Тема 10 4 страница

Індекси експортних та імпортних цін публікуються статистич­ними відомствами різних країн та міжнародними економічними організаціями для широкого кола товарів і товарних груп. Індекси цін — це відносні показники, які характеризують їх зміни за певний період часу.

Поряд з індексами зовнішньоторговельних цін у практиці міжнародної торгівлі використовуються також індекси внутрішніх оптових цін, які регулярно публікуються офіційною статистикою.

Одним із різновидів розрахункових цінових показників є се- редньостатистичні експортні та імпортні ціни. Вони розраховуються на основі даних зовнішньоторговельної (митної) статистики: сумарна вартість товару ділиться на його кількість, в результаті чого формуються показники «питомої вартості товару».

В цілому жоден із згаданих вище показників не може бути визнаний універсальним носієм усієї необхідної цінової інформації, яка відображає всі сторони процесу формування та змін цін світового ринку, тому необхідно їх комплексне використання.

Ціни міжнародної торгівлі (особливо сировинними товарами та напівфабрикатами) регулярно публікуються в загальноекономічній та галузевій статистиці різних країн, а також у виданнях міжнарод­них організацій, причому в останньому випадку інформація оброб­ляється й узагальнюється за єдиною методикою, що забезпечує її порівнянність у товарному, регіональному та часовому аспектах.

7. Методи регулювання міжнародних торгово-економічних відносин

Методи, що застосовують держави для регулювання міжнародної торгівлі, можна поділити на тарифні, які базуються на використанні митного тарифу, та нетарифні, до яких відносять, перш за все, квоти, ліцензії, субсидії, антидемпінгове мито, технічні бар'єри тощо.

Тарифні методи регулювання. Найпоширенішим видом обмежень торгівлі є мито на імпорт. Воно являє собою державний збір, що стягується під контролем митних органів з іноземних товарів, які ввозяться в країну.

Існує два основних види мита: специфічне та адвальорне. Специфічне мито — це мито у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, об'єму тощо). Адвальорне мито встановлюється як відсоток від митної вартості товару.

Ставки мита фіксуються у митному тарифі. У вузькому розумінні він являє собою перелік товарів, з яких стягується мито при їх ввезені до країни. Митний тариф систематизовано відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності. В широкому розумінні митний тариф розглядається як особливий інструмент зовнішньоторговельної політики і як конкретна ставка мита. Традиційно митний тариф вводиться для обмеження імпорту з метою захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції, але інколи держава йде на обмеження експорту. Введення митного тарифу на експорт має бути доцільним в тому випадку, коли ціна на який-небудь продукт знаходиться під адміністративним контролем держави та підтримується на рівні нижче світового шляхом виплати відповідних субсидій виробникам. У такому випадку обмеження експорту розглядається державою як необхідний засіб для підтримання достатнього рівня пропозиції цих товарів на внутрішньому ринку та обмеження надлишкового експорту субсидованого продукту. Як правило, експортні тарифи використовуються країнами, що розвиваються, та державами з перехідною економікою. Промислово розвинуті країни використовують їх рідко, а у США оподаткування експорту взагалі заборонено конституцією.

Митні тарифи є важливим інструментом зовнішньоторговельної політики держави, але їх роль в останні десятиліття поступово зменшувалася. В ході багатосторонніх переговорів у рамках ГАТТ/СОТ було досягнуто значне скорочення тарифних бар'єрів. Зокрема, протягом останнього десятиліття середньозважений рівень імпортного тарифу зменшився в ЄС до 3,6%, США — 3,5%, Японії- 1,5%.

На відміну від тарифних заходів нетарифні методи регулювання міжнародних торговельних потоків у сучасних умовах стають все більш поширеними. За класифікаційною схемою, розробленою секретаріатом ГАТТ/СОТ, сьогодні у світі існує понад 800 видів нетарифних заходів. Найактивніше використовують нетарифні інструменти країни з розвинутою ринковою економікою.

Хоч не існує єдиної загальновизнаної класифікації нетарифних заходів регулювання, їх умовно можна об'єднати в чотири основні групи:

1) група заходів безпосереднього обмеження імпорту/експорту з метою захисту певних галузей національного виробництва;

2) група адміністративних формальностей та технічних процедур;

3) група заходів, спрямованих на стимулювання експорту та національного виробництва;

4) група інших супутніх заходів державного регулювання.

