З. Закони як джерела земельного права України 2 страница

¹ ВВР. — 1994. — №10. — Ст. 45. ² ВВР. — 1996. — № 50. — Ст. 279.

• РОЗДІЛ 4

ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

1. Поняття, зміст і види земельних правовідносин

У процесі здійснення різного роду діяльності громадяни та ор^ ганізації вступають у певні суспільні відносини. Правовідноси­ни — один із видів суспільних відносин, які виникають внаслідок їх регулювання нормами права. В результаті впливу норм права на суспільні відносини їх учасники наділяються відповідними правами та обов'язками, здійснення яких відбувається доб­ровільно, у разі потреби — примусово, а порушення обов'язків тягне за собою застосування до порушника заходів державно-примусового характеру. Тому будь-які правовідносини є такі суспільні відносини, в яких їх учасники виступають носіями суб'єктивних прав та обов'язків і здійснення яких забезпе­чується засобами державно-примусового характеру. Права та обов'язки, якими наділяються учасники правовідносин, назива­ються суб'єктивними саме тому, що належать суб'єктам — учас­никам (сторонам) відносин¹.

¹ Грибанов В. П. Гражданское правоотношение и его особенности // Со­ветское гражданское право: В 2-х т. / Отв. ред. В. П. Грибанов и С. М. Кор-неев. — М.: Юрид. лит-ра, 1979. — Т. 1. — С. 92.

Правовідносини мають вольовий характер, оскільки, перш ніж скластися, вони проходять через свідомість людей. Отже у правовідносинах відтворюється воля його учасників. При цьому в одних випадках, наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділянки; сторони беруть активну участь у формуванні прав та обов'язків відповідно до приписів закону чи іншого нормативно-правового акта, а в інших випадках, напри­клад при відшкодуванні шкоди у разі порушення прав на землю, їх участь проявляється в реалізації прав та обов'язків. Відтак, одні правовідносини будуть вольовими як під час їх виникнення, так і під час здійснення, а інші — лише у процесі здійснення. Кла­сичним видом суспільних правовідносин є приватні (цивільні) правовідносини. їх особливості визначаються специфікою суспільних відносин, що регулюються приватним правом, прин­ципами і методами їх регулювання (рівноправністю сторін, зма­гальністю і диспозитивністю вирішення спорів тощо. Гарантіями здійснення наданих суб'єктам приватних (цивільних) пра­вовідносин, прав та обов'язків є, головним чином, заходи майно­вого характеру.

Вольовий характер має місце й у відносинах, які регулюються нормами публічного права, наприклад адміністративного, зе­мельного та деяких інших галузей права. Вольовий характер по­ведінки учасників правовідносин, що регулюються публічним правом, проявляється в такому. Одним з учасників правовідно­син публічного права виступає держава в особі уповноваженого нею органу, а іншим учасником — громадянин, організація чи установа, правила поведінки якої визначаються органом державної влади чи органом місцевого самоврядування.

При цьому воля органу законодавчої влади відтворюється в законі, органів виконавчої влади — у рішеннях (постановах), прийнятих у межах наданих їм повноважень, а органів місцевого самоврядування — у рішеннях, прийнятих у порядку та в межах законів про місцеве самоврядування. Саме в законах, постано­вах, рішеннях, інших актах, прийнятих органами публічної вла­ди, проявляється воля держави, територіальної громади за умо­ви, що воля кожної уповноваженої особи формується в межах і у спосіб, визначений в установленому порядку державою.

Воля іншого учасника публічних (адміністративних) право­відносин проявляється в тому, що він (учасник), вступає у право­відносини свідомо і здійснює свої права та обов'язки з дотриман­ням встановлених правил поведінки в межах і в спосіб, визначе­них волею уповноваженої особи, забезпечуючи неухильне виконання адміністративних приписів, вибираючи варіанти ви­конання своїх обов'язків, якщо такі допускаються уповноваже­ною особою, і використовуючи при цьому ті права, які передба­чені для цього законом чи актами уповноваженого органу.

На практиці, в умовах багатоманітності суспільного життя, розвитку виробництва, громадської діяльності, інших соціаль­них явищ, міжгалузевих, міжрегіональних і міждержавних від­носин значно розширюється сфера публічних правовідносин, а в багатьох випадках — комплексного регулювання суспільних відносин нормами публічного і приватного права.

