Тема 10 7 страница

У Конвенції № 43 (прийнята у 1975 р.) наголошується, що країни—члени МОП зобов'язані розробляти й здійснювати національну політику, спрямовану на сприяння й гарантію рівності можливостей щодо праці і зайнятості, соціального забезпечення для осіб, що перебувають на законних підставах, як мігрантам, так і членам їхніх родин.

Технічне співробітництво полягає в розробці й втіленні в життя проектів з різних аспектів трудових відносин у країнах-членах. Найактуальнішими темами проектів є: підготовка кадрів; зайнятість і розвиток; планування робочої сили; ринок праці; умови праці й виробниче середовище; соціальне забезпечення; трудові відносини; робітнича освіта; права трудящих-мігрантів; МОП і міжнародний профспілковий рух. Для реалізації технічних проектів МОП відряджає експертів та місії у відповідні країни.

Дослідницька діяльність МОП виявляється в підготовці оглядів ситуації в сфері праці в окремих країнах і регіонах, в аналізі галузевих і регіональних проблем праці; в оцінюванні тенденцій соціально-економічного розвитку. МОП публікує огляди, видає бюлетені з питань трудових відносин.

Організаційна структура:

· Міжнародна конференція праці;

· Адміністративна рада;

· Міжнародне бюро праці (секретаріат).

Міжнародна конференція праці — вищий орган. Кожна країна на її сесіях представлена чотирма делегатами: два — від уряду, один — від підприємців, однин — від трудівників. Конференція розробляє конвенції й рекомендації з питань праці; в порядку контролю розглядає доповіді держав про застосування ратифікованих конвенцій; затверджує програму й бюджет організації.

В межах тристоронньої структури представників роботодавці й трудящі є соціальними партнерами; МОП сприяє соціальному діалогу між профспілками й роботодавцями при розробці національної політики із соціальних та економічних питань.

Кожні два роки Конференція приймає дворічну програму діяльності й бюджет МОП, який фінансується державами-членами. Конференція є також міжнародним форумом, на якому обговорюються трудові й соціальні проблеми, що мають світове значення.

Адміністративна рада — виконавчий орган. Вона складається з 56 членів (28 — представники урядів, по 14 — від підприємців і трудівників). Із загальної кількості 10 місць в урядовій групі резервується для десяти найрозвинутіших країн (серед них і Росія).

Міжнародне бюро праці готує документацію, збирає й поширює інформацію, здійснює дослідження, організує наради.

Секретаріат МОП, дослідницький центр і видавництво перебувають у Женеві. Адміністрація й управління здійснюються через регіональні, обласні й галузеві бюро, які існують у понад 40 країнах. Адміністративній раді і Бюро допомагають тристоронні комітети, які охоплюють основні галузі промисловості. Рада і Бюро користуються також послугами комітетів експертів з таких питань:

· професійна підготовка;

· розвиток управління;

· техніка безпеки й охорона праці;

· трудові відносини;

· навчання трудящих.

Держави—члени МОП періодично проводять регіональні наради для вивчення питань з регулювання трудових відносин у тих чи інших регіонах.

6. Україна в міжнародних міграційних процесах

Інтеграція України до світової спільноти та зростання відкритості українського суспільства сприяє більшому втягненню України в міжнародний обмін робочою силою. Динаміку зовнішнього міграційного руху населення України в 2001—2006 pp. наведено на рис. 7.1 [www. ukrstat.gov.ua]

За межами України станом на 2008 р. працюють близько З млн громадян: 65,9 % у країнах СНД і 34,1 % — в інших країнах. Найбільшими центрами офіційного працевлаштування українців у Західній Європі є Німеччина, Франція, Велика Британія та Греція, які приймають до 30 % усіх легальних емігрантів. Крім того багато українців працюють у Польщі, Чехії, Італії, Португалії, Угорщині, Словаччині, Білорусі. Останніми роками збільшився поток емігрантів до Росії, де працює близько 1 млн. чол. Однак переважна частина емігрантів влаштовується на роботу нелегально. Найчастіше за кордон їдуть працювати мешканці сільських районів і маленьких міст, оскільки саме там спостерігається найбільший рівень безробіття.

