З. Закони як джерела земельного права України 5 страница

Виходячи з викладених концептуальних положень про зем­лю, визначених Конституцією України, суб'єктами права влас­ності на землі господарського призначення є:

— громадяни;

-— юридичні особи;

—органи місцевого самоврядування та органи державної вла­ди (ст. 2 ЗК України).

Суб'єктами управління землями, що належать до спільної власності територіальних громад населених пунктів, є районні та обласні ради Верховної Ради Автономної Республіки Крим (статті 8,10 ЗК України).

Громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на земельні ділянки за наявності у них цивільної правоздатності. Правоздатність громадянина визнається в Україні однаковою мірою за всіма громадянами України. Вона виникає з дня наро­дження громадянина і триває до кінця його життя. Дієздатність громадянина в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку. У випадках, коли грома­дянин одружується до досягнення 18-річного віку, він набуває повної дієздатності з часу одруження. Для жінок такий вік може настати з 17 років. Особа, яка досягла 14 років, має право подава­ти заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника (ст. 1260 ЦК України).

Юридична особа — це спеціальний абстрактний суб'єкт права власності, земельних, майнових і господарських відносин.

Розроблення поняття юридичної особи як особливого суб'єкта цивільних прав має тривалу історію, починаючи з часів розвитку римського права.

Юридична особа, за визначенням професора Я. М. Шевченко, є певним структурним утворенням, спеціально розрахованим на те, щоб «володіти, користуватися і розпоряджатися майном, вступати в угоди в цивільному обороті і мати своє обличчя у вка­заному обороті»¹. Згідно зі ст. 80 ЦК України «юридичними осо­бами визнаються організації, які створені і зареєстровані у вста­новленому законом порядку, юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді». Таке поняття базується на зовнішніх озна­ках юридичної особи. Воно не дає чіткого уявлення про її внут­рішню структуру і внутрішній зміст. Відомий вчений у галузі римського права професор О. А. Підопригора пише, що резуль­татом тривалого розвитку ідеї юридичної особи стало визнання класичним правом таких ознак цього суб'єкта права:

а) у сфері цивільно-правових відносин корпорації й об'єднання прирівнюються до фізичних осіб;

б) вихід зі складу об'єднання окремих осіб ніякою мірою невпливає на його юридичне становище;

в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. Це відособлена від її членів власність самої корпорації як особливого суб'єкта права;

¹ Власник і право власності / Відп. ред. Я. М. Шевченко. — К.: Наукова думка, 1994. —С. 16. Подопригора А. А. Основы римского гражданского права. — К., 1994.—С. 82.

г) корпорація від свого власного імені має право вступати у будь-які цивільно-правові відносини як з фізичними особами, так і юридичними. Ці відносини здійснюються за допомогою
фізичних осіб, уповноважених на це в установленому порядку².

За статтею 81 ЦК України 2003 р. юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватно­го права та юридичних осіб публічного права. Главою 10 Госпо­дарського кодексу України 2001 р. (далі — ГК України) допус­кається можливість заснування підприємства колективної влас­ності. Згідно зі ст. 93 ГК України підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом. У статті 95 ГК України підкреслено, що виробничий кооператив є юридичною особою і діє на підставі статуту та визначається як добровільне об'єднан­ня громадян. Отже, перелічені у ст. 93 ГК України особи як такі, що засновані громадянами, у земельних відносинах вважаються юридичними особами приватного права і є суб'єктами права власності на земельні ділянки.

Слід звернути увагу на те, що ЗК України 1992 р. сільськогос­подарські товариства з обмеженою відповідальністю не визнава­лися суб'єктами права колективної власності на землю. Такий підхід до невизнання інших господарських товариств, крім акціонерних, суб'єктами права колективної власності на землю був непослідовним і нелогічним. На практиці саме така форма господарювання у сільському господарстві України набула по­ширення, і такі господарські товариства як юридичні особи по­винні були набувати земельні ділянки у колективну власність. ЗК України право колективної власності на землю не передба­чене, але воно може формуватися відповідно до господарського законодавства. За таких умов перелічені у ЗК України суб'єкти права власності на землю є юридичними особами, і як такі вони виступають у цивільних і земельних правовідносинах як юри­дичні особи приватного права.

За Законом України «Про селянське (фермерське) господар­ство» в редакції від 22 червня 1993 р. (ст. 5) селянське (фермер­ське) господарство визнавалося юридичною особою і підлягало державній реєстрації¹. Законом України «Про фермерське гос­подарство» від 19 червня 2003 р. підтверджено, що фермерське господарство є юридичною особою².

