Тема 10 11 страница

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

1 Суть і мотивація міжнародного бізнесу

Міжнародний бізнес характеризується сукупністю угод, укладених і здійснюваних через національні кордони для реалізації цілей окремих індивідумів, організацій, фірм.

Міжнародний бізнес відрізняється від національного тим, що він пов'язаний з переміщенням ресурсів (сировина, капітал, технологія, люди в т. ч. технічні спеціалісти і менеджери), товарів (готові компоненти, продукти, напівфабрикати), послуг (бухгалтерський облік, юридична і банківська діяльність та ін.) з однієї країни в іншу, а не лише всередині однієї країни.

Міжнародний бізнес розвивається в різних галузях підприєм­ницької діяльності. Його галузева спеціалізація визначається співвідношенням між потребами окремих країн у тій чи іншій продукції та послугах і можливостями їх задоволення за рахунок власного виробництва, яке певною мірою залежить від наявності в країні відповідних сировинних ресурсів.

Завдяки такому становищу сформувалася міжнародна спеціалізація промислово розвинутих країн світу, яка проявляється в міжнародній діяльності найбільших компаній. При цьому виділяються такі основні напрями галузевої спеціалізації: енергетика, електротехніка і електроніка, чорна і кольорова металургія, виро­бництво будівельних матеріалів, хімічна і фармацевтична, авіаційна, харчова промисловість, автомобілебудування.

Відмітною рисою міжнародного бізнесу є й те, що на цю діяльність безпосередньо впливає численність обставин, зокрема відмінності в мові, відстані, валютні курси, тарифні бар'єри, політичні проблеми тощо.

Вплив цих обставин звичайно вимірюється за п'ятибальною шкалою Лінкерта: 5 — дуже важливо, 1 — погано (табл.1).

Таблиця 1.

У своєму сучасному вигляді міжнародний бізнес склався після Другої світової війни в процесі транснаціоналізації виробництва і створення глобального ринку.

1. Основним мотивом і передумовою виходу бізнесу за національні кордони є вузькі рамки національного ринку і відносний «надлишок» капіталу, коли з метою прибуткового інвестування він спрямовується за кордон. Прагнення окремих індивідумів, організацій, фірм забезпечити собі кошти, необхідні для відтворення національного капіталу, здійснюється через посередництво:

а) міжнародної торгівлі;

б) прямого володіння або акціонерної участі у видобутку природних багатств за кордоном;

в) отримання права на повну або часткову власність виробничих потужностей, підприємств сфери послуг, фінансово-кредитної сфери тощо.

2. Перехід бізнесом національних кордонів безпосередньо мотивований двома групами чинників: вартісними і маркетинговими.

а) в міру загострення конкуренції на глобальному рівні і краху торговельних бар'єрів дедалі гострішою для кожної фірми стає потреба в максимальному зниженні витрат виробництва за рахунок доступу до дешевшої робочої сили, сировини, землі, а також наближення до джерел постачання та клієнтів. Міжфірмова коо­перація в рамках транснаціонального капіталу використовується як засіб зниження витрат виробництва. Наприклад, у 1983 р. фірми «Дженерал Моторе» і «Тойота» підписали угоду про створен­ня спільного підприємства для виробництва автомобілів в районі Сан-Франциско. Згідно з угодою, «Тойота» оплачує інженерно-проектувальні роботи, забезпечуючи тим самим фірмі «Дженерал Моторе» економію приблизно в 1 млрд дол., котрі вона повинна була б, в іншому разі, вкласти в дослідження і розробки. У свою чергу, «Тойота» економить 1,25 млрд дол., оскільки їй не потрібно купувати землю в США і будувати там свій власний завод. У США виготовляються кузови, сидіння, інтер'єр і оздоблення; ре­шту, включаючи двигун, виготовляє Японія. До ради директорів входить однакова кількості представників фірм «Дженерал Моторс» і «Тойота», хоча президент призначається від «Тойоти»;

б) внутрішній ринок делалі більше ставить кордон зростанню корпорацій, особливо в тих країнах, де діють антимонопольні закони. Так, у США антитрестівські закони обмежують максимальну частку ринку, яку може мати компанія. В результаті найбільші корпорації концентрують свою увагу на міжнародному секторі ринку. Бізнес шукає по всьому світу ринки (і формує їх для себе), а також середовище зі сприятливим податковим та інвестиційним кліматом.

