Генезис філософського знання

Походження філософії залишається багато в чому загадко­вим: не маючи змоги вивести філософію з її емпіричних пере­думов, учені схиляються до думки, що у своєму походженні вона «звалилася з неба». Перейти від метафоричного пояснення виникнення філософії до логічного перешкоджає унікальність і складність цієї події, а, тим часом, від розв'язання цієї про­блеми залежить істинність наших суджень про філософію як та­ку. Тому для сучасної науки питання про генезис філософії теоретично не менш актуальне, ніж питання про сутність її.

Історично філософія зароджується в результаті збігу декіль­кох сприятливих умов і передумов; якщо такий збіг відсутній (як у цивілізації доколумбової Америки, у Месопотамії та Єгипті), можна говорити лише про можливість, а не про справжнє формування її. Які ж мотиви і обставини покликали філософію до життя?

Насамперед слід визначити психологічні передумови виник­нення філософії. Вже стародавні мислителі замислювались над тим, що ж відбувається із свідомістю, коли вона із передфіло-софського стану трансформується у філософський, і відобрази­ли якісну особливість цього переходу словом «здивування»: філософія, з цієї точки зору, виникає як продукт не розуміючої думки.

«Здивування,— писав Платон,— і є початком філософії» '. У такому ж дусі висловлювався й Арістотель: «В усі часи «зди­вування» спонукає людей філософствувати»². «Здивування», про яке тут йдеться, є ширшим і глибшим, ніж його повсякден­ний смисл, воно означає докорінну переорієнтацію свідомості щодо ставлення її до реальності. Для свідомості, що дивується, звичайнГй зрозумілі речі раптом стають незвичайними й незро­зумілими, з об'єктів простого споглядання вони перетворюють­ся на теоретичну і морально-практичну проблему.

Здивування можна уподібнити відкриттю, яке робить для себе свідомість, обертаючись у колі звичних і загальноприйня­тих поглядів: вона раптом з'ясовує, що всі ці освячені тради­цією погляди (релігійні вірування, міфологія, буденні уявлення) не мають обгрунтування, а тому є помилкою і пересудом.

Дивуючись, свідомість переживає стан, аналогічний пробу­дженню: вона дивиться на свої попередні породження наче збоку, піддає їх аналізові, оцінці, перевірці, отже, і вагається щодо них. Сумнів і є психологічним коренем будь-якої філосо-, фії. При цьому сумнів не слід розуміти як просте заперечення. За своєю функцією сумнів є двоїстим: він передбачає не лише недовіру до традиційних цінностей (функція заперечення), а й 'творення нових цінностей (функція ствердження), адже сумнів-означає роздвоєння, співіснування, зіставлення, протиставлення;думок, а тому немислимий поза вільним критичним вибором: між ними. Таким чином, здивування через сумнів є відкритим у бік ще не пережитого розумового досвіду. Для такої свідо­мості істина вже не є даною в чуттєвому сприйнятті, але й не задана міфологічною легендою; істину слід знайти, адже вона існує як завдання для раціонально-критичного мислення.

Спосіб поведінки думки в момент виникнення філософії на­зивають рефлексією, тобто зусиллям, з яким свідомість спрямовує погляд на себе, відбивається у собі. У рефлексії і закладено специфіку філософської раціональності. Взята як осмислена й методично застосовувана процедура рефлексія є самосвідомістю — найпродуктивнішою і заповідною ха­рактеристикою філософії. Самосвідомість рухає й управляє будь-яким філософсько-теоретичним висловлюванням. З неї ж філософія починається історично. Перший крок її — бачення то-щго, що речі не є такими, якими їх звикли сприймати, оцінювати, що наші знання про світ залежать від того, наскільки ми осяг-

¹ Платон. Тезтет//Соч.: В 3 т.— М., 1970.—Т. 2,—С. 243.

² Аристотель. Метафизика//Соч.; В 4 т.— М., 1976.-—Т, 1.— С. 69.

нули власну сутність. Не випадково майже всім першим філосо­фам Сходу і Заходу приписується вимога, або повчальний ви­слів: «Пізнай самого себе», тобто не суди ні про що і не роби нічого поспіхом і необачно, а задумайся насамперед про те, хто ти сам, якою є твоя природа, на що ти здатен і до чого по­кликаний.

Крім психологічних, існують духовні витоки філософського знання. Серед них два основних—емпіричне знання і міфоло­гія.

Відповідно до цього в науці конкурують дві моделі похо­дження філософії: «гносеогенна», що виводить філософію з до­історичного пізнавального досвіду, і «міфогенна», яка виводить її з традиційної міфології. Обидві ці концепції грунтуються на переконливих припущеннях і доповнюють одна одну. Знання і міф передують філософії, але способи взаємодоповнення їх різ­ні. Емпіричний досвід не перетворюється на філософію автома­тично, їх неможливо пов'язати причинно-наслідковим відношен­ням: емпіричне знання — причина, філософія — наслідок.