¹ ВВР.— 1993. — №32. — Ст. 341. ² ВВР.— 2003. —№45—Ст. 363.

Особливості правового статусу сільськогосподарського вироб­ничого кооперативу як суб'єкта права на землю полягають у та­кому. Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р. (ст. 22) встановлено, що земля сільськогоспо­дарського виробничого кооперативу складається із земельних ділянок, наданих кооперативу в користування або придбаних ним у власність. Це означає, що сільськогосподарський коопера­тив за встановленими статутом правилами чи на договірних за­садах може бути суб'єктом права власності на земельні ділянки, придбані ним у власність, суб'єктом права землекористування на землі, надані йому у користування членами кооперативу, зок­рема на умовах оренди. Такий підхід є правильним, оскільки роз­ширює обсяг правоздатності кооперативів і обсяг права на само­стійне вирішення питання щодо способів придбання земельних ділянок.

До повноважень Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади України ЗК України 2001 р. (ст. 13) віднесено: розпорядження землями державної власності в межах, визначе­них цим Кодексом; б) реалізація державної політики у галузі ви­користання й охорони земель та вирішення інших питань.

Певними повноваженнями щодо розпорядження й управ­ління державною власністю, зокрема землею, наділені органи державної виконавчої влади. Так, згідно зі ст. 116 Конституції України і ст. 13 ЗК України Кабінет Міністрів України здійснює розпорядження землями державної власності в установлених межах, забезпечує проведення політики у галузі використання та охорони земель, розробляє і здійснює виконання загальнодер­жавних програм виконання та охорони земель; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Виконавчу владу в Автономній Республіці Крим здійснює Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, в областях і райо­нах, містах Києві та Севастополі відповідно до ст. 118 Консти­туції України — здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Зміст повноважень місцевих державних адміністрацій у га­лузі земельних відносин викладені у ст. 17 ЗК України.

До органів державної влади, які здійснюють розпорядження земельними ділянками належать органи приватизації. Відповід­но до ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного май­на» від 19 лютого 1997 р. державну політику у сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у регіонах і містах, органи прива­тизації в Автономній Республіці Крим, що становлять систему державних органів приватизації¹. У статті 17^і ЗК України в ре­дакції від 18 січня 2008 р. визначені такі повноваження держав­них органів приватизації у галузі земельних відносин: розпоря­дження (крім відчуження земель, на яких розташовані об'єкти, що не підлягають приватизації) землями, на яких розташовані державні, зокрема казенні підприємства, господарські товари­ства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, а також продаж земельних ділянок, на яких розташо­вані об'єкти, які підлягають приватизації.

Широким колом повноважень у галузі земельних відносин наділений центральний орган виконавчої влади з питань земель­них ресурсів (ст. 15 ЗК України). Таким органом є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України), створений згідно з Указом Президента України «Про створення єдиної системи державних органів земельних ресурсів» від 6 січня 1996 р. № 34/96.

У 2007 р. Держкомзем України було реорганізовано в Держав­не агентство земельних ресурсів. Однак 13 лютого 2008 р. Кабінет Міністрів України реорганізував Держземагентство України в Державний комітет України по земельних ресурсах. Нині Держ­комзем України діє на основі Положення, затвердженого поста­новою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 р. № 224².

¹ ВВР. — 1997. — № 17. — Ст. 122. ² Офіційний вісник. — 2008. — № 23. — Ст. 698.

Згідно зі ст. 84 ЗК України право державної власності на зем­лю набувається і реалізується державою в особі органів вищої, центральної та місцевих органів виконавчої влади, а також в особі державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають пра­ва власності та права користування земельними ділянками із зе­мель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Поряд з органами державної влади, органами приватизації та державними органами приватизації центральний орган вико­навчої влади з питань земельних ресурсів відповідно до своїх повноважень здійснює продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які ма­ють право на набуття земельних ділянок у власність, а також іноземним державам (ст. 127 ЗК України).

При цьому, продаж громадянам і юридичним особам земель­них ділянок, на яких розташовані об'єкти, що підлягають прива­тизації, продаж зазначеним особам земель сільськогосподарсько­го призначення здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів у порядку, що затверджує Кабінет Міністрів України (ст. 128 ЗК України).

5. Форми власності на землю в Україні

Після проголошення незалежності Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. в Україні були встановлені приватна, колективна і державна форми власності на землю. Такі ж форми власності на землю були встановлені ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. До того часу державна власність поділялася на загальнодержавну і комунальну. Термін «комунальна власність» не вживався, хоча наявність такого різновиду суспільної власності передбачалася і ніякого сумніву не викликала. У статті 4 (частини 3,4, 5) записано, що суб'єктами права державної власності на землю виступають: «Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України;

Верховна Рада Республіки Крим — на розпорядження земля­ми, що знаходяться у спільній власності територіальних громад, в межах території республіки;

обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних де­путатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності».

