Кримінальне право країн романо-германської сім'ї

Огляд кримінального законодавства щодо питань, які зазвичай відно­сяться до його загальної частини, по­чнемо з визначення злочину, оскільки воно є централь­ним поняттям будь-якої правової системи. Що стосу­ється країн романо-германської правової сім’ї, то в од­них із них визначення зло­чину міститься у криміналь­ному законі, в інших воно відсутнє і для з'ясу­вання йо­го змісту слід звертатися до доктринальних джерел.

У випадках наявності законодавчого визначення по­няття злочину кримі­нальний закон містить так зване "формальне" визначення, коли голо­вною ознакою, яка відрізняє злочин від інших правопорушень, є заборона вчинення відповідних діянь під загрозою кримінально­го покарання. Напри­клад, згідно з § 12 (1) КК ФРН зло­чинами є протиправні діяння, за які перед­бачене у яко­сті мінімального покарання позбавлення вол і На строк не менше одного року або більш суворе покарання⁷³. До речі, аналогічна ситуація має місце і тоді, коли за­конодавче визначення поняття злочину в праві країни, що належить до даної сім'ї, відсутнє. Так, більшість французьких юристів вва­жають, що злочин - це діяння, яке порушує кримінальний закон або таке, що передба­чено та карається кримінальним законом.

Необхідною ознакою злочину, окрім його заборонності та кримінальної карності, за законодавством цих країн визнається винність (вина). Проте, як правило, у їхньому законодавстві відсутнє загальне визначення вини (напри­клад, у законодавстві Франції). Що стосу­ється доктринальних джерел, то вони будуються на підставі поняття про загальну (або мінімальну) вину. За­гальна вина - це той мінімум психологічної ознаки, без якого взагалі не може бути злочину; Цей мінімум знаходить вияв у простому вольовому моменті, за яким будь-яке діяння осудної особи (при відсутності форс-мажорних обста­вин або непереборної сили) є вольовий акт, бо у самому діянні як такому міс­титься не тільки матеріальний, а й психологічний його елемент.

Поняття вини як ознаки злочину відсутнє й у чинно­му КК ФРН, хоча він і містить ряд норм, присвячених вині та її формам. Наприклад, у § 15 цього Кодексу за­значено, що карається тільки умисна дія, якщо тільки закон прямо не передбачає покарання за необережну дію. У наступному параграфі зазначається: по-перше, якщо хтось при вчиненні діяння не знає про обста­вину, яка має відношення до передбаченого законом складу злочину, той діє ненавмисно; по-друге, той, хто при вчиненні діяння помилково сприймає об­ставини, які могли б створити склад злочину, передбаченого більш м'яким законом, може бути покараним за умисне вчи­нення діяння саме за більш м'я­ким законом.

У праві даної сім'ї вина існує у формі умислу та не­обережності. При уми­сній формі вини винна особа не тільки усвідомлює протизаконний харак­тер свого діян­ня (Франція), але й бажає його здійснити та досягти йо­го шкід­ливих наслідків. За кримінальним законодавст­вом ФРН протиправність не включається до змісту умислу, проте необхідними його ознаками є відповід­ність вчинюваних дій передбаченому законом складу злочину та бажання ЇХ вчинити або припущення щодо можливості їх вчинення, коли особа прими­рюється з настанням відповідного становища.

Доктрина французького кримінального права передбачає різні ступені умислу: навмисний (передумисний, тобто, коли він формується протягом більш-менш три­валого часу) та спеціальний, який вимагає здійснення діяння з визначеною метою. Ненавмисна вина за фран­цузьким законодавством має місце тоді, коли поведінка виконавця є усвідомленою та бажаною, проте останній не намагається досягти ніякого шкідливого наслідку. Інколи у юри­дичній доктрині Франції висловлюється побажання ввести проміжну між умислом та необереж­ністю форму вини - непробачувану необережність, ко­ли особа усвідомлено йде на ризик, небезпечний для іншої, сподіваючись при цьому, що він нікому не за­вдасть шкоди.

Дві форми вини існують і у кримінальному законо­давстві ФРН - уми­сел та необережність. Умисел, за цим законодавством, може бути прямим та непрямим (побіч­ним). Прямий умисел має два різновиди: перший, коли особа усвідомлює своє діяння та його наслідки та бажає як його вчинити, так і до­сягти передбачуваних наслідків;

у другому випадку вважається, що той, хто знає або точ­но передбачає наслідок, все ж діє, не має права посила­тись, що він не бажав передбачува­ного наслідку.

