Тема 10 8 страница

Механізм функціонування ЄС базується на політико-право-вій системі управління, яку складають міждержавні, наднаціона­льні органи. До головних із них належать Європейська комісія, Європейська Рада, Європейський парламент, Рада Міністрів, Суд ЄС, Економічний і Соціальний комітет, Комітет регіонів та Лічильна палата.

Європейська комісія є виконавчим органом Європейського Союзу, який подає на затвердження Ради Міністрів проекти законів, здійснює нагляд за виконанням угод, дотриманням митного режиму, контролює податкову політику, здійснює фінансування зі своїх фондів, самостійно веде переговори з третіми країнами, розпоряджається спільним бюджетом. Цей орган, що складається з 20 членів, призначається національними урядами терміном на 5 років. Члени Комісії діють в інтересах розвитку всього ЄС і формально незалежні від урядів своїх країн. Комісія є колегіальним органом, усі її рішення приймаються простою більшістю голосів.

Рада Міністрів — це законодавчий орган ЄС, до якого входять представники 25 країн-членів на рівні міністрів. Він ухвалює рішення щодо реалізації єдиної політики Співтовариства, які є обов'язковими для виконання цими країнами. Рішення Ради Міністрів ухвалюється більшістю голосів. А кількість голосів кожної країни ЄС залежить від її розмірів.

Європейський парламент — це орган, що контролює діяльність Європейської комісії і затверджує бюджет ЄС. Парламент обира­ють шляхом прямого загального голосування за виборчими про­цедурами країн — членів Співтовариства. Депутати національних парламентів одночасно можуть бути і членами Європейського па­рламенту. До складу Європарламенту обирають 626 депутатів, які займаються законотворчою діяльністю. Цей орган ЄС є переваж­но консультативним, оскільки він консультує Раду і Комісію з найбільш важливих питань ще до прийняття рішень. Пропозиції Парламенту не є для Ради і Комісії обов'язковими.

Європейська Рада утворена у 1974 р. За своїм статусом вона розробляє загальну політику Співтовариства. До її складу входять глави держав і урядів країн — членів ЄС. Робота цього органу про­ходить у формі нарад або сесій двічі на рік. Європейська Рада ви­значає головні напрями економічного і політичного співробітниц­тва у Європі.

Європейський Суд забезпечує дотримання законності через ви­конання прийнятих договорів. Це вищий судовий орган ЄС де діє принцип верховенства закону Співтовариства над законом країн спільноти. За Маастрихтською угодою Європейський Суд маєправо застосовувати штрафні санкції щодо країн, які порушуоть законодавчі акти ЄС. Проте до 1992 р. практичне застосування цього законодавства мало в основному декларативний характер.

Крім цих основних органів ЄС, у ньому функціонують ще різні комітети, комісії, фонди. До них належать Економічний і соціальний комітет, Контрольно-ревізійна палата, Комітет регіонів, Євроатом та деякі інші. їхня діяльність, на відміну від фондів, носить в основному консультативний характер.

Майже 50- річний досвід існування Європейського співтовариства свідчить про високі результати розвитку цього інтеграційного угрупування. За цей час у ЄС спостерігалися швидкі темпи економічного зростання майже всіх країн Спільноти, низький рівень інфляції, безробіття, високі платоспроможність і рівень споживання населення. Країни ЄС володіють нині новими техноло­гіями, високими стандартами виробництва, охорони довкілля, значними ринками капіталів. Тому сьогодні більшість країн Європи, що не є членами ЄС, хочуть найближчим часом вступити до цього інтеграційного об'єднання.

Серед країн — претендентів на вступ до ЄС є і Україна. Але вона дуже відстає за рівнем свого економічного розвитку від країн — членів ЄС. Тому її вступ до ЄС не може бути швидким. Для цього Україні потрібно вступити до Світової організації торгівлі, підвищити щорічні темпи економічного зростання до 6—7 %, привести своє законодавство у відповідність із вимогами законодавства Є С в усіх сферах, знизити рівень інфляції до 3—4 %, а рівень безробіття—до 8 %.

