Тема 10 2 страница

В останнє десятиліття активізується зовнішня торгівля держав із перехідною економікою, однак ці країни все ще посідають непомітне місце у світовій торгівлі.

Зростання міжнародного товарообігу обумовлено різними чин­никами, які мають природно-географічний, соціально-економічний або політичний характер. До них, наприклад, належать: наявність факторів виробництва; розмір території; кількість населення; рівень економічного розвитку; історичні традиції; форми організації зовнішньоекономічних зв'язків тощо. Найсильніше ж на стабільний та стійкий ріст міжнародної торгівлі в сучасних умовах впливають: розвиток міжнародного поділу праці та інтернаціоналізація виробництва й обміну, глобалізація світової економіки, науково-технічна революція та прогрес, транснаціоналізація, розвиток процесів торгово-економічної інтеграції, лібералізація міжнародної торгівлі, посилення наднаціонального регулювання тощо.

Розвиток міжнародного поділу праці породжує, з одного боку, виникнення фірм, що випускають обмежену номенклатуру напівфабрикатів, вузлів, деталей чи спеціалізуються на окремих стадіях виробництва, а з іншого — цей процес приводить до поглиблення інтернаціоналізації виробництва, об'єднання вузькоспеціалізованих підприємств у єдині міжнародні виробничі комплекси.

Це активізує міжнародну торгівлю між різними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та сприяє зростанню обсягів торгівлі не тільки готовими виробами, але й напівфабрикатами. Наприклад, американська компанія Ропі ще в 1994 р. була змушена створити міжнародний центр з координації діяльності своїх субпідрядників, тому що для деяких моделей вона отримувала деталі від 700 різних виробників, розташованих по всьому світу.

У цьому ж напрямі діє глобалізація економічних процесів, сприяючи подальшому поглибленню спеціалізації та міжнародного поділу праці, стимулюючи зростання виробництва та обміну не тільки на національному, але й на світовому рівні. В результаті глобалізації останніми роками особливо помітне зростання міжнародної торгівлі послугами, зокрема фінансовими, юридичними, управлінськими, інформаційними та іншими видами «невидимих» послуг, які перетворюються в основний фактор міжнародних торгових відносин.

НТР сприяє відновленню основного капіталу, створенню нових галузей економіки, трансформації старих тощо. Завдяки досягненням науково-технічного прогресу в XX ст. отримали широкого розвитку хімія, електроніка, високомолекулярна нафтохімія, авто та авіабудування, лазерна промисловість, комунікації та зв'язок, виробництво напівпровідників, космічні технології, а їхня продукція стала важливим елементом міжнародного обміну. На думку вчених, у подальшому, розвиток світової торгівлі багато в чому залежатиме від досягнень у галузі біотехнології, космічної індустрії, розвитку інформаційних технологій та штучного інтелекту. Нині технічний прогрес дав можливість різко скоротити транспортні та комунікаційні витрати, значно знизити витрати на обробку, збереження та використання інформації, що стимулює справжній бум міжнародної торгівлі інформаційними та іншими товарами та послугами і навіть зменшує ціни на них. Так, сучасний комп'ютер вартістю в 2 тис. дол. у багато разів потужніший, ніж комп'ютер вартістю в 10 тис. дол. десять років тому.

Транснаціоналізація пов'язана з активною діяльністю транснаціональних корпорацій на світовому ринку. Транснаціональні корпорації стали невід'ємною рисою XX ст., важливим елементом світового господарства. Сьогодні у світі функціонують 62 тис. ТНК, які мають майже 930 тис. підконтрольних підприємств.

Щорічний обіг останніх складає понад 10 трлн дол. Практично всі великі підприємства мають широку мережу філій або стратегічних союзів, що забезпечує їм необхідний вплив і гнучкість на ринку. В межах міжнародних корпорацій за каналами внутрішньо-фірмової торгівлі здійснюється майже третина світової торгівлі. Ще третина світової торгівлі припадає на торгівлю між ТНК та незалежними економічними суб'єктами і лише 30% — на міжнародну торгівлю між компаніями, що не пов'язані з ТНК. Цікаво, що основна кількість ТНК, які мають філії за кордоном, розміщує їх у спеціальних економічних зонах та орієнтує на виробництво експортної промислової продукції, що, безумовно, сприяє розвитку світової торгівлі між різними групами країн. До того ж, на внутрішньофірмові канали припадає до 99% світової торгівлі науково-технічними продуктами. Основною формою передачі технологій у межах ТНК залишається постачання філіям практично всієї необхідної документації зі штаб-квартири.