Приблизно 70 % загальної кількості працюючих за кордоном українців — чоловіки, які задіяні в будівельній сфери та мережі торгівлі, а переважна більшість жінок за кордоном працюють у сільському господарстві (займаються збиранням урожаїв), у сфері сервісу (домашньою прислугою, нянями, покоївками).

Основними чинниками, що спонукають до трудової міграції, є несприятлива економічна ситуація в Україні, політична нестабільність, нестача робочих місць на ринку праці, низька мотивація легальної зайнятості і, як результат, проблема з адекватно оплачуваною роботою, низький рівень охорони здоров'я, географічні особливості прикордонних територій, реформування освіти, культури, спорту. Наслідком цього є високий рівень безробіття за окремими регіонами держави, незбалансована структура спеціальностей на вітчизняному ринку праці та зростання маятникової міграції.

Однією з найбільших проблем, по'язаних із трудовою емігра­цією з України, є «відтік умів», але встановити реальні масштаби цього процесу неможливо через брак достовірної статистики, не­визначеність самого поняття «висококваліфікований спеціаліст» (частина українських дослідників схильні вважати такими лише науковців найвищої категорії). Рівень освіти трудових мігрантів з України незначно (10,9 років навчання), але все ж менший від рівня освіти населення, зайнятого на території проживання (показник становить 11,4 роки). Високим рівнем освіти характеризуються емігранти у Великій Британії (12,5 року навчання), США і Канаді (12,3), Австрії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині, Люксембурзі, Франції (11,8). Вищим від середнього по всьому масиву зовнішніх трудових мігрантів з України є рівень освіти українців, які працюють в Ізраїлі (11,5), Іспанії, Греції, Португалії (11 років). А в Російській Федерації, Чехії, Польщі, Угорщині, Словаччині він нижчий, ніж 10,7 року. Зрозуміло, що в країнах, де середній показник освіти мігрантів вищий за середній, вищою є й частка осіб із закінченою вищою освітою (у Великій Британії — 41,7 %, у США і Канаді — 39,1 %). Але питання, яка частина цих людей працює відповідно до рівня своєї кваліфікації, а яка фактично зайняла місце місцевих некваліфікованих робітників на ринку праці цих країн залишається відкритим.

Отже, навіть у тих країнах, де значну частину українських за­робітчан становлять спеціалісти з вищою освітою, вони зовсім не домінують у загальній масі мігрантів. Українська трудова міграція — це, насамперед, міграція «робочих рук», а не кваліфікованих спеціалістів та науковців.

Для виїзду українських громадян для працевлаштування за кордоном існує декілька способів: це самостійний пошук місця роботи, використання туристських агенцій, запрошення українських фахівців безпосередньо іноземною стороною, використання послуг посередницьких структур при працевлаштуванні за кордоном.

Через структури з посередництва в працевлаштуванні за кордоном громадяни України отримують можливість мати легальну роботу за межами країни і надійний соціальний захист з боку іноземного роботодавця (в рамках законодавства країни працевлаштування). Проте навіть тоді, коли людина намагається виїхати на роботу за кордон легально, вона все одно ризикує потрапити до рук аферистів з нелегальних рекрутингових агенцій. Аби цього не сталося, громадянин має знати, що посередник зобов'язаний у своїй діяльності спиратися на низку дозволів.

Структури, які займаються посередництвом у працевлаштуванні на роботу за кордоном, щорічно надають послуги в праце влаштуванні лише 1—2 % від загальної чисельності українських мігрантів, які працюють за кордоном. У 2007 р. в Україні зареєстровано 515 суб'єктів господарської діяльності, які мають ліцензію Мінпраці на посередництво в працевлаштуванні на роботу за кордоном. Кількість українських громадян, які користуються послугами цих структур, зростає. Так, якщо в 2000 році кількість громадян, які працевлаштовані за кордоном за допомогою ліцензованих посередників, становила 19,9 тис. чол., то вже в 2007 — 61,4 тис. чол.

