Розділ з розвиток філософської думки в Україні

Т.4.— С. 130. 72

та вади гегелівської діалектики ¹⁷. Енгельс впевнений, що у при­роді крізь хаос незліченних змін торують собі дорогу ті ж самі закони діалектичного розвитку, які і в історії людства панують над удаваною випадковістю подій. Своє завдання він вбачав у тому, щоб викрити об'єктивну діалектику природи і тим самим вигнати з природознавства ідеалізм; дати діалектико-матеріа-лістичне узагальнення досягнень природознавства й обгрунтува­ти загальність основних законів матеріалістичної діалектики; обгрунтувати об'єктивну діалектику природи і суб'єктивну діа­лектику мислення, що віддзеркалює і виражає діалектику світу. Досліджуючи походження сім'ї, приватної власності і дер­жави, він розкрив джерела суспільного розподілу праці, пока­зав, що відчуженість людини в суспільстві є природним проце­сом розвитку людської діяльності. Тим самим Енгельс зробив перший крок на шляху відходу від одностороннього сприйняття відчуження тільки як негативного явища. Енгельс обґрунтовує думку щодо відносної самостійності суспільної свідомості, яка відбиває суспільне буття не дзеркально, внаслідок чого виникає закономірний момент незбігання відображення і відображувано­го. Однак це не вада, а перевага, бо свідчить про наявність спе­цифічних закономірностей людського мислення у таких його формах, як абстрагування, виділення загального та істотного в безлічі одиничного, пізнання сутності та ін.

У відносній самостійності суспільної свідомості Енгельс по­мітив можливість активності свідомості, її спроможності певною мірою змінювати суспільне буття. Протестуючи проти зведення матеріалізму до «економічного детермінізму», він показав у листах 90-х років, що марксизм не заперечує впливу надбудови і суспільної свідомості на історичний процес, а матеріалістична філософія історії зовсім не є «відмичкою» для розуміння тих чи інших подій, що вона забезпечує лише інтерпретацію загальних тенденцій розвитку суспільства. В останні роки життя Енгельс працює над підготовкою до видання економічних творів Маркса, виступаючи проти вульгаризації і спрощення марксизму.

Реальний внесок К. Маркса і Ф. Енгельса в становлення фі­лософії нового типу полягає в тому, що, утверджуючи її науко­вий статус, вони проклали шлях до пізнання найзагальніших законів розвитку природи, суспільства і мислення.

Після виходу «Маніфесту Комуністичної партії» минуло май­же 150 років. Змінився капіталізм, змінився світ. Сучасний ка­піталізм зовсім не схожий на той класичний капіталізм, який блискуче проаналізував та описав Маркс. Це суспільство доко-

¹⁷ Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори.— Т. 20; £н- іельс<Р. Діалектика природи // Там же. рінно змінило статус найманого робітника. Після депресії 30-х років XX ст. капіталізм робить ставку на пом'якшення супереч­ності між суспільним характером праці і приватнокапіталістич­ним характером привласнення його результатів. Найманий ро­бітник стає почасти співвласником майна, акціонером. Через державу здійснюється механізм соціального захисту, забезпечує­ться правовий статус людини. Пом'якшення умов використання найманої праці, постійний розвиток матеріального чинника про­дуктивних сил і посилення відриву між розвинутими країнами і тими, що розвиваються, послабили тотальність відчуження. Од­нак, як свідчать глобальні проблеми сучасності, такому суспіль­ству ще далеко до гармонії у системі «людина — суспільство — природа», коли індивід виступатиме як суб'єкт діяльності, а не як об'єкт маніпулювання, коли суб'єктно-суб'єктні відносини бу­дуватимуться на основі паритету, взаєморозуміння та сприйман­ня іншої людини як самоцінності.

Незважаючи на пом'якшення умов застосування найманої праці, основою матеріального виробництва залишаються товар­не виробництво, товарно-грошові відносини і держава. Через те що виробництво і накопичення перетворюються на самоціль, зберігається система потрійної фетишизації товару — грошей — капіталу, а також редукція людини до рівня «часткової люди­ни», хоча ця людина добре нагодована і добре одягнена.