Розвиток процесів торгово-економічної інтеграції базується на усуненні регіональних бар'єрів, формуванні спільних ринків, створенні зон вільної торгівлі тощо. Відомо, що економічна інтеграція являє собою широке міждержавне об'єднання, де між учасниками інтеграції здійснюється більш глибокий поділ праці, більш інтенсивний обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою. На таких засадах функціонує, наприклад, Європейський союз. В його межах установлюються пільги взаємної торгівлі, реалізується єдина економічна політика, постійно зменшуються обмеження на пересування товарів, капіталів, робочої сили. Багато інтеграційних угруповань, що функціонують на принципах вільних економічних зон, існують в Африці, Азії, Латинській Америці, Близькому Сході.

Лібералізація міжнародної торгівлі передбачає перехід багатьох країн до такого режиму торгівлі, при якому скасовуються кількісні обмеження імпорту, зменшуються митні збори та інші обмеження. Лібералізація торгівлі та інших форм економічної діяльності сприяла обмеженню політики протекціонізму та зробила світову торгівлю більш вільною. Заданими Світового банку, в 90-ті роки країни світу спрямовували свою діяльність здебільшого на стимулювання розвитку зовнішньої торгівлі: істотно були зменшені тарифи, скасовані інші бар'єри в торгівлі товарами та послугами. Лібералізація зовнішньої політики охопила майже всі країни світу незалежно від ступеня їхнього економічного розвитку. Особливо значні зрушення спостерігалися в країнах Латинської Америки, Африки, Азії, Східної Європи.

Посилення міждержавного регулювання міжнародної торгівлі, перш за все, в рамках ГАТТ/СОТ спрямоване на лібералізацію торгівлі між країнами. За вісім раундів переговорів, що відбулися в межах ГАТТ, країни-учасники зменшили розмір мита в середньому на 70—80%. До ГАТТ/СОТ приєдналися країни, що розвиваються. Суттєво поширилася юрисдикція ГАТТ/СОТ: від регулювання торгівлі промисловими товарами до торгівлі продуктами сільського господарства та іншими товарами, які раніше не були предметом міжнародних переговорів внаслідок існування значних суперечок між розвинутими країнами з приводу умов їх торгівлі на світовому ринку. Найважливішим досягненням останнього Уругвайського раунду ГАТТ стало укладення угоди про торгівлю послугами та захист прав інтелектуальної власності у сфері торгівлі. До того ж, правила, що регулюють міжнародну торгівлю, стали менш суперечливими, а по багатьом аспектам — більш чіткими. Усе це наразі значно сприяє та й надалі сприятиме розвитку міжнародної торгівлі між різними країнами світу.

Набуття колоніальними країнами у другій половині XX ст. політичної незалежності, швидкий розвиток деяких із них, поява так званих «нових індустріальних країн» з моделлю економіки, орієнтованою на зовнішній ринок, призвели до трансформації світового господарства, і, як наслідок, сприяли розвитку торгових та інших економічних взаємовідносин між країнами.

3. Еволюція теорій міжнародної торгівлі

Розвиток торгових відносин між країнами та створення світового ринку викликали потребу в теоретичному обґрунтуванні такого явища як міжнародна торгівля. Перші спроби пояснити причини міжнародної торгівлі та розробити рекомендації щодо зовнішньоторговельної політики були здійснені ще в XV ст. європейськими вченими. Саме тоді з'явилися перші концепції міжнародної торгівлі, які отримали назву теорій меркантилізму.

Відрізняють ранній та пізній меркантилізм. Ранній меркантилізм виник наприкінці XV ст. та ґрунтувався на доктрині «грошового балансу», тобто нагромадженні грошей внаслідок вивезення товарів при забороні або обмеженні вивозу грошей. Основними ідеологами цього підходу були У. Стаффорд (Англія) та Г. Скаруффі (Італія). Прихильники цієї концепції дотримувались поглядів, згідно з якими державі слід продавати на зовнішньому ринку якомога більше товарів, а купувати — якомога менше. При цьому в країні повинно накопичуватися золото, яке за тих часів ототожнювалося з багатством нації.