Контроль за роботою суб'єктів господарської діяльності, які займаються посередництвом у працевлаштуванні на роботу за кордоном, здійснює Комісія з питань посередництва в працевла­штуванні на роботу за кордоном та надання іноземцям дозволів на працевлаштування в Україні та регіональними комісіями відповідно до Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном. Цей Порядок затверджено спільним наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства праці та соціальної політики України від 24 червня 2004 р. №78-141.

Що стосується імміграції в Україну, то, за даними Всесвітнього банку, Україна зараз посідає четверте місце в світі за кількістю прийнятих мігрантів.

В Україну приїздить дедалі більше мігрантів з країн СНД (77,5 %), Близького Сходу та інших частин світу (22,5 %). У 2007 р. органи внутрішніх справ України розглянули близько 165 тис. імміграційних справ. Найбільше навантаження щодо оформлення дозволів на міграцію в Донецькій (3018), Одеській (2067), Дніпропетровській (1673) областях, м. Києві (1543), Запорізькій (1277), Київській (1216), Харківській (1048) областях, найменше — в Тернопільській (100), Рівненській (166), Закарпатській (189), Чернівецькій і Полтавській (по 212) та Львівській (245) областях.

Еміграція з України забезпечує певні економічні вигоди.

1. Знижується рівень безробіття та пом'якшується соціальна напруженість у суспільстві.

2. Працюючи за кордоном, українці підвищують свій життєвий рівень за рахунок ресурсів країни перебування.

3. Зовнішня трудова міграція є джерелом досвіду, знань, між-особистісних контактів, школою бізнесу та ринкової поведінки.

\

4. Зростають валютні надходження в Україну. Так, за даними Міжнародного фонду сільськогосподарського розвитку — спеціалі­зованої установи ООН — сума грошових переказів українських мігрантів на батьківщину в 2006 р. становила 4,8 млрд дол. У середньому заробіток українського трудового мігранта становив 800 дол. на місяць (від 500 дол. на сільгоспроботах у Польщі до 1,5 тис. дол. на будівельних роботах у Португалії). За даними Міжнародної організації міграції, українські трудові мігранти у 2007 р. відправили додому грошових переказів на суму від 5 до 7 млрд доларів. При цьому експерти не заперечують, що реальні обсяги переданих українськими мігрантами на батьківщину коштів значно більші. Так, підраховано, що загальна сума грошей, які надійшли від «заробітчан» до України, становить близько 20 млрд. дол. (тобто в середньому близько 6 тис. доларів за рік на одного мігранта). Таким чином, трудова міграція суттєво впливає на стан української економіки, оскільки обсяги валюти, що надходить від мігрантів до країни, дуже значні. Для порівняння: весь товарний експорт з України за 2007 р. становив 49,2 млрд. дол., а виручка по головній експортній статті — від постачань недорогоцінних металів і виробів з них — 20,8 млрд. дол. Отже, надходження валюти в країну від «заробітчан» приблизно дорівнює обсягові надходжень від металур­гійного експорту. Значні кошти, які надходять від заробітчан, під­вищують платоспроможний попит і, таким чином, стимулюють виробництво. Вони сприяють розвиткові малого бізнесу, прискоренню формування середнього класу.

5. Відповідно до розроблених МОП рекомендацій, Україна матиме право на компенсацію за підготовку робочої сили від країн—користувачів її трудових ресурсів.

