З. Закони як джерела земельного права України 4 страница

До проголошення незалежності в Україні існувала законодав­ча система СРСР, за якою право власності людини зводилося лише до її права на житло та інші об'єкти споживацького харак­-

теру. Земля, її надра, води і ліси були у виключній власності дер­жави (ст. 11 Конституції УРСР від 20 квітня 1978 p.).

Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. на території України запроваджена дія виключно Кон­ституції та законів України. Це означало, що Конституція і зако­ни СРСР на території України перестали застосовуватися. У зв'язку з цим до Конституції УРСР були внесені певні зміни, приймалися нові закони, які відповідали концепції розвитку держави, передбаченій в Акті про проголошення незалежності України, зокрема переходу до ринкової економіки і розвитку підприємництва. Законом УРСР «Про зміни і доповнення Кон­ституції (Основного Закону) Української PCP» від 24 жовтня 1990 р. була призупинена дія глави 2 «Економічна система», гла­ви 16 «Державний план економічного і соціального розвитку Української PCP» і глави 17 «Державний бюджет Української PCP» до прийняття нової Конституції України.

В Україні деякий час не було чіткого конституційного поло­ження щодо форм права власності, зокрема на землю, правового режиму землі і нерухомого майна, гарантій права приватної власності. Виникла потреба заповнити цей вакуум прийняттям ряду економічних законів, внесенням змін і доповнень до ЦК України, оновленням земельного законодавства.

¹ ВВР УРСР.— 1990. — №34. — Ст. 499.

З серпня 1990 р. був прийнятий Закон УРСР «Про економічну самостійність Української PCP»¹, яким визнавалися різно­манітність і рівноправність різних форм власності, проголошу­вався їх захист державою. Цим Законом було встановлено, що в країні існують державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова) форми власності. 18 грудня 1990 р. був прий­нятий Земельний кодекс УРСР, яким були внесені суттєві зміни до норм про регулювання земельних відносин. Замість права гро­мадян на постійне користування земельними ділянками впро­ваджувалося право довічного успадковуваного володіння. З цьо­го часу суб'єктами права землеволодіння могли були громадяни, які виявили бажання займатися селянським (фермерським) гос­подарством. Тим самим створювалися умови для розвитку виробництва товарної сільськогосподарської продукції на засадах приватного підприємництва. 7 лютого 1991 р. було прийнято За­кон УРСР «Про власність», яким були підтверджені згадані вище форми власності¹, а 7 липня 1992 р. у тексті цього Закону слова «індивідуальна власність» були замінені словами «приватна власність»².

Приватна, колективна і державна форми власності на землю були визнані Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. Вони підтверджувалися ЗК України в редак­ції від 13 березня 1992 р. У зв'язку з прийняттям цього Кодексу інститут права довічно успадковуваного володіння, встановле­ний попередньою редакцією ЗК УРСР, втратив свою чинність.

Законодавче визнання поряд із державною приватної і колективної форм власності на землю створило правове поле та умови для реформування земельних відносин і економіки в цілому, для проведення приватизації державного майна і землі. Окремі питання земельних правовідносин були вирішені в зако­нах України «Про селянське (фермерське) господарство» в ре­дакції від 22 червня 1993 р.³, «Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство» від 14 лютого 1992 р., «Про основи місто­будування» від 16 листопада 1992 р., «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.⁴, «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р.⁵ та інших законах.

Окремі норми цих та інших законів тою чи іншою мірою стосу­ються і питань права власності на землю.

¹ ВВРУРСР. —1991. —№20. —Ст.249. ² ВВР. — 1992. —№38. —Ст. 569. ³ ВВР.— 1993. —№32. —Ст. 341. ⁴ ВВР. —1991. —№41. —Ст. 546. ⁵ ВВР. — 1992. —№38. —Ст. 560.

Конституція України (1996 р.) проголосила землю та інші при­родні ресурси об'єктом права власності Українського народу (ст. 13), а також громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14). По­силаючись на світовий досвід, П. Ф. Куликич поділяє структуру інститутів земельної власності на два основних інститути: публічну власність і приватну власність на землю. Він вважає, що публічна власність охоплює державну і комунальну власність, а приватна — приватну власність фізичних і юридич­них осіб¹.

З огляду на зміст конституційних норм треба виходити з такого.