Необережність за даним законодавством має місце тоді, коли особа не передбачає, що її діяння відповідає складу злочину, хоча могла це передба­чати, а тому й ус­відомлювати протиправність своєї поведінки. В теорії права Німеччини розрізняють два види необережності:

неусвідомлювана (особа взагалі не передбачає можливо­сті настання зло­чинного наслідку) та усвідомлювана (особа припускає можливість на­стання злочинного нас­лідку, проте вважає, що цього не станеться).

Завдяки пануючій в іноземному кримінальному праві презумпції, за якою більшість людей здатна усвідомлю­вати значення своїх дій та керувати ними, головна увага у ньому приділяється пошуку тих підстав, що виключа­ють або зменшують осудність. На відміну від попере­дніх інститутів, поняття неосудності у даній правовій сім'ї здебільшого міститься у кримінальному законі.

Згідно з французьким кримінальним законодавством для визнання особи осудною необхідні медичний (від­сутність психічного чи нервово-пси­хічного розладу) та психологічний (наявність здатності усвідомлювати або контролювати свої дії) критерії. Відповідно до § 20 КК ФРН без вини діє той, хто, вчинюючи діяння, внаслідок хворобливого психічного розладу, глибо­кого розладу свідомості, недоумства або іншого тяжкого психічного відхи­лення, нездатний усвідомлювати протиправність діяння чи діяти з усвідом­ленням його протиправності.

Щодо зменшеної осудності, то, наприклад, за ст. 122' КК Франції вона обумовлена наявністю того ж, що й у випадку неосудності, медичного крите­рію та дещо зміненого психічного - зниження здатності усві­домлювати або контролювати свої дії. Згідно з § 21 КК ФРН якщо - за однією із зазначених у § 20 причин - здатність особи усвідомлювати протиправність діяння чи діяти у відповідності з цим була суттєво змінена при вчиненні діяння, то покарання може бути пом'якшено (абз. 1 § 49). До речі, кримінальне законодавство де­яких країн (наприклад, Франції) знає інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб за умови, що злочин­не діяння вчинено на користь юридичної особи її керів­ником або представником.

Загальновизнаним є правило, за яким кримінальне право іноземних дер­жав карає злочинну діяльність, по­чинаючи з посягання (замаху) на зло­чин, хоча окремі винятки з цього правила все ж існують. Замах на зло­чин в теорії французького кримінального права визна­чається як початок виконання злочинного діяння за від­сутністю добровільної відмови від його виконання. Зрозуміло, що перехід від некараного (за загальним правилом) готування до злочину до початку його вчи­нення важко визначити, внаслідок чого у докт­рині з цього приводу висловлені різні рекомендації. Більш чі­тко відповідне положення відтворено у § 22 КК ФРН, де зазначено: на кримінально-каране діяння замахується той, хто, маючи уявлення про діяння, безпосередньо по­чинає здійснювати склад злочину.

У кримінальному праві даної правової сім'ї розрізня­ються поняття спів­участі та співвиконання (тобто-співучасть у тісному розумінні цього тер­міну). Під спів­участю слід розуміти діяльність осіб, які безпосередньо не бе­руть участь у вчиненні злочину, проте провокують або полегшують здійс­нення злочину виконавцем, хоча сама по собі ця діяльність ознак злочинного діяння не мі­стить. При цьому за французьким правом розрізняються спів­участь у вигляді підбурювання, керівництва виконав­цями, надання засобів, допомоги та сприяння вчиненню злочину. Що стосується ФРН, то за її зако­нодавством розрізняються лише вчинення злочину (у формі одноосо­бового виконання, співвиконання та опосередкованого виконання) та підбурювання до скоєння злочину.

Нарешті, у кримінальному законодавстві держав да­ної правової сім'ї відсутні як загальне визначення, так і вказівки щодо сутності та цілей пока­рання. У францу­зькій доктрині панують дві головні тенденції з даного при­воду. За однією з них покарання - це форма реагу­вання суспільства на зло­чин, яка має на меті відплату та залякування. Згідно з іншою, головними ці­лями пока­рання є виправлення та ресоціалізація злочинця.

Що стосується системи покарань та їх видів, то вони в межах розглядува­ної правової сім'ї відзначаються знач­ним розмаїттям, тому це пи­тання вимагає самостійного розгляду. Як приклад зазначимо, що як у фран­цузькому, так і в німецькому праві існує довічне позбавлення волі. Разом з тим в них передбачається позбавлення волі на строк, максимальний термін якого за КК Франції стано­вить 30 років, а за КК ФРН - 15 років. За видами ж пока­рань існуючі розходження є ще більшими:

Дата добавления: 2014-11-20