З. Закони як джерела земельного права України 1 страница

На наступну, після Конституції України, сходинку в ієрархії законів як джерел земельного права слід поставити ЗК України та інші закони, прийняті Верховною Радою України.

Особливістю кодексів як джерел права є те, що вони покли­кані стати інтегруючою і цементуючою основою для розвитку відповідної галузі законодавства. Так, у ст. З ЗК України прямо зазначено, що земельні відносини в Україні регулюються Кон­ституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Кодекс як акт кодифікації відповідного законодавства має включати якомога більше його норм, в ідеалі — всі. Разом із тим, чинний ЗК України є законодавчим актом, в якому кодифіко­вані лише основні, найбільш принципові положення та норми земельного законодавства України. Однак, цей Кодекс не вклю­чає всіх його норм, що робить необхідним прийняття низки інших законодавчих актів з питань регулювання земельних відносин, які розвивають та доповнюють норми ЗК України. Розробники проекту ЗК України орієнтувалися саме на таку техніко-правову модель земельного законодавства України¹. Адже повна кодифікація земельного законодавства в умовах проведення земельної реформи була неможливою. В період ре­формування земельних відносин значна частина норм земельно­го законодавства має тимчасовий характер і розрахована на за­стосування протягом короткого періоду часу через нестабіль­ність цих відносин. Наприклад, під час підготовки ЗК України в нашій країні проходило паювання сільськогосподарських земель із наданням селянам права на земельну частку (пай). Однак зе­мельний пай є тимчасовим явищем, оскільки держава взяла курс на повне виділення всіх земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості), тобто на заміну таких паїв земельними ділянками. Згодом, вже після прийняття ЗК України, був прийнятий Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земель­них ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 5 червня 2003 р., згідно з яким на сьогодні майже 90 % паїв стали земель­ними ділянками. Якщо б порядок виділення земельних паїв був визначений у самому ЗК України, то досить скоро його у цій час­тині довелося б змінювати.

Третяк А. М. Концепція нової редакції проекту Земельного кодексу України // Землевпорядний вісник. — 2000. — № 2. — С. 2-6; Кули-нич П. Ф. Новий Земельний кодекс України: яким йому бути? // Право України. — 2000. — № 10. — С. 57—61. Слід зазначити, що в науці земель­ного права існують й інші підходи до кодифікації земельного законодав­ства нашої країни. Так, В. І. Андрейцев запропонував розробити та прийняти Кодекс законів про землю, в якому були б зосереджені прак­тично всі норми земельного законодавства {Андрейцев В. І. Суверенній Україні — нову «Земельну Конституцію» (Концептуальні підходи до підготовки проекту Кодексу законів України про землю)» // Право України. — 1999. — № 8. — С. 58-65).

Тому обраний у 2001 р. підхід до підготовки проекту ЗК України як форми кодифікації земельного законодавства є ви­правданим. Він означає, що на розвиток, деталізацію та допов­нення норм ЗК в Україні має бути прийнято низку законів, повністю присвячених регулюванню певних видів земельних відносин. Зокрема, згідно з Прикінцевими положеннями ЗК України, Кабінет Міністрів України мав подати на розгляд Верховної Ради України проекти законів про землеустрій, дер­жавний земельний кадастр, оцінку земель, охорону земель, роз­межування земель права державної та комунальної власності, державний земельний (іпотечний) банк, ринок землі, визначення правових засад вилучення земель права приватної власності тощо. Крім того, до раніше прийнятих законодавчих актів мали б бути внесені зміни, що випливають із нового ЗК України.

Значна частина цих законодавчих актів вже прийнята. Саме ці акти найбільше відчули на собі «удар нестабільності» розвит­ку земельних відносин у період проведення довготривалої масштабної земельної реформи. В них вноситимуться зміни, що випливатимуть із завдань регулювання земельних відносин на нових етапах такої реформи. А сам ЗК України як цементуюче ядро земельного законодавства не потребуватиме істотних змін і залишатиметься стабільним протягом тривалого часу, що є дуже важливим для забезпечення якомога більшої стабільності пра­вового регулювання земельних відносин у нашій країні в пе­рехідний період.

