Філософія Середньовіччя і Відродження

Середньовічна філософія формувалася за умов кастово-ієрархічної структури феодального суспільства. Ця обставина визначила зміст і форму середньовічної філософії. Вона існува­ла переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоре­тична проблематика концентрувалася навколо поняття — міфо-логеми Бога, а любов до мудрості реалізувалася як течія бого­словської думки. Раціональний елемент знання в ній автоматич­но підпорядковувався вірі, а науковий інтерес — релігії. Звідси и функціональне визначення, яке сформулював у Середні віки Фома Аквінський: «Філософія — наймичка богослов'я»! І все ж середньовічну філософію не слід розглядати як прогалину в історії мислення. В цей у всіх відношеннях несприятливий для філософії період у ній крізь теологічну пелену схоластики про- ЗО

свічують традиційні філософеми про першооснови буття, пізнан­ня і людського існування.

(Перша сторона основного питання філософії (онтологічна) є найменш плідною у середньовічному мисленні. Вчення схола­стів про світ будується на послідовній релігійно-ідеалістичній основі. Питання про походження світу вирішується в дусі біб­лейського креаціонізму (від лат. сгеаге — творити): світ створено з нічого, за одним лише вільним волевиявленням Бо­га. І все ж схоластика висунула дві неортодоксальні моделі кос­мосу, які беруть початок в античності і випереджають натурфі­лософію Відродження і Нового часу. Одна з них належить шот­ландському ченцю Іоанну Скоту Еріугені (810—877 рр.), який заперечував християнський креаціоністський міф і протистав­ляв йому теорію, згідно з якою Бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутріціньою потребою своєї природи (книга Еріуге-ни «Про розподіл природи» Паризьким собором 1210 р. була визнана єретичною і засуджена папою Гонорієм II до спален­ня). Інша неортодоксальна космологічна модель (також засу­джена церквою) відстоювала ідею вічності світу, отже, й ідею того, що світ не створений Богом.

Ця ідея бере початок у Аристотеля; в Середні віки її додер­жувався схоласт Сігер Брабантський (XIII ст.), сприйнявши її від арабських мислителів Авіценни і Аверроеса.

Продуктивніше вирішує схоластика другу сторону основного питання філософії, тобто питання гносеології, не пов'язаної без­посередньо з релігійною догматикою християнства. Зрозуміло, гносеологія ще не усвідомлює себе як науку, теоретико-пізна-вальна проблематика розвивається у руслі богословських су­перечок про природу загальних понять, або універсалій (від лат. ипіуегйаіій — спільне; родове). Ці суперечки проходять че­рез усю історію середньовічної філософії і, за висловом Гегеля, «роблять їй велику честь». У трактуванні універсалій виділя­ються дві схоластичні теорії, що взаємно виключають одна од­ну,— реалізм і номіналізм.

Реалізм продовжує «лінію Платона» і, як правило, зливає­ться з церковною ортодоксією (крайній реаліст Ансельм Кен-терберійський активно підтримував доктрину папи Григорія VII про всесвітню християнську монархію). За твердженням реалі­стів, загальні поняття (універсали) існують онтологічно, тобто реально, утворюючи самостійний і безтілесний світ,сутностей. первинних щодо людського мислення й одиничних предметів; загальне,'таким чином, існує до конкретної речі, поза нею, є її причиною, породжує її і визначає значення її в ряду іншихпредметів (наприклад, ідея людини як такої зумовлює буття окремих індивідів).

Номіналізм (від лат. потіпа — ім'я) проводить у середньо­вічній схоластиці «лінію Демокріта», відроджує арістотелівську орієнтацію на'світ одиничних об'єктів. Започатковує номіналіс­тичну традицію в Середні віки французький богослов Росцеллін (XI ст.). За його твердженням, справжніми*? лише речі, що чут­тєво сприймаються, універсали' не мають реального (незалеж­ного від речей) існування; загальні поняття — лише химери, «струси повітря». Сутність будь-якої речі тотожна з індивіду­альним тілесним існуванням. Загальне виникає лише в словес­ному досвіді людини, в мові її. Отже, універсали — не більш як імена речей, їхні назви, а тому будь-яка ідея є словесною, а не онтологічною реальністю. Тим самим номіналізм зводить іде­альне буття загального (наприклад, універсали Бога, святого духа, спокутування та ін.) до фізичної стихії слова або терміна. Звідси інша назва номіналізму — термінізм. Ця позиція в своїй тенденції перетворює систему теологічних поняті) на набір без­змістовних слів, тим самим підриваючи догматичні основи хри­стиянського віровчення.

