З. Закони як джерела земельного права України 6 страница

Відповідно до земельного законодавства і законодавства про власність публічною власністю на землю виступає державна власність. Згідно з ч. 1 ст. 4 ЗК України 1992 р. у державній влас­ності перебували усі землі України, за винятком земель, переда­них у колективну та приватну власність.

Державна власність на майно розглядалася як загальнодер­жавна і комунальна власність. Землі загальнодержавної влас­ності як різновиду державної власності визначені в ЗК України 1992 р. (статті 4,13, 14). Наявність комунальної власності на зем­лю як різновиду державної власності простежується із порівняння статей 3, 4, 9-15 ЗК України 2001 р., якими визна­чається компетенція місцевих рад і Автономної Республіки Крим щодо розпорядження державними землями, за винятком земель загальнодержавної власності.

У статті 14 Конституції України визнається право власності держави на землю. Згідно зі ст. 116 Конституції Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконав­чої влади здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Стаття 41 Конституції України встанов­лює, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть ко­ристуватися об'єктами права державної власності відповідно до закону.

Конституція України визначає комунальну власність як са­мостійну форму власності, що функціонує поряд із державною власністю, а не в її складі.

Що стосується землі як об'єкта права комунальної власності, то ст. 142 Конституції України визначає, що земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, є матеріальною та фінансовою основою місцевого самовря­дування. Там же зазначається, що територіальні громади сіл, се­лищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти кому­нальної власності. Районні й обласні ради за Конституцією України не визнані самостійними суб'єктами права комунальної власності. Вони здійснюють лише функції управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах.

Наведене дає підстави для висновку, що до комунальної власності належать землі, які передані у власність територіа­льних громад і не є об'єктами державної власності. У ЗК Украї­ни (ст. 83) встановлено, що землі, які належать на праві влас­ності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в ме­жах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких роз­ташовані об'єкти комунальної власності. Згідно із ЗК України до переліку земель комунальної власності, які не можуть пере­даватися у приватну власність, належать: землі загального ко­ристування населених пунктів; землі під залізницями, авто­мобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та істори-ко-культурну цінність; землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ЗК України; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місце­вого самоврядування.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: передачі їм земель державної власності; приму­сового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, ренти, да­рування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; виникнен­ня інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Право державної власності на землю.

У державній власності перебувають усі землі України, за ви­нятком земель, переданих у приватну і комунальну власність.

Певною компетенцією щодо розпорядження державними землями наділено Кабінет Міністрів України. Згідно зі ст. 116 Конституції України він здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Конкретні функції і повноваження щодо управління і розпорядження землями, що відносяться до державної власності, визначені у законі про Кабінет Міністрів України, а також у ст. 13 ЗК України.

Як вищий орган виконавчої влади, Кабінет Міністрів України може делегувати частину своїх повноважень щодо управління державною власністю, зокрема і землями, відповідним цен­тральним органам виконавчої влади — міністерствам і відом­ствам, місцевим державним адміністраціям, а також органам місцевого самоврядування.

Слід застерегти, що законодавчого розподілу земель на дер­жавні і комунальні землі ще не зроблено, розмежування їх між суб'єктами права державної і права комунальної власності ще не здійснюється.

Можна навести перелік земель державної і комунальної влас­ності, які згідно зі ст. 84 ЗК України не можуть передаватися у комунальну власність. До таких належать: землі енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; під водними об'єктами загально­державного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Прези­дента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, держав­них галузевих академій наук.

З часом, разом із розширенням сфери приватизації держав­ного майна, може бути скорочено перелік земель, які не можуть передаватися у колективну і приватну власність.

Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що в Україні використовуються приватна та її різновид — колектив­на (кооперативна, корпоративна) форми власності на землю, відносини з яких регулюються приватним правом. Суб'єктами права приватної власності на землю виступають громадяни України, а суб'єктами права колективної власності на землю — деякі сільськогосподарські юридичні особи, засновані громадя­нами відповідно до ст. 93 ГК України. Використовуються також державна і комунальна форми власності на землю, відносини з яких регулюються публічним правом. Суб'єктами права державної власності на землю виступають органи державної влади в межах, встановлених законодавством України, та юри­дичні особи, а комунальної власності — територіальні громади села, селища, міста, які здійснюють правомочності власника як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

6. Права та обов'язки власників земельних ділянок

ЗК України земельні відносини визначаються як суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження зем­лею. Суб'єктами земельних відносин визнані громадяни, юри­дичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади (ст. 2). Зі змісту ЗК України випливає, що під терміном «громадяни» розуміються громадяни України, грома­дяни іноземних держав та особи без громадянства, а під терміном «юридичні особи» — юридичні особи приватного права та юри­дичні особи публічного права.