Філософія, що зароджується, якщо й припускає переднауко-ве знання, то не інакше як через притаманний їй спосіб бачен­ня, через «здивування», яке принципово невивідне з емпірично­го досвіду. Вже у своєму зародженні філософія висуває і роз­робляє свої постулати окремо або навіть всупереч даним емпі­ричного досвіду, в усякому разі у відносній незалежності від нього. Більше того, сам перехід від емпіричного знання до на­уки здійснюється під впливом філософської рефлексії, що за­роджується, оскільки саме вона сприяє перегляду традиційних основ емпіричного досвіду. Іншими словами, філософія сама перетворюється на фактор, що генерує перетворення передна-укового знання у наукове. Наприклад, нерозвиненість філософ­ської самосвідомості на стародавньому Близькому Сході зумо­вила той факт, що систематичне природознавство існувало там як сакралізована дисципліна, або псевдонаука; водночас у Стародавній Греції первісна числова символіка переросла у дедуктивну математику, пройшовши через релігійно-філософ­ську рефлексію піфагорійців. Отже, філософія народжується з емпіричного знання, не інакше як «дивуючись» йому, і тим са­мим вказує на його обмеженість і спонукає до удосконалення. Інші зв'язки між міфологією і філософією. З першого по­гляду міф. і філософія є принципово різними типами мислення: міф — це доісторична, колективно-несвідома форма світогляду, а філософія, навпаки, вже у своїх перших історичних проявах заявила про себе як про індивідуально-самосвідому любов до мудрості. І все ж філософія, що формувалася, при всій кон­фронтації з традиційною міфологією знаходиться з нею в одно-

му еволюційному ряду і є природним продовженням її. Перші філософські міркування про світ і людину, походження їх і кін­цеві цілі нагадують варіації на міфологічні теми. Це природно, адже філософія зародилася на тому ж стовбурі людського, мислення, що й міфологія, а значить, генезисне взаємодопов-иення їх не лише можливе, а й неминуче. Арістотель, безком­промісний критик міфології, так відзначав спорідненість її із філософією: той, хто полюбляє міфи, є у деякому смислі філо­софом. Заперечуючи міфологію, філософія все ж сприймає від неї досвід, з одного боку, гранично узагальненого осягнення.. світу, а з іншого — ціннісного ставлення до нього. Отже, лю-^:" бов до мудрості не виникає миттєво, а виробляється поступово, ■ походження її — тривалий процес, в якому філософія починає-; ться раніше, ніж закінчується міфологія.

:': Генезисний зв'язок Міфа і Логоса здавався б неправдопо-^: дібним, якби між ними не лежали перехідні ідейні утворення, відмінні як від міфології, так і від філософії, і водночас спо­ріднені з ними. Такими є, наприклад, учення про походження богів у грецьких міфотворців Гесіода і Гомера й умоглядні фан­тазії індійських Упанішад. У цих перехідних формах зафіксо­вано світорозуміння, яке вже не є міфологічним, але ще й не є філософським. Це свого роду міфотворчість, яка філософст­вує, або, навпаки, міфічне філософствування, в якому традицій­ні рамки колективного міфотворення розімкнулися, але поки що не зімкнулися межі безперечного філософського судження. Фі­лософії як такої тут ще немає, та заявка на неї є. Позитивні філософські результати цих перехідних теорій незначні, мислен­ня в них поки що не перейшло від образу до поняття, від по­слідовності міфологічної оповіді до послідовності раціональних висновків. Проте в них уже міститься прабатьківський початок філософії. Без них народження філософської раціональності було б «непояснимою, навіть надприродною подією»³. Саме в них намічається те коло уявлень і світоглядних схем, з якого філософія, що переживала процес становлення, не робила спро­би вийти: вона прагнула-, лише визначити межі цього кола. З цієї точки зору філософське починання Фалеса, якого нази­вають батьком європейської філософії, виглядає не лише за­переченням, а й продовженням розпочатої міфологією справи. Однак і духовні передумови не забезпечують походження філософії, якщо цю подію не супроводжують соціогенні при­чини.

(У еволюції філософії маємо справу не з «чистим» мислен­ням, а з конкретними історичними індивідами, які займаються

Согп\огй Р. М, Ргот Ке1і₈іоп і₀ РЬііозорЬу.-М. У., 1957.-

Р. 3. теоретичною діяльністю. Доісторична родоплемінна спільність не могла надати індивідові такої можливості (це було б збит-• ковим для суспільства). Теоретичне знання виявляється не ра­ніше ніж розумова праця відокремлюється від фізичної. Заро­дження математики Арістотель слушно поставив у залежність від вільного часу для занять нею: «Математичні мистецтва бу­ли створені насамперед у Єгипті, адже там був наданий жерцям час для дозвілля»⁴. Філософія для свого самовизначення та­кож потребувала дозвілля. Професіоналізація філософської діяльності розпочинається із руйнування соціально-економічної структури родового ладу і виникнення держави, яка надає ін­дивідові мінімум господарської і громадянської свобод як не­обхідних умов для його духовного, в тому числі теоретичного, самовизначення. У різних регіонах цей процес відбувався по-різному. В Єгипті і Вавилоні філософія, не завершивши циклу свого становлення, зупинилася на стадії передфілософії. Цьому сприяли дві вирішальні обставини: по-перше, давньосхідна державність (деспотія) узурпувала владу над первісію-родовим соціумом, у результаті чого відбулася консервація як общинно­го устрою, так і нерозривно пов'язаних з ним традиційних мі­фологічних структур мислення; по-друге, монополія жерців на знання перешкоджала розвиткові позакультової думки, вира­женням якої могла бути лише філософія. Становлення філосо­фії, її предметне і методологічне самовизначення відбувалися лише в Індії, Китаї і Греції (у період, який визначається як «осьовий час» з епіцентром у середині І тисячоліття до н. є.).

Дата добавления: 2014-11-20