Основними документами, що визначають стратегію інтеграції України до ЄС, є Угода про партнерство і співробітництво, яка бу ла підписана в Люксембурзі 14 червня 1994 року і вступила в дію і 1 березня 1998 року, та План дій у рамках європейської політики суспільства. Уже 2007 року Україна може провести переговори про створення митного союзу з ЄС для поступового усунення бар'єрів дасть змогу Україні отримати статус асоційованого члена ЄС, брати участь у переговорах стосовно різних питань співробітництва зі Співтовариством, сприятиме полегшеному доступу до фінансових ресурсів ЄС. У період з 2007 по 2011 роки можливе повне'виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, яке створить реальні передумови для вступу нашої держави у це інтеграційне об'єднання.

3. Північноамериканська угода про вільну торгівлю

Одним із найбільших інтеграційних об'єднань країн світу є Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), яка включає США, Канаду і Мексику. На це угрупування з населен­ням понад 370 млн. осіб припадає 20 % від Усієї світової торгівлі. Обсяг ВВП цих трьох країн складає більше 10 трлн. дол.

Передумови виникнення Північноамериканської зони вільної торгівлі склалися у зв'язку з проникненням у Мексику американських ТНК, які отримали там значні пільгові умови у виробничій і торговельній діяльності. Одночасно з цим американський капітал про­ник в основні галузі канадської економіки. Безпосередньому утворенню НАФТА у вересні 1992 року передувала зона вільної торгівлі між США і Канадою за угодою, укладеною між ними у 1988 р.

Основними положеннями створеного інтеграційного об'єднання НАФТА є наступні:

1) усунення митного бар'єру на товари країн — членів НАФТА у торгівлі між собою;

2) захист ринку США, Канади і Мексики від експансії європейських та азійських компаній;

3) полегшення умов взаємних капіталовкладень;

4) порядок врегулювання торговельних конфліктів між учасниками НАФТА;

5) створення спільних комісій для вирішення проблем, пов'язаних із захистом довкілля.

6) Економіки США та Канади тісно пов'язані між собою — амери­канські монополії контролюють майже половину обробної та гірничо-видобувної промисловості Канади, тоді як США є залежними від сировини з Канади. Що ж до Мексики, то очікувалося, що вона внаслідок цієї інтеграції скоротить свій перехід до економічно розвинених країн з 50 до 15 років. За планами організаторів НАФТА повноцінний спільний ринок цих трьох країн може бути створений до 2010 року.

Північноамериканське інтеграційне об'єднання НАФТА за основними економічними показниками перевищує ЄС, а з поширенням у майбутньому зони вільної торгівлі на Латинську Америку підводить базу під створення міжконтинентального ринку товарів і послуг. Специфічність цього тристороннього угрупування визначається характеристикою певних особливостей, які значною мірою відрізняють його як від західноєвропейської, так і від інших моделей міжнародної економічної інтеграції.

По-перше, країни, що об'єдналися у північноамериканське інтеграційне угрупування НАФТА, мають різні рівні економічного розвитку. А саме: рівень США і Канади набагато вищий від рівня

розвитку Мексики.

По-друге, США є центром цього інтеграційного об'єднання, оскільки володіють величезним науково-технічним потенціалом і конкурентоспроможною економікою. Основні інвестиційні та то­ргові потоки в межах НАФТА спрямовані зі США або до США. Так, більша частина зовнішньоторговельного обороту Канади (72 %) і Мексики (63 %) припадає на торгівлю зі США. Що ж стосується мексикансько-канадських торговельних та інвестиційних зв'язків, то вони є надто слабкими.

По-третє, північноамериканська зона вільної торгівлі об'єднує лише три країни, які досить великі за територією, населенням та економічним потенціалом.

По-четверте, НАФТА не має, на відміну від ЄС, наднаціональних органів управління, які б регулювали тристоронні відносини між цими країнами, хоча ця угода про зону вільної торгівлі мас досить широкомасштабний характер. Вона охоплює не лише торгівлю, але й виробничу сферу, інвестиційну діяльність, фінансові відносини, міграцію робочої сили та інше.