Особливість правового статусу ЗК України в системі актів зе­мельного законодавства визначена у ст. 3. В цій статті ЗК України прямо зазначено, що земельні відносини в Україні регу­люються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийня­тими відповідно до них нормативно-правовими актами.

З цієї статті випливає, що норми Кодексу мають вищу юри­дичну силу у порівнянні з нормами інших актів земельного за­конодавства, включаючи й закони. Необхідність надання ЗК України більш високої юридичної сили визнається доктриною земельного права України. Однак законодавство України та практика його реалізації, на жаль, не надають кодексам більш високого правового статусу порівняно з тим, який мають інші закони, що є джерелами права. Отже, якщо законом, прийня­тим після введення в дію чинного ЗК України, передбачена нор­ма права, яка суперечить аналогічній за змістом нормі, що міститься в ЗК України, то застосуванню підлягає норма зазна­ченого закону.

За своєю структурою ЗК України є законодавчим актом, що конкретизує основні засади Конституції України щодо регулю­вання земельних відносин та визначає основні положення інсти­тутів земельного права. ЗК України починається з преамбули та загальних положень. У загальних положеннях визначаються завдання земельного законодавства, коло регульованих цим Ко­дексом земельних відносин тощо. Кодекс регламентує систему прав на землю в Україні, правовий статус суб'єктів таких прав, правовий режим окремих категорій земель, порядок державного управління в галузі раціонального використання й охорони зе­мельних ресурсів, регламентує порядок охорони земельних ділянок та прав на них.

¹ ВВР. — 1996. — №45. — Ст. 238. ² Офіційний вісник України. — 1998. — № 42. — Ст. 1538. ³ Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1431. ⁴ Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1432. ⁵ Офіційний вісник України. — 2003. — № 26. — Ст. 1252. ⁶ Офіційний вісник України. — 2005. — № 4. — Ст. 195.

Поряд із ЗК України, важливими джерелами земельного пра­ва України є спеціалізовані земельні закони, повністю присвя­чені регулюванню певних видів земельних відносин. До них відносять Закон України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р. (діє в редакції від 19 вересня 1996 р.)¹, Закон України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. (діє в редакції від 2 жовтня 2003 р.)², Закон України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р., Закон України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р.³, За­кон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 р.⁴, Закон України «Про по­рядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок влас­никам земельних часток (паїв)» від 5 червня 2003 р.⁵ та Закон України «Про захист конституційних прав громадян на землю» від 11 січня 2005 р.⁶

Важливим джерелом земельного права України є основний екологічний закон країни — Закон України «Про охорону навко­лишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.¹, який визначає основні положення правового регулювання охорони та використання всіх природних ресурсів, включаючи й земельні, а також засади екологічної безпеки країни. Як прямо зазначено у ст. 5 ЗК України, до принципів, на яких базується земельне зако­нодавство України, належить принцип пріоритету вимог еко­логічної безпеки. Це означає, що Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» та інші акти екологіч­ного законодавства у частині регулювання відносин екологічної безпеки є складовою й земельного законодавства України.

До джерел земельного законодавства України належить та­кож Закон України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р.², який визначає правові основи організації, охо­рони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів. У Законі визначений режим територій і об'єктів природно-заповідного фонду (природних і біосферних заповідників, регіо­нальних ландшафтних парків, заказників, пам'ятників природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистец­тва), а також їх охоронних зон. У ньому знайшли відображення питання економічного забезпечення організації й функціонуван­ня природно-заповідного фонду, деталізований порядок відве­дення земельних ділянок для створення й розширення територій і об'єктів природно-заповідного фонду, передбачений режим підвищеної охорони земель природно-заповідного фонду, кон­троль за дотриманням їх режиму, вирішено інші питання.

¹ ВВР. — 1991. — №41. — Ст. 546. ² ВВР. — 1992. — № 34. — Ст. 502. ³ ВВР. — 1994. — № 51. — Ст. 446.

Частково земельні відносини регламентуються й господар­ськими законами України «Про транспорт»³, «Про особисте се­лянське господарство», «Про фермерське господарство» та дея­кими іншими законодавчими актами, які також є джерелами зе­мельного права України.