Із цієї земельно-правової норми випливає, що державна власність на землю поділяється на:

1) загальнодержавну, суб'єктом права власності якої була Верховна Рада України;

2) республіканську, суб'єктом права власності якої була Авто­номна Республіка Крим;

3) комунальну, суб'єктом права власності якої були місцеві ради, як органи місцевого самоврядування, та органи, що здійснюють їх спільні інтереси.

У Конституції України (1996 р.) розділу про економічну систе­му України немає. Економічні відносини у ній розглядаються з позицій забезпечення прав людини, зокрема права власності на землю. Належної конституційної класифікації форм власності у Конституції України немає. У ній вживається: «земля» — як об'єкт «права власності Українського народу» (ст. 13); право власності на землю «набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до зако­ну» (ст. 14); «право приватної власності» (ст. 41) без визначення об'єктів і суб'єктів; Кабінет Міністрів України «забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону» (ст. 116); у віданні Автономної Республіки Крим перебуває «управління майном, що належить Автономній Республіці Крим» (ст. 138); «матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кош­ти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і об­ласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби» (ст. 142); «територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого само­врядування управляють майном, що є в комунальній власності» (ст. 143).

Зміст перелічених вище статей Конституції України свідчить про відсутність чіткої класифікації відносин власності, що дає можливість різного тлумачення конституційних положень і створює умови для різних підходів до класифікації і визначення форм власності. Простежуються такі позиції стосовно визначен­ня форм власності:

— власність на землю, інші природні ресурси Українського народу (ст. 13);

— власність громадян (ст. 14), що ототожнюється з приватною власністю (ст. 41);

— власність на землю юридичних осіб, що ототожнюються з юридичними особами приватного права (ст. 14);

— власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах (ст. 142), що ототожнюється з комунальною власністю (ст. 143);

— державна власність (статті 14, 16);

— майно, що належить Автономній Республіці Крим (ст. 138 Конституції України, п. 1 ст. 18 Конституції Автономної Рес­публіки Крим);

— повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим на розпорядження спільними із землями і природними ре­сурсами територіальних громад в межах території Автономної Республіки Крим (п. 2 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим).

Перелічені вище підходи для визначення форм власності на землю доцільно поділити на дві групи, перша з яких стосується землі, що характеризує її як територію України, територіальних громад, Автономної Республіки Крим, області, району, а також як територію територіальної громади міста, селища, села та як об'єкт природи.

Друга група підходів стосується земель, що використовують­ся в господарській діяльності як засіб виробництва чи просторо­вий базис.

Правова характеристика першої групи підходів стосується землі, яка разом з іншими природними об'єктами, що знаходять­ся в межах території України, згідно зі ст. 13 Конституції України віднесена до об'єктів права власності Українського на­роду. Тут слід звернути увагу на те, що Україна згідно зі ст. 2 Конституції України є унітарною державою, а згідно зі ст. 4 в Україні існує єдине громадянство. Отже, Український народ становлять громадяни України, що проживають на всій тери­торії України без винятку та за рубежем. До речі, в Конституції Автономної Республіки Крим також записано, що в ній постійно проживають громадяни України. Це означає, що на Автономну Республіку Крим поширюється єдине громадянство України, а Верховна Рада Автономної Республіки Крим забезпечує спільні інтереси територіальних громад, розташованих на території Ав­тономної Республіки Крим.

У Конституції України (ст. 13) застережено, що від імені Ук­раїнського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У статті 14 Консти­туції України не зазначено, що суб'єктом права власності на зем­лю є Автономна Республіка Крим.

Земля як об'єкт права власності Українського народу означає верховенство Українського народу як політичного суверена на всій території України, зокрема Автономної Республіки Крим.

Правова характеристика другої групи підходів стосується зе­мель, що виступають об'єктами господарської діяльності держа­ви, юридичних осіб і громадян. Оскільки господарська діяльність пов'язана з використанням землі і майна (рухомого і нерухомо­го), то, очевидно, право власності на землю, а точніше — на зе­мельні угіддя і земельні ділянки, здійснюються у тих же формах, що і право власності на майно. Саме з цих позицій майно і земля є об'єктами цивільно-правових відносин, виступають як товар у цивільному обігу. Вище зазначалося, що в різних статтях Кон­ституції України визначені такі форми власності на майно:

а) власність громадян;

б) власність юридичних осіб;

в) власність територіальних громад сіл, селищ та міст;

г) спільна власність територіальних громад;
ґ) власність держави;

д) спільна власність територіальних громад, повноваження розпоряджатися якими покладені на районні, обласні ради і Верховну Раду Автономної Республіки Крим.

