З. Закони як джерела земельного права України 8 страница

Земельне законодавство забороняє приступати до викори­стання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації.

Відведена юридичній особі земельна ділянка закріплюється у натурі межовими знаками встановленого зразка.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р.¹ затверджено форму державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.

Державний акт, одержаний постійним землекористувачем, повинен реєструватися в установленому порядку. Така реєстра­ція надає документу легітимності. Відповідно до Указу Прези­дента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру» від 17 лю­того 2003 р.² реєстрацію здійснює Державний комітет України по земельних ресурсах.

Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому по­рядку. Це одна з гарантій прав суб'єктів, яка має конституційну основу (статті 55 і 124 Конституції України).

¹ Офіційний вісник України. — 2002. — № 14. — Ст. 753. ² Офіційний вісник України. — 2003. — №8. — Ст. 301.

Окрім наведених підстав виникнення права землекористу­вання чинне земельне законодавство передбачає набуття права землекористування на договірних засадах. Ця підстава та поря­док виникнення, наприклад, орендного чи сервітутного земле­користування характеризується суттєвою специфікою. Тому до­говірні підстави набуття права землекористування потребують свого спеціального аналізу.

У процесі здійснення суб'єктивного права землекористування можливе його припинення, яке може настати як за бажанням землекористувача, так і у примусовому порядку.

Підстави припинення права користування земельною ділян­кою передбачені у ст. 141 ЗК України. Так, за бажанням земле-, користувача його право на використання земельної ділянки при­пиняється в результаті добровільної відмови від цього права та припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій. У всіх інших випадках право землекори­стування припиняється у примусовому порядку за наявності та­ких підстав: вилучення земельної ділянки у випадках, передба­чених ЗК України; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Серед підстав припинення права землекористування са­мостійне місце посідають ті з них, які пов'язані з порушенням землекористувачами норм земельного законодавства. Йдеть­ся, зокрема, про використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання її не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку.

Більшість підстав, закріплених у цій статті, є безумовними, тому що за їх наявності право землекористування підлягає обов'язковому припиненню. Разом із тим, деякі з них утворюють лише саму можливість припинення права землекористування, тобто є умовними. Так, використання земельних ділянок з пору­шенням земельного законодавства ще не тягне за собою безумов­ного припинення земельних прав. Стаття 144 ЗК України вста­новлює особливий порядок усунення зазначених порушень. Лише у разі неусунення порушень земельного законодавства у кожному окремому випадку право, наприклад, постійного кори­стування земельною ділянкою може бути припинено за рішен­ням компетентного органу.

Добровільна відмова від права постійного користування зе­мельною ділянкою — це результат самостійного волевиявлення землекористувача, пов'язаного з відпаданням потреби в земель­ній ділянці. Волевиявлення юридичної особи має бути оформ­лене у відповідній формі — письмовій заяві, яка адресується власникові земельної ділянки. Добровільна відмова може бути реалізована і мати правове значення у разі, якщо її прийняв власник земельної ділянки, який на підставі прийнятого рішення повідомить про це органи державної реєстрації.

Припинення діяльності державних чи комунальних під­приємств, установ та організацій — самостійна підстава припи­нення права постійного землекористування. Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передачі всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — пра­вонаступникам або внаслідок ліквідації у порядку, передбачено­му цивільним законодавством. Припинення її діяльності пов'я­зується з внесенням до Єдиного державного реєстру відповідно­го запису. Не розглядається як припинення юридичної особи її перетворення, тобто зміна організаційно-правової форми.

У всіх інших випадках припинення діяльності зазначених юридичних осіб безумовно припиняє і їхнє право землекористу­вання.

Згідно зі ст. 24 ЗК України у разі ліквідації державного чи ко­мунального підприємства, установи, організації землі, які пере­бувають у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадя­нам та юридичним особам для використання за їх цільовим при­значенням.

Специфічною підставою припинення права користування зе­мельною ділянкою є вилучення її у випадках, передбачених ЗК України. Таке вилучення здійснюється для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцево­го самоврядування у порядку, встановленому ст. 149 ЗК України. Названа норма визначає систему органів, уповноважених вилу­чати земельні ділянки для зазначених цілей¹ та підкреслює, що вилучення земельних ділянок проводиться за згодою земле­користувачів. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.

Вилучення земель має проводитися з додержанням встанов­лених законом вимог, зокрема з відшкодуванням збитків. Відшкодовуються збитки органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та ор­ганізаціями, яким надаються у користування земельні ділянки, що вилучаються. Розміри таких збитків визначають комісії, створені Київською і Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад згідно з правилами, встановлени­ми ст. 157 ЗК України і Порядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284², який діє у частині, що не суперечить чинному ЗК України.