Відомо, що земля у суспільних відносинах виступає як про­сторовий базис, територія, екологічний ресурс і засіб виробни­цтва. Право власності на землю має значення лише в разі, коли вона використовується як засіб виробництва, виступає об'єктом економічних відносин, товаром, об'єктом купівлі-продажу, тобто об'єктом відносин, що регулюються нормами цивільного й зе­мельного права. Об'єктом таких відносин виступає не земля в аб­страктному її розумінні, а частина земельної території країни, що перебуває у власності держави, а також земельна ділянка чи її частина, яка може бути відмежована від інших земельних ділянок.

Земля як об'єкт надбання Українського народу пов'язана з правом на всю територію, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, з правом територіального верхо­венства народу, від імені якого виступає держава. Конституція України (ст. 13) відображає ставлення Українського народу до землі, як до території, а не об'єкта права приватної власності, ви­значає просторові межі державної влади і закріплює право тери­торіального верховенства народу як вираження політичного панування держави над певною частиною земної кулі.

¹ Кулинич П. Ф. Ефективність правового зебезпечення земельної рефор­ми в Україні // Аграрне законодавство України: проблеми ефектив­ності / За ред. В. І. Семчика. — К: Наукова думка, 1998. — С. 93, 94.

Конституційна норма про землю як об'єкт права власності Українського народу засвідчує існуючий територіальний поділ держави на регіони: Автономна Республіка Крим, райони, об­ласті, міста, селища і села. Кожне з цих адміністративно-тери­торіальних утворень має свою територію, яка відмежовується від території інших територіальних утворень, що створюються в межах регіонів. Наприклад, села — в районах, села, міста і райо­ни — в областях, Автономній Республіці Крим, області і міста — в Україні в цілому. Земля, яка складає основу адміністративно-територіального поділу, має притаманний кожному адміністра­тивно-територіальному утворенню правовий режим, який базу­ється на інших правових засадах, ніж земля, яка використо­вується як об'єкт (базис) будь-якої господарської діяльності, відповідно до цивільного і господарського законодавства.

Така позиція права територіального режиму земель України і відповідних адміністративно-територіальних утворень відтво­рена в Конституції України, у ст. 13 якої записано, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Право територіального верхо­венства Українського народу на землю, право на землю органів державної влади та органів місцевого самоврядування є інститу­том конституційного, державного права, норми якого належать до публічного права.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють не лише політичне управління відповідними тери­торіями, а й господарське управління землями, що належать до державної власності. У системі цих земельних відносин вони здійснюють правомочності власника землі. Саме у сфері госпо­дарських земельних відносин право державної власності на зем­лю є інститутом земельного права, норми якого також належать до публічного права.

Зі змісту статей 13, 14, 41, 116, 142, 143 Конституції України видно, що в ній визначаються такі основні правові позиції відно­син власності в Україні:

1) визнається право власності Українського народу, власність поділяється на державну і комунальну (статті 13,116);

2) стосовно землі і земельних ділянок визнається власність громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14);

3) визнається право приватної власності (ст. 41);

4) визначається право комунальної власності (статті 142,143);

5) до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, областей і районів належить право розпорядження зем­лею спільної власності територіальних громад у межах території Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад (статті 7, 8,10 ЗК України).

2. Поняття та зміст права власності на землю

Власність — це економічна категорія, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу матеріальних благ. Іншими словами — це належність у певному суспільстві матеріальних благ (цінностей) певній фізичній чи юридичній особі або ж дер­жаві чи територіальній громаді. При цьому для однієї особи на­лежні їй матеріальні блага будуть «своїми», а для іншої — «чу­жими». Власність задовольняє потреби людей в матеріальних благах (засобах для існування — в житлі, одязі, їжі, транспорт­них засобах, зброї, знаряддях праці тощо). Відносини влас­ності — це переважно майнові відносини, які складаються між людьми у певному суспільстві щодо конкретних видів майна, предметів, речей, землі і земельних ділянок, а також результатів інтелектуальної власності.

Структура власності розкривається через такі економічні елементи, як володіння, користування і розпорядження.

Володіння — суспільно-економічне ставлення певної особи до наявного у неї майна, панування над ним, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певного майна, як до «свого».

Користування означає виробниче чи особисте споживання за­собів і продуктів виробництва, землі, інших об'єктів природи, ви­користання рухомого чи нерухомого майна для задоволення своїх життєвих потреб. При цьому використання нерухомого майна завжди пов'язане з використанням землі, на якій розта­шована нерухомість.