З цих позицій слід розглядати і форми власності на землі (зе­мельні угіддя і земельні ділянки), які виступають об'єктами пра­ва власності.

Право приватної власності на землю громадян.

Право приватної власності на землю в Україні запроваджено Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р., ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. визначені особливості права приватної власності на землю.

Згідно з цим Кодексом (ст. 6) і Законом України «Про власність» у редакції від 5 травня 1993 р. (ст. 14) суб'єктами права приватної власності на землю визнавалися громадяни України. Громадяни іноземних держав та особи без громадянства, які в сукупності з громадянами України є фізичними особами, могли бути суб'єктами права землекористування, зокрема на умовах оренди. Право приватної власності на землю, як і на майнові об'єкти, гарантується Конституцією України. У статті 41 Кон­ституції закріплено, що право приватної власності є непоруш­ним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права. Воно набувається в порядку, визначеному законом. Згідно зі ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання та рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.

В сучасних умовах право приватної власності громадян на зе­мельні ділянки визначено ЗК України 2001р. Згідно з цим Кодек­сом громадяни України мають право відповідно до ст. 81 ЗК України набувати право власності на земельну ділянку на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної пере­дачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належ­ної їм земельної частки (паю).

Право власності на земельну ділянку має певні особливості й обмеження. Так, громадяни можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в ме­жах населених пунктів, а також за межами населених пунктів за умови, що на них розташовані об'єкти нерухомого майна, що на­лежать їм на підставі приватної власності. Таке право набувати земельні ділянки у власність іноземні громадяни та особи без громадянства мають у разі придбання за договором купівлі-про­дажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухо­мого майна, що належать на праві власності, а також у разі прий­няття спадщини.

Земельним законодавством (ст. 121 ЗК України) встановлені норми безоплатного передання земельних ділянок громадянам у приватну власність. Із земель державної або комунальної влас­ності вони мають право на безоплатне передання їм земельних ділянок у таких розмірах: а) для фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільсько­господарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство; б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара; в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господар­ських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара; д) для будівництва індивідуальних гара­жів — не більше 0,01 гектара. Розмір земельних ділянок, що пере­даються безоплатно громадянину для ведення особистого селян­ського господарства, може бути збільшено у разі отримання в на­турі (на місцевості) земельної частки (паю).

Право власності на землю юридичних осіб.

Стаття 14 Конституції України встановлює, що право влас­ності на землю гарантується, набувається і реалізується грома­дянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Не викликає різночитання право приватної власності на зем­лю юридичної особи, якою є приватне сільськогосподарське під­приємство, що створене одноособово громадянином для вироб­ництва сільськогосподарської продукції. Згідно із ЗК України 1992 р. (ст. 6) земельна ділянка надавалася у приватну власність для ведення селянського (фермерського) господарства громадя­нинові, а не господарству.

Різні концепції про форми власності мають місце, коли йдеть­ся про форми власності на майно і землю юридичних осіб, створе­них групою (колективом) громадян. Прихильники концепції пра­ва приватної форми власності визнають, що її об'єктами є власність окремих фізичних осіб і власність юридичних осіб, створених громадянами.

Представники іншої концепції вважають, що є лише при­ватна, комунальна і державна форма власності, і не визнають власності недержавних юридичних осіб як приватної влас­ності.

Представники третьої концепції вважають, що власність юридичної особи є власністю колективу членів, що її утворив, а тому вона належить до колективної (кооперативної чи корпора­тивної) форми власності. Окремі з них визнають колективну форму власності як різновид приватної власності, яка має са­мостійне значення.

Різні підходи до визначення права власності юридичної особи відображають складний процес усвідомлення цього інституту колишніми радянськими громадянами. До появи СРСР в юри­дичній науці і на практиці існували приватна і державна форми власності як такі, що регулюються приватним і публічним пра­вом. Державна власність в окремих випадках розглядалася як публічна (суспільна) власність, що поділялася на державну і муніципальну (комунальну).

У радянський період земля належала виключно до державної власності, а майно — до соціалістичної власності на засоби ви­робництва у формі державної і колгоспно-кооперативної влас­ності. Соціалістичною власністю визнавалося також майно профспілкових та інших громадських організацій, яке було потрібне для здійснення статутних завдань.

Визнавалася також особиста власність громадян, основу якої складали трудові доходи. Приватна власність не визнавалася взагалі.