Група заходів безпосереднього обмеження імпорту/експорту най­більш впливова. Понад 50% всіх заходів нетарифного регулювання належать до цієї групи. Серед них найпоширенішими формами нетарифного обмеження зовнішньої торгівлі є:

— ліцензії та квоти;

— «добровільне» обмеження експорту;

— встановлення мінімальних імпортних цін;

— імпортні депозити;

— імпортні податки;

— компенсаційне мито;

— антидемпінгове мито тощо.

Ліцензування — це метод регулювання зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у видачі повноважним органом дозволу (ліцензії) на здійснення протягом певного періоду зовнішньоекономічних операцій з товарами, що ліцензуються. Ліцензії бувають здебільшого двох форм: індивідуальні та генеральні. Індивідуальна (разова) ліцензія — це, як правило, дозвіл на здійснення протягом обмеженого часу однієї зовнішньоторговельної угоди. Генеральна ж ліцензія дає змогу протягом визначеного терміну безперешкодно ввозити/вивозити товари, які необхідно ліцензувати.

Квотування (контингентування) являє собою обмеження в кількісному або вартісному вигляді обсягу продукції, яка дозволяється. до ввезення в країну (імпортна квота) чи вивезення із країни (експортна квота) за певний період. Як правило, квотування зовнішньої торгівлі здійснюється шляхом її ліцензування, коли держава через уповноважені органи видає ліцензії на імпорт чи експорт обмеженого обсягу продукції та одночасно забороняє неліцензійну торгівлю.

Від початку 70-х років XX ст. широкого поширення отримала особлива форма кількісних обмежень імпорту — «добровільні» експортні обмеження (ДЕО), коли не країна-імпортер установлює квоту, а країни-експортери самі беруть на себе зобов'язання з обмеження експорту в певну країну. В ході уругвайського раунду переговорів добровільні обмеження експорту були визнані незаконними, але вони все ще існують на практиці. Сьогодні ДЕО називають заходами «сірої зони». У рік створення СОТ існувало майже 200 угод, які належали до такої категорії. Проблема полягає в тому, що угоди «сірої зони» важко виявити, вони не завжди укладаються в письмовій формі і можуть існувати як мовчазні згоди сторін.

Установлення мінімальних імпортних цін передбачає суворе дотримання експортером того рівня цін, який встановлено країною-імпортером.

Імпортні депозити — це форма завдатку, який імпортер повинен внести у свій банк перед закупівлею іноземного товару.

Імпортні податки — це прикордонні податки, які стягуються з товарів при перетинанні митних кордонів країни. До них, наприклад, належать митні збори, пов'язані з оформленням митних документів чи зі здійсненням митного контролю, сплата зборів за перевірку якості товару, торговельні, сезонні, екологічні, портові, аеродромні, статистичні збори, збори за здійснення фітосанітарного контролю тощо.

Компенсаційне мито застосовується у випадку, коли експортер використовує державні субсидії з метою підвищення конкурентоспроможності своїх товарів на світовому ринку. Отже, компенсаційне мито накладається на імпорт тих товарів, під час виробництва яких прямо або непрямо використовувалися субсидії, і такі імпортні товари завдають шкоду національним виробникам аналогічних товарів.

Ситуація, коли експортер продає свій товар на зарубіжному ринку за ціною, що нижче за нормальну, визнається демпінгом. Демпінг може здійснюватися як за рахунок власних ресурсів фірм-експортерів, так і за рахунок допомоги держави у вигляді експортних субсидій. У міжнародній практиці розрізняють три основні форми демпінгу: постійний, спорадчий та навмисний. Постійний демпінг — це постійний експорт товарів за цінами нижче нормальних. Спорадчий демпінг — епізодичний продаж товару на зарубіжних ринках за заниженими цінами внаслідок його перевиробництва на внутрішньому ринку. Навмисний демпінг — це тимчасове навмисне зниження цін на експортні товари з метою проникнення на зарубіжні ринки чи витіснення конкурентів з них. Існують також інші форми демпінгу, наприклад, взаємний чи зворотний, але вони не отримали широкого поширення в міжнародній комерційній практиці. Якщо використання демпінгових цін призводить до збитків місцевих виробників, і є прямий причинно-наслідковий зв'язок між цими явищами, то держави можуть вводити антидемпінгові заходи (перш за все, антидемпінгове мито), які інколи розгля­даються як бар'єри у зовнішній торгівлі.

