Німецька класична філософія. Класична німецька філософія за своїми теоретичними ре­зультатами, впливом на такі домінантні наприкінці XIX і в XX ст

Класична німецька філософія за своїми теоретичними ре­зультатами, впливом на такі домінантні наприкінці XIX і в XX ст. філософські школи, як марксизм, франкфуртська школа соціальних досліджень, французький екзистенціалізм та інціі, стала одним з найвидатніших досягнень евітовбї філософської думки. Вона не тільки зробила великий внесок у розвиток ді­алектики в методології, онтології, гносеології, а й з разючою глибиною досліджувала кардинальні для Світогляду і до.лі людської культури проблеми й співвідношення: «мікрокосмосу»

¹² Гольбах П. Избраннме произведения.— Т. 1.—С. 245^:246. людської особи, особливо його моральної складової, з суспіль-ними-нормами моралі, між ними й пізнавальними здібностями людини (І. Кант); між пізнавальними і вольовими, діяльнісни-ми можливостями людини й суспільства (І. Фіхте); між об'єк­тивними законами історії і діяльністю різних суб'єктів історич­ного процесу — людини, народів, об'єднань їх у різні епохи (Г. Гегель); нарешті, між людиною, взятою в усій своєрідності її природи, І суспільством у перспективі усунення деформуючих їхню сутність релігійних ілюзій (Л. Фейєрбах).

Якщо люди творять свою історію, то чи відповідно до однієї виключно єдиної", і в цьому розумінні фатально неминучої об'­єктивної лінії розвитку, чи сама об'єктивність включає в себе реальну можливість різних шляхів розвитку? В останньому ви­падку діяльність людей — не додаток до однозначних «наказів» законів розвитку суспільства, а рівноправна складова історично­го процесу, оскільки саме за таких умов здійснюється справж­ній вибір. До такого висновку вела логіка розвитку класичної німецької фГдософії, але цей висновок вона не зробила.

І. Кант (1724—1804) пройшов два періоди у своїй творчості: докритичний" і критичний. Для першого характерні матеріалізм і діалектичний підхід до розв'язання проблеми походження Сонячної системи. Другий період — це дослідження ним нового кола проблем на основі критичного аналізу пізнавальних здіб­ностей людини. Єдність нової системи поглядів зумовлюється взаємозв'язком між постановкою і вирішенням таких питань: І. Що я можу знати? 2. Що я повинен робити? 3. На що я можу сподіватися? 4. Що таке людина? Відповідь на перше запитан­ня приводить до вирішення проблеми меж пізнавальних мож­ливостей людини; на друге — з'ясування природи моралі; на третє — сутності релігії. Із перших трьох відповідей як висно­вок, узагальнюючий їх, є відповідь на четверте запитання: яким є місце людини в світі та призначення її?

Здійснене Кантом при вирішенні першого питання обгрунту­вання вірогідності положень і законів математики та природо­знавства, а також розмежування статусу і функцій науки та філософії («метафізики») грунтується на дуалістичному поділі дійсності на два світи — світ речей у собі, які позначають ма­теріальний світ, а також Бога, свободу волі і безсмертя душі, та світ людської" свідомості, яка не має можливості пізнати пер­ший світ. Законність претензій математики і природознавства на науковість Кант виводить із апріорного (від лат. а ргіогі — до досвіду) характеру форм чуттєвого споглядання (простору та часу) і категорій розсудку (субстанйдї, взаємодії, причиннос­ті та ін.). Кінцевим критерієм вірогідності математики і приро­дознавства як наук було визнано можливість створювати від-

повідні їм апріорні синтетичні судження *. Це призвело до іде_: алістичного вчення про те, що простір, час 'і категорії науки у людській свідомості — це не відображення дійсності^ а в своїй основі породження творчої діяльності на основі апр'юрних, до-досвідних і незалежних в цьому розумінні в'ід досвіду потенцій свідомості. Однак, на відміну від Юма, який>не визнавав речі в собі, Кант, маючи на увазі речі в собі у значенні матеріаль­ного світу, вважав їх необхідною передумовою виникнення і нормального розвитку людських знань. Особливості його тео-ретико-пізнавальної позиції показано на схемах.