Проте не кожний із суб'єктів земельних відносин наділений загальною, а тим більше спеціальною земельною дієздатністю і відповідною земельною правоздатністю. Особливо відчутна відмінність у дієздатності і правоздатності суб'єктів права зе­мель сільськогосподарського використання з урахуванням їх цільового призначення.

До таких, наприклад, належать особи, які займаються фер­мерським господарством, особистим селянським господарством, садівництвом, городництвом.

ЗК України конкретизує найменування суб'єктів земельних відносин і виділяє:

— власників земельних ділянок — осіб, яким земельні ділян­ки належать на праві приватної власності;

— землекористувачів — осіб, за якими земельні ділянки закріплені на праві постійного (безстрокового) користування;

— орендарів — осіб, які володіють, користуються і розпоря­джаються земельними ділянками на певний строк в обумовле­них межах за договором оренди чи договором суборенди;

— землекористувачів — осіб, що користуються земельними ділянками на умовах короткострокового користування;

— осіб, які мають право обмеженого користування чужою зе­мельною ділянкою (сервітут).

Суб'єкти земельних правовідносин розрізняються за обсягом прав та обов'язків. Так, органи державної влади та органи місце­вого самоврядування виступають, з одного боку, як суб'єкти пра­ва власності (державної і комунальної), а з другого боку, вони наділені повноваженнями у галузі земельних відносин, що вихо­дять за межі правомочностей власника, а також такими, що сто­суються регулювання загальних земельних відносин, визначен­ня державної політики в галузі використання та охорони земель, іншими повноваженнями, характерними для органів державної влади та органів місцевого самоврядування в інших сферах суспільного життя, і такими, що поширюються на всіх громадян, підприємства та організації незалежно від форми власності, на якій вони засновані.

З огляду на це розглядається загальний обсяг прав та обов'язків власників земельних ділянок і землекористувачів і обсяг спеціальних прав та обов'язків. Обсяг загальних прав та обов'язків визначається щодо власників і землекористувачів зе­мельних ділянок всіх категорій земель, а обсяг спеціальних прав та обов'язків — щодо власників і землекористувачів земельних ділянок земель сільськогосподарського призначення.

Відповідно до ст. 90 ЗК України власники земельних ділянок всіх категорій земель, зокрема земель сільськогосподарського призначення, мають право:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники земельних ділянок зобов'язані:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Законом можуть бути встановлені й інші обов'язки власників земельних ділянок.

Право постійного користування земельною ділянкою ЗК України визначається як право володіння і користування зе­мельною ділянкою, яка перебуває у державній власності, без встановленого строку. Право постійного користування земель­ною ділянкою із земель державної та комунальної власності на­бувають: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та ор­ганізації.

Право оренди земельної ділянки визначається як засноване на договорі строкове платне володіння і користування земель­ною ділянкою, необхідною орендареві для провадження під­приємницької та іншої діяльності, зокрема для виробництва сільськогосподарської продукції.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Орен­да земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше 5 років та довгостроковою — не більше 50 років.

Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватися орендарем іншій особі (суборенда). Орендодавцями земельних ділянок можуть бути їх власники або уповноважені ними особи.

Всі землекористувачі, зокрема ті, яким земельна ділянка на­лежить на праві постійного користування або ж на праві оренди, відповідно до ст. 95 ЗК України мають ті ж права, що і землевлас­ники, за винятком права продавати або іншим шляхом відчужу­вати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщи­ну, зокрема право:

а) самостійно господарювати на землі;

б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі споруди.

Відповідно до ст. 96 ЗК України всі землекористувачі зобо­в'язані:

а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок
та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади
та органам місцевого самоврядування дані про стан і викори-
стання земель та інших природних ресурсів у порядку, встанов-
леному законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'я-
заних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

ЗК України передбачені спеціальні права й обов'язки, що стосуються земель сільськогосподарського призначення, інших категорій земель. Так, у разі приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій мають право на одержання земельних ділянок працівники цих підприємств, установ та організацій, працівни­ки державних та комунальних закладів освіти, культури, охо­рони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонери з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Землі у приватну власність зазначеним особам передаються безоплатно.

ЗК України встановлено, що громадяни України мають право на безоплатне передання їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності:

а) для ведення фермерського господарства — в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній серед цих підприємств. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній у районі;

б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара;

в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара;

г) для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в
містах — не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.