Одну з ключових ролей у системі джерел земельного права України відіграє новий Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. та введений в дію 1 січня 2004 р.¹ Ця роль чітко ви­значена у ст. 9 Кодексу, згідно з якою його норми підлягають за­стосуванню до регулювання відносин природокористування, а до них належать і земельні відносини, якщо такі відносини не вре­гульовані спеціальним законом. Отже, ЦК України виходить із того, що принаймні частина земельних відносин є за своєю суттю цивільними, а тому можуть повністю чи частково регулюватися нормами цивільного законодавства, якщо вони не врегульовані зе­мельно-правовими актами. До таких відносин належать: 1) відно­сини щодо землі як об'єкта права власності та інших речових прав; 2) відносини щодо обороту землі як об'єкта права приватної власності; 3) зобов'язальні відносини (іпотека земельних ділянок тощо); 4) відносини, об'єктами яких є земельні ділянки, на яких розташовані інші об'єкти нерухомого майна: будівлі, споруди, ба­гаторічні насадження тощо; 5) відносини, які виникають при зав­данні збитків власникам землі та землекористувачам.

Слід зазначити, що згідно зі ст. 91 Конституції України, крім законів, вищим органом державної влади країни приймаються й такі нормативно-правові акти, як постанови.

Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 461.

Постанови Верховної Ради України із земельних питань та­кож є джерелами земельного права. Це постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 р., «Про форми державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею» від 13 березня 1992 р., а також «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання при­родних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 бе­резня 1998 р. Однак питома вага постанов Верховної Ради у си­стемі джерел земельного права України є незначною і має чітку тенденцію до зниження. Якщо у перших двох постановах містяться правові норми прямої дії і регламентують відносини щодо проведення земельної реформи у країні, то дві останні при­свячені затвердженню форм державних актів на землю та ви­значенню програми охорони навколишнього природного середо­вища й важливої його складової — земельних ресурсів. Норми останньої постанови не є нормами прямої дії і можуть бути реалізовані шляхом прийняття інших правових актів. Так, По­становою Верховної Ради від 5 березня 1998 р. визначено, що в Україні необхідно провести оптимізацію структури угідь та фор­мування високопродуктивних, екологічно стійких агроланд-шафтів, для чого розорюваність орних земель необхідно знизити до 50 %, а питому вагу лук, сіножатей і пасовищ збільшити до 17-20 %, лісистість — до 20 %, площу земель природоохоронного фонду довести до середньосвітового рівня (5 %).

4. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права

До підзаконних нормативно-правових актів як джерел зе­мельного права України належать укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств, рішення місцевих державних адмініст­рацій та рішення органів місцевого самоврядування. Підзакон-ними правовими актами як джерелами земельного права є також закони Автономної Республіки Крим.

Серед нормативно-правових актів органів виконавчої влади, які є джерелами земельного права, особливе місце посідають обов'язкові для виконання нормативні укази Президента Украї­ни. Нормативні укази Президента України поділяються на дві групи: звичайні та надзвичайні. До звичайних належать укази, прийняті відповідно до ст. 106 Конституції України. Згідно зі ст. 106 Президент України має право видавати на основі та на ви­конання Конституції і законів України укази, які є обов'язко­вими до виконання на території України. Другу групу складають укази, які були прийняті Президентом України відповідно до п. 4 Перехідних положень Конституції України. Перехідними поло­женнями встановлено, що Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України мав право видавати укази з економічних питань, не врегульованих закона­ми, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Вер­ховної Ради України. Такий указ Президента України вступав в дію, якщо протягом ЗО календарних днів із дня подання законо­проекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не приймала закон або не відхиляла поданий законо­проект, і діяв до набуття чинності законом, прийнятим Верхов­ною Радою України з цих питань.

Відповідно до Конституції України право Президента Украї­ни на видання звичайних указів є постійним, тоді як право вида­вати надзвичайні укази було обмежене періодом з 28 червня 1996 р. по 28 червня 1999 р. До звичайних указів Президента України як джерела земельного права належать укази «Про за­ходи щодо розвитку зрошуваного землеробства в Україні» від З березня 2006 р.¹ та «Про деякі питання організаційно-правового забезпечення формування та регулювання ринку землі та за­хисту прав власників земельних ділянок» від 25 липня 2006 р.²

¹ Урядовий кур'єр. — 2006. — 16 берез. ² Офіційний вісник України. — 2006. — № ЗО. — Ст. 2127.