Держава сприяла розвитку колгоспно-кооперативної влас­ності та її зближенню з державною. Це було програмне завдання держави, закріплене у ст. 12 Конституції СРСР.

Після проголошення незалежності України Законом України «Про власність» у редакції від 7 липня 1992 р. була визнана державна, колективна і приватна форми власності на майно і землю¹. Такі форми власності на землю були визнані За­коном України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. і ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р.

Суб'єктами права колективної власності на землю були колек­тивні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціо­нерні товариства. Перелік суб'єктів права колективної власності на землю був вичерпним і в сучасних умовах розширенню не підлягає.

Усі перелічені у ЗК України форми сільськогосподарського ви­робництва і суб'єкти права колективної власності на землю є юри­дичними особами з недержавною формою власності на майно.

Це дає підстави стверджувати, що перелічені юридичні особи, створені громадянами України на засадах членства, підпадають під ознаки ст. 14 Конституції України. Вони є самостійними суб'єктами права власності на землю.

Характерною ознакою юридичної особи як суб'єкта права власності на землю є те, що її земля не є власністю ні кожного її члена зокрема, ні спільною власністю всіх її членів. Земля юридичної особи, що складається із земельних паїв її членів, є власністю виключно юридичної особи, яка є єдиним суб'єктом права власності. Правомочності права власності здійснюються уповноваженими фізичними особами в установленому порядку. У ЗК України 1992 р. (ст. 5) записано, що розпорядження земель­ними ділянками, що перебувають у колективній власності грома­дян, здійснюється за рішенням загальних зборів «колективу співвласників». Термін «колектив співвласників» є невдалим і не відображає структуру колективних формувань. Юридична осо­ба складається із членів (акціонерів). Саме тому правильно вва­жати, що правомочності власника землі здійснюють загальні збори членів юридичної особи (акціонерів).

¹ ВВР. — 1992. — №38. — Ст. 562.

Визначення форми власності на землю буде обґрунтованим, якщо підходити до нього з позицій суб'єктно-об'єктного складу земельних відносин. Незважаючи на те, що колективні суб'єкти отримали земельні ділянки у власність від держави в порядку приватизації земель та що право на земельний пай громадяни­на— члена колективної організації встановлено державою, в теоретичному плані треба виходити з того, що громадяни — власники земельних ділянок добровільно об'єдналися у колек­тивне сільськогосподарське підприємство і передали у власність підприємства власні земельні ділянки як пайовий внесок до єди­ного земельного фонду юридичної особи. Отже, в період створен­ня юридичної особи земля належала її засновникам — громадя­нам — власникам земельних ділянок. Оскільки весь земельний фонд став власністю юридичної особи, то її члени набули статусу пайовиків з правом на земельну частку (земельний пай) без виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості). Вони набу­ли також право на отримання земельної ділянки у приватну власність у разі виходу з юридичної особи.

Разом із тим треба виходити з того, що юридична особа — це абстрактна юридична категорія, за якою стоять конкретні люди (група людей). Ними є члени юридичної особи, які ство­рили колективну форму господарювання. Земельний фонд юридичної особи, вся земля в сукупності складається із зе­мельних паїв членів юридичної особи без визначення ділянки кожному з них окремо. Кожному з них окремо належатиме зе­мельна ділянка в розмірі паю в разі виходу з підприємства — юридичної особи.

Суб'єктом права власності на землю є юридична особа, у влас­ність якої передані земельні ділянки, а повноваження власника здійснюють загальні збори членів колективної організації або ж громадянин, якщо юридична особа складається з однієї фізичної особи. На практиці колектив членів юридичної особи є її фунда­тором. Кожна така юридична особа є не що інше, як об'єднання громадян, групова колективна організація, що має власну назву і належить до певної форми господарювання (колективне під­приємство, кооператив, акціонерне товариство, садівницьке то­вариство). Це дає підстави стверджувати, що створена фізични­ми особами (громадянами) колективна організація, що є юридич­ною особою, базується, функціонує на власності юридичної особи, яка належить до колективної, кооперативної, корпора­тивної власності.

Оскільки відносини власності недержавних організацій регу­люються приватним правом, то цілком природно віднести колек­тивну, кооперативну, корпоративну власність до різновидів пра­ва приватної власності. Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу або на підставі інших цивільно-правових угод; внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; прийняття спад­щини; виникнення інших підстав, передбачених законом. Іно­земні юридичні особи можуть набувати право власності на зе­мельні ділянки несільськогосподарського призначення за прави­лами та в порядку, встановленому для іноземних юридичних осіб. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчу­женню протягом одного року.

Право комунальної власності на землю.

Дата добавления: 2014-11-20