Саме тому гуманістична спрямованість марксистської кон­цепції відчуження, орієнтована на скасування тотального відчу­ження, зберігає своє значення й сьогодні. Що ж до засобів до­сягнення цієї мети, то питання залишається відкритим з ураху­ванням динаміки суспільного розвитку як у локальних, так і в глобальних масштабах. Проте, звісна річ, висновок про класову боротьбу, революцію і диктатуру пролетаріату як про абсолютні засоби прогресу є безнадійно застарілим. Якщо для суспільства класичного капіталізму він мав певні підстави, то нині потребує перегляду.

Вихід до нового стану суспільства можливий лише внаслідок порушення міри тієї кількісно-якісної зміни, що забезпечує жит­тєдіяльність цього суспільства. Порушення міри і є синонімом революції, яку зовсім не обов'язково асоціювати лише з насиль­ством і потоками крові. Революція завершує природні процеси еволюції, формує і закріплює нову якість суспільства як безпе­рервної діалектики об'єктивного і суб'єктивного, процесу і ре­зультату, які забезпечують розвиток конкретного способу вироб­ництва. За нових умов суспільного розвитку, коли разом з вер­тикальними відносинами посилюються горизонтальні суспільні відносини, коли робітник водночас є продуктивною силою су­спільства і співвласником свого робочого місця, висновки щодонаявної поляризації суспільства і посилення класової боротьби не підтверджуються. Не підтверджується також і теза про дик­татуру пролетаріату в індустріальному та постіндустріальному суспільствах.

Однак якщо є застарілим висновок про абсолютне загострен­ня класової боротьби і диктатури пролетаріату, то не є застарі­лою ідея ідеологічного забезпечення носія найманої праці для переростання стихійного процесу заперечення тотальної відчу­женості у свідомий процес пошуку оптимальних шляхів скасу­вання його.

Все ще залишається досить гострим питання про ставлення до приватної власності./Як учений Маркс розумів, що приватна власність — не лише умова відчуження, а й форма самовиражен­ня її власника. Та як політик, як автор «Маніфесту Комуністич­ної партії» Маркс, схоже, не міг прийняти цю природну супе­речність приватної власності, а тому розглядав її як виключне зло. іМаркс справедливо критикує Гегеля за те, що той бачив у праці тільки позитивний бік. Однак події кінця XX ст. та вади побудови соціалізму «критикують» Маркса за те, що він не по­бачив у приватній власності її позитивного моменту. Доки при­ватна власність виступатиме як засіб — вона становитиме осно­ву суверенітету особистості. Проте як і будь-який інший засіб (посередник) вона прагне з системи забезпечення перетворити­ся на систему самозабезпечення. І це перетворення вона успіш­но здійснює в рамках капіталістичного способу виробництва, первісного нагромадження капіталу. Засіб перетворюється на мету, добро перетворюється на зло, яке Маркс влучно оцінив і засудив у своєму «Капіталі».Щотрібно не заперечувати приват­ну власність у всіх її формах (як довів подальший розвиток іс­торії), а опанувати мистецтво утримання її в режимі лише за­собу, системи забезпечення добробуту людей.

Негативне ставлення до приватної власності зумовило і сум­нівний висновок про необхідність перетворення приватнокапі­талістичної власності на державну власність з наступним ска­суванням товарного виробництва, товарно-грошових відносин як умов вступу до царства свободи.

У цілому ж думка Маркса щодо поетапного скасування то­тальної відчуженості була забута в суспільстві нетерпіння і не­терпимості, бажання «тут і негайно ж» зруйнувати все ущент і побудувати нове невідчужене суспільство. Приводом до цього забуття були пізні твори фундаторів марксизму, в яких вони називають комунізм вже не засобом дії, а суспільством майбут­нього, що бере початок у соціалізмі. І хоча Енгельс не раз під­креслював, що ані Маркс, ані він не претендують на генераль­ний план будівництва майбутнього суспільства, вважаючи, щоконструювання майбутнього, проголошення готових рішень для прийдешніх часів — це не їхня справа, проте саме їхніми зусил­лями був зроблений перший крок до наповнення ідеалу конкрет­ним змістом. Комунізм із засобу перетворився на конкретну ме­ту, тобто втратив своє функціональне призначення бути систе­мою забезпечення вільного розвитку людини. Це, в свою чергу, призвело до перетворення людини на звичайнісінький засіб — бути будівником нового суспільства, «гвинтиком виробництва», який мріє будь-коли стати універсальним споживачем.