Кожна з трьох країн — учасниць північноамериканської угоди має свої економічні інтереси у цьому міжнародному інтеграційному об'єднанні. Так, США хоче перемістити до Мексики, де є дешева робоча сила, свої трудомісткі виробництва. Це дасть їм змогу скоротити витрати і підняти конкурентоздатність своєї про­дукції на світовому ринку, розширити доступ до мексиканських і канадських економічних ресурсів. Що ж стосується Канади, то во­на через інтеграцію зі США позбулася з їхнього боку протекціонізму і в такий спосіб може підвищити конкурентоздатність своїх товарів на ринках США. Інтеграція з Мексикою може суттєво збільшити її товарооборот, який раніше був незначним.

Головною причиною, яка обумовила інтеграцію Мексики зі США і Канадою, є необхідність збільшення темпів розвитку її національної економіки. Впровадження реформ, які б сприяли доступу Мексики до досягнень науково-технічного прогресу і модернізації на цій основі власного виробництва, забезпечили б значне збільшення кількості робочих місць, підвищили конкурентоздатність її товарів і послуг.

В основі інтеграційних зв'язків цих трьох країн є їх порівняльні переваги, якими вони володіють у торгівлі між собою. Так, СІЛА ма­ють перевагу в торгівлі продукцією машинобудування, сільського го­сподарства, хімічної галузі. Канада експортує у США нафту, газ, за­лізну руду, продукцію чорної металургії, целюлозно-паперової промисловості. У Мексиці порівняльні переваги мають товари нафтової та видобувної промисловості, комплектуючі для автомобільної галузі, телекомунікаційна продукція та промислове обладнання.

Учасники північноамериканської угоди НАФТА визначили своєю основною метою створення не спільного ринку зразка ЄС, а зони вільної торгівлі, яка дала б можливість кожній країні цього угрупування без перешкод і обмежень розвивати економічні відносини з іншими державами.

4. Основні інтеграційні об'єднання в інших регіонах світу

Крім двох найбільш розвинених міжнародних інтеграційних об'єднань — ЄС та НАФТА, які розглядалися вище, у різних регіонах світу функціонують ще й інші інтеграційні угрупування держав. До них можна віднести АСЕАН, МЕРКОСУР, КАРІКОМ, АТЕС, Андський пакт та деякі інші.

На Азійському континенті основними інтеграційними об'єднаннями є Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) та Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС).

АСЕАН — це інтеграційне утрупування держав, що утворило­ся в 1967 році. Воно включає в себе дев'ять країн Південно-Східної Азії — Бруней, В'єтнам, Індонезію, Камбоджу, Лаос, Малайзію, Сінгапур, Таїланд та Філіппіни. Невисокий ступінь зрілості інтеграційних процесів цього об'єднання свідчить, що воно лише формувалося впродовж перших 15 років. Нарешті у 1992 р. його учасники поставили перед собою мету утворити протягом наступних 15 років (до 2007 р.) повноцінну зону вільної торгівлі шляхом поетапного зниження тарифів усередині неї.

Слід відзначити, що за 30-річну історію свого існування країнам — учасницям АСЕАН майже вдалося реалізувати поставлену мету. Сьогодні тут інтеграційні процеси надійно охоплюють мікрорівень на основі діяльності багатонаціональних компаній. Одночасно кожна з країн АСЕАН тісно пов'язана з економікою США, Японії, Південної Кореї, Гонконгу, Тайваню. Значна частина їхньої зовнішньої торгівлі припадає на торгівлю місцевих філій з ТНК цих країн. Найбільшого успіху у цій торгівлі досягла Японія, яка не є учасницею АСЕАН. Вона використовує сировину цих країн для виробництва готових товарів, що потім експортуються назад у ці ж країни. Цьому сприяють пільгові митні тарифи для спільних підприємств, які створила Японія та інші держави і країнами АСЕАН.

Зовсім інша ситуація має місце у питанні зближення національних господарств країн АСЕАН. Ці процеси ще не набули туї достатнього розвитку. Відсутність міжнаціональних органів управління зазначеного інтеграційного об'єднання і пояснює в основному таку ситуацію.

Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) утворилося у 1989 році внаслідок підписання угоди про співпрацю між 12 країнами цього регіону, а саме — США, Канадою, Японією, Австралією, Південною Кореєю, Брунеєм, Малайзією, Індонезією, Новою Зеландією, Сінгапуром, Таїландом, Філіппінами. Пізніше до них приєдналися поступово ще 9 країн: Китай, Гонконг, Тайвань (у 1991 p.), Мексика та Папуа — Нова Гвінея (у 1993 p.), Чилі (у 1994 p.), Росія, В'єтнам та Перу (у 1997 p.).

Це інтеграційне об'єднання є найбільшим у світі як за територією і населенням, так і за економічними показниками. Зокрема, частка країн АТЕС у світовому ВВП становить 54 %, у міжнародній торгівлі — 41,5, у золотовалютних резервах — 80 %. АТЕС являє собою міждержавне об'єднання, що має консультативний характер. Головною метою цього угрупування є узгодження полі­тики в галузі торгівлі та інвестицій, співробітництво в таких галу­зях, як енергетика, транспорт і телекомунікації, туризм, охорона довкілля. У 1993 р. в межах угоди по АТЕС утворено Комітет з торгівлі та інвестицій. Згідно з планами АТЕС до 2020 р. передбачається створення зони вільної торгівлі.

Іншим великим інтеграційним об'єднанням у світі є МЕРКОСУР. Це спільний ринок чотирьох країн Латинської Америки (Аргентини, Бразилії, Парагваю та Уругваю), які заснували у 1991 р. це економічне співтовариство, котре почало функціонувати з 1 січня 1995 р. МЕРКОСУР є великим регіональним торговельно-економічним угрупуванням, що об'єднує ці держави, загаль­на чисельність яких становить близько 220 млн. осіб, а сукупний ВВП складає понад 560 млрд. дол.

Результатом об'єднання Аргентини, Бразилії, Парагваю та Уругваю є те, що 90 % взаємної торгівлі цих країн звільняється від будь-яких тарифних бар'єрів, що ж до імпорту з третіх країн, то стосовно них запроваджуються єдині тарифи та митні правила. Для управління процесом інтеграції в 1994 р. були створені такі інституції:

· Рада спільного ринку (у складі міністрів закордонних справ цих країн);

· Група спільного ринку, яка є виконавчим органом МЕРКОСУР;

· Технічні комісії, які підпорядковані Групі спільного ринку і займаються питаннями торгівлі, митного регулювання, технічних норм, валютно-фінансової політики, транспорту, сільського господарства, енергетики та технології. Незважаючи на те, що всі чотири країни відчули реальні економічні вигоди від членства в МЕРКОСУР, наприкінці XX та на початку XXI ст. у них виникли серйозні труднощі, пов'язані з величезними зовнішніми боргами цих держав. До виникнення такої ситуації призвели високі темпи інфляції в Аргентині і Бразилії, а також те, що економіка Парагваю і особливо Уругваю не є достатньо відкритими, що не дозволяє зблизити господарські структури і модернізувати промисловість цих країн, яка сьогодні не може конкурувати з партнерами по МЕРКОСУР. Існує також небезпека, що розрив в економічному розвитку країн цього інтеграційного об'єднання може поставити Уругвай і Парагвай у залежність від Аргентини і Бразилії, які, впоравшись з фінансовою кризою у себе, знову нарощують темпи економічного зростання.

У цілому перспективи МЕРКОСУР оцінюються як сприятливі, і навіть можлива його інтеграція в майбутньому в Північноамериканське угрупування НАФТА.

До інших інтеграційних угрупувань, які є у світовому госпо дарстві, можна віднести Андську групу, КАРІКОМ, ЦАСР, АФЕС. Але якщо перші три названі об'єднання країн вже функціонують, то Африканське економічне співтовариство (АФЕС) лише створюється на основі вже діючих субрегіональних угрупувань країн цього континенту.

Андська група створена в 1969 р. деякими колишніми членами Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ) — Болівією, Венесуелою, Еквадором і Перу. Це інтеграційне об'єднання є типовим прикладом спільного ринку, в якому діють єдині зовнішні Тарифи, обмеження на приплив іноземних інвестицій та узгоджена інтеграційна політика в економічній та соціальній сферах.