3. Неабияку роль у переміщенні бізнесу за кордон відіграють ділові зв'язки між фірмами. Часто слідом за міжнародною фірмою просуваються пов'язані з нею кооперацією фірми та обслуговуючі організації типу банків, бухгалтерсько-ревізорських фірм.

4. Сильним стимулом переміщення частини виробничих потужностей за кордон є й екологічні чинники. Промислово розвинуті країни прагнуть переміщувати в країни, що розвиваються, такі виробничі потужності, котрі значною мірою призводять до забруднення навколишнього середовища.

У цілому ж сектор міжнародної економіки надає бізнесу ширші можливості для отримання вигод, хоч і приховує в собі більше ризику.

2. Види міжнародного бізнесу

До найпоширеніших видів міжнародного бізнесу звичайно відносять:

• експорт;

• ліцензування;

• франчайзинг;

• контракти на управління;

• проекти «під ключ»;

• прямі іноземні інвестиції (ШІ).

Справжній досвідчений учасник міжнародного бізнесу звичайно використовує одночасно набір різних видів, вибираючи і комбінуючи їх залежно від напряму та умов діяльності в тій чи іншій країні.

Експорт продукції — найпростіший шлях проникнення на міжнародні ринки. Фірма може створити для координації експорту або експортний відділ, або незалежну торговельну компанію, або посередницьку службу, котра має займатися укладанням угод з іноземними покупцями.

Ліцензування — це надання іншим фірмам певних прав, наприклад, на використання патентів, авторських прав, програм, процедур, торговельних марок або ноу-хау за певну плату. Це спосіб організації виробництва за кордоном, котрий зводить до мінімуму капітальні витрати, забезпечує одержання в обмін на ліцензію активів інших фірм або доходів з деяких ринків, недо­ступних для експорту або інвестицій. Ліцензування також вико­ристовується фірмою, якщо вона хоче одержати прибуток від виробів, що не відповідають стратегічним пріоритетам фірми. Наприклад, фірма «Дженерал Електрик» продала іншим фірмам метод знищення розлитого мастила за допомогою спеціальних мікроорганізмів, оскільки ця розробка не вписувалась в основні напрями її діяльності. Поширеним є перехресне ліцензування, яке забезпечує здешевлення технології порівняно з витратами на роз­робку аналогічної технології власними силами.

Франчайзинг — спосіб діяльності, згідно з яким франчайзер (продавець) передає франчайзі (покупцеві) право на використан­ня своєї торговельної марки, яка є для бізнесу покупця найваж­ливішим активом і за допомогою якої продавець надає постійну допомогу покупцеві в його бізнесі. В цьому відмінність франчай­зинга від ліцензування.

Слід відзначити, що ТНК розглядає свої технології і торгове­льні марки як важливі складові частини базових активів. У США 1/3 обігу роздрібної торгівлі — це франчайзинг. Близько 3/4 та­ких продаж припадає на дилерів, що займаються збутом легкових та вантажних автомобілів, бензоколонок, та розливанням у пляш­ки безалкогольних напоїв.

Найбільш розповсюджений спосіб (60 %) проникнення франчайзера в іншу країну —це вибір головної франчайзі і передача цій організації (звичайно місцевій) прав у країні або регіоні. Потім основний покупець відкриває власну торгівлю або торгівлю через субфранчайзі. За такою схемою працюють японські підприємства «Мак-Дональдс».

Приблизно у 20 % випадків франчайзери (продавці) проникають на іноземні ринки, укладаючи угоди безпосередньо з франчайзами за кордоном.

Контракти на управління. Один из найважливіших активів фірми — це талановиті менеджери. Незважаючи на великі капіталовкладення і прогресивні технології, багато державних підприємств слаборозвинутих країн відчувають труднощі через погано підготовлених керівників. Передача мистецтва управління на міжнародному рівні залежить насамперед від іноземних інвестицій, які забезпечують направлення в інші країни менеджерів та фахівців.