Для розпорядження характерним буде визначення, вирішен­ня долі майна, землі, інших матеріальних об'єктів, наявність управлінських і розпорядчих аспектів майнових і земельних відносин. Власник вирішує, як вчинити з належними йому май­ном чи земельною ділянкою, як їх набути чи позбутися, яким чи­ном і з якою метою їх використати. За його бажання здійснюється переведення майна, земельної ділянки з одного економічного стану в інший, з однієї категорії в іншу. При цьому власник роз­поряджається своїм майном, земельною ділянкою самостійно, незалежно від волі інших осіб.

Особливістю громадянського суспільства є те, що економічні та інші суспільні відносини між людьми опосередковуються, ре­гулюються правом. Регулюючи відносини власності, право тим самим юридично закріплює можливість і порядок ставлення окремої особи (фізичної чи юридичної) до конкретного майна, конкретних речей, конкретних матеріальних благ, конкретної земельної ділянки. За допомогою правових норм встановлюється зміст правовідносин власності, визначаються права та обов'язки суб'єктів права щодо певних конкретно виражених предметів матеріального світу, конкретної земельної ділянки.

За допомогою цивільно-правових норм встановлюється право власності певної особи, її право володіти, користуватися і розпо­ряджатися певними, конкретно визначеними об'єктами влас­ності. Цивільно-правові норми одночасно встановлюють обов'язок усіх інших осіб не перешкоджати власникові вчиняти правомочності власника щодо майна, яке йому належить на за­конних підставах, утримуватися від посягання на будь-яке май­но, яке їм не належить. Отже, право власності пов'язане з правом на майно певної фізичної чи юридичної особи, держави та тери­торіальної громади як суб'єктів права.

Виходячи з цих позицій, цивілісти в об'єктивному значенні визначають право власності як сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ кон­кретним суб'єктам, зокрема визначають підстави та умови ви­никнення і припинення у них такого права щодо цих благ¹.

У сучасних умовах право власності опосередковується не лише нормами цивільного права, хоч для регулювання відносин власності вони є визначальними. Відносини власності більшою чи меншою мірою регулюються нормами різних галузей права. На думку Б. В. Єрофєєва, норми права, якими регулюються відносини власності, можна поділити на три групи.

¹ Цивільне право: Підручник: У 2 кн. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцо-вої. — К: Юрінком Інтер, 1999. — Кн. 1. — С. 300-301.

До першої групи норм він відносить конституційні правила, земельно-правові, цивільно- та адміністративно-правові норми про підстави виникнення і припинення прав на майно і землю.

До другої — земельно-правові і цивільно-правові норми, яки­ми визначаються правомочності власників.

Третя група правил охоплює норми земельного, цивільного, адміністративного і кримінального права щодо захисту відносин власності¹.

Погоджуючись із такою класифікацією норм, що стосуються права власності на земельну ділянку як специфічний об'єкт пра­ва власності, треба виділити спеціальну групу правил, що нале­жать до земельного, а в окремих випадках — ще й до екологічно­го права, якими визначаються порядок та умови використання власниками земельних ділянок і землі, розподілу земель на різні категорії і встановлення для них спеціального земельно-право­вого режиму, дотримання екологічних правил. Остання група норм є визначальною для віднесення права власності на землю до інституту українського земельного права.

¹ Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — С. 162-163. Сервітут — обмежене право користування за певних умов чужою зем­лею; узуфрукт — право користування чужою земельною ділянкою із одержанням доходів від неї, яке надається власником земельної ділянки певній особі на визначений строк. Наприклад, надання земельної ділянки власником землі у користування іншій особі на період служби власника в армії; емфітевзис — довгострокове, відчужуване і таке, що успадко­вується, право користування чужою землею з метою сільськогосподарсь­кого виробництва. Наприклад, надання земельної ділянки в довгостроко­ву оренду; суперфіцій — право власника земельної ділянки надати зе­мельну ділянку або її частину в користування суперфіціарію — фізичній чи юридичній особі — для будівництва в установленому порядку проми­слових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель безоплатно або за обумовлену плату.

Наведене свідчить, що сукупність норм, якими регулюються відносини власності, зокрема власності на землю, має комплекс­ний характер. З цих позицій право власності на землю охоп­люється нормами більш загального інституту речового права. Проте в земельному, як і в цивільному, праві відносини власності на землю регулюються не лише за допомогою норм інституту права власності, а й за допомогою норм таких інститутів, як пра­во володіння, право земельного сервітуту тощо².