Іншим регіональним прикладом інтеграційного об'єднання у формі спільного ринку виступає КАРІКОМ. Воно створене у 1973 р. і включає 14 країн Карибського басейну, які мають домов­леність між собою про вільну торгівлю і єдиний зовнішній митний тариф стосовно третіх країн.

У 1960 році п'ять країн Центральної Америки (Гватемала, Го­ндурас, Коста-Ріка, Нікарагуа і Сальвадор) утворили інтеграційне об'єднання у вигляді Центральноамериканського спільного ринку (ЦАСР). Вже у перший рік його існування країнам — учасницям цього угрупування вдалося усунути майже 80 % торговельних об­межень. Але політичні проблеми, які мають місце всередині регіо­ну, перешкоджають подальшому розвитку цього інтеграційного об'єднання. Серйозною причиною труднощів тут є те, що вигоди від інтеграції отримали в основному більш багаті і економічно розвиненіші країни-учасниці.

Аналіз розглянутих вище регіональних інтеграційних об'єднань дає можливість зробити висновок, що при утворенні таких угрупувань географічна близькість часто є однією із основних їх складових. Вона сприяє зменшенню транспортних витрат, легшому впровадженню єдиних норм і стандартів через близькість культур, мов, традицій, які формують їхні спільні інтереси.

5. Економічна інтеграція в СНД

Після розпаду в 1991 p. CPCP на його території з числа колишніх радянських республік утворилася нова спільнота — Співдружність Незалежних Держав (СНД). До цього інтеграційного об'єднання увійшли Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан, Україна. Що ж стосується країн Прибалтики, то вони рі­шуче відмежувалися від колишньої метрополії і взяли курс на взаємне співробітництво і поступову інтеграцію в ЄС, що завершилося у 2004 р. їх успішнім вступом у це економічне співтовариство.

Серед найсуттєвіших проблем, що постали перед країнами СНД, були й питання їх економічної взаємодії, розвитку господарських зв'язків, які встановилися між ними в колишньому єдиному народногосподарському комплексі. Ці країни зіткнулися з досить суперечливими процесами і тенденціями, які спонукали їх до прийняття рішень, що не завжди відзначалися достатньою логічністю і обґрунтованістю. В усіх цих державах було і залишається велике бажання збудувати власні, незалежні від Росії, національні господарські системи. Водночас переважна більшість цих країн залишається економічно прив'язаними до Росії як джерела найважливіших ресурсів та ринку збуту своїх товарів. Це викликало необхідність пошуку шляхів розвитку переважно двосторонніх економічних відносин з Росією.

Аналізуючи стартові умови співробітництва країн СНД, необхідно відзначити, що вони були дуже привабливими. Ці країни мали єдину енергетичну і транспортну системи, єдину систему зв'язку і телекомунікацій, спільну систему газо- і нафтопроводів та єдину систему стандартів. Усі ці переваги дають можливість зробити висновок, що жодне інтеграційне угрупування у світі не мало подібних передумов до об'єднання. Але, як показали реалії історичного розвитку СНД, такі передумови інтеграції можуть мати не лише позитивні сторони, але й негативні. Така ситуація має місце, як правило, тоді, коли економіка підпорядковується політиці. Це неодноразово і продемонструвала Росія стосовно інших країн —-членів СНД впродовж майже 15-річного існування цього економічного союзу.

На шляху становлення і розвитку СНД постали серйозні труднощі і перешкоди. Вони пов'язані з тим, що старий адміністративний господарський механізм на протязі тривалого часу не був демонтований, економічна криза на пострадянському просторі затягнулася (особливо у Вірменії, Грузії, Молдові), темпи ринкових перетворень у колишніх республіках СРСР були і залишаються різними, як і різні рівні цін та неоднакові валютні курси.