Контракти на управління є засобом, за допомогою якого фірми можуть надіслати частину свого управлінського персоналу для надання підтримки фірмі в іншій країні або виконання спеціалізованих управлінських функцій протягом певного періоду за встановлену плату.

Контракти на управління використовуються, насамперед, коли:

• підприємство фірми в іншій країні експропрійоване;

• фірма починає управління новим підприємством;

• фірма береться за управління підприємством, що бідує. Проекти «під ключ» — це вид міжнародного бізнесу, який

передбачає укладення контракту на будівництво підприємств, які передаються за встановлену плату власникові, коли досягнута повна їхня готовність на початок експлуатації. Фірми, що реалізують проекти «під ключ», найчастіше є виробниками промислового устаткування: вони ж постачають частину устаткування за проектом. Особливо часто такими проектами займаються будівельні фірми. Інколи в такій ролі виступають консалтингові фірми або виробники устаткування, якщо вони не знаходять в країні підхожого об'єкта для інвестування.

Замовником часто виступає державна установа, котра вирішила виготовляти певний вид продукції на місці під своїм покровительством.

До найважливіших умов контракту «під ключ» звичайно відносять:

• ціну контракту;

• фінансування експорту;

• якість технології та управління;

• досвід та репутацію фірми.

Ліцензування, франчайзинг, управлінські контракти, проекти «під ключ» тощо, створюють можливість організації однієї країни отримати доступ до технології виробництва або управління, розробленою в іншій, і тим самим підвищити свою конкурентоспроможність на внутрішньому та світовому ринках.

Фірми, вибираючи ці види міжнародного бізнесу, керуються не лише економічними, а й політичними та правовими мотивами.

1. Вони використовуються найчастіше за наявності торговельних обмежень або обмежень на придбання іноземцями власності в країні.

2. їх використовують як проміжні можливості ті фірми, котрі не бажають зразу ж переходити від експорту до створення власної філії та спільного підприємства.

Привабливість цих видів міжнародного бізнесу в тому, що вони здатні захистити активи фірми.

Проте вони породжують ряд проблем. По-перше, фірма до певної (і навіть дуже значної) міри втрачає контроль. По-друге, можливе неадекватне використання ліцензій та ін. По-третє, ці види можуть породжувати майбутніх конкурентів.

Наприклад, американські фірми останнім часом з усього на­бору можливостей обмежують свою участь високотехнологічни-ми проектами, оскільки фірми з таких країн, як Індія, Південна Корея і Туреччина виявились більш конкурентоспроможними у звичайних будівельних проектах, для реалізації яких вимагається передусім дешева робоча сила. В міру накопичення досвіду міжнародних операцій фірми збільшують свою безпосредню участь у них у формі ПІІ (матеріальні активи).

Досвід діяльності міжнародних концернів показує, що завою­вання нового ринку звичайно проходить три етапи.

Перший етап — це вивчення ринку шляхом проведення дета­льних і глибоких аналізів.

Другий етап — експорт, спочатку через місцевого представ­ника, а потім через власні комерційні організації.

Експорт та імпорт товарів звичайно є:

• ключовими статтями в міжнародних угодах будь-якої країни;

• першими з міжнародних операцій будь-якої компанії;

• операціями, які продовжуються у випадку диверсифікації компанією своїх методів ведення міжнародного бізнесу.

Третій етап — створення власної філії (ПІІ).

Якщо фірма дійшла до висновку, що в даній країні необхідно створити свою філію, то для неї дуже важливо вирішити питання: або створити повністю власну філію, або знайти партнера і разом з ним заснувати підприємство. Щоб прийняти раціональне рішення відносно участі у власності, фірма повинна оцінити оптимальну з точки зору міжнародного маркетингу частку контролю для досягнення успіху.

Повна власність буває необхідною саме тоді, коли існують тісні зв'язки всередині корпорації, жорстка залежність філій від рішень, що приймаються штаб-квартирою корпорації. Вона доцільна і в тому випадку, якщо корпорація орієнтується лише на внутрішній ринок приймаючої країни. В цілому ж сучасні умови функціонування світового ринку в зростаючому ступені не спри­яють повній власності ТНК. Дедалі більше чинників діє на користь створення спільних підприємств.