Право власності на землю, як і будь-яке інше право, може роз­глядатися в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право влас­ності на землю в об'єктивному розумінні розглядається як ком­плексний правовий інститут, нормами якого регулюється стати­ка земельних правових відносин, як стан належності земельних ділянок певній особі. Комплексний характер цього інституту по­лягає в тому, що відносини земельної власності регулюються нормами як земельного, так і нормами інших галузей права.

Право власності на землю в суб'єктивному розумінні розгля­дається як сукупність правомочностей (прав та обов'язків) суб'єктів цього права щодо володіння, користування і розпоря­дження належними їм земельними ділянками. Це основний зміст права власності.

Отже, право власності на землю — це врегульовані нормами зе­мельного та інших галузей права суспільні відносини щодо воло­діння, користування і розпорядження земельними ділянками, суб'єктами яких є громадяни та юридичні особи України й іноземних держав і особи без громадянства, територіальні громади і держава.

З позицій теорії земельного права можна зробити висновок, що:

1) право власності на земельну ділянку означає сукупність усіх трьох правомочностей: володіння, користування і розпоря­дження земельною ділянкою;

2) право власності на землю може розглядатися як комплекс­ний інститут земельного та інших галузей права; як правовідно-шення; як правомочність власника і як юридичний факт, що має правоутворююче, правозмінююче і правоприпиняюче значення;

3) на обсяг правомочностей власника впливають особливості земельних ділянок, які перебувають у власності, а також особли­вості правового статусу земельних власників та інші обставини¹.

¹ Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: Новый юрист, 1998. — С.173.

Зміст права власності визначений у ст. 319 ЦК України, відповідно до якої власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він має право вчиня­ти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні правові умови здійснення своїх прав. У статті 78 ЗК України зазначено, що право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися зе­мельними ділянками.

Перелічені правомочності виникають у власника одночасно з набуттям права власності. Правомочності власника щодо майна однаково стосуються і права власності на землю. Конкретні пра­вомочності суб'єктів права власності на землю визначаються ЗК України залежно від форм власності на землю, яка є об'єктом права власності, порядку та умов набуття і припинення права власності, використання земельних ділянок і захисту права власності.

Встановлені законодавством про власність і про землю право­мочності власника щодо володіння, користування і розпоря­дження земельною ділянкою розкривають зміст права власності. Правомочності власника щодо належної йому земельної ділянки здійснюються ним особисто, незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Так, відповідно до ст. 4 ЗК України основним завданням земельного законодавства є створення умов для раціонального використання й охорони зе­мель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і гос­подарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю. ЗК України вста­новлені такі права власників земельних ділянок: самостійно гос­подарювати на землі; продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові наса­дження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; право на відшкодування збитків, передбачених законом; спору­джувати жилі будинки, виробничі та інші споруди. При цьому порушені права власників земельних ділянок підлягають віднов­ленню в порядку, встановленому законом.

Згідно зі ст. 91 ЗК України власник зобов'язаний використо­вувати земельну ділянку відповідно до цільового призначення та умов її надання, дотримуватися правил добросусідства і сервітуту: дозволяти власникам і користувачам земельних діля­нок прохід до доріг загального користування, а також для спо­рудження або ремонту межових знаків та споруд, вживати за­ходів до недопущення можливостей стоку дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів та мінеральних добрив на суміжну земельну ділянку. Він повинен: не порушувати права власників інших земельних ділянок і землекористувачів, зокрема орен­дарів; не чинити перешкод у проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій; не допускати погіршення еко­логічної обстановки на території в результаті своєї господар­ської діяльності тощо.

Зміст права власності на землю розкривається через зміст його структурних елементів: права володіння, користування і розпорядження. На початку цього підрозділу подано економічну характеристику цих елементів. Юридична категорія кожного з них визначається встановленням правовими нормами права реалізації, здійснення всіх елементів власності. Вони розгляда­ються як право володіння, право користування і право розпоря­дження земельною ділянкою.

, Право здійснення кожного з цих окремо взятих елементів може належати також іншим особам — орендарям, наймачам, користувачам та іншим, але за згодою власника — на підставі до­говору оренди земельної ділянки, договору найму нерухомого майна, договору постійного чи тимчасового користування зе­мельною ділянкою. Перелічені й інші особи можуть володіти чи користуватися земельною ділянкою, але вони не мають права розпоряджатися нею в частині відчуження, зміни цільового при­значення, використання всупереч умовам укладеної угоди.