СНД має свої органи управління, що координують інтеграційні процеси на території країн співдружності. До них слід віднести Раду керівників держав, Раду керівників урядів та Координаційно-консультативний комітет. Рада керівників держав є нижчим органом управління СНД і складається з президентів країн — членів співдружності. Вона ухвалює рішення з найваж­ливіших питань діяльності цієї спільноти. На свої засідання Рада збирається двічі на рік під головуванням чергового глави однієї з держав-членів.

Рада керівників урядів складається з прем'єр-міністрів і розглядає питання економічної і соціальної сфер. Вона збирається на свої засідання чотири рази на рік.

Координаційно-консультативний комітет є виконавчим органом СНД. Значна частина його діяльності зосереджена на економічних питаннях, що належать до митної, торговельної, валютної, бюджетної, податкової та кредитної сфер.

У 1993 р. країни СНД підписали угоду про створення економічного союзу, який передбачав вільний рух товарів, послуг, капіталів, робочої сили, а також узгодження валютної і податкової політики, підтримку виробничого співробітництва та сприяння інвестуванню між країнами. Але реально до цього часу з цих цілей було досягнуто дуже мало. Тому СНД сьогодні відповідає лише найпростішій формі інтеграції — зоні преференційної торгівлі.

У 2003 р. Україна запропонувала Росії, Білорусії й Казахстану утворити зону вільної торгівлі в рамках Єдиного економічного простору (ЄЕП). Незважаючи на схвалення згаданої пропозиції цими країнами, рішення по ЄЕП поки що не впроваджено на практиці.

Аморфність, низька ефективність СНД викликала потребу у створенні локальних угрупувань країнами СНД з більш тісними економічними зв'язками. В результаті такої необхідності утворилися такі об'єднання: ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова) та Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), до якого увійшли 11 країн: Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина

та Україна.

Цілями ГУУАМ і ЧЕС є розвиток багато- й двостороннього співробітництва як у провідних галузях економіки, так і в співпраці щодо запобігання забрудненню Чорного моря. У 1994 р. було утворено Чорноморський банк торгівлі й розвитку, який має сприяти економічному розвитку країн Чорноморського регіону. Така різновекторність напрямів інтеграції пояснюється розбіжностями в орієнтаціях різних політичних сил у країнах — членах СНД.

Україна має особливий статус в СНД, який закріплений за нею у вигляді асоційованого членства цієї Співдружності з квітня 1994 р. Він дає можливість Україні брати участь лише у тих спільних заходах, у яких вона зацікавлена і які не суперечать її національним інтересам та чинному законодавству. Тим самим створюються умови для поєднання різноманітних форм дво- та багатостороннього співробітництва, більш повного урахування позицій сторін у відповідних спільних заходах.

Водночас пасивна інтеграційна стратегія, яка є наслідком асоційованого членства України в СНД, звужує її можливості впливу на прийняття рішень тактичного і особливо стратегічного характеру, які б найбільшою мірою відповідали інтересам нашої держави.

Міжнародна передача технологій

Мета: Розкрити сутність та форми міжнародного технологічного обміну, охарактеризувати особливості міжнародного технологічного обміну в сучасних умовах. Визначити правила міжнародної торгівлі ліцензіями. Виокремити особливості міжнародного технологічного обміну в Україні.

Час: 80 хв. Метод: Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

1. Сутність і форми міжнародного технологічного обміну………10 хв.

2. Особливості міжнародного технологічного обміну

в сучасних умовах………………………………………………….15 хв.

3. Міжнародна торгівля ліцензіями………………………………….15 хв.

4. Міжнародний ринок інжинірингових послуг…………………10 хв.

5. Міжнародне регулювання ринку технологій

6. Особливості міжнародного технологічного

обміну в Україні…………………………………………………….10 хв.

Заключна частина……………………………………………..……….15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

1. Сутність і форми міжнародного технологічного обміну

Під міжнародним технологічним обміном (трансфертом технологій) розуміються сукупність економічних відносин різних країн з приводу передавання науково-технічних досягнень.