Крайні форми реалізму і номіналізму здебільшого спрощу­вали гносеологічну проблему, не вирішуючи її. Тому не забари­лися з'явитися їхні компромісні, помірні версії, що відповідають логіці подальшого філософського розвитку. Згідно з поміркова­ним реалізмом Фоми Аквінського (1225—1274), універсалі! існують трояко: до речей (апіе гепі), у розумі Бої а, у речах (іпге) як їх сутнісні смисли і після речей (ройігет) як поняття про них у розумі суб'єкта пізнання. Поміркований номіналізм, або концептуалізм, представлений схоластами НЧром Лбеляром (1079—1142), Дунсом Скотом (1265/66—1308) та Уільямом Оккамом (1285—1349). Цей різновид номіналізму заперечує са­мостійне, поза природою і людиною існування загальності, але й не зводить його до емпіричної даності терміна; він визнає реальність загального як певне цілісне розумове узагальнення індивідуальних речей. Отже, загальне похідно від одиничних речей існує після них як знання про їх спільні або повторювані

ознаки.

Протягом століть схоластика накопичила величезний досвід формально-логічного оперування поняттями, який переріс вузь­кі і змертвілі рамки релігійно-фантастичного змісту. У зв'язку з цим у самій схоластиці назріла потреба в реабілітації приро­ди, деміфологізації християнизованої картини світу. Першим наголосив на цьому англієць Роджер Бекон (XIII ст.), який про­тиставив абстрактним богословським спекуляціям метод мате­матичного виміру і дослідного експериментування (невільного,

однак, магії, астрології й алхімії). У XIII ст. були перекла­дені латинською мовою природничо-наукові і натурфілософські твори Аристотеля. Тим самим до християнської догматики вві­йшов елемент світського, власне філософського знання, який надалі набув неухильної тенденції до відокремлення у незалеж­ну науково-філософську теорію.

Особливу роль у саморуйнуванні схоластичної філософії ві­діграє номіналізм — провісник матеріалізму "Нового "чае^у. Справді, Д. Скот, як і його послідовник У. Оккам, на противйгу диктатурі абстрактних богословських понять висунув й унівсф-салізував принцип індивідуалізації. Наголос на індивідуальному і чуттєво-конкретному, по-перше, пробуджував сумнів у над­чуттєвих і бездоказових істинах богослів'я, готуючи тим самим грунт для виникнення просвітницького і методологічного скеп­тицизму Відродження і Нового часу; по-дрдге, номіналістичний погляд на світ сприяв становленню світського раціоналізму і дослідницької науки. По суті, середньовічні номіналісти — пе.р-ші вчені і природознавці у новоєвропейському значенні слова. Іоанн Бурідан (XIV ст.) заперечував схоластичну натурфіло­софію («фізику якостей») і передбачав принцип інерції в меха­ніці; Нікола Отрекурейський (XIV ст.) першим у Європі від­роджує атомістику Демокріта. Обидва вони, повертаючи при­роді її суверенні права, стверджуючи примат реальності, яка чуттєво сприймається (поодинокого), над розумоосяжним (за­гальним), тим самим проторювали шлях емпіризму і сенсуаліз­му — фундаментальним методологічним принципам новоєвро­пейської науки і матеріалістичної філософії. ' Філософія Відродження (XV—XVI ст.) — це.посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу. У багатьох відношеннях це перехідна розумова епоха із змішаними духовними прагненнями. Така синкретичність корениться у перехідному характері самого істо­ричного періоду. Буржуазні виробничі відносини тут ще не склалися, а умови для появи їх вже закладалися. Перед нами соціальний організм, що виростає, але ще ие ВЧіріс із надр феодальної епохи. Для нього характерні незавершеність соці-ильно-класової структури і невизначеність, аморфність багатьох ідеологічних орієнтацій.