Найжорсткішою формою державного обмеження зовнішньої торгівлі є економічні санкції, зокрема торгове ембарго — заборона державою ввезення в певну країну або вивезення з неї товарів. Введення ембарго здійснюється, як правило, з політичних мотивів.

Другу групу нетарифних обмежень складають різноманітні заходи адміністративного характеру та технічні процедури. їх ще називають методами прихованого протекціонізму. Цю групу складають, наприклад, умови проведення митних процедур, встановлення технічних стандартів, санітарних норм, вимоги до упаковки та маркування, екологічні вимоги тощо. В цілому, адміністративні формальності являють собою правила проведення імпортних (експортних) операцій, які обмежують торгівлю між країнами, наприклад, обов'язкове отримання ліцензій на здійснення зовнішньоекономічних операцій, використання міжнародних торгів при закупівлі обладнання тощо. Технічні бар'єри базуються на тому, що національні адміністративні, технічні та інші норми і правила побудовані таким чином, щоб перешкоджати ввезенню іноземних товарів, тобто вони спрямовані на дискримінацію імпортних товарів у порівнянні з вітчизняними. До технічних бар'єрів належать, наприклад, встановлення специфічних вимог: стандартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень, певних вимог щодо упаковки й маркування тощо.

Третю групу заходів нетарифного регулювання формують заходи, спрямовані на стимулювання експорту та національного виробництва. Серед них провідну роль відіграють експортні субсидії. Вони є формою стимулювання вітчизняних експортних галузей. Експортні субсидії — це пільги фінансового характеру, які надає держава експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. В результаті таких субсидій експортери отримують можливість продавати товари на зовнішньому ринку за ціною нижчою, ніж на внутрішньому. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотацій виробнику при його виході на зовнішні ринки) та непрямі (шляхом пільгового оподаткування, кредитування, страхування тощо).

Четверту групу нетарифних заходів регулювання складають різноманітні інструменти макроекономічного регулювання, які опосередковано впливають на міжнародну торгівлю, наприклад, валютні обмеження, правила ввезення та вивезення капіталу, податкова політика, заходи організаційно-інформаційного забезпечення розвитку зовнішньоекономічних відносин тощо.

Відповідно до правил ГАТТ/СОТ нетарифні обмеження забороняються, але зазвичай із загального правила є виключення чи спеціальні режими.

Незважаючи не те, що в абсолютній більшості випадків тарифні та нетарифні методи державного впливу на зовнішню торгівлю призводять до чистих втрат добробуту суспільства, такі інструменти широко використовуються практично всіма країнами світу.

8. Міжнародні торгові організації

В умовах глобалізації світової економіки велике значення в регулюванні міжнародних торгових відносин має діяльність міжнародних організацій. Серед них провідне місце належить:

1. Міжнародній торговій палаті;

2. Конференції ООН з торгівлі та розвитку;

3. ГАТТ/СОТ.

Міжнародна торгова палата, МТП (Іпіегпаііопаї СЬатЬег оГ Соттегсе, ІСС) — це неурядова міжнародна організація, яка об'єднує тисячі учасників (компаній, асоціацій, підприємців) з понад 130 країн світу. Вона була заснована у 1919 р. з основною метою, яка залишається незмінною протягом років — служити міжнарод­ному бізнесу шляхом сприяння розвитку торгівлі, інвестицій, вільного руху капіталів, відкриття ринків для товарів та послуг. Основні цілі МТП закріплені у Статуті організації і спрямовані на поліпшення економічних відносин між країнами, на встановлення ділових контактів та взаєморозуміння.