Порядок припинення права користування землею врегульо­вано ЗК України.

Підстави та порядок припинення окремих видів права земле­користування (наприклад, яке здійснюється на умовах оренди тощо) характеризується певною специфікою, яка висвітлювати­меться в наступних розділах.

6. Права та обов'язки землекористувачів

¹ Органами, що мають право вилучати земельні ділянки із земель дер­жавної і комунальної власності, є Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, сільські, селищні, міські ради. ² ЗП України. — 1993. — № 10. — Ст. 193.

Здійснення суб'єктивного права землекористування, яке ви­никло у встановленому порядку, обумовлює реалізацію належ­них конкретному землекористувачеві його земельних прав і до­держання ним покладених на нього обов'язків щодо використан­ня земельної ділянки згідно з правовими приписами і правилами.

Комплекс прав та обов'язків землекористувачів досить широ­кий і різноманітний. Але кожному з них належить право во­лодіння і право користування, а іноді і право внутрішньогоспо­дарського управління відведеною земельною ділянкою.

Сутність права володіння земельною ділянкою землекористу­вачем полягає в юридично забезпеченій можливості утримувати її як свою власну (наприклад, забороняти доступ на земельну ділянку інших осіб).

Право користування земельною ділянкою — це юридично за­безпечена можливість суб'єкта здійснювати господарське та інше безпосереднє використання земельної ділянки з метою отримання доходів та інших благ матеріального та нематеріаль­ного характеру від корисних властивостей землі.

Користування наданою земельною ділянкою — не тільки пра­во, а й обов'язок землекористувача. При цьому він перш за все повинен забезпечувати використання землі за цільовим призна­ченням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки.

Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки пе­редбачає наявність у землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав. Перелік останніх зумовлений цільовим при­значенням земельної ділянки. Згідно зі ст. 95 ЗК України земле­користувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшко­дування збитків у випадках, передбачених законом; споруджу­вати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. В одних випадках зазначені права зумовлені основною метою земле­користування, в інших — сприяють тією чи іншою мірою її досяг­ненню. Крім того, слід мати на увазі, що, по-перше, не кожному землекористувачеві належать всі без винятку права; по-друге, право на використання, наприклад, торфу, лісових угідь, водних об'єктів тощо, які розташовані у межах земельної ділянки, не входить до змісту власне права землекористування, оскільки воно існує щодо інших об'єктів природи, а не землі.

Наведений перелік прав землекористувачів не є вичерпним. Він може уточнюватися з точки зору як розширення, так і обме­ження приписами спеціальних законів, які регламентують діяльність цих суб'єктів.

Усю сукупність закріплених законом прав землекористувачів з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи 'права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав.

До першої групи прав належать: самостійне господарювання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корис­них копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав земле­користувачів становлять такі права: власності на посіви і наса­дження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих бу­динків, виробничих та інших будівель і споруд.

Сутність права самостійного господарювання на землі полягає в тому, що конкретний землекористувач за своїм волевиявлен­ням, самостійно визначає напрями своєї виробничої та іншої діяльності, спосіб використання земельної ділянки в межах її цільового призначення та умов надання земельної ділянки.

Право землекористувача використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загаль-нопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі полягає в тому, що відповідно до Кодексу України про надра (ст. 23) він у межах наданої йому земельної ділянки має право без отримання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф. За умови розміщення на земельних ділянках землекористувачів лісових угідь та водних об'єктів вони мають право користуватися цими об'єктами згідно з лісо­вим та водним законодавством.

Право землекористувачів на відшкодування збитків у випад­ках, передбачених законом, означає, що перелік таких випадків має бути визначений тільки законом. За ст. 156 ЗК України зем­лекористувачі мають таке право, зокрема при вилученні сільсько­господарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським вироб­ництвом; тимчасовому зайнятті сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання; не­одержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки тощо.

Відповідно до цільового призначення та з урахуванням умов надання земельної ділянки землекористувач має право спору­джувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Спо­рудження будівель та споруд землекористувач має здійснювати в порядку, встановленому містобудівним законодавством, зокре­ма за наявності дозволу органів архітектури тощо.

Землекористувач може вимагати усунення будь-яких пору­шень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшко­дування завданих збитків (ст. 152 ЗК України). Усі права земле­користувачів здійснюються ними тільки в порядку, встановле­ному законом. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню. Способи захисту земельних прав закріплені ст. 152 ЗК України.