З. Земля як об'єкт права власності

За законодавством колишнього СРСР земля, її надра, ліси і води визнавалися об'єктами права виключної державної влас­ності. Вони не могли належати на праві власності нікому іншому, крім держави — ні окремим громадянам, ні кооперативним чи іншим громадським організаціям.

Виключність права державної власності на землю знаходила свій вияв і в тому, що це право поширювалося на всі землі, в чи­йому б віданні вони не перебували у межах кордонів колишнього СРСР, і держава не допускала можливості існування інших форм власності на землю на своїй території.

Земля як об'єкт права державної власності була вилучена з цивільного обігу. Вона не була товаром, не мала грошової оцінки, а, отже, не враховувалася при обчисленні собівартості виробле­ної на ній продукції. У статутах усіх юридичних осіб земля про­водилася обов'язково позабалансовою статтею, в них вказувало­ся, що землі є об'єктом виключно соціалістичного господарюван­ня. Виключність права державної власності на землю означала, що з правової точки зору в СРСР не могло бути землі «без госпо­даря». Єдиним господарем усіх земель, використовуваних і неви-користовуваних, неосвоєних і незайнятих, була радянська дер­жава. Жодна земельна ділянка як безгосподарна не могла пере­ходити у користування без відома і згоди держави. Ніхто не мав права самовільно зайняти ту чи іншу земельну ділянку на тій підставі, що вона не мала господаря.

Одержати земельну ділянку у користування можна було лише на підставі постанови уповноваженого органу державної влади. Самовільне захоплення землі переслідувалося в кримінальному порядку. Усі землі в межах СРСР становили єдиний державний земельний фонд, єдність якого знаходила свій вияв у єдності ос­новних засад землекористування, в єдності загальних принципів державного землевпорядкування й управління земельним фон­дом, у застосуванні єдиного обліку і реєстрації всіх земель, а та­кож в єдності способів охорони непорушності націоналізації землі.

З прийняттям у 1992 р. нової редакції ЗК України держава пе­рестала бути єдиним, монопольним суб'єктом права власності на землю та інші природні ресурси. Згідно з цим Кодексом земля може бути об'єктом права не лише державної, а й комунальної, колективної і приватної власності. Конституцією 1996 р. була встановлена власність на землю громадян, юридичних осіб і дер­жави (ст. 13), а також територіальних громад (ст. 141). Як об'єкт права ст. 14 Конституції України земля проголошується основ­ним національним багатством, що перебуває під особливою охо­роною держави. Право власності на землю гарантується. Цінність землі як національного багатства полягає в її багато­функціональному призначенні. Земля є насамперед територією держави України, яка відмежовується кордонами від інших дер­жав. Земля є основним об'єктом природи, вона використовується для розташування населених пунктів і будівництва житла, об'єктів промисловості, транспорту, зв'язку, організацій і уста­нов та для інших цілей економічного і соціального призначення. Вона є основним засобом сільськогосподарського призначення. Вона є основним компонентом життя людей, інших живих ор­ганізмів. Через багатоманітність цілей використання землі зако­нодавством України всі землі поділяються на категорії, кожна з яких має своє цільове призначення й особливий правовий режим.

У зв'язку зі встановленням в Україні різних форм власності на землю і поділом земель за цільовим призначенням на кате­горії, землі мають різний правовий режим. Наприклад, землі не всіх категорій, а лише окремих з них можуть бути об'єктами пра­ва приватної власності. Так, об'єктом права приватної власності можуть бути землі сільськогосподарського призначення. У при­ватну власність можуть надаватися і землі запасу, які можуть бути серед земель інших категорій. Зміна форми державної власності на приватну здійснюється в процесі приватизації або на підставі цивільно-правових договорів. У цих випадках відно­сини власності регулюються приватним правом.

Землю як об'єкт права власності належить розглядати з ура­хуванням її категорій і цільового призначення, форм власності, способів використання, тобто з урахуванням правового режиму земельних угідь, земельних ділянок чи їх частин. Правовий ре­жим земель різних категорій як об'єкта права власності розгля­датиметься в наступних розділах.