Поряд із позитивними результатами трудової міграції українського населення, можна виокремити такі негативні тенденції:

• збільшення грошової маси призводить до зростання цін;

• орієнтовані на споживання гроші мігрантів лише незначною мірою мають інвестиційне чи кредитне використання. Вплив за­робітків за кордоном на розвиток дрібного бізнесу є вкрай скромним внаслідок податкового тиску, відсутності дешевих кредитів, труднощів з реєстрацією підприємства, невіри громадян у перспективи малого бізнесу;

• зовнішня трудова міграція руйнує трудові колективи, здатна спричинити дефіцит робочої сили в певних галузях та регіонах;

• призводить до втрати кваліфікації, оскільки особи з високим рівнем професійної підготовки здебільшого виконують за кордоном малокваліфіковану роботу;

• відплив молоді спричинює негативні демографічні наслідки як через руйнацію сімейних відносин, так і через несприятливу для народження й виховання дітей специфіку «мігрантського» способу життя. Ще більш складною сімейною проблемою, яка переростає у соціальну, є виховання дітей мігрантів, залишених в Україні, особливо у випадках тривалої відсутності обох батьків. Як наслідок, Україна стикається з новим видом соціального сирітства, необхідністю брати під державну опіку частину дітей мігрантів;

• брак трудових ресурсів в Україні: в найближчі роки досягнуть працездатного віку українці, що з'явилися на світ на початку 1990-х років, коли народжуваність у країні почала стрімко знижуватися.

Таким чином, трудова міграція має загальнодержавне значення і впливає на внутрішньоекономічне, політичне і соціальне становище. У зв'язку з цим необхідно особливу увагу приділяти державному регулюванню міграційних процесів.

Протягом останніх років в Україні прийнято ряд законодавчих актів з питань міграції, зокрема Закони України «Про громадянство України», «Про біженців», «Про імміграцію», «Про основні засади державної міграційної політики України», «Про порядок надання притулку в Україні іноземцям та особам без громадянства», «Про Державну міграційну службу в Україні». Україна приєдналася до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та інших міжнародних договорів. Важливе значення має подальша адаптація законодавства України з питань міграції до європейських стандартів та визнаних міжнародних механізмів регулювання міграційних процесів у рамках реалізації стратегії інтеграції України до Європейського співтовариства.

Міграційна політика України має забезпечити безпеку держави потоків нелегальної міграції з третіх країн, а також захист прав українських громадян за кордоном. Для України як транзитної держави і разом з тим постачальника власних нелегальних мігрантів, важливим є питання про підписання з країнами перебування українських громадян двосторонніх угод про їх тимчасове працевлаштування.

Сьогодні вирішення проблеми нелегальної міграції стає для України надзвичайно важливим. Зокрема, це демонструють такі дані: органами внутрішніх справ у 2007 р. затримано близько 13,6 тис. нелегальних мігрантів, що на 11 % більше, ніж за аналогічний період 2006 р. Виявлено 129 груп нелегальних мігрантів загальною чисельністю 1121 особа. Найбільше нелегалів, затриманих у складі організованих груп, є вихідцями з Пакистану — 436, Індії -135, Молдови -122, В'єтнаму — 69, Сомалі — 40, Шрі-Ланки — 38, Бангладеш та Узбекистану — по 30. За межі держа­ви видворено 12 755 нелегальних мігрантів, що складає близько 94,7 % від загальної кількості виявлених; у примусовому порядку видворено 2008 осіб; до 11 тисяч іноземців-порушників (2006 рік — близько 9,2 тис. + 20 %) застосовано санкцію заборони в'їзду в Україну на термін від 6 місяців до 5 років.

Україна бере участь у міжнародному співробітництві з іншими державами, міжнародними організаціями та установами з метою регулювання міграційних процесів. Міжнародне співробітництво здійснюється на підставах і в порядку, передбачених законодавством України та міжнародними договорами. Так, співпраця Державного департаменту в справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України з Міжнародною організацією з міграції (MOM) ґрунтується на виконанні положень Угоди «Про співробітництво між Міністерством внутрішніх справ і Міжнародною організацією з міграції», яка підписана 14.09.2005 року в м. Києві. МВС здійснювалось вивчення міжнародного досвіду щодо реалізації програми добровільного повернення затриманих іноземців до країн походження, а також можливість запровадження такої програми в Україні, яка сприяла б збільшенню кількості повернених іноземців, затриманих на території України за порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, до країн походження. Враховані рекомендації MOM та зразки найкращих практик для пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, та проаналізовано прогалини українського законодавства у сфері затримання та утримання незаконних мігрантів Міжнародне співробітництво також здійснюється в рамках реалізації програми технічної допомоги Євро­пейської Комісії країнам СНД (ТАСІС/ЄК), що передбачено чотирма проектами «Зміцнення потенціалу в сфері управління міграційними процесами: Україна», які фінансуються за рахунок MOM та Європейського Союзу.