Спільне підприємство — це володіння на пайових засадах, коли акціонерний капітал належить не численності дрібних акціонерів, а декільком співвласникам, кожен з яких має певну частку власності і поділяє ризик.

Стимулом до заснування СП може бути:

1. Законодавча заборона створення філій іноземних компаній без участі в них місцевих партнерів і дискримінаційні дії уряду приймаючої країни.

2. Можливість отримати певні пільги збоку місцевої влади або використати наявні переваги місцевого партнера (ресурси, в тому числі дешева робоча сила).

3. У тих випадках, коли здійснення капіталовкладень у конкретній країні пов'язане з певними економічними або політичними ризиками, доцільніше залучати до цієї справи місцевого партнера.

4. Істотним спонукальним мотивом спільного підприємництва є зростання витрат, пов'язаних з розвитком підприємництва і з загостренням конкуренції на світовому рику. Об'єднуючи ресурси, фірми підвищують свої шанси в боротьбі з потужними конку­рентами. Так, 20 % пакет акцій фірми «Вольво» в компанії «Рено» і 25 % пакет акцій «Рено» в філії «Вольво» сприяють спільним розробкам і виробництву технічно більш вдосконалих компонентів за менших витрат, що дозволяє обом фірмам успішно конкурувати з такими автомобільними велетнями, як «Дженерал Моторс» і «Фольксваген». Поєднувати можна активи практично всіх типів (виробничі потужності, розподільчі мережі, наукові дослідження), які доповнюють один одного.

У міру глобалізації бізнесу та глобалізації конкуренції фірми дедалі охочіше створюють спільні підприємства, що відомі як стратегічні альянси. їх найрозвинутіша форма — міжнародні злиття та придбання корпорацій. Створюються науково-дослідні об'єднання на зразок тих, які існують у сферах високої техноло­гії. Прикладом може бути міжнародний консорціум, створений у 1983 р. з капіталом в 1 млрд дол. щодо розвитку нового реактив­ного двигуна. Юнайтед Текнолоджіс Пратт енд Уітней Дивіжн (США) та британська Роллс-Ройс мають по ЗО % у цьому об'єднанні, до якого входять представники 5 країн. Моторенунд-Турбінен Юніон (ФРН), ФІАТ (Італія), Аеро Енджін (Японія) по­діляють решту 40 %. Конкурентоспроможність компанії дедалі більше залежить не від неї самої, а від якості альянсів, котрі вона може створити.

Переваги спільних підприємств:

• СП є єдиним способом функціонування на ринках країн, в яких заборонена або опосередковано обмежена діяльність іноземних фірм без участі місцевого партнера.

• СП має перевагу в тому випадку, коли об'єднання дає більший ефект, ніж у випадку організації індивідуальної діяльності.

• СП дозволяє підтримувати добрі відносини з місцевими урядом та іншими організаціями, такими як профспілки. Якщо місцевим партнером виступає уряд або цей партнер політично впливовий та підприємству можуть бути встановлені податкові пільги, субсидії та урядова підтримка.

• Добре знання місцевої культури та навколишнього середовища місцевого партнера можуть дозволити спільному підприємству отримати вигоду від кращого розуміння зміни ринкових умов і потреб.

• У багатьох країнах економічні та політичні умови різко змі­нюються. СП дозволяють мінімізувати ризик від довгострокових інвестицій і одночасно максимізувати віддачу від вкладеного капіталу.

Недоліки спільних підприємств:

• Зіткнення інтересів партнерів. Причиною суперечностей можуть бути питання накопичення і розподіл прибутку, а також такі аспекти ведення справ, як загальна стратегія фірми, науково-дослідна діяльність, стиль управління, облік і контроль, маркетингова політика і стратегія, особовий склад фірми.

• Спільне підприємство означає поєднання двох і більше корпоративних культур (ліній поводження; методів ведення справ тощо), котрі часто можуть бути досить різними. Якщо не вдаєть­ся подолати ці відмінності, добитися взаєморозуміння і довіри, якщо один з них або обидва партнери наполягають на голосуванні з вирішальних питань, то підприємство приречене на провал.

Це основні чинники, які негативно впливають на діяльність СП, але можуть бути і інші. Наприклад, американські партнери часто виражають невдоволення з приводу того, що їхні японські колеги посилають до спільних підприємств не найкращий персонал. Японці ж, завдяки практиці довічного найму, звільняються таким чином від менш компетентних менеджерів, посилаючи їх до спільних підприємств.

