть бути використані також жести, міміка, малюнки тощо. Слова звукової мови він порівнював з монетами, які можуть карбуватися не лише із золота та срібла, і все ж таки лишатися монетами.

Надзвичайно поширеною була механічна концепція мови, згідно з якою мова розглядалась як сукупність знаків, що замінюють по- няття.

На грунті наукових та філософських роздумів формувалася мрія про створення загальної (філософської) раціональної мови та універ­сальної граматики. Р. Декарт, захоплюючись ідеєю створення нової мови, головну перешкоду для спілкування між собою різномовних груп людей вбачав у відсутності єдиної загальної граматики, побудо­ваної за законами логіки, і висловив упевненість у можливості створення мови з чіткими правилами граматики, що не матимуть винятків.

У період, коли латинь почала зникати з наукових, установ, а потім і з наукових досліджень, коли всюди її почали заступати сформовані національні літературні мови, які ще не завжди були придатні для вираження складних наукових пошуків, у період, коли наука і суспільство практично зіткнулися з проблемою чисельності та різноманітності мов світу, механічна концепція мови як сукупності знаків, що замінюють поняття, дозволила поставити питання про створення такої мови, яка мала б слугувати досконаліш знаряддям науки, знаряддям обміну науковою інформацією, знаряддям спілку­вання різних народів і країн.

Філософія раціоналізму слугувала передумовою виникнення так званих універсальних, або філософсько-логічних, граматик, у яких основна частина різних мов зводилася до одного “логічного'’ знамен­ника; встановлювалися спільні для всіх мов положення, граматика підпорядковувалася логіці й принципу доцільності, слова тлумачилися як зовнішні знаки понять, єдині за своєю суттю для всіх мов, речення ототожнювалися з логічним судженням і члени речення з логічними категоріями суб’єкта і предиката тощо.

Відомо кілька спроб укладання універсальних і раціональних граматик. Так, 1650 р. була опублікована “Граматика загальної мови...” Філіппа Лаббе (1607—1667), в основу якої було покладено латинь. Та найзначнішою серед цих спроб була видана в Парижі 1660 р. “Граматика загальна і раціональна...” — найхарактерніший для лінгвістичних пошуків XVII ст. зразок загальної (або універсаль­ної), раціональної, або філософської, граматики. Її авторами були

картезіанці — вчені-ченці з монастиря Пор-Рояль Антуан Арно і Клод Лансло.

На відміну від перекладних і описових граматик XVI — першої половини XVII ст. граматика Пор-Рояля ставила своїм завданням встановити природні основи ораторського мистецтва, принципи, спільні для всіх мов, і причини головних відмінностей, що в них зустрічаються. Хоча граматика й називалася “загальною”, поставлені в ній завдання виконувалися на фактичному матеріалі тільки французької, латинської, грецької і частково давньоєврейської мов. Автори граматики Пор-Рояль виходили з того, що мова — вираження мислення, категорії мови — втілення категорій мислення; граматика, що вивчає мову, має сгшратися на логіку; мислення, логіка в усіх людей єдині, єдиною має бути й граматика; єдина граматика не може бути граматикою окремої мови, вона може бути лише загальною, універсальною і раціональною, тобто логічною. Звідси ототожнення речення з логічним судженням, членів речення з логічними катего­ріями суб’єкта, предиката і т.п. Звідси неувага до конкретних мов, ігнорування відмінностей у будові реально існуючих мов, їхньої істо­рії*.

Безсумнівним є зв’язок принципів граматики Пор-Рояля із нерозмежуванням граматики і логіки ще в античному мовознавстві, зокрема в працях Арістотеля, із намаганням середньовічних учених установити норми мовних явищ за допомогою логічних категорій, норм, латинської граматики. Але розробка логічних граматик у ХУИ ст. була зумовлена також і потребою унормувати, кодифікувати літературні національні мови, що формувалися. *

Оригінальну класифікацію мов склав Г. Лейбніц. Відомі йому мови він поділив на дві великі “сім’ї”: 1) арамейську (семітську) і 2) яфетичну. До арамейської сім’ї входила гілка скіфська з мовами фінською, тюркською, монгольською, слов’янськими. До яфетичної сім’ї входили кельтська та інші європейські мови.

Г. Лейбніц категорично заперечував тезу про походження всіх мов світу від давньоєврейської мови, відродив відому ще з античних часів звуконаслідувальну теорію походження мови, наполягав на необхідності вивчення всіх мов світу, укладання граматик, словників, лінгвістичних карт меж поширення мов світу, встановлення порів­нянням спорідненості мов, застосування до вивчення мов методів точної науки.

Видатною заслугою вчених XVII—XVIII ст. були перші спроби обгрунтування питання розвитку мови. Дж. Віко у своїй праці “Осно­ви нової науки про загальну природу нації” окреслює історичні етапи у розвитку мов, пов’язані з основними етапами людського суспіль­ства: всі мови світу розвиваються паралельно і проходять послідовно три стадії — “мова богів, мова героїв і мова людей” відповідно до тих етапів, які всі народи в своєму розвитку переживають. Поста­новка Дж. Віко питання про об’єктивну закономірність історичного розвитку суспільства сприяла подальшому поглибленню досліджень питання історичності мови.

