Трудового права

Нормативно-правові акти судової влади як джерело

Локальні правові норми

Локальна правова норма – це загальнообов’язкові правила поведінки, які прийняті в установленому законодавством порядку як підзаконні нормативні акти

підприємства, установи, організації (нормативний наказ, інструкція адміністрації, статут, положення, правила внутрішнього розпорядку та ін.), що діють лише в межах даного підприємства, установи, організації, комерційної організації, кооперативу тощо.

Основне призначення локальних нормативних актів – конкретизувати положення закону стосовно умов діяльності відповідного колективу, не виходячи за рамки закону і не обмежуючи ініціативу виконавців, які діють у межах закону, їх ще називають корпоративними нормативними актами.

Нормотворчість підприємств, установ, організацій спрямована на розвиток норм трудового права, які поширюють свою дію лише на відносини одного підприємства, установи або організації, де їх прийнято. Правотворчість трудових колективів виступає, як правило, у вигляді нормативних угод, що містять обов'язкові до виконання правові розпорядження.

Для того щоб здійснювалась локальна нормотворчість, необхідні дві умови:

по-перше, норми є локальними і набувають чинності лише за умови, що вони прийняті у порядку, попередньо визначеному централізованим регулюванням;

по-друге, локальна нормотворчість можлива за наявності загальної норми, що надає певним суб'єктам право займатись нормотворчістю.

До локальних документів на підприємствах, в установах, організаціях відноситься: колективний договір; правила внутрішнього трудового розпорядку; посадові інструкції, система оплати праці.

Таким чином, локальна норма в трудовому праві України — правило загальнообов'язкової поведінки, що попередньо санкціоноване державою і прийняте у встановленому законом порядку безпосередньо на підприємстві, в установі, організації, діє в його межах.

Вирішення трудових спорів в судовому порядку дає можливість здійснювати контроль за правильністю застосування законодавства про працю та узагальнювати практику вирішення таких спорів. Суди закладають основи правових норм, насамперед у вигляді юридичних актів(рішень) судових органів. До них передусім належать рішення Конституційного Суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру і спричиняти юридичні наслідки загального значення. Конституційний Суд здійснює офіційне тлумачення закону, у результаті якого не лише скасовуються окремі його положення, але й встановлюються нові нормативні положення. Внаслідок цього Конституційний Суд перетворюється на суб'єкта законодавчої діяльності.

Згідно з тлумаченням Конституційного Суду України від 9 липня 1998 г. у справі за конституційним поданням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. 3 ст. 21 КЗпП України щодо терміна «законодавство» Конституційний Суд ухвалив: термін законодавство включає закони, міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою, а також постанови Верховної Ради, укази Президента, декрети і постанови Кабінету Міністрів, прийняті у межах їх повноважень і відповідно до Конституції і законів України.

У діяльності Пленуму Верховного Суду також убачаються своєрідні «законодавчі повноваження». Його постанови кваліфікуються як нормативні акти.

Відповідно до ст. 32 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010р. Вищий спеціалізований суд надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу. Пленум вищого спеціалізованого суду узагальнює практику застосування норм матеріального і процесуального права з метою забезпечення однакового їх застосування при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції (ст. 36 Закону).

Таким чином, керівні роз'яснення Пленуму Вищих спеціалізованих судів України носять загальний характер, розраховані на багаторазове застосування, що характерно саме для джерел права. Деталізація правових норм, яка міститься в керівних роз'ясненнях Пленуму Суду, сприяє створенню нових правоположень не лише правозастосовного, але й нормативного характеру.

Але ці роз'яснення не підміняють закону, не змінюють його суті, а носять допоміжний характер. Видання таких роз'яснень не наділяє судовий орган країни правотворчими функціями і не підміняє правотворчого органу.

Тлумачення норм законодавчого акту, що здійснюється Пленумом, адресовано не тільки судовим органам. Власники підприємств, установ, організацій і уповноважені ними органи, професійні спілки, робітники і службовці при вирішенні спірних питань, що випливають із трудових відносин, також звертаються до цих роз'яснень, з тим щоб усвідомити, як з точки зору Вищих спеціалізованих судів України буде розцінено їх дії судом, що розглядає конкретну трудову справу.

Керівні роз'яснення Пленуму забезпечені достатнім механізмом для їх виконання. Ігнорування цих роз'яснень може викликати скасування або зміну судового рішення, яке винесене всупереч роз'ясненню. Тому можна зробити висновок, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, котрі містять тлумачення закону вищим судовим органом держави, даються ним у рамках його повноважень, мають правову силу, стають обов'язковими для виконання всіма учасниками судочинства і є джерелом трудового права.

Наприклад, судовими органами прийняті такі нормативно-правові акти:

- Про практику застосування судами законодавства про оплату праці: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13.

- Про практику розгляду судами корпоративних спорів: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 13.

- Про практику розгляду судами трудових спорів: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9.

- Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14.

- Рішення Конституційного Суду України № 12–рп/98 від 9 липня 1998 року у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну "законодавство").[4]

- Рішення Конституційного Суду України № 19–рп від 01.12.2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України “Про статус суддів” (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу).

- Рішення Конституційного Суду України № 2–рп від 29.01.2008 у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності” та конституційним поданням 89 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень пункту 2 частини другої статті 90 Конституції України, статті 5 Закону України “Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності” (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення).

- Рішення Конституційного Суду України № 9–рп/2009 від 28.04.2009 у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпункту 13 пункту 4 розділу I Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення" (справа про допомогу по безробіттю звільненим за угодою сторін).

Дата добавления: 2014-11-20