Речі в собі

як матеріальний світ

Чуттєве споглядання

у формах простору і часу

Розсудок —

розуміння сприйнятого в категоріях причинності⁴ та ін.

1 Розсудок ^ Чуттєве споглядання		Речі в собі
Досвід — сфера наукового знання

Без дії матеріального світу на органи чуттів людини немож­ливе не лише чуттєве споглядання, а й надання смислу остан­ньому в категоріях розсудку (І). Зміст науки як сфери досвіду визначається синтезом діяльності розсудка і чуттєвого спогля­дання **. При цьому з'ясовується пріоритетна роль категорій мислення в пізнавальній активності із створення на.уки, а також те, що речі в собі не мають відношення до детермінації віро­гідності знань (II). Цей факт є одним із вірогідних свідчень того, що в розкритті пізнавального ставлення суб'єкта до об'­єкта Кант (а за ним Фіхте і Гегель) глибоко усвідомлює, на противагу тогочасному матеріалізму, роль дізльнієної сторони свідомості людини, практики в процесі пізнання.

* За Кантом, в математиці, наприклад, це судження «12 = 7+5», в яко­му здійснено синтез понять «12» та «74-5». Не виявивши аналогічних су­джень у філософії («метафізиці»), він розмежовує науку і філософію і надає останній функцію регулятива.

** Кант підкреслював, що відчуття без понять розсудка є сліпими, а по­няття розсудка без відчуттів — пустими. У своєму вченні про протиріччя (антиномії) людського ро­зуму Кант пшодеддював, що останній вступає в суперечність з самим дарою> оскільки доходить таких висновків: у світі існує свобода і водночас усе підкоряється законам природи; світ простий і водночас складний; світ скінченний і водночас нескінченний', ^ ньому вченні він виявив діалектику суперечно­стей у процесі' пізнання. Разом з цим він оцінював антиномії як ілюзії' гюзадосвідного застосування розуму і в зв'язку з цим претендував на те; що йому вдалося «обмежити знання, аби звільнити місце: вГрі*» ¹³. Це положення свідчить не лише про компроміс, з: релігією, а й про заборону на втручання її в спра­ви науки.

У галузі етики К,ант розробляє ідеї не тільки розмежування людської природи на її емпіричний і трансцендентальний (по-ві'йзаний з апріорнйтю) виміри, а й взаємовідносин цих вимірів. Кант обґрунтовує етику автономну, основою якої є апріорні за­кони моралі. Апріорність їх виявляється не лише в тому, що в суш не виводяться як емпіричні узагальнення із спостережень за', реальними (імпіричними вчинками, зокрема детермінованими тілесними імпульсами, бажанням утіхи, успіху. За Кантом, апрі­орні закони моралі похідні від єдиного верховного принципу ка­тегоричного їїкперОтиву; «Дій згідно з такою максимою (прин­ципом поведінки..—Г. 3.), яка водночас може стати загальним законом» ¹⁴. Етика Канта була велетенським кроком уперед в обгрунтува-нні законності вимоги поважати гідність людської осо­би, а ця гідність — вища за будь-яку цінність на землі. «Дій так,— підкреслює-він в іншій формулі категоричного імперати­ву,— щоб ти завжди ставився до людства і в своєму лиці, і в лиці всякого іншого також, як до цілі, і ніколи б не ставився б до; нього лише як до засобу» ¹⁶. Призначення людини — зробити своєю головною, метою досягнення блага на землі, в тому числі нічний мир. Важко переоцінити значення кантівської етики для нашого часу, коли людство переживає важку антропологічну кризу — девальвацію, розпад основних, у тому числі й етичних, принципів Безумовно правий був М. Мамардашвілі, коли писав про «принцип Канта»: «У конструкції світу є особливі «інтелі­гібельні» (розумам осяжні) об'єкти (виміри)... Сила цього прин­ципу в тому, що він указує на умови, за яких кінцева в просторі і часі істота (наприклад,, людина) може осмислено проводити в досвіді акти, пізнання, "моральної дії, оцінки, діставати задово­лення від пошуку тощо. Бо інакше ніщо не мало б смислу — по-