Такою ж незавершеністю й неоднорідністю відзначається" теоретична свідомість епохи Відродження. За своїм змістом во­на є подвійною і суперечливою. У ній поки що відбувається «первісне накопичення» ідей та умонастроїв новоєвропейської філософської класики.

Філософія Відродження переборює схоластику і водночас 'Спадковує безліч характерних ознак її. Епо^у Відродженняпо праву називають часом звільнення думки від оков схолас­тичної мудрості. З виникненням ренесансної культури насампе­ред змінюється методологічна стратегія мислення: схоластичний раціоналізм паступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання; логіка формалістич­ної доказовості витісняється самоочевидністю неуиерсдженої інтуїції; на зміну санкціонованому церквою схилянню перед •Арїстотелем приходить шанування Платона (у середині XV ст. створюється славнозвісна Флорентійська академія, мета якої — вивчення і пропаганда платонівської філософії). Водно­час відбувається докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт із свідоцтва божественної могутності стає предметом дослідницького інтересу, міфологема про творення світу з нічо­го змінюється натурфілософським ученням про безкінечність і несотворимість світу. Філософія природи, яка тільки починала складатися, особливо в особах Джордано Бруно (1548—1600) і Бернардіно Телезіо (1509—1588), у своїх судженнях спирала­ся на велике відкриття теоретичного природознавства того ча­су— геліоцентричну систему світу Міколая Коперника (1473—

1543).

Подібної ж перебудови зазнають погляди на людину і місце її у Всесвіті. Середньовічний теоцентризм витісняється антро­поцентризмом. Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим «відкриття людини» як вільної і необмеже­ної у своїх можливостях істоти. Світське мислення, що саме себе стверджувало, виводило людину із сфери релігійної ком­петенції і перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи. Це переконання набуло про­грамного втілення у «Промові про достоїнство людини» натур­філософа і гуманіста Піко Делла Мірандоли (1463—1494) і в діалозі «Про насолоду» філолога і філософа-епікурейця Лорен-

цо Валли.

Переглядаються також традиційні погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою світських правителів проти папської політики, церковного абсолютизму здійснюються перші спроби ідеологічного і теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічиих санкцій. Найтиповішими у цьому відношенні є політична доктрина Нік-коло Макіавеллі (1469—1527), правова теорія Жана Бодена (Г530—1596), а також соціологічні утопії Томаса Мора (1478— 1535) і Томмазо Кампанелли. (1568—1639).

І все ж філософія Відродження не відходить остаточно від схоластичних стереотипів світорозуміння. Філософські переко­нання кардинала католицької церкви Миколи Казанського (1401—,1464) іноді порівнюють з дволиким Янусом, зверненим

одним боком до схоластики, а другим — до майбутньої філософ­ської класики XVII ст. Це порівняння певною мірою стосує­ться всієї філософії XV—XVI ст., особливо позиції мислителів Відродження щодо теології (християнського монотеїзму). Тео­логію як офіційну католицьку доктрину, що претендувала на істину в останній інстанції, вони беззастережно заперечували, заміняючи її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями. Однак її термінологічний і частково смисловий ін-вентарій (наприклад, поняття Бога) все ще зберігалися. Ця обставина специфічно позначилася на гуманізмі і матеріалізмі Відродження; зробивши їх перехідною стадією до послідовні­ших форм науково-філософського світогляду. Традиційна ідея Бога демонтується в основному у двох напрямах: Бог або роз­чиняється у природі, натуралізується, і вчення про нього наби­рає форми пантеїстичного (від грецькі лот — все, Феод — бог) матеріалізму, або піддається етико-раціоналістичній обробці, і вчення про нього виливається у концепцію християнського гу­манізму Відродження, представленого Еразмом Роттердамським у його християнській антропології. -

Подальше звільнення думки від спадщини середньовіччя бу­ло продовжене новоєвропейською філософською класикою.

Дата добавления: 2014-11-20