Працівник як суб'єкт трудових правовідносин

Правосубєктність учасників трудових правовідносин

Правосуб'єктність - це передбачена нормами права здатність виступати учасником правовідносин. Це складна юридична властивість, яка містить два елементи -- правоздатність і дієздатність.[6]

Дієздатність —це здатність особи своїми діями набувати і реалізовувати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Вона вміщує в собі угодоздатність і деліктоздатність. Угодоздатність — здатність особи укладати угоди. Деліктоздатність — здатність особи нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення.

Суб'єктивні трудові права й обов'язки працівників як елемент змісту правового статусу безпосередньо випливають із закону та підзаконних нормативних актів і становлять основу правового статусу суб'єкта трудового права.

Згідно з трудовим правом, громадянин володіє єдиною трудовою правосуб’єктністю і деліктоздатністю — тобто може набувати трудові права і обов'язки, нести відповідальність за трудові правопорушення (з досягненням 16-річного віку, а в окремих, передбачених законом випадках, - з 15-річного і 14-річного віку. Саме з такого віку трудова правосуб’єктність має в своїй основі визначену трудовим законодавством здатність особи мати і реалізовувати трудові права й обов'язки, а також нести відповідальність за трудові правопорушення.

Правоздатність і дієздатність юридичних осіб настає одночасно — з моменту її державної реєстрації. Припиняється правоздатність і дієздатність юридичних осіб також одночасно — з моменту припинення діяльності юридичної особи. Способами припинення діяльності юридичної особи може бути її юридична ліквідація або реорганізація (поділ, злиття або приєднання).

Отже, зміст правового статусу суб'єктів трудового права характеризується такими чинниками, як:

1) наявність трудової правосуб’єктності;

2) законодавчим закріпленням суб'єктивних прав і обов'язків;

3) встановленням гарантій забезпечення прав і обов'язків;

4) визначенням відповідальності в разі невиконання трудових обов'язків.

Як сторони трудових правовідносин до суб'єктів трудового права загалом відносяться наймані працівники і роботодавці, за умови наділення їх трудовою правосуб'єктністю, завдяки якій вони можуть виступати носіями певних трудових прав і обов'язків.

Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці, вільно обирати вид трудової діяльності чи професію.

Відповідно до ст. 1 Закону "Про зайнятість населення», в редакції від 01.10.2011р., громадяни України вільно обирають види діяльності, які не заборонені законодавством, у тому числі і не пов’язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей.

Примушування до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавством України. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності.

В Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:

· працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном, у фізичних осіб;

· громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві, а також члени особистих селянських господарств, діяльність яких здійснюється відповідно до Закону України “Про особисте селянське господарство”в редакції від 25.12.2008р;

· обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об’єднаннях;

· які проходять службу в Збройних Силах України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України, альтернативну (невійськову) службу;

· які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

· працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

З моменту підписання трудового договору і початку виконання трудових обов'язків фізична особа стає працівником. Права і обов'язки працівника закріплюються в трудовому договорі з роботодавцем.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

В КЗпП не розкривається поняття «найманий працівник», яке сьогодні застосовується у законах і підзаконних нормативно-правових актах. В законі України «Про зайнятість населення» вказується, що це громадяни «працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном, у фізичних осіб» (п «а» ч. 3 ст. 1).

Більш чітке визначення розкривається в ч. 2 ст. 1 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)": «Найманий працівник — фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі та організації, в їх об’єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю».

Наймана праця характеризується такими правовими ознаками:

· є юридично несамостійною, такою, що протікає у рамках певного підприємства (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи);

· виконується не на основі власних коштів працівника, а за рахунок капіталу власника, не на свій страх і підприємницький ризик, а шляхом виконання у роботі вказівок та розпоряджень власника та під гарантовану оплату;

· виконується робота тільки певного виду або певні трудові функції;

· трудовий договір укладається, як правило, на невизначений строк;

· здійснення трудової діяльності відбувається, як правило, у колективі працівників (трудовому колективі);

· виконується протягом встановленого робочого часу певної міри праці;

· у встановлені терміни отримується від роботодавця винагорода за роботу, що виконується;

· забезпечення роботодавцем певних гарантій у встановлених законодавством випадках;

· соціальне страхування працівника роботодавцем.