"³ Кант- И. Сечинения; В 6 т,— М., 1969.—Т. З,—С. 95. «Там же:— Т. Сч,.2*-С, П. і» Там же- Т: 4, ч. І.— С, 270,

переду (та позаду) безкінечність. Іншими словами, це означає, що в світі реалізуються умови, за яких указані акти взагалі ма­ють смисл... Тобто припускається, що світ міг би бути і таким, що вони могли б позбавитися сенсу» ^Іб. Історико-філософські на­дбання людства, в тому числі кантівське вчення про мораль і етику, сьогодні серед штормових хвиль скептицизму і релятивіз­му — це ті вогні-маяки, які орієнтують людство рухатися до на­дійних берегів осмисленого, творчого, гідного життя.

І. Г. Фіхте (1762—1814) створив оригінальне суб'єктивно-ідеалістичне вчення, згідно з яким історія — це діалектична й активна взаємодія абсолютного «Я» (самосвідомості людства) та індивідуального «Я» окремої людини: «Діяти! Діяти! — ось для чого ми існуємо» ¹⁷. Людська воля і розум неподільні. За Фіхте, людина — це образ усього людства, а людство — образ окремих людей, реалізація волі яких створює всесвітню історію як перехід із сфери необхідності у царство свободи.

Ф. В. Шеллінг (1775—1854) вніс у розуміння природи ідею розвитку через суперечності. З позицій об'єктивного ідеалізму він намагався показати, як розвиток позбавленої свідомості і водночас духовної природи приводить до виникнення свідомості. На більш зрілому етапі творчості — у філософії тотожності — він відстоював ідею тотожності об'єкта і суб'єкта. Шеллінг слі­дом за Фіхте висунув ряд діалектичних аргументів щодо спів­відношення свободи і необхідності.

Філософське вчення Г.-В.-Ф. Гегеля (1770—1831) —найбільш глибока і багатостороння розробка в німецькій класичній філо­софії діалектичного методу мислення. Гегель створював цей ме­тод у рамках ідеалістичної системи об'єктивного ідеалізму. В ро­зумінні суперечностей між методом і системою криється ключ для оволодіння раціональним змістом гегелівської діалектики. За Гегелем, в основі світу лежить ідеальне начало — Абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються. Ця систе­ма є творцем природи та людського суспільства. Абсолютна ідея розкриває свій діалектичний зміст поетапно: 1) у сфері ло­гічного розвитку понять; 2) через матеріалізацію свого ідеаль­ного змісту в природі; 3) шляхом переходу від чужої для ідеї природи у сферу розвитку духу. Останній є та сама Абсолютна ідея; але збагачена в процесі свого діалектичного розвитку. Дух втілюється не лише в людському духові, свідомості, а й у різних формах взаємин людей.

Як же реалізується механізм діалектичного руху понять, ка-

^ів Мамардашвили М. Как я понимаю философию.— М., 1990.— С. 110—111.

¹⁷ Фихте И. Г. О назначений ученого.— М., 1935.— С, 132.

тегорій у Гегеля? Він являє собою логічний рух понять, кате­горій, таких, наприклад, як якість, кількість і міра:

І — Теза

— Антитеза

Якість

Кількість

ці — Синтез Міра

Буття

Ніщо

Становлення

Для матеріаліста вони є відбиттям об'єктивних сторін дійс­ності, тобто якостей, кількостей, мір об'єктів, процесів світу. Однак, за Регелем, ці категорії — доприродні, досуспільні сут­ності, перед якими в «вихідному пункті» Абсолютної ідеї як попередні розвиваються ще абстрактніші — буття, ніщо, станов­лення. Три ступені розвитку — це тріада, якій поряд з багатим діалектичним змістом притаманна й догматична вимога ідеаліс­тичної системи німецького філософа. З одного боку, в тріадах набула вираження така важлива риса руху понять, як взаємне заперечення і взаємне збагачення мисленого змісту тези й анти­тези. Отже, на рівні синтезу здійснено становлення якісно ново­го етапу діалектичного розвитку, який включає попередні еле­менти як свої. Категорія «зняття» виражає взаємозумовлені в процесі розвитку моменти спадковості і заперечення.