Такі правовідносини виникають і здійснюються у комплекс­них галузях права, зокрема, аграрного, земельного, екологічного, інвестиційного права та інших галузей. За традиційним уявлен­ням, джерела комплексних галузей права включають норми права, які мають «подвійну прописку». Згідно з іншою кон­цепцією до комплексних галузей права належить наявність не лише комплексного предмета та використання різних методів правового регулювання суспільних відносин, але й застосування власних норм права, які не входять у жодну з основних галузей. Так, в російській аграрно-правовій доктрині норми основних га­лузей права, якими регулюються аграрні відносини, розгляда­ються як норми з «подвійною пропискою». Саме у наявності та­ких правових норм, що одночасно належать і до основної, і до комплексної галузей права, проявляється одна з особливостей джерел комплексної галузі права. Однак акти основних галузей законодавства, якими регулюються, наприклад, аграрні відноси­ни, не входять до складу аграрного законодавства. В цілому, аг­рарне право, за концепцією московських професорів Г. Ю. Бист-рова і М. І. Козиря, до складу якого входять норми інших галузей права, ширше, ніж аграрне законодавство, яке складається з нормативних актів, що мають одну галузеву прописку¹.

Зазначені теоретичні положення повною мірою можна засто­сувати при визначенні комплексності земельного права України. Так, основними джерелами земельного права України є ЗК

Аграрное право: Учебник / Под ред. Г. Е. Быстрова, М. И. Козыря. — М.: Юрид. лит-ра, 1996. — С. 29-31.

України і низка законів, що стосуються регулювання земельних відносин. Одночасно, до адміністративного права належать нор­ми ЗК України, якими визначаються повноваження вищих, цен­тральних і місцевих органів виконавчої влади у галузі земельних відносин. При цьому норми, якими регулюється діяльність ор­ганів виконавчої влади всіх рівней у галузі земельних відносин, стосуються і земельного права. Норми ЗК України, якими визна­чаються повноваження органів місцевого самоврядування в га­лузі земельних відносин, належать до норм права місцевого са­моврядування, а норми Закону України «Про місцеве самовря­дування», якими регулюються земельні відносини, належать також до земельного права на засадах «подвійної прописки».

Особливості комплексного підходу до регулювання земельних відносин стосуються також норм цивільного права. Так, до цивільного права належать відносини і норми земельного права, якими регулюються цивільні відносини, зокрема: договори купівлі-продажу земельних ділянок, їх міни, дарування, успад­кування, сервітут, право власності на земельні ділянки громадян і юридичних осіб, застава земельних ділянок, способи захисту прав на земельні ділянки тощо. Одночасно у земельному праві застосовуються норми ЦК України щодо юридичних осіб при­ватного права та юридичних осіб публічного права, щодо права власності на земельну ділянку, захисту права власності, права користування чужою земельною ділянкою для сільськогоспо­дарських потреб, права користування чужою земельною ділян­кою для забудови, захисту права власності, норми зобов'я­зального права: про забезпечення виконання зобов'язання, га­рантію, заставу, про укладення, зміну і розірвання договору, зокрема про договори купівлі-продажу, дарування, міни, ренти, комерційної концесії тощо.

Правила «подвійної прописки» норм стосуються норм ЗК України у частині правового режиму земель лісогосподарського призначення у лісовому праві і норм Лісового кодексу України (далі — ЛК України) в частині використання земель лісогоспо­дарського призначення у земельному праві. Такі ж правила сто­суються норм ЗК України і Водного кодексу України (далі — ВК України) та ін.

Застосування норм ЗК України у цивільному праві і норм ЦК України у земельному праві свідчить про те, що земельне право містить у собі норми як публічного, так і приватного права, тоді як застосування норм ЗК України у цивільних правовідносинах не дає підстав для віднесення цивільного права до комплексної галузі.

З розвитком інвестиційної та інноваційної діяльності сфера за­стосування норм приватного права буде розширюватися, а норм публічного права — звужуватися. Водночас у відносинах, що ре­гулюються публічним правом, буде збільшуватися практика за­стосування норм приватного права, що сприятиме підвищенню ефективності розподілу, використання та охорони земель.

