Економічні погляди Джеймса Мілля (1773 – 1836) – Англія

За Міллем, у створенні вартості бере участь не тільки праця, а й капітал. Для підтвердження цієї тези він наводить приклад із старим вином, вартість якого зростає без усякої доданої праці, уже тільки один плин часу додає до вина вартості.

Прибуток – це винагорода капіталісту за організацію виробництва, тому істотної різниці між зарплатою і прибутком бути не може. На відміну від Рікардо, капіталіст, за Міллем, це трудівник і безпосередній учасник виробництва, а тому прибуток є законною винагородою за його працю. Тільки земельні власники є паразитичним класом.

Мілль визнає суперечності між прибутком і рентою, тому вимагає високого оподаткування земельних власників.

Теорія капіталу – як і Рікардо, використовує натуралістичний підхід до визначення капіталу – нагромаджений запас „продуктів минулої праці”.

Теорія ренти. Приймає положення Рікардо про рентоутворюючі фактори, вбачаючи в ренті „компенсацію”, яка платиться за користування землею. Але слід враховувати, що залежно від форми використання земельного наділу він може або ж забезпечувати, або ж, навпаки, потребує витрат, які виключають цей дохід.

Теорія грошей. Міль є прихильником кількісної теорії грошей, відповідно до якої збільшення або зменшення кількості грошей впливає на зміну відносних цін товарів. За його словами, за інших рівних умов вартість самих грошей змінюється обернено пропорційно кількості грошей.

Мілль був творцем так званої теорії фонду заробітної плати, згідно з якою розмір заробітної плати робітника визначається і залежить від фонду, що є у капіталіста для оплати праці. Відповідно до цієї теорії заробітна плата кожного робітника залежить від величини фонду, а сам фонд є сумою індивідуальних заробітних плат (тавтологія). Із цієї теорії випливала "безглуздість" економічної боротьби робітничого класу за підвищення заробітної плати, так як вона може нібито підвищитись тільки за умови скорочення самої кількості робітників.

У різних варіантах подібні інтерпретації заробітної плати можна знайти і в сучасних течіях економічної думки.

5. Нассау Вільям Сеніор (1790 – 1864) заперечував теорію трудової вартості і зводив її до ціни, що залежить від попиту і пропозиції. Доповнює субстанцію вартості корисністю. Першим чинником вартості вважає корисність (попит), другим – рівень доступності блага (пропозиція, яка і визначається витратами виробництва). Критикує визначення вартості Смітом і Рікардо, які обмежують фактори вартості лише затратами праці.

Витрати виробництва, під впливом яких формується вартість – прибуток, процент, заробітна плата. Для пояснення природи доходів формулює теорію „утримання”. Праця – це жертва робітника, який витрачає свій час і спокій. Капітал – жертва капіталіста, котрий відмовляється від споживання й перетворення частини свого особистого доходу на капітал. Прибуток, за Сеніором, поділяється на дві частини: перша (процент на позичковий капітал) – винагорода за утримання від споживання, друга (підприємницький доход) – винагорода за працю капіталіста по організації підприємства.

Отже, Сеніор один із перших зрозумів, що багатство суспільства зростає не лише тоді, коли використовується більше живої праці, а й тоді, коли застосовуються більші обсяги капіталу.

Сеніору належить теорія "останньої години ", згідно якої прибуток створюється за останню годину робочого часу. Звідси випливало, що не можна скорочувати робочий день. Ця теорія була створена Сеніором на противагу вимозі манчестерських робітників скоротити 10-годинний робочий день.

· Критичний напрям політичної економії Формування соціалістичних ідей.

1. Критика теорії вільної конкуренції С. Сісмонді.

2. Економічне вчення П. Ж. Прудона.

3. Соціальні утопії пізнього Середньовіччя.

Промисловий переворот кінця ХVІІІ першої половини XIX ст. мав далекосяжні соціально-економічні і політичні наслідки не тільки для робітничого класу, а й для дрібного товаровиробника. Якщо промисловий переворот призвів до погіршення економічного і духовного стану робітників (утворення промислової резервної армії праці, перетворення робітника на простий додаток до машини, заміна праці чоловіків жіночою і дитячою працею), то для дрібного товаровиробника промисловий переворот означав втрату ним конкурентної здатності, пряме його розорення. У Франції цей процес відбувався особливо болюче. В цих умовах і сформувалося економічне вчення проміжних класів – дрібнобуржуазна політекономія.

Ідеологи цього напряму бачили суперечності існуючого способу виробництва, породженні промисловим переворотом і закликали повернутися назад до дрібного товарного виробництва. Вони визнавали прогрес техніки, але тільки такий, який доступний дрібному товарному виробнику і може бути використаний ним.

Родоначальником дрібнобуржуазної критики був французько-швейцарський економіст, історик Сімон-де-Сісмонді (1773 – 1842). Основна праця "Нові начала політекономії" (1819р.). Заперечує визначення предмета й методу політекономії класиками. Предметом політекономії, за Сісмонді, має бути „матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави”. Критикуючи абстрактний метод класиків, Сісмонді ставить у центр своїх досліджень становище людини і наголошує на необхідності вивчення історичного розвитку країни, де ця людина живе.

Розуміє історичний процес як заміну одних суспільних відносин іншими.

Різко критикує капіталізм та вільну конкуренцію – корінь усіляких бід. Вимагає державного втручання в економіку, а не економічної свободи.

Якщо Сміт і Рікардо на перший план висували виробництво, то Сісмонді – споживання.

Є прихильником трудової теорії вартості, використовує її для того, щоб відрізнити трудові доходи від нетрудових, а тому земельну ренту і прибуток оголосив результатом пограбування трудящих.

Центральною місце економічного вчення Сісмонді займає теорія відтворення і криз. Якщо англійські класики політекономії вважали економічний процес серією етапів, рівноваг, а перехід від одного стану до іншого через автоматичне "пристосування", то Сісмонді, навпаки, фіксує увагу на цих переходах, тобто економічних кризах. Метою капіталістичного виробництва Сісмонді вважає споживання, а суперечність між споживанням і виробництвом розглядає як основну суперечність капіталізму, що виявляється в труднощах збуту товарів, у кризах.

Головна причина кризи – невідповідність виробництва і споживання, при цьому на перше місце висуває недостатнє споживання народних мас, робітників. Споживання зменшується, тому що: 1) доходи робітників скорочуються: робітники витісняються машинами. При існуванні безробіття робітників наймають за меншу заробітну плату; 2) капіталісти частину свого доходу не споживають, а нагромаджують (ігнорує виробниче нагромадження). Звідси, частина суспільного продукту не може бути реалізована на внутрішньому ринку. Зовнішні ринки у зв’язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.

Отже, кризи в Сісмонді – результат внутрішніх суперечностей капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно недоспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Крім того, він трактує кризи капіталізму як перманентні, що взагалі унеможливлюють його розвиток (цю ідею взяли на озброєння російські народники). Висновок: Сісмонді виступає за „припинення розвитку капіталізму” і встановлення „загального добробуту” через відновлення дрібного виробника.

Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії „ третіх осіб” – дрібні виробники. Пропонує ввести соціальне забезпечення за рахунок підприємців, встановити мінімальну заробітну плату, бажано робітникам приймати участь у розподілі прибутку підприємства.

Місце Сісмонді в історії економічної науки – сприяв розвитку трьох напрямів: соціалістичному (критика капіталізму); історичному (визначення предмета та методу політекономії); економічної ортодоксії (критика економічного лібералізму). Класична школа у Франції ним завершується.

Дата добавления: 2014-11-20