Теорія пізнього меркантилізму базувалася на доктрині «активного торговельного балансу», який можна було забезпечити шляхом активізації зовнішньої торгівлі при перевищенні доходів від експорту порівняно із витратами на імпорт, а також у результаті розвитку посередницької торгівлі (перепродаж іноземних товарів, надання транспортних послуг, кредитів з метою одержання додаткових надходжень від операцій на зовнішніх ринках). Держава повинна була обмежувати ввезення іноземних товарів шляхом підвищення ставок мита. Вона також формулювала правила виве­зення вітчизняних товарів, використовуючи переважно фінансові методи заохочення. Засновниками цього підходу були Т. Мен в Англії, А. Серра в Італії, А. Мокрет'єн у Франції.

Основи ж класичної теорії міжнародної торгівлі були закладені наприкінці XVIII - початку XIX ст. відомими англійськими економістами Адамом Смітом та Девідом Рікардо. А. Сміт сформулював теорію абсолютних переваг, а Д. Рікардо - теорію відносних переваг.

Основні положення теорії абсолютних переваг А. Сміт розкрив у роботі «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776 р.). Полемізуючи з меркантилістами, він довів, що країни зацікавлені у вільній торгівлі, тому що можуть вигравати від неї незалежно від того, чи є вони експортерами або імпортерами. Для держави може бути вигідною не лише продаж, але й купівля товарів на зовнішньому ринку. На основі трудової теорії вартості була також зроблена спроба визначити, які саме товари краще експортувати, а які - імпортувати. А. Сміт писав: «Якщо якась іноземна країна може постачати до нас певний товар за ціною дешевше, ніж ми можемо виготовляти, то набагато краще купувати цей товар у неї за певну частку продукту нашої власної виробничої праці, яка є в тій галузі, де ми маємо певні переваги». Таким чином, згідно з принципом абсолютних переваг державі доцільно спеціалізуватися на виробництві таких товарів, з яких вона має найменші порівняно з іншими країнами витрати на виробництво. При цьому необхідною умовою для застосування теорії абсолютних переваг є вільна торгівля.

В роботі «Початки політичної економії та оподаткування» (1817 р.) Д. Рікардо розвинув ідеї А. Сміта. Він довів, що принцип абсолютних переваг є лише окремим випадком більш загального правила, та обґрунтував теорію порівняльних переваг. Він писав, що «...навіть тоді, коли країна ні в чому не має абсолютних переваг, торгівля залишається вигідною для обох сторін». Д. Рікардо розглядав принцип порівняльних переваг як основу взаємовигідної торгівлі та міжнародної спеціалізації країн. Як і в моделі абсолютних переваг, в основі теорії порівняльних переваг була трудова теорія вартості, а необхідною умовою товарообміну виступала вільна торгівля.

Теорія порівняльних переваг пояснює міжнародну торгівлю різницею у відносних витратах, які мають країни у виробництві тих чи інших товарів. Водночас вона залишає поза увагою ключове питання: чому виникає ця різниця між країнами? Прагнучи відповісти на це питання, у 20-30-х роках XX ст. шведські економісти Е. Хекшер та його учень Б. Олін сформулювали нову теорію міжнародної торгівлі, яка базується на факторному підході. Ще у 30-х роках XIX ст. Ж.-Б. Сей обґрунтував теорію факторів виробництва, до яких він відносив такі чинники, як працю, землю та капітал, що у сукупності визначають витрати виробництва. Подібний же поділ використовували і шведські економісти. На їх думку, різниця між країнами у відносних витратах або у формі кривих виробничих можливостей пояснюється, головним чином, тим, що, по-перше, у виробництві різних товарів використовується різне співвідношення між факторами виробництва, по-друге, не є однаковою відносна забезпеченість країн факторами виробництва.