Основними функціями МТП є такі: 4-- встановлення правил та стандартів (наприклад, Правила інтерпретації комерційних термінів — ШСОТЕКМ8; Єдині звичаї і - практика документарних акредитивів — ИСР 500; Уніфіковані '-; правила з інкасо; Уніфіковані правила з договірних гарантій;

Правила про Арбітражний суд, а також документи, що регулюють с питання конкуренції, іноземних інвестицій, перевезень тощо); сприяння росту та процвітанню (зокрема, МТП надає рекомен­дації Світовій організації торгівлі; сприяє підтримці національ­них заходів, спрямованих на розвиток бізнесу; виступає основ­ним бізнес-партнером ООН та його спеціалізованих установ; бере участь у зустрічах країн «великої вісімки»; здійснює інфор­маційну підтримку з питань торгівлі, інвестицій та інших комер­ційних операцій);

— розповсюдження бізнес-досвіду та практики (цю функцію МТП здійснює шляхом обговорення на саммітах ООН питань стій­кого зростання, фінансування розвитку громадянського суспіль­ства; шляхом надання допомоги у залученні прямих іноземних інвестицій для деяких найменш розвинутих країн світу; шляхом участі у роботі таких інституцій, як Консультаційна рада з пи­тань інвестицій, Міжнародний конгрес, Нове партнерство для розвитку Африки; шляхом міжнародних та регіональних кон­ференцій, публікацій та інших заходів розповсюдження інфор­мації);

— захист міжнародного бізнесу (МТП активно співпрацює з національними урядами та міжнародними організаціями, захищаючи інтереси підприємств усіх секторів економіки в кожній частині світу. Зокрема, при МТП функціонує Міжнародний арбітражний суд, Бюро зв'язку з ООН та її спеціалізованими установами). Рішення Міжнародної торгової палати носять рекомендаційний та добровільний характер. Проте їх неухильно дотримуються численні учасники міжнародних угод. Виступаючи «законодавцем» правил документарного оформлення торговельних операцій, МТП використовує свій досвід для розробки орієнтирів, що визначатимуть електронну торгівлю у XXI ст., методи та заходи боротьби з комерційними злочинами тощо.

За своєю організаційною структурою МТП складається зі Світової ради, Національних комітетів та груп, Виконавчої ради, Секретаріату, інших експертних комісій, підкомітетів, робочих групи тощо. Вищим законодавчим органом є Світова рада, яка збирається два рази на рік та визначає стратегію розвитку організації. Національні комітети виступають представниками МТП у відповідних країнах і забезпечують поширення її політики та рекомендацій у країнах-реципієнтах. Виконанням та імплементацією рішень Світової ради займається Виконавча рада, яка складається з 15-30 осіб. Секретаріат виконує допоміжні адміністративні функції та тісно співпрацює з національними комітетами при здійсненні робочих програм МТП.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку, ЮНКТАД є органом Генеральної асамблеї ООН, тому з юридичної точки зору її не можна розглядати як міжнародну організацію, хоч вона має багато рис, притаманних їм. ЮНКТАД була створена 30 грудня 1964 р. Понад 190 країн світу є її членами.

Спочатку основними завданнями ЮНКТАД було сприяння розвитку міжнародної торгівлі, встановлення, узгодження й запровадження відповідних принципів та політики, координація діяльності міждержавних утворень та регіональних економічних угруповань у сфері міжнародної торгівлі, розширення інвестицій та можливостей розвитку країн, що розвиваються, надання останнім допомоги з метою їхньої інтеграції у світову економіку тощо. З 70-х років коло діяльності ЮНКТАД починає суттєво розширюватися за рахунок ускладнення завдань та функцій організації. Окрім регулювання торговельних відносин ЮНКТАД сприяє розвитку рівноправного взаємовигідного співробітництва між державами, розробляє різноманітні рекомендації з питань економічного розвитку, інвестицій, зменшення обмежувальної практики, політики конкуренції, надає технічну допомогу країнам, що розвиваються, та державам з перехідною економікою тощо.

ЮНКТАД є універсальним форумом, призначеним для обгово­рення різних проблем міжнародних економічних відносин. Як зазначається в документах ЮНКТАД, сьогодні її основними напрямами діяльності є:

— міжнародна торгівля;

— інвестиції, підприємництво та технології;

— глобалізація, взаємозалежність та розвиток;

— інфраструктура для розвитку, ефективність торгівлі, розвиток трудових ресурсів;

— і іайменш розвинуті країни та острівні державі, що розвиваються;

— технічна кооперація.