Спільне підприємство функціонує в динамічній діловій сфері і тому повинно пристосовуватись до змін ринкових умов. Угода між партнерами повинна сприяти змінам у концепції діяльності так, щоб підприємство могло процвітати і зростати. Мистецтво полягає в тому, щоб заздалегідь визначити можливі ризики і зро­зуміти, як від них устерегтися, щоб досягти загальної мети. Від­так перша вимога при створенні СП — правильний вибір партне­ра. Партнери повинні мати спільність орієнтацій і цілей і приносити взаємну та своєчасну вигоду один одному.

Під час переговорів про створення СП необхідно дбайливо враховувати інтереси сторін і провести всебічне дослідження всіх напрямів взаємовідносин і взаємодії партнерів.

Підіб'ємо підсумки у вигляді таблиці, що розкриває цілі, ос­новні види міжнародного бізнесу і вплив на нього чинників, які визначають вибір того чи іншого виду (табл. 2).

Таблиця 2

Свобода вибору форми міжнародних операцій тим вища, чим нижча ймовірність конкуренції.

При виборі способу ведення міжнародного бізнесу фірма враховує: 1) правові аспекти; 2) величину витрат; 3) наявність досвіду; 4) рівень конкуренції та ризику; 5) розподіл контролю та характер активів; 6) часто при виборі в міжнародному бізнесі на перше місце ставиться імовірність політичних та економічних змін, які можуть знизити захищеність доходів і активів фірми.

Один із способів розподілу і зниження ризику від конфіскації, введення валютного контролю і коливання валютних курсів, скорочення збуту, річних коливань доходів та ін.— використання різних видів бізнесу і розміщення міжнародних операцій у різних країнах.

3. Основні суб'єкти міжнародного бізнесу

Суб'єктами міжнародних економічних відносин на світовому, регіональному, міждержавному та міжфірмовому рівнях є: міжнародні економічні організації, інтеграційні об'єднання, держава, фірми. Головним суб'єктом міжнародного бізнесу на всіх рівнях є міжнародна фірма — господарське, промислове підприємство або окремий бізнесмен, який користується правами юридичної особи. Фірма може бути іменною («Форд»), предметною, назва якої містить вказівку на вид діяльності («Дженерал Моторс», ВАТ «Стальканат»), а також фірмою змішаного типу («Омрон Татеісі Електронікс Ко»).

Залежно від правової форми найменування фірми необхідно вміщувати додаток (відзначення): «акціонерне товариство», «товариство або спілка», «спілка або товариство з обмеженою відповідальністю», «з необмеженою відповідальністю» або «з відповідальністю в розмірі пайової участі в підприємстві».

Класифікація фірм здійснюється залежно від видів та сфер діяльності, форм власності і правового статусу, належності капіталу та контролю.

За видами діяльності фірми можна згрупувати так:

1. Фірми послуг. Вони надають послуги за плату. В цю групу входять фірми, що надають транспортні, банківські, страхові, біржові, посередницькі, інформаційні послуги, послуги зв'язку, технічне обслуговування, туризм та ін.

2. Торговельні компанії. Вони купують готові товари для наступного продажу їх клієнтам.

3. Виробничі компанії. Вони купують сировину, перероблюють її на готові товари, а потім продають іншим компаніям або споживачам.

Ареною діяльності міжнародних фірм може бути науково-технічна, виробничо-інвестиційна, торговельна, валютно-фінансова та кредитна сфери. Міжнародні корпорації глобальної орієнтації звичайно охоплюють усі види і сфери діяльності.

За формою власності і правовим становищем фірми можуть бути:

1. З індивідуальною власністю на капітал. Це так звань одноосібна фірма.

2. З корпоративною власністю. Корпорація — об'єднання власників приватних капіталів, що є юридичною особою.

3. Фірма державна.

Одноосібне володіння — це виробництво, що належить одній особі і кероване найчастіше цією самою особою. При одноосібному володінні власник повністю контролює і відповідає за зо­бов'язаннями свого підприємства.