^! Ще однією хибою філософії марксизму є недооцінка духов­них підвалин як у житті суспільства, так і у життєдіяльності ін­дивіда, що негативно позначилося на оцінці індивідуальності людини. У своїй концепції людини Маркс приділяв основну ува­гу діяльному началу, майже не торкаючись його екзистенції.

І, нарешті, філософія марксизму за традиціями німецької класичної філософії була орієнтована на експансію суспільства щодо природи, навколишнього світу. Це набуло свого втілення-в тезі «Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа полягає у тому, щоб змінити його», тобто не діалог, не паритет-не начало, не дух космізму, не спорідненість, а експансія ставленні до природи, яка мала своє продовження в експансії" щодо людини.

Наведений аналіз виникнення і розвитку філософії марксиз­му свідчить, що філософія марксизму, як і будь-яка інша, має свої достоїнства і свої вади. І не вина марксизму, а скоріше біда, що його намагалися перетворити на догму, на абсолютну істину для всіх народів і на всі часи. Як свідчить історія люд­ства, практика багатша за будь-яку теорію, суспільство у своє­му розвитку вносить істотні корективи у будь-яку, навіть най-перспективнішу, концепцію.

Філософія марксизму—це певний пласт культури, фактор суспільного розвитку. Переоцінка марксизму може привести до негативних соціальних наслідків, а недооцінка матиме ще гірші результати. Ігнорування і забуття марксизму може призвести до того, що подальший розвиток філософської думки відкриє новий різновид марксизму, де будуть примножені його недоліки, а достоїнства втрачені.

Контрольні запитання

1. Чим відрізняється здивування як початок філософії від здивування у повсякденному житті?

2. У чому полягає якісна відмінність та генетична спорідненість міфоло­гічної свідомості і філософії?

3. Який зміст вкладав Арістотель у поняття Першого Двигуна?

4. Розкрийте філософський зміст боротьби реалізму і номіналізму в серед­ньовічній філософії.

5. Які характерні риси притаманні основним типам сенсуалізму (емпіризму) і раціоналізму?

6. У чому полягає гуманістичний зміст категоричного імперативу І. Канта?

7. Які, за Гегелем, основні етапи розвитку абсолютної ідеї?

8. Чому філософія Фейєрбаха називається антропологічною?

9. У чому проявились своєрідність і боротьба слав'янофільства та захід­ників у історії російської філософії?

10. Чи є відмінність теоретично-філософських поглядів Маркса і Енгельса від їхнього ідеологічного^ і політичного тлумачення? Якщо є, то в чому вона полягає?

Основні проблеми. Особливості становлення філософської думки українського народу в єдності з розвитком культури Ки­ївської Русі; формування філософії України в XV—XVII ст. у контексті європейської культури та місце в цьому процесі Ки-єво-Могилянської академії; філософія Г. С. Сковороди; філосо­фія П. Юркевича та О. Потебні; вплив на розвиток філософії України німецької класичної філософії; розвиток філософських ідей представниками української літератури в другій половині XIX — на початку XX ст.; характерні особливості філософії в Ук­раїні після 1917 р.; філософія української діаспори як органіч­на частина української культури.

Ключові терміни: українська ментальність; редукція філо­софського знання, онтологічна і гносеологічна проблематика, самодостатня підстава, агіографія, моральний ідеал, соціальне примирення, національне визволення, гуманізм, ренесансний гу­манізм, антропоморфізм, реформація, натурфілософія, «спорід­нена праця», національна ідея, міфологічна свідомість, меха­ністичний матеріалізм.

§ 1. Становлення філософської думки України (XI—XVII ст.)

Становлення філософської думки українського народу відбу­валося в межах духовної культури Київської Русі. Найдавніші із збережених пам'яток писемності Київської Русі, що є дже­релом пізнання історії філософської думки цього періоду, да­туються кінцем X — серединою XI ст.* Завдяки введенню на

* На думку деяких дослідників, наприкінці X ст. була написана і вклю­чена до складу «Повісті минулих літ» «Промова філософа», де лаконічно' відтворюється відповідно до християнського віровчення історія створення сві­ту. В середині XI ст. створюються «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 рр., насичені глибоким філософським вмістом.