Трудові права громадян закріплені в Конституції України (ст.ст. 43-46) і Кодексі законів про працю України (ст.2). Це право на працю, належну її оплату, право на всі види відпочинку, на безпечні і здорові умови праці, право на професійну підготовку, матеріальне забезпечення у випадку захворювання чи втрати працездатності і самої роботи. До основних трудових прав належить і право працівників на оплату праці не нижче встановленого державою мінімального розміру. Правове регулювання винагороди за виконану роботу працівником здійснюється нормами права глави VII КЗпП України, Законом України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року в редакції від 19.05.2011р, колективними угодами та колективними договорами.

До обов'язків відноситься вимога працювати чесно і добросовісно, дотримуватись трудової дисципліни, своєчасно і точно виконувати розпорядження роботодавця, дотримуватись технологічної дисципліни і вимог безпеки праці, техніки безпеки і виробничої санітарії, дбайливо ставитись до майна власника підприємства (установи, організації).

Вказані права і обов'язки відносяться до всіх працівників — суб'єктів трудового права. Більш детально вони викладені в Типових і галузевих правилах внутрішнього трудового розпорядку, правилах внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприємства, установи, організації.

Трудова правосуб'єктність громадян, встановлена чинним законодавством про працю, як правило, виникає з моменту досягнення громадянами шістнадцяти років (ст. 188 КЗпП). Це мінімальний вік, з якого допускається прийняття на роботу. Особливі умови прийняття на роботу встановлені для осіб, які досягли п'ятнадцяти років, а також учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю, у вільний від навчання час з моменту досягнення ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, яка його замінює.

У законодавстві передбачено особливості правового статусу працівників залежно від:

· віку,

· статі,

· стану здоров'я,

· рівня освіти, наявності вченого ступеня або вченого звання,

· наявності громадянства,

· родинних зв'язків,

· наявності судимості.

Віковий критерій трудової правосуб'єктності громадян полягає в тому, що неповнолітні, тобто особи, які не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України. Порушення норм права, що встановлюють вікові критерії трудової правосуб'єктності, суперечить інтересам охорони праці неповнолітніх, тому трудові правовідносини з неповнолітніми підлягають припиненню.

Правовий статус неповнолітніх працівників, а такими вони вважаються до досягнення 18-річного віку у цілому прирівнюється до правового статусу повнолітніх працівників, проте є певні обмеження. Зокрема, обов'язковою умовою прийняття на роботу неповнолітнього є його попередній медичний огляд. Другим обмеженням є те, що батьки або особа, що їх замінює, а також державні органи та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, мають право вимагати розірвання трудового договору, у тому числі й строкового, з неповнолітнім працівником, коли продовження його чинності загрожує здоров'ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси. Третім обмеженням є заборона залучення неповнолітніх до робіт із шкідливими, небезпечними і важкими умовами праці, а також до підземних робіт, до роботи у нічний час, надурочних робіт, у вихідні дні, а також забороняється укладати договір про повну матеріальну відповідальність з неповнолітнім працівником. Все це свідчить, що трудова дієздатність неповнолітніх працівників є обмеженою, вона залежить від волевиявлення і дій інших осіб, а тому слід вважати, що трудова дієздатність у повному обсязі виникає з настанням повноліття — досягненням працівником 18-річного віку. В іншому неповнолітні працівники мають низку гарантій — право на скорочений робочий час, скорочення норм виробітку, право на більш тривалу відпустку (31 календарний день) у зручний для них час тощо.

За загальним правилом трудова правосуб'єктність не має граничного вікового обмеження. Більше того, Закон України “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” в редакції від 01.10.2011р. забороняє відмовляти у прийнятті на роботу і звільняти працівника за ініціативою власника з мотивів досягнення пенсійного віку.