Наведене вище дає підстави визначити земельні правовідно­сини як суспільні відносини між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, організаціями і громадяна­ми, а також організаціями і громадянами між собою щодо роз­поділу, використання та охорони земель, які регулюються нор­мами земельного права та іншими суміжними з ним галузями права в комплексі.

Земельні правовідносини, як й інші правовідносини, склада­ються з таких елементів:

1) норма права, якою регулюються ті чи інші земельні відносини;

2) суб'єкти земельного права, тобто учасники земельних відносин;

3) об'єкти земельного права — це індивідуально-визначена земельна ділянка, щодо якої виникають земельні правовідносини. У сфері державного управління об'єктом правовідносин можуть бути землі як узагальнюючий об'єкт, тобто земельний фонд у цілому чи його складові в межах держави, територіальних громад, окремих земельних ділянок.

Змістом будь-яких правовідносин, зокрема земельних, є суб'єктивні права та обов'язки учасників цих відносин. Суб'єк­тивне право — це можливість учасника (суб'єкта) земельного правовідношення поводити себе у взаємостосунках з іншими учасниками (суб'єктами) земельних правовідносин у порядку і за правилами, встановленими нормами земельного права. Суб'єкт земельного правовідношення наділений правом не тільки здійснювати дії, передбачені законом, а й вимагати від зобов'язаної особи виконати певні дії. Отже, суб'єктивному пра­ву одного суб'єкта земельних правовідносин кореспондує суб'єктивний обов'язок іншого суб'єкта права.

Суб'єктивний обов'язок учасника земельних правовідно­син— це міра належної поведінки зобов'язаного учасника пра-вовідношення. Він може полягати у здійсненні тих чи інших ак­тивних дій — у галузі земельних відносин — передати продану земельну ділянку покупцеві та одержати від нього узгоджену плату, так і в пасивних діях, коли зобов'язана особа (сторона) по­винна утриматися від здійснення тих чи інших дій.

Так, власник земельної ділянки не може заборонити дорож­но-будівельній організації прокладати автомобільну трасу на зе­мельній ділянці, якщо є рішення суду про викуп цієї ділянки у власника і передання її у користування автодорожній ор­ганізації за умови, що ця організація виконала рішення суду про сплату грошей за викуплену ділянку.

Основні права та обов'язки учасників земельних правовідно­син, які складають зміст цих правовідносин, визначаються цільовим призначенням земельної ділянки та завданнями, пра­вовим режимом її використання та особливостями правового ре­гулювання земельних відносин щодо конкретної земельної ділянки в межах земель відповідної категорії.

2. Земельно-правові норми

Земельно-правова норма є одним із різновидів правових норм, якими регулюються земельні відносини щодо набуття, викори­стання, припинення прав на земельну ділянку та охорони зе­мель. Земельно-правові норми містяться в ЗК України, земель­них законах, а також указах Президента України, постановах й розпорядженнях Кабінету Міністрів України, актах централь­них і місцевих органів виконавчої влади, а також рішеннях ор­ганів місцевого самоврядування, які в сукупності складають сис­тему земельного права. За період незалежності України 13 бе­резня 1992 р. був прийнятий Земельний кодекс, чинний у редакції від 25 жовтня 2001 р., зі змінами і доповненнями. На реалізацію норм ЗК України були прийняті закони України: «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р., «Про оренду землі» від б жовтня 1998 р. зі змінами і доповненнями, «Про розмежування земель державної та комунальної власності» від 5 лютого 2004 р., «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р., «Про оцінку земель» від 11 грудня 2003 р., «Про порядок виділення в натурі (на місце­вості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 5 червня 2003 р. та ін.

Указом Президента України від ЗО травня 2001 р. були схва­лені Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 рр. Були прийняті укази Президента України: «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серп­ня 1995 р., «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» від 21 квітня 1995 р. та ін. Норми земельного права закладені в по­становах Кабінету Міністрів України: «Про затвердження По­рядку державної реєстрації договорів оренди землі» від 25 груд­ня 1998 р. № 2073, «Про затвердження форми державного акта на земельну ділянку та державного акта на право постійного ко­ристування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р. № 449; «Про затвердження Положення про технічний паспорт земель­ної ділянки, яка виставляється на земельні торги» від 16 травня 2002 р. № 648.