Здійснення прав землекористувачем передбачає дотримання ним певних обов'язків, пов'язаних з використанням конкретних земельних ділянок. Обов'язки землекористувачів передбачені ЗК України та нормами інших законів. Зокрема, перелік, закріплений ст. 96 ЗК України, включає обов'язки: а) забезпечу­вати використання землі за цільовим призначенням; б) додержу­ватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; г) не порушу­вати прав.власників суміжних земельних ділянок та землекори­стувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші ко­рисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним орга­нам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; є) додержуватися правил доб-росусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земель­них сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Наведений перелік обов'язків не є вичерпним. Закон може встановлювати й інші обов'язки землекористувачів.

За змістом усі обов'язки землекористувачів можна поділити на три групи: у сфері ефективного використання земельних ділянок (наприклад, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням); у сфері відтворення і комплексної охо­рони земель (наприклад, додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля); у сфері реалізації інших майнових та не-майнових обов'язків (наприклад, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів).

Можлива класифікація обов'язків землекористувачів і за іншими підставами. Так, можна виділити групу обов'язків, об'єктом яких є надана в користування земельна ділянка (забез­печувати використання землі за цільовим призначенням; підви­щувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі тощо). Самостійну групу становлять обов'язки землекори­стувача перед власниками та користувачами сусідніх земельних ділянок (додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон). До третьої групи обов'язків землекористувачів належать обов'язки щодо додержання вимог законодавства про охорону довкілля.

Серед обов'язків землекористувачів особливо наголошується на забезпеченні використання землі за цільовим призначенням та додержанні вимог законодавства про охорону довкілля. Нецільова експлуатація землі заборонена і тягне за собою для землекористувача негативні наслідки. Так, відповідно до ст. 141 ЗК України використання земельної ділянки не за цільовим при­значенням є однією з підстав припинення права користування цією ділянкою. Особи, винні у невиконанні вимог щодо викори­стання земель за цільовим призначенням, притягуються до адміністративної відповідальності.

Своєчасна сплата земельного податку або орендної плати зем­лекористувачами — це їх самостійний обов'язок, оскільки згідно зі ст. 206 ЗК України використання землі в Україні є платним.

Обов'язок землекористувачів додержуватися правил добро-сусідства випливає з вимог, закріплених статтями 103-109 ЗК України.

Окремі обов'язки землекористувачів стосуються певних зе­мельних ділянок. Так, обов'язок підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі стосується перш за все землекористувачів, які використовують землі сільськогоспо­дарського призначення.

Обов'язок землекористувачів своєчасно надавати відповід­ним органам виконавчої влади та органам місцевого самовряду­вання дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів пов'язаний із тим, що згідно з Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру (п. 17) від 12 січня 1993 р.¹ вони щорічно у встановлені строки повинні подавати уповноваженим органам звіти про зміни, що відбулися у складі земель, які перебувають у користуванні. Особи, винні у перекру­ченні даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок, відповідно до ст. 211 ЗК України притягуються до відповідальності.

Використовуючи земельну ділянку, землекористувач зо­бов'язаний зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розташовані на земельній ділянці чи в її межах.

¹ ЗПУкраїни.— 1993. — №3. —Ст. 55. 204

Щодо окремих категорій землекористувачів, які здійснюють певні види землекористування, наприклад, орендарів, закон встановлює додаткові права та обов'язки, обумовлені тим чи іншим видом землекористування.

• РОЗДІЛ 7

ПРАВО ОРЕНДИ ЗЕМЛІ

1. Поняття та юридичні ознаки оренди землі

У процесі проведення в Україні земельної та аграрної реформ важливого значення набуває така форма землевикористання, як оренда. Відродження її повноцінного змісту має в умовах перехо­ду України до ринкової економіки винятково важливе практичне значення.

Все законодавство, що становить сучасну правову базу орен­ди земель, можна умовно поділити на групи: загальне законодав­ство, на основі якого здійснюється функціонування і розвиток усіх правових інститутів; галузеве (зокрема, земельне, аграрне, екологічне, цивільне тощо) законодавство, яке закріплює певні однорідні суспільні відносини та має на меті їх врегулювання і поряд з цим визначає основні засади земельних орендних відно­син; спеціалізоване земельне законодавство про оренду земель.

Центральне місце у системі законодавства про оренду земель поряд зі ст. 93 «Право оренди земельної ділянки» ЗК України, яка має в основному бланкетний характер, посідає спеціальне законодавство про оренду земель, серцевиною якого є Закон України «Про оренду землі». Це спеціалізований нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який визначає правові, ор­ганізаційні, економічні та соціальні умови оренди земель в Україні.