Але в окремих випадках законодавство про працю України встановлює граничний вік перебування на посаді. Наприклад, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що суддя звільняється з посади за віком з наступного дня після досягнення ним 65-річного віку.

Відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, особи рядового і молодшого начальницького складу в органах внутрішніх справ перебувають: чоловіки — до 45-річного віку, жінки — до 40-річного віку. При необхідності та за згодою цих осіб, за умови їх придатності до служби, строк служби може бути продовжено їм до п’яти років начальниками, яким надано право призначати на посади рядового і молодшого начальницького складу. Особи середнього, старшого і вищого начальницького складу залежно від присвоєних їм спеціальних звань перебувають на службі в органах внутрішніх справ до такого віку: особи середнього і старшого начальницького складу, за винятком полковників міліції та полковників внутрішньої служби — 45 років; полковники міліції та полковники внутрішньої служби — 50 років; генерал-майори міліції, генерал-майори внутрішньої служби, генерал-лейтенанти, генерал - полковники міліції, генерал-лейтенанти внутрішньої служби — 55 років; генерал-полковники внутрішньої служби — 60 років.

Трудове законодавство передбачає додатково спеціальну систему норм для забезпечення охорони праці жінок, що зумовлюється фізіологічними особливостями жіночого організму, функціями народження і виховання дітей тощо (глава XII КЗпП "Праця жінок").

В законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» вказано, що жінкам і чоловікам забезпечуються рівні права та можливості у працевлаштуванні, просуванні по роботі, підвищенні кваліфікації та перепідготовці. Роботодавець зобов’язаний: створювати умови праці, які дозволяли б жінкам і чоловікам здійснювати трудову діяльність на рівній основі; забезпечувати жінкам і чоловікам можливість суміщати трудову діяльність із сімейними обов’язками; здійснювати рівну оплату праці жінок і чоловіків при однаковій кваліфікації та однакових умовах праці; вживати заходів щодо створення безпечних для життя і здоров’я умов праці; вживати заходів щодо унеможливлення випадків сексуальних домагань. Роботодавцям забороняється в оголошеннях (рекламі) про вакансії пропонувати роботу лише жінкам або лише чоловікам, за винятком специфічної роботи, яка може виконуватися виключно особами певної статі, висувати різні вимоги, даючи перевагу одній із статей, вимагати від осіб, які влаштовуються на роботу, відомості про їхнє особисте життя, плани щодо народження дітей. Роботодавці можуть здійснювати позитивні дії, спрямовані на досягнення збалансованого співвідношення жінок і чоловіків у різних сферах трудової діяльності, а також серед різних категорій працівників.

Законодавством про працю передбачено певні обмеження, спрямовані на охорону здоров'я працівника на виробництві. Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому запропонована робота протипоказана за станом здоров'я.

Для виконання конкретної роботи, що визначається сторонами, працівник повинен мати належний стан здоров'я. Закон не встановлює межі непрацездатності працівника. Маючи певні вади здоров'я, наприклад слабкий слух, зір, нездатність відрізняти кольори тощо, працівник стає нездатним виконувати певні роботи. Але це не виключає його здатності до праці взагалі. Є велика кількість робіт, де суворі вимоги щодо зору, слуху не ставляться. Тому до виконання таких робіт громадянин може приступати і виконувати їх досить успішно. Наявність необхідного стану здоров'я визначається висновком медичного освідчення. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свій кошт організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці, а також на роботах, де є потреба у професійному доборі, наприклад пов'язаних з рухом транспорту, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Ці медичні огляди проводяться з метою визначення придатності працівників до роботи, що їм доручається, і запобігання професійних захворювань. Працівники підприємств харчової промисловості, громадського харчування і торгівлі, водопровідних споруд, лікувально-профілактичних і дитячих закладів, а також деяких інших підприємств проходять зазначені медичні огляди з метою охорони здоров'я населення. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному оглядові, термін і порядок його проведення встановлюються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

Так, у ст. 9 Основ законодавства України про охорону здоров'я, прийнятих Верховною Радою України 19 листопада 1992 р., встановлено обмеження прав громадян, пов'язані зі станом їхнього здоров'я. У ч. 1 передбачено, що на підставах і в порядку, передбачених законами України, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточення, а також з виконанням певних державних функцій.