Однак більшість указів Президента України, прийнятих після набуття чинності новою Конституцією України, є надзви­чайними. На жаль, у чинному законодавстві не визначена юри­дична природа надзвичайних указів, зокрема, в ньому не містяться вказівки щодо можливості прийняття з економічних питань указів, що суперечать законам, прийнятим Верховною Радою України. Аналіз зазначених указів Президента України свідчить про невідповідність їх змісту законам України. Це обу­мовлено тим, що з прийняттям нової Конституції України близь­ко половини статей ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р., яка діяла на той час, втратили чинність через їх невідповідність нормам Конституції України. Так, виданий Президентом України 23 квітня 1997 р. Указ «Про оренду землі» значно роз­ширив, у порівнянні із ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. сферу застосування оренди землі. Цей Указ діяв до 22 жовтня 1998 р., коли набув чинності прийнятий Верховною Радою України Закон «Про оренду землі».

Із прийняттям Президентом України надзвичайних указів з питань регулювання земельних відносин більш прискорено по­чала здійснюватися земельна реформа та формування ринко­вих інститутів у сфері використання земель. Одночасно з цим загострилася проблема внутрішньої узгодженості земельного законодавства як важливої передумови його ефективності. Вирішення цієї проблеми відбулося з прийняттям Верховною Радою України чинного ЗК України та інших законів, якими ре­гулювання земельних відносин приведене у відповідність до Конституції України.

Широке коло питань у сфері використання й охорони земель­них ресурсів регламентують постанови й розпорядження Ка­бінету Міністрів України, який є вищим органом у системі органів державної виконавчої влади. Кабінет Міністрів України приймає нормативно-правові акти в розвиток і на виконання Конституції і законів України, а також указів Президента України. У такий спосіб цими актами регулюються суспільні земельні відносини, що недостатньо врегульовані Законами України. Нерідко Кабінет Міністрів України сам визначає необхідність прийняття конкре­тизуючої чи деталізуючої постанови для усунення прогалин у чинному законодавстві. Прикладом може бути постанова Ка­бінету Міністрів України «Про заходи ефективного використання зрошуваних земель в 1997 році» від 17 травня 1997 р.¹

Однак частіше Кабінет Міністрів України приймає постанови на виконання прямої вказівки, що міститься в законі, постанові Верховної Ради чи указі Президента України. Так, наприклад, згідно зі ст. 126 ЗК України форма державних актів на право влас­ності на землю та на право постійного користування землею вста­новлюється порядок відшкодування Кабінетом Міністрів України. На виконання цього припису ЗК України Кабінет Міністрів прий­няв 2 квітня 2002 р. постанову «Про затвердження форм державно­го акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою», якою за­твердив форми бланків таких державних актів².

¹ Офіційний вісник України. — 1997. — № 21. ² Офіційний вісник України. — 2002. — № 14. — Ст. 753.

Однак слід пам'ятати, що постанови й розпорядження Уряду України повинні відповідати законам, а також указам і розпо­рядженням Президента України, інакше вони не є чинними і не можуть вважатися джерелом земельного права.

Джерелами земельного права є також нормативні акти міністерств та інших центральних органів державної виконав­чої влади, господарського управління та контролю (постанови, накази, інструкції тощо). Головне призначення цих актів — сприяти однаковому та правильному тлумаченню й застосуван­ню чинних нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою, Кабінетом Міністрів та Президентом України. Здійс­нення цього завдання виконується шляхом деталізації більш загальних положень, що містяться в нормах цих нормативно-правових актів.

Нормативно-правові акти приймаються міністерствами та іншими галузевими органами державної виконавчої влади в ме­жах їх компетенції з власної ініціативи чи за дорученням органів вищого рівня. Як правило, названі відомчі розпорядження обов'язкові тільки для підприємств, установ, організацій, що входять до системи конкретного відомства, а також для їх поса­дових осіб. Однак з огляду на спеціальне нормативне розпоря­дження міністерству чи іншому центральному органу виконав­чої влади може бути надано право видавати правові акти, що мають міжвідомчий характер. Наприклад, Постановою Верхов­ної Ради України «Про прискорення земельної реформи та при­ватизацію землі» від 13 березня 1992 р.¹ було встановлено, що нормативні документи та вказівки Державного комітету Украї­ни по земельних ресурсах з питань реформування земельних відносин, що не суперечать законодавству України, є обов'яз­ковими для виконання місцевими органами влади й управління, власниками землі й землекористувачами незалежно від форм власності й відомчої належності.