Вищими керівними органами ЮНКТАД є Конференція та Рада з торгівлі та розвитку. Сесії Конференції проходять на рівні міністрів та глав урядів один раз на 4 роки. Протягом кожного року Рада збирається один раз на регулярне засідання та до трьох разів на виконавчі сесії. Рада здійснює керівництво в перервах між сесіями. Зокрема, вона здійснює підготовку чергових сесій, забезпечує реалізацію рекомендацій, ухвалених на конференції. В її межах працюють три комісії: Комісія з торгівлі товарами, послугами та сировинними товарами, Комісія з інвестицій, технологій та зв'язаних фінансових питань, Комісія з питань підприємств, сприяння бізнесу та розвитку. Робота комісій підтримується обговореннями із залученням спеціалізованих технічних експертів з певних галузей. Щорічно відбувається до десяти експертних засідань.

Серед допоміжних органів провідну роль відіграє Центр з міжнародної торгівлі, основною метою якого є надання допомоги у збільшенні експорту країнам, що розвиваються. З 1994 р. організація активно працює над створенням та підтримкою роботи всесвітньої мережі Центрів з питань торгівлі, яка об'єднує через Інтернет торгові Центри світу. Для обслуговування Конференції та Ради у межах Секретаріату ООН створений секретаріат ЮНКТАД.

Відмінною рисою цієї організації є те, що вся діяльність проводиться у межах певних регіональних груп, а бюджет ЮНКТАД є складовою бюджету ООН. Держави-члени поділені на 4 головні групи з урахуванням їх географічного положення та рівня соціально-економічного розвитку.

Усі рішення ЮНКТАД мають рекомендаційний характер і оформлюються у вигляді резолюцій, заяв, висновків тощо. Під егідою ЮНКТАД розробляються багатосторонні угоди та конвенції. За роки існування організації відбулося 11 конференцій (див. табл. 2.5).

Генеральна угода з тарифів і торгівлі, ГАТТ була підписана в Женеві у жовтні 1947 р. і набрала сили з 1 січня 1948 р. На початковому етапі її учасни­ками були 23 країни, а коли в 1994 р. вона була реформована у Світову організацію торгівлі (СОТ), ряди її членів нараховували вже 118 держав світу.

ГАТТ утворилася як багатостороння міжнародна організація на основі угоди, яка містила зведення правових норм, що регулювали

торговельні відносини між країнами-учасниками за різними напрямами. Метою Генеральної угоди з тарифів і торгівлі було забезпечення необхідної правової основи на багатосторонньому рівні для розвитку міжнародних торговельних відносин шляхом скасування митних та інших торговельних обмежень, усунення всіх форм дискримінації у міжнародній торгівлі з метою підвищення рівня життя, забезпечення повної зайнятості, підвищення реальних доходів населення та попиту, більш ефективного використання сировини, зростання виробництва і торговельного обміну. ГАТТ базувалася на принципах:

— відсутності дискримінації у торгівлі;

— режимі найбільшого сприяння;

— здійснення поступок на взаємній основі;

— зниження мита та нетарифних бар'єрів;

— регулювання міжнародної торгівлі на основі приватного права тощо.

її основні функції включали:

— вплив на державну торговельну політику шляхом вироблення правил світової торгівлі;

— проведення переговорів з питань лібералізації торгівлі;

— врегулювання суперечок.

Вищим органом виступали Конференції, оперативну діяльність здійснювала Рада представників, робочими органами були: постійно діючий Секретаріат та різноманітні комісії, комітети, підкомітети та робочі групи.