Згідно з теорією Хекшера-Оліна, країна об'єктивно буде орієнтуватися на вивезення тих товарів і послуг, для спеціалізації на яких у неї є порівняно кращі фактори виробництва, і навпаки — в імпорті переважатимуть товари й послуги, які у певній країні від­носно дефіцитні. До того ж, експорт та імпорт за умови високої міжнародної мобільності може бути зменшений переміщенням самих факторів виробництва (робочої сили або капіталу). Таким чином, найважливішою умовою раціонального обміну товарами між країнами є різниця у співвідношенні в них факторів виробництва. Теорія Хекшера-Оліна успішно пояснює багато закономірностей, що спостерігаються у міжнародній торгівлі.

Разом із тим, вона має певні обмеження. Зокрема, в середині 50-х років XX ст. відомий американський економіст В. Леонтьєв зробив спробу емпірично перевірити основні висновки теорії Хекшера-Оліна та дійшов до парадоксальних результатів. Він показав, що в американському експорті переважали відносно більш працемісткі товари, а в імпорті — капіталомісткі, тоді як у післявоєнний період капітал був відносно надлишковим фактором виробництва. Численні спроби пояснити «парадокс Леонтьєва» дозволили розвити та збагатити теорію Хекшера-Оліна шляхом врахування інших обставин, які впливають на міжнародну спеціалізацію, включаючи неоднорідність факторів виробництва, значну роль природних ресурсів, вплив зовнішньоторговельної політики тощо. Особливий вклад у розвиток теорії Хекшера-Оліна зробив у 60-х роках П. Самуельсон, і з того часу ця концепція має назву теорія Хекшера-Оліна-Самуельсона.

У структурі міжнародної торгівлі постійно відбуваються зміни, які не завжди піддаються вичерпному поясненню в рамках класичних теорій торгівлі. Це стимулює як подальший розвиток існуючих теорій, так і розробку альтернативних теоретичних концепцій. Бурхливий розвиток наукомістких, високотехнологічних галузей виробництва і, відповідно, стрімке зростання міжнародного обміну їхньою продукцією зумовили появу низки теорій неотехно-логічного напряму, характерною особливістю яких є спроба пояснення реалій і перспектив міжнародної торгівлі динамічними порівняльними перевагами, що виникають або створюються, використовуються, а з часом зникають. З усього різноманіття неофакторних та неотехнологічних підходів та концепцій до міжнародної торгівлі можна визначити декілька основних: модель наукомісткої спеціалізації; теорія технологічного розриву; теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку; модель економії на масштабах виробництва; концепція внутрішньогалузевої торгівлі, теорія конкурентних переваг.

Модель наукомісткої спеціалізації обґрунтовує об'єктивність спеціалізації індустріально розвинутих країн на виробництві та експорті наукомістких і технологічно-складних товарів, а країни, що розвиваються, мають спеціалізуватися на виробництві та експорті переважно ресурсомістких товарів.

Теорія технологічного розриву пояснює торгівлю між країнами існуванням відмінностей у рівнях їх технологічного розвитку. Отже, прогресивні технології, якими володіє країна, створюють унікальні нові товари та послуги, які й забезпечують країні першість або суттєві переваги у пропозиції товарів на відповідних товарних і регіональних ринках. Реалізація на світовому ринку технологічних новинок дає змогу інвестування у нові дослідження й розробки для забезпечення безперервності нововведень, що, у свою чергу, формує стабільну технологічну перевагу й відповідну спеціалізацію країн.

Теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку була розроб­лена Раймондом Верноном у 1966 р. і ґрунтується на теорії життє-іюго циклу продукту, яка, у свою чергу, була запропонована на початку 60-х років фахівцями Гарвардської школи бізнесу на чолі з Теодором Левіттом. Сутність цієї теорії полягає в тому, що один і гой же товар водночас знаходиться в різних країнах на різних стадіях свого життєвого циклу.

Згідно з моделлю економії на масштабах виробництва у країнах, які мають місткий внутрішній ринок, повинні розміщуватися такі виробництва, що забезпечують зростання економічного ефекту при збільшенні масштабу виробництва. Основним у цій моделі є припущення, що розвинуті країни мають фактори виробництва приблизно в однакових пропорціях, а тому торгівля між ними доцільна в тому разі, якщо вони спеціалізуються на виробництві товарів різних галузей, що дає змогу знижувати витрати за рахунок масового виробництва.