До основних проблем, які потребують вирішення, відносяться:

• завершення формування нормативно-правової бази з питань міграції;

• визначення концепції створення скоординованого адміністра­тивного механізму державного регулювання міграційних процесів та забезпечення його впровадження і ефективного функціонування;

• забезпечення захисту прав осіб, яким надано статус біженців чи притулок в Україні;

• створення правових і соціально-економічних засад регулювання трудової міграції;

• налагодження обліку трудових мігрантів, які працюють за межами України;

• активізація політики щодо формування привабливого внут­рішнього ринку праці;

• проведення політики посилення соціального захисту трудящих мігрантів — громадян України, які працюють за кордоном;

• проведення політики превентивних заходів щодо запобігання нелегальним трудовим міграціям;

• розвиток міжнародного співробітництва у сфері міграції.

Міжнародна економічна інтеграція

Мета: Розкрити суть та основні форми міжнародної економічної інтеграції. Охарактеризувати основні принципи функціонування Європейського союзу, як найбільш успішної форми міжнародної інтеграції держав. Назвати основні інтеграційні об᾿єднання світу.

Час: 160 хв. Метод: Лекція Місце: Навчальна аудиторія

ПЛАН

Навчальні питання:Час викладу

Вступ…….………………………………………………...……………5хв

1. Суть та основні форми міжнародної економічної

інтеграції……………………………………………………………30 хв.

2. Європейський Союз………………………………………………..30 хв.

3. Північноамериканська угода про вільну торгівлю……………25 хв.

4. Основні інтеграційні об'єднання в інших регіонах світу………25 хв.

5. Економічна інтеграція в СНД………………………………………30 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 6,7,11,13,25,31,32,34,35,36,38,48.

1. Суть та основні форми міжнародної економічної інтеграції

Процес міжнародної економічної інтеграції обумовлений розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці, в результаті чого національні економіки зближуються й взаємопроникають. Очевидною стає взаємозалежність країн на основі більш тісних регіональних зв'язків.

Міжнародна економічна інтеграція є найвищою формою прояву інтернаціоналізації господарського життя світового співтовариства. Вона відбувається у межах як кожної із основних груп країн, так і між окремими країнами з різних груп. Це зумовлено тим, що міжнародна економічна інтеграція охоплює такий важливий механізм економічної системи, як господарський, у якому є не лише базисні, але й надбудовні елементи суспільства. На певному її етапі зближуються національні, економічні та політичні структури групи країн, формуються форми взаємодії між ними.

Міжнародна економічна інтеграція суттєво відрізняється від звичайного економічного співробітництва країн тим, що на її основі: формується міжнародний господарський комплекс з власною структурою та органами управління. Спільні умови господарської діяльності визначаються й погоджуються як усередині кожної країни, так і на міжнародному рівні;

• зростає можливість об'єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;

• основою інтеграційної діяльності є не лише зовнішньоторговельний обмін, а й взаємодія в галузі виробництва і науки на пільгових, порівняно з іншими країнами, умовах;

• інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.

Основними передумовами міжнародної економічної інтеграції є такі:

а) соціально-економічна однорідність національних господарств, близькість рівнів їх економічного розвитку;

б) сучасна науково-технічна революція, яка спричинила якісні зміни в продуктивних силах;

в) спільність проблем соціально-економічного характеру, які стоять перед країнами, що інтегруються;

г) тривалий період взаємного економічного співробітництва групи країн;

д) географічна близькість країн, що інтегруються;

є) цілеспрямована політика держав, зацікавлених у розвитку інтеграційних процесів.