Розмір земельних ділянок^ що передаються безоплатно гро­мадянину для ведення особистого селянського господарства, мо­же бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Крім цього громадяни та юридичні особи України мають право набувати земельну ділянку сільськогосподарського призначен­ня у власність на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правових угод, прийняття спадщини, виділення в натурі (на місцевості) належної їм частки (паю). Іно­земні громадяни, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення на підставі цивільно-правових угод. Проте вони не мають права набувати у власність за цими підставами земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прий­няті у спадщину іноземними громадянами, особами без грома­дянства та іноземними юридичними особами, підлягають відчу­женню протягом одного року. Для здійснення права власності на земельну ділянку чи права землекористування їх власники чи землекористувачі зобов'язані дотримуватися встановлених правил та умов використання земельної ділянки для земель відповідної категорії земель, зокрема земель сільськогоспо­дарського призначення.

Право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення:

а) заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку;

б) заборони на передачу в оренду (суборенду);

в) права на переважну купівлю у разі її продажу;

г) умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем;
ґ) умови розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків;

д) заборони на провадження окремих видів діяльності;

е) заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна;

є) умови здійснювати будівництво, ремонт або утримання до­роги, ділянки дороги;

ж) умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;

з) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку;

й) інших зобов'язань, обмежень або умов.

Обмеження прав на використання земельної ділянки підляга­ють державній реєстрації і діють протягом терміну, встановле­ного законом або договором.

Законами України можуть бути встановлені й інші права й обов'язки громадян та юридичних осіб щодо земель сільськогос­подарського призначення та інших категорій.

7. Набуття та припинення права власності на землю

Важливе значення для відносин права власності на земельну ділянку, як і для будь-яких інших суб'єктивних цивільних і зе­мельних прав, має застосування відповідних, встановлених нор­мами земельного права способів набуття і припинення права власності на земельну ділянку. Відомо, що право власності на землю і земельну ділянку може набуватися за наявності певних юридичних фактів, зазначених у конституційному, цивільному, земельному законодавстві. Такі юридичні факти поділяються на первісні і похідні.

Не вдаючись до детального розгляду таких первісних юридич­них фактів, які мали місце майже в усіх країнах світу, як захоплен­ня незайманих вільних земель, заволодіння ними внаслідок загарб­ницьких війн, перерозподіл кріпосницьких і громадських земель, конфіскація і націоналізація земель, припинення права приватної власності на землю, переведення її на правовий режим постійного користування, зазначимо, щодо проголошення незалежності України всі землі в колишньому СРСР, зокрема і в УРСР, були вик­лючною власністю держави (ст. 11 Конституції УРСР 1978 p.). У статті 12 Конституції УРСР зазначалося, що земля, яку займали колгоспи, надавалася їм у безплатне і безстрокове користування, а згідно зі ст. 13 цієї Конституції у користуванні громадян були ділянки землі, які надавалися їм в установленому законом порядку для ведення підсобного господарства, садівництва та городництва, а також для індивідуального житлового будівництва.

¹ ВВР УРСР.— 1990. — №34. — Ст. 499.

Оскільки всі землі в Україні перебували у державній власно­сті, вважалися спільним надбанням усього радянського народу, тобто народів СРСР, то первісним юридичним фактом, яким ви­знавалося право власності народу України на землю, був Закон УРСР «Про економічну самостійність Української PCP» від З серпня 1990 р. (ст. 4). Цією ж ст. 4 Закону введена державна, ко­лективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність. Серед об'єктів державної власності земля та інші природні об'єкти не називалися¹. Законом УРСР «Про власність» від 7 лю­того 1991 р. було підтверджено, що земля та інші природні ресур­си є об'єктами права виключної власності народу України¹.

Державна, колективна і приватна форми власності на землю в Україні були встановлені Законом України «Про форми влас­ності на землю» від ЗО січня 1992 р. та ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. Зазначені законодавчі акти передбачали юри­дичні підстави первісного виникнення права власності на землю однієї з трьох перелічених форм.

Після проголошення незалежності України і переходу до ринкової і багатоукладної економіки, ліквідації монопольного права державної власності на землю і визнання колективної та приватної форм власності на землю набуття права власності пов'язано із похідними підставами. Такими підставами стали роздержавлення економіки та передача земельних ділянок із державної власності у приватну і колективну власність. Похідні способи набуття права власності на землю пов'язані з переходом права власності на земельні ділянки на підставі акта розпоря­дження земельною ділянкою, який виходить від попереднього власника, тобто від держави, від органів державної влади і дер­жавного управління, уповноважених розпоряджатися землею та управляти усім земельним фондом країни.

Такими актами, як зазначалося вище, були Закони України «Про форми власності на землю», «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.², ЗК України 1992 р. Постано­вою Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 р. всі землі України з 15 березня 1991 р. оголошувалися об'єктом земельної реформи, її здійснення було покладено на обласні, районні, міські, селищні і сільські ради, а також на Раду Міністрів УРСР.