Концепція внутрішньогалузевої торгівлі орієнтована на дослідження та пояснення такої сучасної тенденції розвитку міжнародної торгівлі, як внутрішньогалузева торгівля між країнами. Розвиток останньої входить у пряму суперечність із постулатами моделей факторонаділенності, а саме: країни торгують товарами, які виробляють за фактично однаковою інтенсивністю витрат факторів, а не товарами, які є результатом використання надлишкових факторів виробництва.

У 1961 р. шведський економіст Пітер Ліндерт висунув гіпотезу, що на обсяг і структуру торгівлі товарами обробної промисловості (а саме вони є основними у внутрішньогалузевій торгівлі) впливають не витратні умови пропозиції, а умови й характер попиту, зумовлені приблизно однаковим рівнем ВВП на душу населення в країнах. У таких країнах споживачі мають порівняльні споживацькі переваги, які може задовольняти продукція будь-якої із зазначених країн. Крім цієї основної умови, фахівцями визначені додаткові фактори, що впливають на розвиток двосторонньої внутрішньогалузевої торгівлі: майже однаковий рівень доходу на душу населення та ідентичність кривих попиту; порівнянність цін, факторів і витрат виробництва диференційованих продуктів, рівня тарифних і нетарифних бар'єрів; майже однаковий рівень диференціації конкуруючих товарів; номінальна величина транспортних витрат.

Теорія конкурентних переваг з'явилася завдяки працям американського економіста Майкла Портера, який обґрунтував її у 1991 р. Він запропонував принципово новий підхід до аналізу розвитку міжнародної торгівлі, суть якого полягає в тому, що значна частка світових товарних потоків пов'язана не з природними, а на­бутими перевагами, які формуються під час конкурентної бороть­би. Таким чином, на міжнародному ринку конкурують не країни, а фірми. Тому, на думку М. Портера, необхідно усвідомити, як фірма створює та утримує конкурентні переваги. Для успіху на міжнародному ринку необхідне поєднання правильно обраної конкурентної стратегії фірми з конкурентними перевагами країни. Згідно з Портером детермінантами конкурентних переваг країн виступають:

1) параметри факторів виробництва (їх наявність, ієрархія, механізми та динаміка створення);

2) рівень попиту на внутрішньому ринку країни-базування фірми;

3) наявність у країни-базування галузей-постачальників або інших галузей, що конкурентоспроможні на світовому ринку;

4) схожість національних моделей стратегії та структури фірми до глобальних параметрів;

5) рівень внутрішньої конкуренції, який впливає на діяльність фірми на зовнішньому ринку.

Таким чином, країни досягають успіху в тих або інших галузях завдяки тому, що середовище в них розвивається динамічніше і прогресивніше, формуючи умови для створення та реалізації фірмами власних конкурентних переваг як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

4. Види міжнародної торгівлі

Існують різноманітні види або форми міжнародної торгівлі. |х класифікація за основними ознаками надана в таблиці 2.1.

Основними видами зовнішньоторговельних операцій є експортно-імпортні операції. Вони вважаються традиційними формами міжнародної торгівлі товарами. При цьому під експортними операціями розуміють діяльність, яка пов'язана з продажем та вивозом за кордон товарів для передачі їх у власність іноземному контрагентові; імпортні — діяльність із закупівлі та ввезення іноземних товарів для наступної реалізації їх на внутрішньому ринку своєї країни.

Різновидом експортно-імпортних операцій є реекспорті та реімпортні операції. До реекспортних належать операції, що передбачають вивезення за кордон товару, який був раніше ввезений у певну країну та не піддавався будь-якій переробці в ній. Реекспортні операції можуть виникати в різноманітних ситуаціях, але частіше всього їх використовують як складовий елемент у випадку здійснення складних міжнародних торговельних угод або отримання прибутку за рахунок різниці в цінах. Наприклад, Україна імпортує газ із Туркменистану, а потім реекспортує його в Румунію.

При здійсненні реекспортних операцій товар, як правило, не піддається переробці. Проте можуть бути зроблені незначні операції, які не змінюють основних характеристик товару: зміна упаковки, нанесення спеціального маркування тощо. Якщо вартість додаткових операцій з переробки товару перевищила половину (50%) його експортної ціни, то згідно з міжнародною торговою практикою товар змінює найменування і не вважається реекспорт-ним, а операції з його продажу перетворюються в експортні.