Отже, міжнародна економічна інтеграція є об'єктивним процесом розвитку стійких економічних зв'язків і суспільного поділу праці національних господарств, що близькі за економічним рівнем. Цей процес охоплює зовнішньоекономічний обмін і сферу виробництва, веде до тісного переплетення національних господарств, до створення регіональних господарських комплексів. Конкретні форми економічної взаємодії між країнами-учасницями залежать від рівня їх господарського розвитку.

Суть міжнародної економічної інтеграції проявляється в її характерних рисах, а саме:

1) міждержавному регулюванні економічних процесів;

2) поступовому формуванні міжнародного господарського комплексу із загальною структурою відтворення;

3) усуненні адміністративних та економічних бар'єрів, які пере­шкоджають вільному рухові товарів, капіталів, робочої сили та ресурсів у межах регіону;

4) зближенні внутрішніх економічних умов у державах, які беруть участь в інтеграційних об'єднаннях.

В економічній літературі подається дуже багато визначень суті міжнародної економічної інтеграції, які дуже близькі між собою за змістом. Тому, на нашу думку, міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як процес зближення, взаємоприс-тосування національних економік у межах єдиного економічного простору та проведення узгодженої між державами економічної політики.

Інтеграційні процеси в міжнародній економіці мають такі позитивні наслідки:

• з'являються передумови використання переваг економіки регіону через розширення ринку;

• відбувається обмін досвідом структурної перебудови у транс­формаційні періоди;

• створюється більш стабільне середовище для взаємної торгівлі;

• стає можливою підтримка молодих галузей виробництва через попит на товари цих галузей у межах регіону.

Процес інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше країн об'єднуються разом для створення ширшого економічного простору. Для цього країни укладають між собою інтеграційні угоди, сподіваючись при цьому на економічну вигоду. Іноді вони можуть також переслідувати політичні та інші цілі.

Найбільш інтенсивний розвиток інтеграційні процеси дістали у другій половині XX ст. Вони набули різних організаційних форм. Найбільш поширеними на мікрорівні є:

• спільне будівництво господарських об'єктів;

• спільне проведення геологорозвідувальних та пошукових робіт;

• спільне проведення проектно-конструкторських робіт;

• спеціалізація й кооперація виробництва;

• спільні підприємства;

• міжнародні науково-виробничі, господарські та економічні організації.

Нині інтеграційні процеси носять переважно регіональний характер. Вони реалізуються через формування таких міжнародних регіональних інтеграційних угруповань як: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз.

Зона преференційної торгівлі є початковою стадією регіональної інтеграції, країни-учасниці якої скасовують між собою торговельні обмеження для певних видів товарів (часто її називають іще промисловою зоною вільної торгівлі, оскільки здебільшого йдеться про промислові товари). На цій стадії полегшуються умови для_; руху економічних ресурсів. Сьогодні на ній перебуває переважна; більшість регіональних інтеграційних об'єднань світу.

Зона вільної торгівлі — основною її відмінністю є те, що кожна країна такого об'єднання продовжує проводити свою власну політику стосовно країн, що не є членами даного торговельного проектору. А що стосується країн — учасниць такої інтеграції, то між ними не допускаються ніякі торговельні бар'єри. Найвідомішою зоною вільної торгівлі є Європейська асоціація вільної торгівлі

(ЄАВТ). Вона була створена у 1960 р. на основі угоди семи захід­ноєвропейських країн: Великої Британії, Австрії, Данії, Норвегії, Швеції, Швейцарії і Португалії. У зв'язку з більш високим рівнем інтеграції у Європейському Союзі сьогодні ЄАВТ втратила своє значення в цьому регіоні. Іншими відомими прикладами такої інтеграції, які нині успішно функціонують у світі, є Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН).

Митний союз, як і попередня форма інтеграційного об'єднання, усуває бар'єри в торгівлі товарами серед країн — учасниць цього союзу. Але, крім цього, митний союз передбачає спільну торговельну політику стосовно тих країн, що не входять до митного союзу. Як правило, це проявляється при узгодженні мита, за допомогою якого імпорт країн, що не входять у митний со­юз, обкладається однаковим розміром мита на території країн митного союзу. Прикладами такої форми інтеграції можна назвати Європейське економічне співтовариство, яке пізніше переросло у Європейський Союз, та об'єднання країн Карибського басейну (CARICOM).