Серед норм-центральних органів виконавчої влади варто на­звати нормативні акти Державного комітету України по зе­мельних ресурсах (Держкомзему України): Інструкція про по­рядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена наказом Держкомзему від 4 травня 1999 р. № 43; Рекомендації щодо визначення вартості землевпорядних робіт при реформуванні колективних сільськогосподарських підпри­ємств, затверджені наказом Держкомзему від ЗО грудня 1999 р. № 130, Інструкція про загальні вимоги до оформлення тех­нічного паспорта земельної ділянки, яка виставляється на зе­мельні торги, затверджені наказом Держкомзему від 10 липня 2002 р.№ 114.

Джерелом земельного права також є деякі нормативні акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, зареєстровані Міністерством юстиції України: Порядок розпо­ділу та використання майна реорганізованих сільськогосподар­ських підприємств, затверджений наказом Міністерства аграр­ної політики України від 14 березня 2001 р. № 62 тощо.

У статті 5 ЗК України зазначено, що земельне законодавство базується на таких принципах:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу й основного засобу виробництва;

б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави;

в) невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землями, крім випадків, передбачених законом;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;

ґ) забезпечення гарантій прав на землю;

д) пріоритет вимог екологічної безпеки.

За своїм функціональним призначенням земельні правові норми можуть бути імперативними, тобто такими, що встанов­люють обов'язок здійснювати ті чи інші активні дії. Так, іноземні громадяни, а також особи без громадянства, які одержали зе­мельну ділянку сільськогосподарського призначення у спадщи­ну, зобов'язані протягом року відчужити її (ст. 81 ч. 4 ЗК України).

Заборонні норми зобов'язують не вчиняти дій, заборонених цією нормою. На відміну від зобов'язальної (імперативної) нор­ми, яка вимагає активних дій, заборонні норми приписують утримуватися від учинення дій, які закон вважає небажаними. Так, ст. 103 ЗК України забороняє порушувати права інших власників, землекористувачів, зокрема орендарів.

Уповноважувальні (дозвільні) норми надають учасникам зе­мельних відносин можливість здійснювати певні дії, визначені в певній нормі. Так, учасники земельних правовідносин мають право використовувати земельні ділянки житлової та громад­ської забудови для будівництва та обслуговування житлового бу­динку відповідно до містобудівної документації з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови (ст. 39 ЗК України). За функціональним призначенням земельні правовідносини можуть бути регулятивними і правоохо­ронними. Регулятивні правовідносини — це такі правовідносини, які виражаються у здійсненні учасниками певних відносин пози­тивних дій. Це звичайні відносини, які найбільшою мірою вини­кають і здійснюються на практиці. Так, до регулятивних право­відносин належать, наприклад, відносини щодо використання фермерськими господарствами земельних ділянок для вироб­ництва товарної сільськогосподарської продукції на землях сільськогосподарського призначення.

Правоохоронні земельні відносини, на відміну від регулятив­них, викликані відхиленням учасників земельних правовідносин від норми закону. Такі відхилення мають місце здебільшого у разі вчинення учасником правовідносин порушення земельного законодавства. Перелік таких порушень визначено у ст. 211 ЗК України. Це:

а) укладення угод із порушенням законодавства;

б) самовільне зайняття земельних ділянок;

в) невиконання вимог щодо використання за цільовим призначенням та ін.

Правоохоронні земельні відносини виникають тоді, коли насту­пає необхідність юридичного впливу на порушника земельного за­конодавства. Правоохоронні відносини можуть мати місце і за від­сутності правопорушення, коли є загроза його настання. Наприк­лад, власник земельної ділянки має намір розпочати будівництво будинку з відхиленням від містобудівної документації та з пору­шенням земельних стандартів. У таких випадках з боку земле­впорядної служби, яка здійснює контроль за використанням та охороною земель, вживаються попереджувальні (охоронні) заходи, щоб не допустити правопорушення, яке мало відбутися.

Земельні правопорушення можуть бути матеріальні — на під­ставі норм матеріального права, і процесуальні — на підставі процесуальних норм. До матеріальних земельних правових норм належать ті, якими встановлюються відповідні права та обов'язки учасників земельних правовідносин. Це, наприклад, право на отримання громадянином земельної ділянки у влас­ність у разі приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні (ст. 118 ЗК України), або обов'язок власника земельної ділянки не порушувати прав власників суміжних зе­мельних ділянок та землекористувачів (ст. 91 ЗК України).