За період з 1947 по 1994 рр. відбулося вісім торговельних раундів переговорів, метою яких була подальша лібералізація світової торгівлі й усунення торговельних бар'єрів. Перші п'ять раундів в основному орієнтувалися на зменшення митних тарифів за принципом «поступка за поступку». На шостому раунді (1964—1967 рр.) було змінено принцип ведення переговорів. Країни перейшли від взаємних поступок до лінійного зменшення тарифів відразу на всі товари. На Токійському раунді (1973-1979 рр.) окрім тарифного регулювання здійснювалися переговори про усунення нетарифних обмежень, регулювання умов торгівлі за окремими групами то­варів тощо. Восьмий (уругвайський) раунд переговорів став поворотним в еволюції ГАТТ і не лише тому, що призвів до створення Світової організації торгівлі, але й тому, що на ньому було прийнято багато документів, які регулюють різноманітні питання торгівлі товарами та послугами, захисту прав інтелектуальної власності то­що. В цілому, переговори під егідою ГАТТ тільки в 60-х і 70-х роках скоротили митні бар'єри з 25—30 до 3—4%, допомогли збільшити втричі обсяги світової торгівлі за 70—80-ті роки і продовжити лібе­ралізацію міжнародної торгівлі у 90-ті роки та на початку XXI ст.

Рішення про створення Світової організації торгівлі, СОТ було прийнято на Уругвайському раунді переговорів, який проводився в рамках Генеральної угоди з тари­фів і торгівлі. Угода про створення СОТ набрало сили з 1 січня 1995 р.

СОТ є міжнародною міждержавною організацією. Водночас вона має певні особливості щодо членства. Членами СОТ можуть бути не лише держави, але й митні території з повною автономією у здійсненні зовнішньоторгових відносин (наприклад, Тайвань, Палестина, ЄС).

СОТ не має правотворчих функцій, але вона регулює торгово-політичні відносини учасників організації у сфері міжнародної торгівлі на основі пакета угод уругвайського раунду багатосторо­нніх торгових переговорів 1986—1994 рр. Пакет угод складається з декількох десятків багатосторонніх угод та інших правових доку­ментів, основним із яких є угода про заснування СОТ.

Фактично СОТ функціонує так само, як і ГАТТ, але при цьому здійснює контроль більш широкого спектру торгових угод і має великі повноваження у зв'язку з удосконаленням ряду процедур прийняття рішень. СОТ виконує такі основні функції:

— є форумом багатосторонніх торгових переговорів з питань міжнародної торгівлі;

— забезпечує функціонування механізму з розв'язання міждер-; жавних суперечок у сфері міжнародної торгівлі;

— у виключних випадках приймає рішення щодо звільнення члена СОТ від зобов'язань, які накладаються на нього в рамках СОТ;

— здійснює тлумачення міжнародних торгових договорів системи СОТ;

г* встановлює контроль за реалізацією міжнародних торгових договорів системи СОТ шляхом механізму огляду торгової політики.

Основними принципами та правилами СОТ є:

— надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі на недискримінаційній основі;

— взаємне надання національного режиму товарам і послугам іноземного походження;

— регулювання торгівлі переважно тарифними методами;

— відмова від використання кількісних обмежень;

— розв'язання торгових суперечок шляхом консультацій і переговорів.

Усі країни — члени СОТ зобов'язуються виконувати близько ЗО основних угод та інших юридично закріплених умов. Таким чином, СОТ являє собою своєрідний багатосторонній контракт (пакет угод), нормами й правилами якого регулюється понад 90% усієї світової торгівлі товарами й послугами.

За своєю структурою СОТ складається з:

— Конференції міністрів (торгівлі, економіки тощо) країн-учасниць — це вищий орган організації. Конференції проходять не рідше одного разу на два роки;

— Генеральної ради, що є виконавчим органом організації. Рада складається з представників усіх членів СОТ. її засідання проходять у разі необхідності (зазвичай декілька разів на рік) на рівні послів чи представників країн - членів СОТ. У межах Генеральної ради існують Рада з торгівлі товарами, Рада з торгівлі послугами, Рада з торгових аспектів прав інтелектуальної власності;

— Секретаріату, що є адміністративним органом, покликаним забезпечувати стабільну роботу організації. Цей постійно діючий орган очолює генеральний директор. У Секретаріаті працюють близько 500 осіб, які мають статус міжнародних чинов­ників.

У межах Конференції міністрів та Генеральної ради створюються різні комітети на постійній чи тимчасовій основі для розгляду спеціальних питань.