Реімпортні операції пов'язані з ввезенням із-за кордону раніше вивезених вітчизняних товарів, які не були піддані переробці. Ними, наприклад, можуть бути товари, які не були продані на аукціоні, або товари, які були забраковані покупцем чи повернуті з консигнаційного складу, або товари, які не знайшли споживача внаслідок зміни ситуації на ринку тощо. Так, Україна вивозить за кордон соняшникову нерафіновану олію при сприятливій кон'юнктурі зовнішнього ринку та реімпортує її, коли ситуація змінюється.

Поряд із традиційними експортно-імпортними угодами існують також різноманітні операції, які входять до поняття «зустрічна торгівля» або «зустрічні операції». Зустрічна торгівля ґрунтується на зустрічних зобов'язаннях експортерів та імпортерів щодо поставки товарів. У міжнародній практиці існують різноманітні класифікації зустрічних операцій. Зокрема експерти ООН виділяють три види: бартерні угоди, торгові компенсаційні угоди та промислові компенсаційні угоди, а спеціалісти Організації економічного співробітництва та розвитку поділяють міжнародні зустрічні операції на дві категорії — торгова компенсація та промислова компенсація.

Бартерні угоди — товарообмінні операції, які передбачають обмін одного товару на інший у визначених кількісних та якісних параметрах без розрахунків у валюті. Тому в бартерній угоді вказується або кількість товарів, що постачаються, або сума, на яку сторони зобов'язуються здійснити поставку. При визначенні вартості товарів, що взаємопостачаються, оцінка робиться на основі світових цін із врахуванням витрат на рух товарів. Бартерні угоди передбачають практично одночасне постачання узгоджених товарів у зазначені пункти призначення. Розрив між постачаннями не перевищує одного року.

Компенсаційні угоди (як і бартерні) також передбачають поставку товарів на рівну вартість без розрахунків у валюті. Відмінність від бартерної угоди полягає в тому, що сторони узгоджують ціни на товари, що взаємопостачаються. Предметом таких угод, як правило, є декілька товарів. Тому в результаті переговорів партнери виробляють списки товарів, що взаємопостачаються і які є невід'ємною частиною компенсаційної угоди. На відміну від бартерних угод, у прямих компенсаційних угодах може також передбачатися різниця у неконвертованому грошовому сальдо, яка повинна бути витрачена в країні кредитора. Такого роду угоди укладаються між універсальними торговими фірмами, експортно-імпортними компаніями, оптовими й роздрібними торгівцями різних країн, які виступають із широкою номенклатурою запропонованих товарів.

Існують також компенсаційні угоди на комерційній основі, до яких належать короткострокові компенсаційні угоди, зустрічні закупки, авансові закупки. В таких угодах постачання товару може бути частково оплачено товарами, а частково грошима. До того ж участь у таких операціях можуть брати посередники (треті сторони).

Компенсаційні угоди можуть також бути на основі угод про виробничу кооперацію. В цьому випадку передбачається, що постачання промислового обладнання та устаткування оплачуватиметься за рахунок зустрічних постачань товарів, вироблених за допомогою закупленого обладнання. Такі угоди можуть здійснюватися в різних формах та розрізняються залежно від рівня та розмірів поставок. До них, наприклад, належать угоди «про розподіл продукції». Ці угоди передбачають оплату будівництва 11 підприємства постачанням виробленою на ньому продукції у встановленій пропорції. Зазвичай ця частка складає від 20% до 40%. Такі угоди одержали широкого поширення особливо у видобувній промисловості. Вони, наприклад, є основною формою залучення і іноземного капіталу в нафтову промисловість Росії.

Торгівля за кооперацією здійснюється не лише у формі компенсаційних угод. Вона базується на довгостроковій узгодженості безпосередніх виробничих зв'язків між компаніями різних країн. Міжнародна кооперація виробництва є об'єктивним наслідком його спеціалізації і веде до підвищення зацікавленості сторін до встановлення тісної взаємодії один з одним. У таких умовах вироб­ник знає, хто з партнерів і в яких обсягах купуватиме його продукцію. В останні десятиліття торгівля за кооперацією розширила свої межі за рахунок співробітництва у таких сферах діяльності, як науково-технічні досягнення та розробки, підготовка виробництва, організація торгівлі та збуту тощо.