¹ ВВР. — 1992. — №25. — Ст. 324.

Важливе місце серед міністерств і відомств, що мають право приймати нормативно-правові акти міжвідомчого значення, посідає Державний комітет України по земельних ресурсах

(Держкомзем України), який був знову створений на основі ре­організації Державного агентства земельних ресурсів України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 р.№ 48^і.

Згідно з Положенням про Державний комітет України по зе­мельних ресурсах, затвердженим постановою Кабінету Мініст­рів України від 19 березня 2008 р. № 224², Держкомзем України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів зако­нодавства видає накази, організовує та контролює їх виконання. Нормативно-правові акти Держкомзему підлягають реєстрації в установленому законодавством порядку. У випадках, передба­чених законодавством, рішення Держкомзему України є обо­в'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм влас­ності і громадянами. Отже, нормативно-правові акти Держком­зему України також є джерелами земельного права. Держком­зем України підпорядкований Міністерству охорони навколиш­нього природного середовища України, яке також здійснює нормотворчу діяльність. Відповідно до Положення про це Міністерство, затверджене постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 2 листопада 2006 р.³, Мінприроди є головним (провід­ним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, раціо­нального використання, відтворення й охорони природних ре­сурсів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, екологічної безпеки, заповідної справи, пово­дження з відходами, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезич­ної та картографічної діяльності.

¹ Офіційний вісник України. — 2008. — № 12. — Ст. 304. ² Офіційний вісник України. — 2008. — № 23. — Ст. 698. ³ Офіційний вісник України. — 2006. — № 44. — Ст. 2949.

Накази Мінприроди із зазначених питань, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральни­ми органами державної виконавчої влади, місцевими органами влади і самоврядування, підприємствами, установами і організа­ціями незалежно від форм власності та громадянами. Такі нака­зи Мінприроди України, якщо вони мають нормативний харак­тер і стосуються регулювання земельних відносин, є джерелом земельного права. Прикладом правотворчої діяльності Міністер­ства може бути наказ «Про затвердження Положення про гро­мадських інспекторів з охорони довкілля», затвердженого нака­зом Міністерства екології та природних ресурсів України (попе­редня назва Мінприроди України) від 27 лютого 2002 р. № 88.¹

Слід зазначити, що нормативні акти міністерств, інших цен­тральних органів державної виконавчої влади, органів держав­ного управління й контролю, що стосуються прав, свобод і за­конних інтересів громадян, або ті, що мають міжвідомчий ха­рактер, підлягають обов'язковій державній реєстрації. Така реєстрація здійснюється згідно з Указом Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 3 жовтня 1992 р., а також відповідним Положенням, затвердженим Ка­бінетом Міністрів України від 28 грудня 1992 р.² Державній реєстрації підлягають відомчі нормативні акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), які містять одну чи більше норм, що: а) зачіпають права, свободи й законні інтереси грома­дян; б) мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, органів державного управління й контролю, а також підприємств, установ та організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативний акт.

¹ Офіційний вісник України. — 2002. — № 13. ² ЗП України. — 1993. № 1-2. — Ст. 28.

Залежно від того,- яким органом прийнятий нормативно-пра­вовий акт — центральним чи місцевим — його державну реєстрацію здійснюють або Міністерство юстиції України, або його місцевий орган. Наприклад, затверджену наказом Держав­ного комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 р. Інструкцію про порядок складання, видачі, реєстрації і зберіган­ня державних актів на право приватної власності на землю, пра­во колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тим­часового користування землею (зокрема на умовах оренди) та договорів оренди землі зареєстровано в Міністерстві юстиції України 4 червня 1999 р. за № 354/3647¹.

Зміни й доповнення, внесені в зареєстровані нормативні акти, підлягають державній реєстрації в такому ж порядку, в якому були зареєстровані ці акти.