Кабінет Міністрів України затвердив перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним медичним оглядам, а також Порядок проведення обов’язкових профілактичних медичних оглядів та видачі особистих медичних книжок. До таких працівників відносяться працівники підприємств харчової промисловості, громадського харчування і торгівлі, водопровідних споруд, лікувально-профілактичних закладів, навчальних закладів, крім вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, лазні, сауни, готелів, гуртожитків, закладів культури (театри, цирки, клуби, будинки культури тощо), підприємств та об’єктів водопостачання і каналізації, транспортно-дорожнього комплексу, а також деяких інших підприємств.

Для певних категорій працівників власник зобов'язаний створити пільговий режим праці. Зокрема, особливий характер має правосуб'єктність інвалідів. Згідно з КЗпП у випадках, передбачених законодавством, на власника покладається обов'язок створити пільгові умови праці таким працівникам, встановити скорочений або неповний робочий час організувати навчання, перекваліфікацію та працевлаштування.

Для успішного виконання певної роботи працівник повинен мати професійну підготовку і трудовий досвід. Професійна підготовка набувається шляхом проходження певного курсу навчання у навчальному закладі або на робочому місці. Трудовий досвід визначається потребами конкретного трудового процесу, його умовами, ступенем складності робіт або трудових завдань. Працівник може мати тривалий трудовий стаж, досвід роботи за певною спеціальністю, що свідчить про його професійну підготовку.

В ряді нормативно-правових актів прямо вказується про наявність освіти у працівника. Наприклад, в ЗУ «Про нотаріат» закріплено: нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи у сфері права не менше трьох років, пройшов стажування протягом одного року в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, склав кваліфікаційний іспит, одержав свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 04.05.93 року N 326 "Про Концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку і статистики" розроблено Національний класифікатор України "Класифікатор професій", який затверджено наказом Держспоживстандарту України 28.07.2010 № 327 (вступив в дію 1.11.2010 р.),

а 23 листопада 2011 року прийнято постанову Кабінету Міністрів України №1341 “Про затвердження Національної рамки кваліфікацій”, яка визначає системний і структурований за компетентностями опис кваліфікаційних рівнів.

Національна рамка кваліфікацій призначена для використання органами виконавчої влади, установами та організаціями, що реалізують державну політику у сфері у сфері освіти, зайнятості та соціально – трудових відносин, навчальними закладами, роботодавцями, іншими юридичними і фізичними особами з метою розроблення, ідентифікації, співвіднесення, визначення, планування і розвитку кваліфікацій.

Кваліфікаційний рівень робіт, що виконуються, визначається залежно від вимог до освіти, професійного навчання та практичного досвіду працівників, здатних виконувати відповідні завдання та обов'язки. Професії, пов'язані з виконанням робіт високої кваліфікації, вимагають від особи кваліфікації на рівні молодшого спеціаліста.

Робота - певні завдання та обов'язки, що виконані, виконуються чи повинні бути виконані однією особою.

Кваліфікація - здатність виконувати завдання та обов'язки відповідної роботи.

Класифікація професій поділяється на такі розділи:

1. Законодавці, вищі державні службовці, керівники, менеджери (управлінціі)

Це професії, що пов'язані з:

- визначенням та формуванням державної політики, законодавчим регулюванням;

- вищим державним управлінням;

- правосуддям та прокурорським наглядом;

- керівництвом об'єднаннями підприємств, підприємствами, установами, організаціями та їхніми підрозділами незалежно від форм власності та видів економічної діяльності.

Цей розділ щодо кваліфікації, як ознаки класифікації, є змішаним порівняно з іншими розділами. Розділ охоплює широке коло професій, пов'язаних із здійсненням різноманітних функцій управління та керівництва, які в цілому суттєво відрізняються за своєю складністю та відповідальністю.

Дата добавления: 2014-11-20