У подальшому з проведенням земельної реформи до похідних юридичних підстав набуття і припинення права власності на зе­мельні ділянки стали застосовуватися договори купівлі-прода-жу, дарування, міни, акти успадкування тощо.

¹ ВВР УРСР.— 1991. — №20. — От. 249. ВВР. — 1999. — № 20-21. — Ст. 190.

У науці цивільного і земельного права питання похідних спо­собів набуття і відчуження права власності на земельні ділянки пов'язувалося з юридичними фактами правонаступництва. Так, згідно із ЗК України 1992 р. (ст. 17) передача земельних ділянок у колективну та приватну власність проводилася місцевими рада­ми, на території яких розташовані земельні ділянки. При цьому у колективну власність колективних сільськогосподарських фор­мувань земельні ділянки передавалися за рішенням загальних зборів цих формувань (ст. 5 ЗК України 1992 р.).

Питання правонаступництва тут пов'язувалося з таким юри­дичним фактом, як рішення загальних зборів колективного фор­мування, тобто волевиявлення його членів щодо набуття землі у колективну власність за рахунок державних земель, які їм нале­жали на праві постійного користування.

Правонаступництво членів колективних формувань прояв­ляється у тому, що для кожного з них визначається право на зе­мельну частку (пай), а в разі виходу з колективного формування він набуває право одержати свою частку земельної ділянки в на­турі (на місцевості) в розмірі земельного паю. У порядку право­наступництва громадяни України, які користувалися земельни­ми ділянками, мали право на отримання їх у власність для веден­ня особистого селянського господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садів­ництва, дачного і гаражного будівництва.

Статтею 116 ЗК України визначені такі підстави набуття пра­ва власності на землю:

1) громадяни та юридичні особи набувають право приватної власності на земельну ділянку із земель державної і комуналь­ної власності — на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів прива­тизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначе­них ЗК України. Безоплатне передання земельних ділянок у приватну власність громадян проводиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств та організацій;

в) одержання земельних ділянок безоплатно у приватну власність громадян у межах норм, визначених ЗК України, про­водиться один раз з кожного виду використання.

Безоплатна приватизація земельних ділянок громадянами здійснюється у порядку, встановленому ст. 118 ЗК України.

Підставою набуття права власності на земельну ділянку є на-бувальна давність. Громадяни, які добросовісно, відкрито і без­перервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір такої ділянки встановлюється у межах, визначених ст. 121 ЗК України.

Підставами набуття права приватної власності громадян на земельні ділянки можуть бути договори купівлі-продажу, дару­вання, міни, успадкування, інші цивільно-правові угоди.

При переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод. У разі переходу права влас­ності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за до­говором довічного утримання, право власності на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала поперед­ньому власнику.

Припинення права власності на земельну ділянку чи її части­ну тягне за собою припинення земельних правовідносин. Згідно зі ст. 140 ЗК України право приватної власності на земельну ділянку припиняється у разі:

1) добровільної відмови від права на земельну ділянку;

2) смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необ­хідності та для суспільних потреб;

5) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу креди­тора;

6) конфіскації за рішенням суду;

7) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк, у випадках, ви­значених ЗК України.

Припинення права власності на земельну ділянку у разі доб­ровільної відмови власника землі на користь держави або тери­торіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного ор­гану. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядуван­ня у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділян­ку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підля­гає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

З метою забезпечення дії норм права щодо охорони земель ст. 143 ЗК України передбачає заходи щодо примусового припи­нення прав власника у разі невиконання ним вимог щодо раціонального використання земельної ділянки. Примусове при­пинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому по­рядку у разі: використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, за­смічення земель забороненими рослинами, пошкодження і зни­щення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструк­тури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також вико­ристання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю насе­лення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповнова­жених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; конфіскації земельної ділянки; викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних по­треб; примусового звернення стягнень на земельну ділянку зі зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадян­ства у встановлений строк у встановлених ЗК України випадках.

Згідно з ч. 4 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватися у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним

особам. Землі, прийняті у спадщину іноземними громадянами та особами без громадянства (ст. 81 ЗК України), а також іноземни­ми юридичними особами, підлягають відчуженню протягом од­ного року. Якщо до іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та осіб без громадянства переходить право власності на зе­мельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка від­повідно до ст. 22 ЗК України не може перебувати в їхній влас­ності, то у випадку, коли земельні ділянки цими особами протя­гом встановленого строку не відчужені, такі земельні ділянки згідно зі ст. 145 ЗК України підлягають примусовому відчужен­ню за рішенням суду.

Дата добавления: 2014-11-20