На відміну від нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, нормативні рішення й розпорядження органів місцевого самоврядування, а також місцевих органів виконавчої влади мають переважно де­талізуючий характер. їх головне завдання полягає в забезпе­ченні конкретизації тих положень, які містяться в актах загаль­ного регулювання. Названі рішення й розпорядження є обов'яз­ковими для виконання як самими органами, що їх прийняли, так і місцевими державними організаціями, усіма розташованими на підвідомчих таким органам територіях підприємствами (об'єд­наннями), установами, організаціями, посадовими особами та громадянами.

Земельні відносини в Україні. Законодавчі акти і нормативні докумен­ти. — 1998. — С. 661-671. Офіційний вісник України. — 2002. — № 10. — Ст. 441.

Слід відзначити, що значну роль у забезпеченні єдиної правозастосовчої практики та зміцненні законності в галузі зе­мельних відносин відіграють керівні роз'яснення Пленумів Вер­ховного, Вищого господарського і Вищого адміністративного судів України. Проте названі судові органи не створюють нові правові норми, а лише тлумачать їх суть. Тому такі роз'яснення не можна вважати джерелами права в загальноприйнятому ро­зумінні. Так, згідно зі ст. 55 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р.² Пленум Верховного Суду України дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової стати­стики. А відповідно до ст. 44 цього Закону пленум вищого спеціалізованого суду дає роз'яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. Такі роз'яснення є обов'яз­ковими для застосування відповідними судами при вирішенні ними земельних спорів, які належать до їх компетенції, вони не породжують нових правових норм та, відповідно, нових джерел права. Наприклад, у Постанові Пленуму Верховного Суду Ук­раїни «Про практику застосування судами земельного законо­давства при розгляді цивільних справ» від 14 квітня 2004 р.¹ за­значено, що узагальнення практики розгляду судами земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів свідчить про те, що вони вирішуються в основному правильно. Водночас у ряді випадків допускаються помилки у визначенні підвідомчості цих спорів; застосуванні норм про вилучення зе­мель і відшкодування заподіяних порушенням земельного зако­нодавства збитків; визначенні порядку використання земельної ділянки громадянами, яким належать жилий будинок, госпо­дарські будівлі та споруди на праві спільної власності, тощо. З метою забезпечення правильного й однакового застосування законодавства при розгляді судами земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів Пленум Верховного Суду України дав роз'яснення щодо правильного застосування норм земельного законодавства при розгляді відповідних спорів.

¹ Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 6. 106  

Обов'язковість роз'яснень цих судових органів обумовлена тим, що в результаті роз'яснення встановлюється точний смисл правових норм відповідних законів і підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють відповідні земельні відносини, що сприяє їх вірному та однозначному застосуванню всіма судови­ми органами. Таким чином, постанови Пленумів Верховного Су­ду, Вищого господарського та Вищого адміністративного судів України хоч і не є джерелами земельного права, однак мають над­звичайно важливе значення для правильного розгляду справ, пов'язаних із застосуванням норм земельного законодавства.

5. Міжнародні договори як джерела земельного права України

Крім нормативно-правових актів національного законодав­ства України, в деяких випадках джерелом земельного законо­давства є міжнародні договори з участю нашої країни. Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є части­ною національного законодавства. А в ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України»¹ зазначено, що укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства України. Більше того, якщо міжна­родним договором України, укладеним у формі закону, встанов­лені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

За період після досягнення незалежності Україною були підписані і ратифіковані Верховною Радою ряд міжнародних до­говорів, які регулюють екологічні відносини у планетарному масштабі, зокрема й відносини щодо охорони земель. До таких договорів належить Конвенція про водно-болотні угіддя, що ма­ють міжнародне значення головним чином як середовище існу­вання водоплавних птахів, яка була підписана 2 лютого 1971 р. у м. Рамсар (Іран) і стала частиною екологічного законодавства України 29 жовтня 1996 р.² Однак слід зазначити, що міжнарод­но-правовими угодами регулюються перш за все екологічні пи­тання, що мають планетарний характер і не можуть ефективно регулюватися лише законодавством однієї чи кількох країн. Тому питома вага міжнародно-правових угод, якими регулю­ються земельні відносини, є незначною.

Дата добавления: 2014-11-20