Іякі помітно активізували розвиток філософської думки в Украї­ні в 20-і роки. На жаль, його спадщина майже не відома не

| лише широкому колу читачів, а й спеціалістам. Питання історії філософії розглядалися у працях академіка О. М. Плярова.

|ТТершою самостійною науково-філософською установою в академії був Інститут філософії і природознавства (створенийу 1931 р.). З 1933 р. він став називатися Інститутом філософії (існував до 1936 р.) і входив до ВУАМЛІН. Однак жорстокі репресії, що набули свого апогею у другій половині 30-х ро­ків, завдали непоправної шкоди розвиткові української філо­софської думки. Трагічно склалася доля багатьох вітчизняних філософів, які загинули в сталінських гулагах. Були репресо­вані не лише провідні вчені, а й майже весь склад фахівців у галузі філософії, включаючи й аспірантів. Доведений до абсур­ду принцип партійності довгі роки спрямовував розвиток су­спільних наук, особливо філософії, в русло апологетичної функ­ції, тобто захисту і виправдання існуючої соціальної дійсності. Філософія перетворилася на служницю політики. Апологетика чергових рішень з'їздів та пленумів партії стала головним зав­данням філософії. Наслідком цього було різке зниження теоре­тичного рівня філософських досліджень в Україні в ЗО— 50-ті роки.

Проте навіть у цей трагічний для науки та її творців період позитивні процеси у філософському житті України не припиня­лися. У 1944 р. в Київському університеті було створено філо­софський факультет, а наприкінці 1946 р. відновив свою діяль­ність Інститут філософії Академії наук. Вони й стали центрами розвитку філософської думки в Україні у повоєнний період. На філософському факультеті, в Інституті філософії, у вищих навчальних закладах досліджувалися питання логіки, історії зарубіжної та української філософії, актуальні проблеми су­спільного розвитку.

Якісно новий етап у розвитку філософської думки в Україні почався в 60-ті роки. Діяльність «шестидесятників» була ви­кликом тому догматизмові й консерватизмові, що довгі роки -визначали сутність філософських надбань. Пожвавленню філо­софського життя в Україні сприяли як об'єктивні, так і суб'єк­тивні чинники. Пом'якшення політичного клімату наприкінці 50-х — на початку 60-х років сприяло створенню атмосфери творчого пошуку, більш об'єктивного підходу до аналізу склад­них явищ суспільного життя. Інститут філософії очолив тоді відомий філософ П. В. Копнін. Саме навколо нього гуртува­лась та частина українських філософів, яка вже не сприймала догматичного тлумачення проблем життя і науки. П. В. Копнін та його однодумці стверджували не лише нове бачення філо­софської проблематики, а й закликали з нових позицій осмис­лити західноєвропейську філософію, яка в радянській філософ­ській літературі однозначно оцінювалась як реакційна, як галь»:; мо на шляху прогресивного розвитку людства.; і.

У ці роки вперше в Україні здійснено розробку проблем ло­гіки наукового дослідження, теорії пізнання, закономірностей

побудови і розвитку наукової теорії, логіко-гносеологічні про­блеми еврістики, типології форм мислення. Результати цих розробок знайшли відображення в колективних монографіях «Проблеми мислення в сучасній науці» (1964), «Логіка науко­вого дослідження» (1965) та в індивідуальних теоретичних ро­ботах П. В. Копніна «Логічні основи науки» (1968), С. Б. Крим­ського «Генезис форм і законів мислення» (1962) та «Наукове знання і принципи його трансформації» (1974), М. В. Попови­ча «Про філософський аналіз мови» (1966) та «Філософські пи­тання семантики» (1975), П. Ф. Йолана «Системність наукових знань і дійсність» (1967), Є. Є. Леднікова «Проблема конст-руктів в аналізі наукових теорій» (1969).

Вчені республіки успішно, наскільки це було можливо в той час, розробляли філософські проблеми природознавства. Особ­ливо ж плідними були спільні дослідження з вченими інших галузей знання, зокрема кібернетиками, фізиками, біологами. В дослідженнях брали участь такі визначні вчені, як В. Н. Глуш-ков, А. П. Маркевич, І. Г. Підоплічий, К- М. Ситник, Р. В. Ча-говець та ін. На основі цього міжгалузевого синтезу було під­готовлено ряд колективних праць, серед яких відзначимо «Фі­лософські питання сучасної фізики» (1964), «Цілісність в біо­логії» (1968) тощо.

Важливе місце в дослідженнях посідали питання науково-технічного прогресу, філософсько-соціологічні проблеми еколо­гії. Було опубліковано ряд колективних та індивідуальних мо­нографічних праць: «Науково-технічна революція: особистість, діяльність, колектив» (1975), «Сучасна науково-технічна рево­люція і мистецтво» (1975), М. Ф. Тарасенко «Природа, техно­логія, культура: філософсько-світоглядний аналіз» (1985) та ін. Багато уваги приділялося, зокрема, аналізові категоріальної структури світогляду. Помітним явищем стали праці В. І. Шин-карука, А. І. Яценка, В. П. Іванова, В. Г. Табачковського, стрижневою темою яких була проблема співвідношення понять «світогляд» і «філософія».