Спільний ринок не має торговельних бар'єрів і характеризується спільною зовнішньоторговельною політикою. Така форма інтеграційного об'єднання передбачає на його території не лише віль­ний рух товарів і послуг, а й вільне переміщення капіталів, робочої сили і технологій. При такій формі інтеграції починається співро­бітництво країн-учасниць не лише безпосередньо у сфері виробництва, а й у правовій і податковій політиці та у сфері зайнятості. Прикладом успішного функціонування спільного ринку може бути Європейське економічне співтовариство (нині ЄС).

Економічний союз — це таке інтеграційне об'єднання, яке включає функції попередніх і передбачає узгодження та гармонізацію внутрішньої і зовнішньої політики країн-учасниць у еко­номічній, соціально-культурній, військовій та екологічній сферах.

Держави, що є членами економічного союзу, погоджують між собою грошово-кредитну, податкову політику та державні витрати. Крім того, учасники цієї інтеграції повинні використовувати на своїй території спільну валюту. Функціонування економічного союзу вимагає створення міжнаціональних керівних органів по управлінню такою формою інтеграційного об'єднання.

2. Європейський Союз

Сьогодні у межах світового господарства налічується близько 100 інтеграційних угруповань. Найбільш розвиненим серед них є Європейський Союз (ЄС). До свого нинішнього рівня розвитку ЄС і пройшов складний і тривалий період.

Свій початок західноєвропейська інтеграція бере з 1951 року, коли була підписана угода про утворення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС) — зони преференційної торгівлі, до якої увійшли шість країн: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідер­ланди і Люксембург. У 1957 році вони підписали «Римський договір» про створення Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС), яке хоча й було митним союзом, але мало також деякі риси пильного ринку. У 1973 р. до ЄЕС приєдналися Велика Британія, Данія, Ірландія, у 1981 р. — Греція, а у 1986 р. — Португалія та Іс­панія. На сесії ЄЕС у 1991 р. було підписано угоду між ЄЕС та Європейською асоціацією вільної торгівлі (заснована 1960 р. — нараховувала тоді сім країн) про створення Європейського економіч­ного простору.

Згідно з Маастрихтським договором 1991 р. на базі ЄЕС було створено Європейський Союз, який набув чинності з 1 листопада 1993 р. Після приєднання у 1995 р. до ЄС ще чотирьох країн — Ав­стрії, Норвегії, Швеції та Фінляндії кількість членів ЄС збільшилася до п'ятнадцяти. Упродовж усього часу свого існування ЄС виступає центром, що стимулює загальноєвропейський інтеграційний

Отже, нині до складу ЄС входять 25 держав Західної, Північної та Центральної Європи. Загальна чисельність населення цього інтеграційного об'єднання перевищує 450 млн. На долю ЄС припадає більше 30 % світового експорту, тоді як у США — 12, а у Японії— 9%.

Інтеграційні процеси у ЄС продовжують поглиблюватись. За­вершено утворення єдиної валютної системи, що дало змогу 12 державам альянсу ввести в обіг з 1 січня 2002 р. на своїй території спільну валюту «евро», яка замінила національні валюти. Інші країни ЄС поки що продовжують використовувати в себе власну валюту — з різних причин. А саме — Велика Британія, Данія і Швеція на проведеному у себе референдумі з цього питання про­голосували проти єдиної валюти, а 10 нових членів ЄС ще не гото­ві на такий перехід через певні економічні причини: рівень інфля­ції та бюджетного дефіциту перевищує у них 2 %, рівень безробіття складає у Польщі 19 %, Словаччині — 16,6, Литві — 11,7, Латвії -10,5 %, тоді як до розширення ЄС у 2004 р. він дорівнював у серед­ньому 8 % серед п'ятнадцяти членів Співтовариства.

Дата добавления: 2014-12-10