Розвиток міжнародного ринку технологій (міжнародного тех­нологічного обміну) зумовлений прискоренням науково-технічного прогресу (НТП). Розширення науково-дослідних і до­слідно-конструкторських робіт (НДДКР) потребує величезних фінансових витрат, дорогого устаткування, висококваліфікованих кадрів, Це змушує фірми брати участь у міжнародному науково-технічному поділі праці. Швидкий розвиток торгівлі технологіями, науково-технічними знаннями значною мірою пов'язаний з істотними розходженнями в технічному рівні окремих країн. В умовах прискорення НТП передова техніка і технологія сконцентровані в невеликій групі промислово розвинутих країн, що витрачають величезні кошти на НДДКР. Так, у США витрати на НДДКР перевищують витрати на це в Німеччині, Франції, Англії, Італії, Японії, разом узяті. Тому в США зосереджена велика частина передових наукових досліджень.

Широко використовує іноземні науково-технічні знання Японія, що дало їй можливість випускати нову продукцію, вдосконалену за рахунок власних наукових досліджень.

Міжнародний технологічний обмін успішно використовує і Німеччина, яка за допомогою іноземних ліцензій модернізувала виробничу базу транспортного машинобудування, хімічної, елек­тротехнічної галузей.

Країни, що розвиваються, щоб бути конкурентоспроможними на світовому ринку, змушені розвивати свою технічну базу в тому ж напрямі, що й розвинуті країни.

Купівля передової іноземної технології є важливим засобом подолання технічної відсталості, створення власної промисловості, яка здатна задовольнити потреби внутрішнього ринку і зменшити залежність від імпорту.

Поглиблення міжнародного науково-технічного поділу праці приводить до дедалі більшої спеціалізації фірм у вузьких галузях науки і техніки.

Обмін науково-технічними знаннями забезпечує окремим країнам, що не мають достатньо фінансових ресурсів для проведення НДДКР, досягнення високих темпів економічного розвитку за рахунок використання передових технологій інших країн.

На міжнародному ринку технологій передача технології здій­снюється некомерційним і комерційним шляхом.

Некомерційні форми технологічного обміну:

• технічні, наукові і професійні журнали, патентні видання, періодика й інша спеціальна література;

• бази і банки даних;

• міжнародні виставки, ярмарки, симпозіуми, конференції;

• обмін делегаціями;

• міграція вчених і фахівців;

• стажування вчених і фахівців у фірмах, університетах, орга­нізаціях;

• навчання студентів і аспірантів;

• діяльність міжнародних організацій у сфері науки і техніки.

До форм технології, що підлягає міжнародному обміну на комерційній основі, відносяться:

I. Матеріальні види технологій:

• підприємства «під ключ»;

• технологічні лінії;

• агрегати, устаткування, інструменти та ін.

ей тип технологічного обміну пов'язаний з прямими інвестиціями в будівництво, реконструкцію, модернізацію фірм і виробництв.

Питання щодо міжнародного технологічного обміну матеріальними видами технологій відноситься до міжнародної торгівлі промисловими товарами.

II. Нематеріальні види технологій:

• патент — свідоцтво, яке видається відповідною державною установою винахіднику і засвідчує його монопольне право на ви­користання цього винаходу;

• ліцензія — дозвіл, який видається власником технології (ліцензіаром), захищеної чи незахищеної патентом, зацікавленій стороні (ліцензіатові) на використання цієї технології упродовж визначеного часу і за визначену плату;

• копірайт — ексклюзивне право автора літературного, аудіо-чи відеопродукту на показ і відтворення своєї роботи;

• товарний знак — символ (малюнок, графічне зображення, по­єднання букв тощо) певної організації, що використовується для ін­дивідуалізації виробника товару і який не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника;

• ноу-хау — надання технічних знань, практичного досвіду технічного, комерційного, управлінського, фінансового й іншого характеру, що є комерційною цінністю, застосовуються у

. виробництві і професійній практиці і не забезпечені патентним захистом.

III. Послуги: науково-технічні, інжинірингові, консультаційні, навчання персоналу та ін.

За призначенням технології поділяються на технології продукції, технології процесів, технології керування.

2. Особливості міжнародного технологічного обміну в сучасних умовах

У сучасних умовах міжнародному технологічному обміну притаманні певні особливості.

Розглянемо їх.

Дата добавления: 2014-12-10