На розвиток цього Закону розроблено низку нормативно-пра­вових актів, які мають на меті створити реальний механізм його

реалізації. До таких актів належать, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 грудня 1998 р., Типовий договір оренди земельної частки (паю), затверджений наказом Держ-комзему від 17 січня 2000 р. зі змінами, тощо.

Стаття 3 Закону України «Про оренду землі» визначає оренду землі як «засноване на договорі строкове, платне володіння і ко­ристування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності».

З цієї дефініції можна виділити деякі юридичні ознаки понят­тя оренди земель. Це виключно договірна форма використання земель. Договірний характер відносин передбачає виключну добровільність укладення договору; оренда земель оформ­ляється договором оренди земельної ділянки; договір оренди земельної ділянки укладається між орендодавцем і орендарем; зміст оренди земель становлять правомочності володіння і кори­стування орендаря. Однак слід зазначити, що у деяких випад­ках, передбачених законом, орендар може у певних межах роз­поряджатися наданою йому індивідуально-визначеною земель­ною ділянкою або її частиною. Але це розпорядження є дуже обмеженим і стосується, скажімо, суборенди; це користування та володіння є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у розмірах, визначених догово­ром; оренда передбачає передання земельної ділянки обов'язково у строкове (тимчасове) користування. Строки дії оренди визначають сторони у договорі оренди земельної ділян­ки; об'єктом оренди за договором виступає певна земельна ділянка, яка може використовуватися орендарем для здійснення перш за все підприємницької діяльності, тобто такої, що здійснюється за власною ініціативою, систематично і на власний ризик з метою одержання прибутку, а також і для іншої діяль­ності (наприклад, для ведення особистого селянського господар­ства); повна господарська самостійність орендаря.

Крім основних ознак поняття оренди земель існують і додат­кові ознаки цього правового інституту. По-перше, оренда — це окрема форма землекористування. По-друге, орендодавцями зе­мельних ділянок є держава, територіальні громади, громадяни

та юридичні особи України. Водночас згідно зі ст. 81 ЗК України власниками земель можуть бути й іноземні громадяни та особи без громадянства. Отже, вони теж можуть виступати орендодав­цями земельних ділянок. Відповідно до ст. 93 ЗК України орендо­давцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. По-третє, орендар земель набуває право власності на одер­жану з орендованих земель продукцію і доходи. По-четверте, оренда не повинна змінювати цільове призначення земельної ділянки.

Підсумовуючи основні й додаткові юридичні ознаки поняття оренди земель, можна визначити його так: оренда земель — це окрема організаційно-правова договірна форма використання земельної ділянки, яка передбачає передання її власником-орендодавцем (державою, територіальною громадою, громадя­нином чи юридичною особою) у тимчасове строкове володіння та користування іншій особі — орендареві за плату для здійснення переважно підприємницької або іншої діяльності з привласнен­ням останнім одержаної продукції і доходів.

2. Правове регулювання оренди земель сільськогосподарського та іншого призначення

Особливості земель сільськогосподарського призначення по­значаються на оренді цих земель як правовій формі їх викори­стання.

Щоб визначити поняття оренди земель сільськогосподарсько­го призначення, необхідно встановити її специфічні ознаки, які відрізняють її від оренди земель інших категорій. Основні озна­ки, які визначають оренду земель сільськогосподарського при­значення, випливають із природних особливостей сільського гос­подарства. Йдеться, зокрема, про використання земель як основ­ного засобу виробничої діяльності, залежність результатів праці від природно-кліматичних умов, сезонний характер виробниц­тва, підвищений виробничий ризик, тривалий проміжок часу між вкладенням праці та її наслідками.

Важливою ознакою, яка притаманна оренді земель сільсько­господарського призначення, насамперед, є визначення кола суб'єктів, які можуть бути сторонами договору оренди цих зе­мельних ділянок.

Орендодавцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути чітко визначені суб'єкти, які отрима­ли земельні ділянки для певних спеціальних цілей.

Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського при­значення для ведення товарного сільськогосподарського вироб­ництва повинні відповідати таким спеціальним умовам:

1) установчими документами юридичної, особи має бути пе­редбачено здійснення такого виду діяльності, як ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва;

2) фізична особа повинна мати необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві. Підтвердження права громадян на оренду земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва здійснюється за рішенням районної (міської) конкурсної комісії, створеної районною дер­жавною адміністрацією (виконавчим органом місцевого самовря­дування) і затвердженої районною (міською) радою для прове­дення конкурсного відбору бажаючих створити фермерське гос­подарство.