У 70—80-х роках нового імпульсу набула традиція наукової розробки питань студентської молоді, розвитку творчих її здіб­ностей, художньо-естетичної культури, а отже, діяльності ви- щої.школи взагалі. В Україні вперше почали проводитися ши- рокі соціологічні дослідження, до яких залучалися філософи та соціологи Києва, Харкова, Львова, Одеси. Результати до­сліджень знаходили відображення у колективних працях та індивідуальних монографіях професорів І. М. Попової, В. І. Астахової, В. П. Андрущенка, Є. О. Якуби та ін.

Значна кількість наукових досліджень спрямовувалась на розробку методології застосування в природничих і гуманітар-них науках принципів матеріалістичної діалектики. Вийшла друком серія колективних праць кафедри філософії АН Украї­ни під керівництвом М. О. Парнюка, а також ряд ґрунтовних наукових досліджень Інституту філософії («Матеріалістична ді­алектика і актуальні питання суспільної практики і наукового пізнання» (1973), «Діалектичний матеріалізм — методологічна основа теоретичного природознавства» (1976), «Діалектичний матеріалізм і природознавча картина світу» (1976), «Логіко-філософський аналіз понятійного апарату науки» (1977), «Ме­тодологічні проблеми соціального передбачення» (1977).

Новою постановкою питань, пов'язаних зі сферою націо­нальних відносин, характеризуються 80-і роки. Акценти вчених перемістилися з абстрактного розгляду проблем інтернаціона­лізму на дослідження національної психології взагалі й україн­ської зокрема.

У надто складних умовах фахівцям довелося вивчати істо­рію філософської думки свого народу. В минулому, як відомо, заохочувалися лише критика так званого українського бур­жуазного націоналізму та грубі фальсифікації історії науки і культури України. Та незважаючи на ці обставини, справжні дослідження минувшини України тривали. Найбільш інтенсив­но вони велися в Інституті філософії АН України, на філософ­ських факультетах Київського та Львівського університетів. Плідно працювали в цьому напрямі і філософи Ужгорода, Дні­пропетровська, Харкова та інших міст України. Значне місце відводилося передусім вивченню філософської думки Київської Русі, а також творчості професорів Києво-Могилянської акаде­мії. Зауважимо, що довгий час як у зарубіжній, так і в нашій історіографії панували твердження про схоластичний характер філософських курсів, що читалися в академії. Та завдяки пра­цям В. М. Нічик, В. С. Горського, інших фахівців було показа­но гуманістичну спрямованість та раціоналістичну обумовле­ність творів та лекційних курсів професорсько-викладацького складу Києво-Могилянської академії. Досліджувались як за­гальні закономірності, так і специфічні особливості зароджен­ня та поширення в Україні ідей гуманізму і реформації. Поча­ли з'являтися праці, в яких глибоко аналізувалася творчість одного з найвидатніших представників українського гуманізму С. Оріховського. Зусиллями українських вчених було підготов­лено та здійснено видання трьохтомного зібрання творів Ф. Прокоповича.

Зайняла нарешті своє особливе місце в дослідженнях й спадщина Г. С. Сковороди. Поряд з виданням творів філосо­фа у двох томах з'явилося чимало робіт, в яких розглядалися різні аспекти творчості великого українського мислителя, роби-

лися спроби нового прочитання окремих його праць. Можливо вперше за багато років ці нові дослідження відзначалися не­звичайною особливістю — позбавленістю ідеологічних і полі­тичних оцінок творчості Сковороди.

Плідно працювали українські філософи і в галузі світової філософії, аналізуючи, зокрема, західноєвропейську філософію XVII—XIX ст., а згодом і філософію XX ст. Це праці В. І. Шин-карука, І. В. Бичка, Г. А. Заїченка, Ю. В. Кушакова, Є. При-чипія, А. Т. Гордієнка та інших.,

Важливі теоретичні проблеми ставляться також на сторін­ках журналу «Філософська та соціологічна думка», де система­тично виступали провідні філософи України. Журнал став справжнім центром, що акумулював і генерував нові філософ­ські ідеї, обґрунтовував передові, нетрадиційні погляди з тих чи інших питань. Українські філософи систематично виступали з доповідями на міжнародних конференціях, світових філософ­ських конгресах. Отже, зримо проглядалася тенденція при­росту наукового знання, плідних ідей, самобутніх підходів у тих філософських розвідках, що були найменше заангажовані ідеологічно і зорієнтовані на передові" філософські традиції сві­тової культури.

За умов творення суверенної Української держави проблеми духовного відродження, практичного формування національної культури виходять на перший план. Природно, що подолання відставання у розвитку філософської культури є найактуальні­шим, бо ж «здатність до філософської саморефлексії є одним з показників життєдіяльності культури. Сутність рефлексії поля­гає в тотальній конструктивній критиці, взірець якої дав Кант і яка є запорукою безперервного оновлення та прогресу... Тому важко переоцінити значення для української культури реорга­нізації системи філософської освіти й створення всіх умов для проведення фундаментальних досліджень, а головне,— умов для вільного мислення» ¹⁵.

Дата добавления: 2014-11-20