Зараз учасниками СОТ є майже 150 держав світу; майже 30 країн ведуть переговори про приєднання, маючи статус спостерігачів. У спостерігачах також є близько 50 міжнародних організацій, у то­му числі МВФ, Група Світового банку, ОЕСР, різні підрозділи ООН, регіональні угруповання, товарні організації тощо.

Процедура приєднання до СОТ досить складна і тривала — займає кілька років. На першому етапі в рамках спеціальних Робочих груп відбувається детальне вивчення економічного механізму і торгово-політичного режиму країни, що приєднується. Потім починаються консультації і переговори (на двосторонньому рівні з усіма зацікавленими країнами — членами СОТ) про умови членства країни-здобувача у цій міжнародній організації. Насамперед, пере­говори стосуються «комерційно значимих» поступок, що країна, яка приєднується, буде готова надати членам СОТ при доступі на її ринок. Замість того, країна, що приєднується, набуває права, якими володіють члени СОТ, що практично означає припинення її дискримінації на зовнішніх ринках.

Відповідно до встановленої процедури результати двосторонніх переговорів про взаємну лібералізацію доступу на ринки та умови приєднання мають бути оформлені такими офіційними документами:

— доповіддю Робочої групи, в якій викладається весь пакет зобов'язань, прийнятих на себе країною-кандидатом;

— протоколом про приєднання, що юридично оформлює досягнуту домовленість;

— списком зобов'язань з тарифних знижок в області товарів і сільського господарства;

— списком специфічних зобов'язань для доступу на ринок послуг.

Зрештою висновки Робочої групи і всіх згаданих вище документів виносяться на розгляд Генеральної ради організації. Якщо 2/3 членів СОТ проголосують «за», заявник має право підписати протокол і приєднатися до організації після ратифікації документа парламентом чи законодавчим органом країни (якщо це необхідно).

9. Україна на світовому ринку товарів та послуг

Досвід багатьох країн підтверджує те, що розвиток зовнішньої торгівлі, зокрема, нарощування експорту країни на світовому ринку, є надзвичайно важливим фактором функціонування національної економіки. Тому після набуття незалежності Україна стала проводити активну зовнішньоторговельну політику, використовуючи свій внутрішній потенціал. Поряд із кардинальними змінами, що відбулися після 1991 р. у геополітичному становищі України, особливості та закономірності сучасного стану трансформаційних процесів, які в ній відбуваються, істотно підвищують роль зовнішньоекономічних відносин у розвитку країни.

Аналіз динаміки, структури та географічної спрямованості зовнішньої торгівлі України дозволяє виділити такі її основні особливості:

— зростання ролі зовнішньої торгівлі для економіки України;

— нестабільність зовнішньої торгівлі та суттєві коливання сальдо торгового балансу;

— незбалансованість товарної структури;

— недосконалість структури експорту та імпорту послуг;

— низький рівень географічної диверсифікованості.

Частка зовнішнього товарообігу в ВВП становить понад 90%, що свідчить про суттєвий вплив зовнішньоторговельних зв'язків на економіку України. Зростає також кількість країн, з якими Україна встановила та підтримує торговельні зв'язки. На початку XXI ст. їх уже було понад 190. З іншого боку, частка зовнішньої торгівлі України у світовому експорті становить менш ніж 0,5%, тобто за світовими масштабами Україна навіть не наближається до групи основних країн-експортерів.

За роки незалежності експорт та імпорт товарів в Україну то зростав, то зменшувався відповідно до змін, що відбувалися у зовнішньому середовищі. Високі показники товарообігу були зафіксовані в 1996 та 1997 роках, а наприкінці XX ст. вони зменшилися до рівня 1993—1994 рр. З 2000 р. товарообіг знову почав зростати. Зокрема, за даними Державного комітету статистики України, у 2005 р. загальний зовнішньоторговельний обіг становив уже 70,4 млрд дол., що більше на 14% у порівняно з попереднім роком. Експорт збільшився порівняно з 2004 р. на 5% і дорівнював 34,3 млрд дол., а імпорт - на 24,6% і становив 36,1 млрд дол. (див. табл. 2.6).

Дата добавления: 2014-12-10