Безпосереднє використання земель сільськогосподарського призначення орендарем передбачено як для громадян, так і для юридичних осіб.

У зв'язку із цим доречно говорити про необхідність володіння суб'єктом права землекористування спеціальною аграрною правосуб'єктністю, тобто здатністю особи бути учасником лише правовідносин у галузі виробництва продукції сільського госпо­дарства, земельних аграрних правовідносин.

Отже, оренда земель сільськогосподарського призначення — своєрідна договірна форма сільськогосподарського землекори­стування, зміст якої становлять строкове, платне володіння та користування земельною ділянкою сільськогосподарського при­значення у межах, встановлених законодавством та договором, що передбачає передання її власником орендареві, який відповідає вимогам, визначеним законом, для здійснення пере­важно підприємницької та іншої діяльності з використанням природних властивостей земель за умови їх раціонального вико­ристання.

Як відомо, закон пов'язує формування орендних земельних відносин зі здійсненням перш за все підприємницької та іншої діяльності. Залежно від видів діяльності орендаря можна роз­різняти підприємницьке та непідприємницьке орендне земле­користування. Причому як перше, так і друге можливе не тільки на землях сільськогосподарського призначення, а й на інших землях. Підприємницьке орендне землекористування здійсню­ється суб'єктами, наприклад, на землях житлової та громадської забудови при будівництві об'єктів ринкової інфраструктури, у межах земель водного фонду, скажімо, для рибогосподарських потреб тощо.

Непідприємницьке орендне землекористування можливе, зокрема, при веденні громадянами особистого селянського госпо­дарства, будівництва й обслуговування жилих будинків та індивідуальних гаражів, користуванні городами, земельними ділянками для сінокосіння і випасання худоби тощо.

Юридичні особи здійснюють непідприємницьке землекори­стування, наприклад, при проведенні розвідувальних робіт, про­кладанні комунікацій, для благоустрою територій тощо.

Самостійною формою підприємницької діяльності, яка пов'я­зана з використанням природних ресурсів, і, зокрема, землі, є концесія¹.

¹ Концесія — це надання з метою задоволення суспільних потреб уповнова­женим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юри­дичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) прав на створення (будівництво) та управління (експлуатацію) об'єктом концесії (строкове платне володіння) за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань щодо створення (будівни­цтва) та управління (експлуатації) об'єктом концесії, а також майнової відповідальності й можливого підприємницького ризику. ² ВВР. — 1999. — №41, — Ст. 372.

Правові засади регулювання відносин концесії щодо майна та землі, а також умови і порядок її здійснення визначаються Зако­нами України «Про концесії» від 16 липня 1989 р.², «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від

14 грудня 1989 р.\ ЗК України та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з ч. 1 ст. 94. ЗК України для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому земельним законом.

Надання в оренду земельних ділянок, зокрема несільсько-господарського призначення, може бути обумовлене укладен­ням концесійного договору, якому притаманні риси, відмінні від договору оренди².

Договірні відносини щодо використання землі на підставі кон­цесії врегульовані Законом України «Про концесії», ч. З ст. 10 якого передбачено таке. Якщо для здійснення концесійної діяльності не­обхідна земельна ділянка, договір оренди останньої або акт про на­дання її у користування додаються до концесійного договору. Разом із тим, не виключається можливість використання концесіонером земельної ділянки, яка перебуває у власності громадянина або юридичної особи безпосередньо на підставі договору оренди.

Згідно з ч. 2 ст. 94 ЗК України види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, ви­значаються законом. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» об'єктом концесії можуть бути землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства (позаміські автомо­більні дороги загального користування тощо).

¹ ВВР. — 2000, — №3. —Ст. 21. ² Каракаш 1.1. Право землекористування та його види // Земельне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного, 1.1. Каракаша. — К: Істи­на, 2003.—С. 107-109. ³ Офіційний вісник України. — 2003. — № 17. — Ст. 765.

Перелік об'єктів права державної власності, які можуть бути спеціально побудовані відповідно до умов концесійного договору для задоволення громадських потреб, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1999 р. (у редакції від 23 квітня 2002 р.)³. До цього переліку, зокрема, включені: півден­на трансєвропейська автомагістраль Західний кордон Украї­ни— м. Київ довжиною 735 км; комплекс дорожнього сервісу на автомобільній дорозі Київ — Ковель довжиною 228 км тощо.

Дата добавления: 2014-11-20