Процесуальними нормами встановлюється порядок набуття чи припинення права власності на земельну ділянку, процедура розгляду земельних спорів, порядок оскарження рішень органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, у разі коли учасник земельних правовідносин не погоджується з таки­ми рішеннями.

З. Класифікація і види земельних правовідносин

З огляду на відмінність природних властивостей землі, її різне господарське, природоохоронне, територіальне чи соціаль­не використання виникають різноманітні земельні правовідно­сини. З метою забезпечення найбільш оптимальної побудови системи права і системи законодавства, організаційної структу­ри викладення актів земельного законодавства виникає не­обхідність класифікації земельних правовідносин.

В основу класифікації земельних відносин, що регулюються ЗК України та іншими нормативно-правовими актами у галузі зе­мельних відносин, покладені завдання земельного законодавства щодо регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних гро­мад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Структурно ЗК України складається із 10 розділів з яких у розділі І викладена загальна частина, розділі IX — прикінцеві по­ложення, розділі X — перехідні положення. У кожному розділі вміщена певна кількість глав залежно від предмета регулювання певних видів земельних відносин.

У розділі І відтворена конституційна норма про те, що земля є основним національним багатством, яка перебуває під особливою охороною держави і право власності на яку гарантується, викла­дені принципи земельного законодавства, відповідно до яких формуються земельні правовідносини. У цьому розділі визна­чені повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самовряду­вання, а також органів виконавчої влади у галузі земельних відносин.

У розділі II визначається склад, цільове призначення земель України та поділ їх на категорії. За основним цільовим призна­ченням землі України поділяються на такі категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісогосподарського призначення;
є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Передбачено, що земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридич­них осіб, можуть перебувати у запасі.

У цьому ж розділі визначено правовий режим земель кожної категорії, у нормах яких відтворені особливості і специфіка пра­вового регулювання земельних відносин та особливості земель­них правовідносин з урахуванням цільового призначення, по­рядку й умов використання та охорони земель.

Зміст земельних правовідносин, обсяг прав та обов'язків їх учасників залежить від цільового призначення земель. Якщо власники земель сільськогосподарського призначення зобов'я­зані виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, то землекористувачі земель автомобільного транспорту зобов'я­зані використовувати такі землі для створення автомагістралі для перевезення вантажів і пасажирів, а на землях лісогоспо­дарського призначення земельні правовідносини спрямовані на вирощування, догляд і збереження лісового фонду, на створення лісогосподарських підприємств, для раціонального використан­ня лісових ресурсів.

В інших розділах ЗК України визначаються права власності та постійного і тимчасового користування земельними ділянками, набуття і реалізації права на земельну ділянку, гарантії, захист прав на землю, порядок використання та охорони земель. У само­стійному розділі врегульовані відносини щодо управління в галузі використання охорони земель. Спеціальний розділ присвячений земельним правовідносинам, якими визначається юридична від­повідальність за порушення земельного законодавства.

4. Суб'єкти земельних правовідносин

ЦК України (ст. 2) встановлено, що учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, від імені якої виступають органи державної влади, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, іноземні держави та інші суб'єкти цивільного права.

Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Юри­дична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб або май­на. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділя­ються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Фізичними особами, що є суб'єктами правовідносин, є грома­дяни України, іноземних держав та особи без громадянства.

Визначення суб'єктів цивільних відносин у цивільному праві стосується і суб'єктів земельного права, оскільки цивільне законо­давство певною мірою регулює і земельні відносини (глави 33 та 34 ЦК України). Крім цього враховується, що юридична особа як учас­ник правовідносин почала застосовуватися у приватному праві і використовується у правових системах майже всіх країн світу.