Русі християнства Київська Русь прилучається до досягнень сві­тової культури. Інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією да­ють змогу використовувати здобутки античної, візантійської фі­лософії як джерело розвитку філософської думки. Разом з цим засвоєння ідей світової філософської думки відбувалося на грунті вітчизняної культури, яка спиралась на давні традиційні світоглядні уявлення східних слов'ян. У результаті взаємодії двох чинників — світової інтелектуальної традиції, що грунтува­лася на ідеях давньогрецьких мислителів, суттєво переосмисле­них у візантійській християнській філософії, і вітчизняної куль­тури, яка увібрала суттєве відображення міфологічних уявлень східних слов'ян,— складається оригінальна традиція української філософської думки, яка, починаючи з X—XI ст., впродовж ві­ків визначає специфіку філософського мислення українського

народу.

У межах культури Київської Русі склався тип мислення, не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування. Якщо в західноєвропейській культурі здебіль­шого реалізується «платонівсько-арістотелівська» лінія філосо­фії, яка відповідно до канонів наукового мислення прагне до істи­ни, незалежної від людини і людства, то в нашій культурі пере­важною є «александрійсько-біблійна» лінія, орієнтована на від­криття не так знеособленої істини, як правди, що осягається як _;.. драма людського життя. Усвідомлення недостатності, неповноти Н абстрактно-спекулятивного, замкненого на собі філософського!;1 умозору — досить типова риса української ментальності. Внаслі- "*■ док цього в історії української культури логікотехнологічна фі­лософська ерудиція, вишуканий «гносеологізм», категоріальна системотворчість не пустили глибокого коріння. Тут формується своєрідний тип філософствування, що відрізняється суб'єктом пі­знання. «Любомудр»-філософ виступає тут як цілісний суб'єкт. Він мислить себе як факт всередині буття. Не обмежуючись ос­мисленням всезагального як об'єктивно-безособової дійсності, він переживає його як власну долю. До філософських висновків він дійшов через пошук особистого сенсу життя. Саме тому в українській культурі формується філософія, домінантна тен­денція якої полягала в орієнтації на екзистенціально-антропо­логічні аспекти знання..З давніх-давен філософія зосереджуєть­ся на обговоренні проблем людини та людської історії.>Відпо­відно до цього складається розуміння філософії і філософа. Фі­лософом вважається той, хто, спираючись на книжкові знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а разом з цим перетворив цю істину на орієнтир у власному житті. Філо­софію розуміли не лише як теоретизування, а й як практичну мораль.

Такому розумінню філософії відповідають визначення її. Се­ред найпоширеніших з них — перше в слов'янській літературі ви­значення філософії, що його містило популярне на Русі «Про-странне житіє Константина — Кирила Філософа», складене бол­гарським мислителем Климентом Охридським. Філософія визна­чалась як «знання божиїх та людських речей, що навчає як лю­дина може прийти до Бога, як ділами своїми наблизитися за образом і подобою до творця свого» '.

На основі такого розуміння філософії в киево-руській куль­турі розробляється онтологічна, гносеологічна проблематика, обґрунтовується розуміння сутності людини, сенсу людського буття, погляд на закономірності історичного розвитку.