Поряд з угодами з купівлі-продажу товарів у сучасних умовах набули значного поширення міжнародні операції у сфері послуг. Такі угоди в більшості випадків є самостійними та відокремленими від купівлі-продажу товарів. Виділяються дві групи угод купівлі-продажу послуг: основні та обслуговуючі.

До основних угод купівлі-продажу послуг відносяться: угоди з надання виробничо-технічних послуг, орендні угоди, франчайзинг, угоди з експорту та імпорту туристичних послуг, надання консультаційних послуг у сфері інформації та вдосконалення управління тощо. До послуг, що обслуговують рух товарів, можна віднести операції з міжнародних перевезень вантажів, транспортно-експедиторські операції, операції зі збереження та страхування вантажів, з міжнародних розрахунків і ряд інших.

Виробничо-технічні послуги, що одержали в міжнародній практиці назву інжинірингових, являють собою комплекс послуг комерційного характеру з підготування та забезпечення процесу виробництва й реалізації продукції, обслуговування будівництва й експлуатації промислових, інфраструктурних, сільськогосподарських та інших об'єктів.

Орендні угоди — здача у наймання товару іноземному контрагенту. Одна зі сторін угоди (орендодавець) надає іншій стороні (орендарю) предмет оренди в користування на встановлений термін за визначену винагороду. Найбільшого поширення в міжнародній комерційній практиці отримала довгострокова оренда, тобто лізинг. Об'єктами лізингу частіше усього є стандартне промислове устаткування, авіаційні двигуни, судна, літаки, електронно-обчислювальні машини тощо. Зокрема, за лізинговими угодами здійснюється поставка устаткування компанії Інтер-Телеком, продаж автомобілів Укрінмаш. На умовах лізингу планується реалізувати літаки АН-70 та АН-140. З метою залучення інвестицій в економіку України із застосуванням лізингових схем фінансування в Україні були навіть створені спеціальні організації, такі, наприк­лад, як компанія ЗАТ «Укрдержлізинг».

Франчайзинг — угода, згідно з якою продавець (як правило, велика компанія) надає покупцю (зазвичай дрібна фірма) можливість користуватися його ім'ям і торговим знаком, постачає необхідне устаткування, транспортні засоби тощо. Діючи на принципах франчайзингу та сплачуючи частину прибутку, що складає, як правило, 2—10% обігу, покупець отримує фінансову й технічну допомогу з боку компанії-продавця.

Види туристичних послуг, що пропонуються на міжнародному ринку, досить різноманітні. Вони продаються або окремо на вибір, або в комплексі.

В останні роки широкого поширення набули такі бізнес-послуги, як консалтинг, проведення маркетингових досліджень, аудит, програмування, інформаційне забезпечення, аутсорсинг, тобто перехід від підтримки інформаційних систем своїми власними силами до залучення зовнішніх компаній для здійснення таких операцій. За окремими підрахунками, в Європі аутсорсингом користуються майже 30—50% банків, в основному невеликі за розмірами та розташовані в найбільш розвинутих країнах регіону.

Розширення торгівлі послугами та зростання потреб в них пов'язано з дією різних чинників. Серед них суттєву роль відіграють: тісний взаємозв'язок послуг із розвитком виробничих галузей; зміни у структурі попиту, обумовлені зростанням доходів і споживання товарів та послуг; розвиток науки й техніки, особливо інформаційних технологій, які призводять до появи нових видів послуг.

До групи зовнішньоторгових угод із купівлі-продажу результатів творчої діяльності належать, перш за все, угоди з торгівлі результатами науково-технічних досліджень та угоди з торгівлі об'єктами авторського права.

Операції з торгівлі науково-технічними знаннями пов'язані з обміном результатами виробничих, наукових досліджень і розробок, що мають не тільки наукову, але й комерційну цінність. Товарами тут виступають продукти інтелектуальної праці у формі патентів, ліцензій, товарних знаків, промислових зразків, а також технічні й інші знання та досвід, які надаються шляхом продажу технічної документації, креслень, секретів виробництва, які не є патентованими. Наприклад, окремі продукти, які були розроблені в Інституті електрозварювання ім. Є. О. Патона, за ліцензійними угодами були успішно продані за кордон.

Дата добавления: 2014-12-10