ЗК України (ст. 2) встановлено, що суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого само­врядування та органи державної влади (до яких належать орга­ни законодавчої влади та органи виконавчої влади. Визначення терміна «суб'єкти права» у цивільному і земельному законо­давстві варто розпочати з визначення цього терміна у Консти­туції України 1996 р. У статті 13 Конституції України проголо­шено, що земля та інші природні ресурси є об'єктами права влас­ності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцево­го самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Закріплено, що кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до за­кону. Держава забезпечує захист усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єк­ти права власності рівні перед законом. У статті 14 Конституції України закріплено, що земля є основним національним багат­ством, що перебуває під охороною держави. Право власності не землю гарантується. Це право набувається і реалізується грома­дянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Конституцією України (ст. 142) встановлено, що ма­теріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кош­ти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і об­ласних рад.

На підставі узагальнення перелічених вище дефініцій можна виявити такі суб'єкти земельних правовідносин: Український народ, державу, Верховну Раду України, Верховну Раду Авто­номної Республіки Крим, обласні та районні ради, місцеві ради та органи місцевого самоврядування, а також вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади, громадяни, юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права. При цьо­му суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи приватного права — на землі приватного права;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування — на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади — на землі державної власності.

Юридичні особи публічного права, зокрема підприємства, установи та організації, що засновані на державній або кому­нальній власності, можуть бути суб'єктами земельних пра­вовідносин із правом постійного чи тимчасового користування земельними ділянками державної або комунальної власності (ст. 92 ЗК України). Обсяг прав і повноважень органів державної влади щодо здійснення прав власника від імені Українського на­роду визначається для Верховної Ради України ст. 85 Консти­туції України, для Кабінету Міністрів України — ст. 116 Консти­туції України.

Обсяг прав і повноважень органів місцевого самоврядування з цих питань визначається статями 142, 143 Конституції України.

Так, до повноважень Верховної Ради України згідно зі ст. 6 ЗК України належить: прийняття законів у галузі регулювання зе­мельних відносин; визначення засад державної політики у галузі використання та охорони земель; затвердження загальнодер­жавних програм щодо використання та охорони земель. При цьо­му Верховна Рада України може бути суб'єктом конкретних зе­мельних правовідносин. Так, згідно зі статтями 16 та 150 ЗК України до її повноважень належить погодження питань, пов'язаних із вилученням (викупом) особливо цінних земель у кожному конкретному випадку.

До повноважень Кабінету Міністрів України у галузі земель­них відносин відповідно до ст. 13 ЗК України належить: реа­лізація державної політики у галузі використання та охорони зе­мель; координація проведення земельної реформи; розроблення і забезпечення виконання загальнодержавних програм викори­стання та охорони земель. Крім цього Кабінет Міністрів України може бути суб'єктом конкретних земельних відносин, оскільки до його повноважень належить розпорядження землями дер­жавної власності у визначених межах; викуп земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному статтями 146,151 ЗК України.

Конституцією України (ст. 142) встановлено, що земля та інші природні ресурси є власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а майнові об'єкти спільної власності, а отже і земля, перебувають в управлінні районних і обласних рад. Оскільки територіальні громади сіл, селищ, міст є суб'єктами пра­ва власності на комунальні землі, цілком природно, що згідно зі ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на їх території, належить розпо­рядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридич­них осіб; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. При здійсненні усіх цих правомочностей власника комунальних зе­мель органи місцевого самоврядування сіл, селищ і міст безпосе­редньо виступають суб'єктами земельних правовідносин.

¹ ВВР. — 1997. — №17. — Ст. 122. ² ВВР. — 2007. — № 7-8. — Ст. 66.

ЗК України 2001 р. встановлено, що безоплатна передача зе­мельних ділянок державної і комунальної власності у власність громадян може провадитися у разі їх приватизації (ст. 116 ЗК). Суб'єктами права приватизації державної власності згідно зі ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 19 лютого 1997 р. є Фонд державного майна України, його тери­торіальні відділення та представництва у районах і містах, орга­ни приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні¹. При­ватизацію земель комунальної власності здійснюють власники земель комунальної власності, тобто органи самоврядування села, селища, міста, до повноважень яких згідно із статтями 9,12 ЗК України належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян. Законами України від 19 грудня 2005 р. № 3235-Г7 та від 19 грудня 2006 р. № 489-У ЗК України було доповнено ст. 17¹, якою встановлено, що до делегованих пов­новажень державних органів приватизації у галузі земельних відносин належить розпорядження земельними ділянками, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації².

Дата добавления: 2014-11-20