З іншого боку, парадокс розуміння розвитку у Гегеля поля­гає в тому, що згідно з його системою саме на етапі природних процесів відсутнє становлення, оскільки природа не розвиваєть­ся в часі, а лише виявляє свою різноманітність у просторі. Та­ким чином, філософська система Гегеля перетворилася на мета­фізичні кайдани, які не дали змоги його геніальним діалектич­ним ідеям і положенням повною мірою розвернутися й адекват­но виразити все своє багатство.

До останніх належать і закони діалектики. В законі перехо­ду кількості в якість надзвичайно глибоким як у світоглядному, так і в методологічному плані було розкриття й обгрунтування змісту стрибків — якісних переходів у процесі розвитку. У зако­ні єдності та боротьби протилежностей всебічно розкриваються суперечності як джерело саморозвитку явищ, предметів, про­цесів.

У вченні про логіку очевидним компромісом з «консерватив­ною» філософською системою був висновок про те, що проти­лежні сторони протиріччя примиряються. У філософії історії,, поступаючись вимогам філософської системи, в якій іманентно^ було закладено визнання кінцевих, остаточних результатів як-пізнання, так і історії, Гегель фактично не може запобігти вис-

новку: подібно до того як людське пізнання вичерпує себе в пізнанні Абсолютного духу (тобто змісту філософії Гегеля), так само й соціально-політична історія людства завершує себе в су­часній Гегелю Пруській державі.

Однак, не поступаючись принциповими оцінками певних не­доліків філософії Гегеля, слід підкреслити, що було б педантиз­мом не бачити за «будівельними лесами» системи об'єктивну ло­гіку законів і принципів діалектики. Щоб звільнити діалектику Гегеля від кайданів догматизму і ідеалізму, потрібне було тео­ретичне спростування останнього, що й здійснив, правда не оці­нивши значення діалектики, Л. Фейєрбах (1804—1872).

Видатна, й по-своєму не менш складна, ніж Гегель, філософ­ська фігура Л. Фейєрбаха завершує епоху німецької класичної філософії. Це буквально філософська панорама велетнів.

У фокусі філософських досліджень Фейєрбаха була пробле­ма людини. Відповідно до цього він назвав її антропологічною. Фейєрбах ставить такі важливі для кожної людини запитання: що таке життя, щастя, любов, смерть, надія. Вихідний пункт і кінцева мета пошуків відповідей — цілісна, реальна людина. Він піддає критиці гегелівський ідеалізм і схвальне ставлення до релігії як хибний дороговказ для людей на Землі. Ключова для Фейєрбаха категорія «людська природа» об'єднує і приро­ду, і людину. Проте оцінюється вона не як історична, а як вічна. При цьому не береться до уваги, що соціально-історична прак­тика визначає тип людини, тип особи кожної епохи.

Л. Фейєрбах підкреслював, що релігійні ілюзії — це пере­кручене відбиття сутності людини, породжене відсутністю умов для реалізації її. Шлях до подолання релігії, на відміну від ма­теріалістів XVIII ст., він бачив не просто в просвітництві, а в гуманістичному оновленні умов життя л.одини завдяки такому використанню науки і культури, які зробили б людину господа­рем природи, а стосунки людей — колективістськими. Супереч­ності в критиці релігії виявились у тому, що шлях подолання релігії Фейєрбах вбачав у подоланні почуття залежності від зовнішніх природних й соціальних сил, а не самої залежності. Більше того, він запропонував нову релігію, що обожествляє людину, засновану головним чином на ідеї і почутті загальної любові. В цілому він стояв на позиціях ідеалістичного розумін­ня історії.

Дата добавления: 2014-11-20