Характер розв'язання онтологічних і натурфілософських проблем у києво-руській культурі зумовлюється, зрештою, при­таманним людині того часу уявленням про світ, в єдності з яким вона усвідомлює сенс власного буття. В основі його властиве християнському світобаченню подвоєння картини світу — на світ наявний і світ бажаний, що перебуває за межами наявного. Світ бажаного є Божественним, трансцендентним щодо людини і при­роди, а це веде до суттєвої зміни (порівняно з міфологічними уявленнями) онтологічного статусу природи. Створена з нічого природа позбавляється самодостатньої цінності. Погляд людини спрямовується через природу до трансцендентного, понадпри-родного начала. На цьому грунті в києво-руській думці певне місце посідає негативне ставлення до природного, «тварного» світу. Відображенням його є властиве, зокрема, монастирській літературі протиставлення світу земного (як світу, де панує зло) світові Божому. «Никакоже пещися о плотнйм», «не имьти на-дежа от земних никоея»² — в цьому вбачали сенс життєвого подвигу засновника Києво-Печерського монастиря св. Феодосія автори «Житія» його. Проте переважала інша тенденція. Спи­раючись на переосмислену в патристиці неоплатонівську ідею «кеносису» (сходження потустороннього в посюстороннє), вона обґрунтовує причетність світу земного до світу Божого. Світ земний зображується не як осереддя «зла», «гріха», що проти­стоїть ідеальному, творящому й абсолютно доброму началу, а як співпричетний до добра, що з'єднує світ цей з його творцем. Звідси притаманне численним пам'яткам давньоукраїнської культури захоплення різноманітністю світу, прекрасного в своїй гармонії, який є гідним всемогутності й досконалості творця його. Такий настрій проймає «Повчання» Володимира Монома-ха, він притаманний широко відомому на Русі «Шестодневу»

¹ Охридски Климент. Сьбрани січинения.— София, 1979.— Ч. 3.— С. 91.

² Києво-Печерський Патерик — К., 1930.— С. 38, 63. Йоана, екзарха Болгарського. В межах цієї тенденції певний розвиток одержують натурфілософські ідеї як грунт, де заро­джуються паростки наукового способу пошуку знань про при­роду. Знання про будову Всесвіту містили вже згаданий «Шес-тоднев» Йоана, екзарха Болгарського, «Ізборник Святослава 1073 р.», збірки «Пчела» тощо. В межах цієї продуктивної тен­денції певного розвитку набувають вітчизняна географія, ціка­вою пам'яткою якої є «Ходіння» Ігумена Даниїла, яке містить опис подорожі, здійсненої автором до Палестини (XII ст.); ма­тематика, що відображено, зокрема, в творчості визначного представника цієї науки Кирика (XII ст.); зачатки фізіології, біології, які містили поширені на Русі збірки «Фізіологи», «Шестоднев», «Палея» тощо.

Досить помітне місце в системі філософсько-світоглядних уявлень діячів Київської Русі посідає гносеологічна проблема­тика. Яскравим виявом теоретико-пізнавальних орієнтацій у культурі Київської Русі є, зокрема, властиве їй розуміння ролі книги, писаного слова, книжного вчення в житті людини. «Книжність» осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. Оспівуванню «книжного знання» присвя­чено багато місць у «Повісті минулих літ». Вона є централь­ною в спеціальній статті «Слово некоего калугера о четьи книг», що відкриває «Ізборник Святослава 1076 р.» та ін. У «Пролозі» до «Шестоднева» йоана, екзарха Болгарського, книжна муд­рість розглядається як вища цінність, що забезпечує шлях до щастя, протиставляється «негідним» турботам про насичення плодами земними. На думку автора «Моління Даниїла Заточни-ка», припадаючи як бджола до квітів до книжної мудрості, лю­дина збирає «сладость словесную и разум».

Культ слова, зрештою, зумовлювався прагненням віднайти ту опосередковану сутність, яка забезпечувала б комунікацію між світом Божественним і земним, Божественним і людським. Саме така роль і відводиться слову. З одного боку, завдяки сво­їй конкретно-чуттєвій даності слово мислиться як таке, що нале­жить світові земному, а з іншого, є представником, знаком трансцендентного, позачасового, Божого. На цьому грунтується своєрідна гносеологічна позиція, що розглядає пізнання як тлу­мачення істини, проголошеної, але «сокровенної» у Слові.

Сенс пізнавальної діяльності вбачається не в одержанні не­знаних раніше істин. Істина, єдина і всеохоплююча, вважається давно проголошеною і викладеною у «богонатхненних» книгах. Текст, який містить істину,— таємничий і багатозначний. Адже одкровення, згідно з Біблією, є водночас і сокровенням. Тому пошук істини полягає у тлумаченні тексту з тим, щоб пробити­ся крізь товщу таємниць, загадок, символів до прихованого за

Дата добавления: 2014-11-20