Професор Н. І. Титова слушно вважає, що при визначенні об' єкта правового регулювання необхідно розмежовувати по­няття «земля» і «землі» (так само, як «вода» і «води»). Земля, на її думку, це відокремлена від природного середовища працею лю­дини частина (маса) речовини, вміщена в якусь місткість. У тако­му вигляді це об'єкт майновий, цивільно-правовий. Під землями як об'єктом земельного права необхідно розуміти саме природ­ний компонент, не вилучений з довкілля, а органічно в нього вплетений, який взаємодіє з водами, лісами та іншими природ­ними ресурсами¹. Таке розуміння земель як об'єкта правового регулювання прийнятне. Проте земля як об'єкт права власності розглядається як природний компонент, обмежений територіа­льно. Об'єктом права власності на практиці виступають земельні угіддя, земельні ділянки чи їх частини, що відмежовані одна від одної відповідною межею.

Земля як єдиний державний земельний фонд або ж землі відповідних категорій можуть розглядатися як об'єкт права дер­жавного суверенітету, тобто як територія держави чи місцевого адміністративного формування, або ж у випадках, коли охорон­но-регулятивні норми спрямовані на охорону земель відповідних категорій. Так, з метою забезпечення цільового і раціонального використання на землях природоохоронного, природно-заповід­ного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного при­значення обмежується діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на якісний стан зе­мель (глава З ЗК України).

В умовах ринкової економіки і товарно-грошових відносин зе­мельна ділянка і побудовані на ній будівлі та споруди розгляда­ються як єдиний об'єкт права власності. У разі переходу права власності на будівлю і споруду (нерухомість) разом із цими об'єктами переходить земельна ділянка у розмірах, визначених договором або передбачених земельним законодавством,- а також право власності чи право користування на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, якщо інше не пере­дбачено договором.

4. Суб'єкти права власності на землю

У земельно-правових відносинах суб'єктами права власності на землю, земельну ділянку чи її частину виступають особи, які можуть бути учасниками не лише земельних, а й цивільних пра-

Титова Н. І. Земля як об'єкт правового регулювання // Право Украї­ни. — 1998. — № 4. — С. 10-11.

вовідносин, враховуючи, що земельні правовідносини виступа­ють як комплексні земельні і цивільні правовідносини. Це пов'язано з тим, що право власності здійснюється шляхом ви­знання землі як об'єкта надбання, відчуження, об'єкта товарного обігу і ринкових відносин, об'єкта речового права.

Конституція України (ст. 13) встановлює, що суб'єктом права власності на землю є Український народ, який здійснює це право через органи державної влади (державна власність), та органи місцевого самоврядування (комунальна власність). Згідно зі ст. 14 Конституції України право власності на землю в Україні набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Визначення Ук­раїнського народу і держави як суб'єктів права власності на зем­лю, від імені яких виступають органи державної влади, свідчить, що держава не ототожнює їх правовий статус, і підкреслює, що в першому випадку (ст. 13) йдеться про суб'єкт права в розумінні визнання Українського народу як суверена, його верховенства права на всі землі, що охоплюються категорією території держа­ви, а також про те, що суб'єктами права інших форм власності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших дер­жав та особи без громадянства. У другому випадку — у ст. 14 Конституції України та ст. 84 ЗК України держава розгля­дається як суб'єкт права на землю, що належить до державної форми власності, яка за правовим режимом із позиції цивільного і земельного права є рівноправною з приватною формою влас­ності і з власністю на землю юридичних осіб, яка гарантується державою. За таких умов земельні відносини регулюються нор­мами публічного права.

Оскільки згідно зі ст. 13 Конституції України право тери­торіального земельного верховенства Українського народу реа­лізується органами державної влади та органами місцевого са­моврядування, то послідовним буде висновок про те, що суб'єктами права державної власності на землю як об'єкта гос­подарювання виступають держава в цілому (державна влас­ність), територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (комунальна власність). До їхньої комунальної спільної влас­ності належить також земля, що перебуває в управлінні район­них і обласних рад (ст. 142 Конституції України). З такою кон­цепцією узгоджуються норми ЗК України, якими визначається компетенція сільських, селищних і міських районного підпоряд­кування та міських рад у галузі регулювання земельних відно­син і розпорядження землею (ст. 12 ЗК України), компетенція районних, обласних рад (статті 8,10,11 ЗК України), Автономної Республіки Крим (ст. 7 ЗК України), а також компетенція державної законодавчої і виконавчої влади України (статті б, 13 ЗК України) у галузі регулювання земельних відносин.

Дата добавления: 2014-11-20