Історичний підхід до мов починає проявлятися в складанні ети­мологічних та багатомовних словників. Зокрема, значною подією був “Етимологічний словник французької мови” Ж. Менажа (1650). Складалися й інші словники європейських народів — італійської, скандинавських мов тощо. Характерною рисою всіх без винятку ети­мологічних досліджень було намагання вивести мови світу від однієї, переважно від давньоєврейської.

Поширюються дослідження мов різних народів, зокрема Азії і Америки, досліджуються мови народів, ідо входили в Росію і насе­ляли Сибір і Кавказ.

Особливим шляхом йшов розвиток слов’янського мовознавства, обумовлений труднощами вжитку національних мов в науковому пізнанні та пануванням церковнослов^мянської мови в офіційних справах.

В Україні в 1670—1680 рр. здійснено гоніння на видавничий рух. Письменники України XVIІ ст. змушені звернутися до цер­ковнослов’янської мови, а українську використовують лише в побуті. Літературні твори залишаються в рукописах. Під впливом граматики М. Смотрицького було написано декілька граматик, зокрема, Юрія Крижанича (1666), В. Лудольфа (1696). Вільгельм Лудольф, голанд- ський мовознавець, ознайомився з працею М, Смотрицького під час перебування в Росії (1692—1694), після повернення видав в Оксфорді граматику російської розмовної мови латинню.

Лексикографічні дослідження П. Беринди були зразком подаль­ших публікацій словників і тлумачників. Невідомий автор склав “Си­ноніму славенороську”, словник, в якому переклав українські та іншомовні слова словами книжними, церковнослов’янськими. Далі почали з’являтися спроби укладання словників іншомовних слів.

Вплив методологічних орієнтирів епохи на психологічне висвітлення проблем людського буття

Розвиток досліджень у галузі психології відбувається під впливом кількох факторів, зокрема, соціального та науково-теоретичного, сві- тоглзщного. Свідченням соціальних зрушень, що впливають на стан психологічних досліджень, є прийнятий англійським парламентом у

1679 р. Закон про недоторканість особи (НаЬеаз согрш), який значною мірою визначив спрямованість на століття вперед розвитку не лише англійської, а й усієї європейської психології. Держава підтвердила право особистості визначати себе, а вже особистість має знаходити відповідні форми самопізнання та саморозвитку. Ця свобо­да спочатку полягала, на думку О. І. Герцена, більше в настановах, ніж у совісті індивіда, способі думок, звичаях. Згодом свобода почала оволодівати глибинними рівнями психіки людини і стала одним з вимірів життя попри всі соціальні перешкоди.

Інший напрямок психологічної думки був спричинений соціаль­ними подіями, які, зокрема, розгорнулися у Франції. Із загибеллю Фронди і остаточною перемогою абсолютизму у Франції зникає реальний життєвий грунт для ідеалу героїчної доблесті. Усвідомлення втрати героїчного ідеалу, в його громадянській, державній і лицарсь­ко-галантній формі пронизує значні літературні твори другої поло­вини XVII ст. (“Дон Жуан” і “Мізантроп” Ж. -Б. Мольєра, “Думки” Б. Паскаля, “Максими” Ф. Ларошфуко) і визначає нові психологічні уявлення щодо людського існування. В абсолютистській Франції людина втратила статус мікрокосмосу як форми вираження її єдності із зовнішнім світом. Він виявився для неї ворожим, відчуженим, неспівмірною з нею силою. Людське існування Б. Паскаль уподібнює перебуванню на галерах, де всі в ланцюгах, приречені на смерть і кожний, сповнений скорботи і безнадійності, безсилий допомогти іншому, чекає, коли прийде його черга. Б. Паскаль стверджує новий зміст “серединного” положення людини у світобудові. Мислителі епохи Відродження (Дж. Піко делла Мірандола) твердили, що через своє “серединне” положення людина всемогутня, має змод^ “охопити все, що є у світі”, “володіти, чим тільки побажає” і “бути* чим захо­че”. За Б. Паскалем, “серединність” вказує на суперечливість і двоїс­тість природи людини, її місця в світі. Серединне положення нестій­ке, воно щезає з-під ніг, розверзується безодня.

Ж. де Лабрюйер у “Характерах, або звичаях нашого століття” (1688), Б. Паскаль у “Думках” (виданих посмертно, 1669) розкрили трагічність і ненадійність людського існування між двома безодня­ми — зовнішнього світу і душі, зокрема, у формулі “людина — мислячий очерет”. Паскалева ідея “мислячого очерету” була сформульована Б.Спінозою в схожому ключі: людина в межах світо­вих визначеностей — “глина в руках гончара”

Дата добавления: 2014-11-18