Спільна (об'єднана) власність володарів приватних капіталів може мати правову форму: а) товариства; б) товариства з обме­женою відповідальністю; в) акціонерного товариства (корпорації).

Товариство визначається як «асоціація» двох або більше осіб, які беруть участь у бізнесі як співвласники для одержання доходів. Така асоціація діє на основі партнерської угоди (договору про партнерство).

Договір товариства повинен чітко визначати рід діяльності, внески та зобов'язання кожного учасника, права кожного з них; на випадок ліквідації товариства, пропорції розподілу прибутків і збитків. Відмітними рисами товариства є: добровільне партнеретво (кожний партнер є власником і бере участь в управлінні, має рівний голос у прийнятті рішень); взаємодія учасників (кожний партнер зобов'язаний діяти в інтересах всього товариства і не пе­реслідувати своїх особистих цілей при участі в його справах); обмежена тривалість існування; необмежена відповідальність (кожний партнер відповідає за всіма боргами товариства, кредитори можуть задовольнити свої вимоги шляхом вилучення частини особистого капіталу партнерів).

Кожна особа, яка вступає в товариство через договір, повинна звернути найсерйознішу увагу на таку його рису, як необмежена відповідальність.

Основна перевага товариства (порівняно з корпорацією) — це те, що воно не є суб'єктом окремого оподаткування. Кожний партнер оголошує свою частку в прибутку товариства і оподатковується індивідуально. Основний недолік — принцип необмеженої відповідальності.

Командитне товариство усуває цей недолік. Члени такого товариства поділяються на дві категорії: 1) комплементарії, які несуть необмежену відповідальність усім своїм майном і 2) командне які несуть відповідальність лише в межах свого внеску і відсторонені від участі в контролі¹. З податкових міркувань, комплементарієм в командитне товариство може бути прийнято товариство з обмеженою відповідальністю. З точки зору оподаткування таке утворення є товариством, а з точки зору цивільного права дає можливість перенести необмежену відповідальність на товариство з обмеженою відповідальністю, яке стає єдиним носі­єм необмеженої відповідальності і, як правило, володіє лише не­значним капіталом.

Товариство з обмеженою відповідальністю. В цих товариствах здебільшого існують тісні зв'язки між компаньйонами і товариствами. З цієї причини воно найбільше підходить для сімей­них підприємств. Товариство з обмеженою відповідальністю за певну заборгованість відповідає всім своїм капіталом, а відповідальність його членів обмежується їх часткою в основному капіталі. Крім цього, член товариства не несе ніякої відповідальності. Членам товариства дозволяється залишати за собою узгоджувальне право на укладання певних угод.

Акціонерне товариство — основна організаційна і правова форма великої фірми (підприємства). Корпоративна власність у формі акціонерного товариства є провідною формою міжнарод­ного бізнесу. В рамках міжнародних корпорацій зосереджується більшість зайнятих, вироблювальної продукції, утримуваних доходів. У статуті товариства фіксуються його мета, розмір капіталу, порядок управління, структура керівних органів та ін. Вищим органом AT є загальні збори акціонерів, які скликаються, як правило, один раз на рік. Поточними справами AT керує правління, спостережна рада, рада директорів.

Капітал AT створюється шляхом об'єднання багатьох індивідуальних капіталів і грошових доходів за допомогою випуску акцій та облігацій, а потім збільшується за рахунок прибутку AT та випуску нових акцій. Складається з капіталу власного та позичкового.

Власний капітал включає кошти, отримані від випуску та реалізації акцій (власне акціонерний капітал) і резервний капітал, який створюється за рахунок відрахувань від прибутку. Позичковий капітал створюється за рахунок коштів банківського кредиту і коштів від випуску акцій.

Акціонерний капітал — основний капітал акціонерного товариства, що утворюється за рахунок емісії акцій. Розрізняють: статутний капітал; передплатний (мобілізований шляхом передплати); оплачений (внесений в момент передплачування). Звичайно засновники випускають акції на суму, яка значно перевищує реальну вартість активів компанії, проводячи так зване розводження капіталу. Перевищення складає засновницький прибуток, який утворює додатковий капітал фірми.

Акціонерні товариства бувають двох видів: закриті, акції яких розподіляються між акціонерами і не надходять у відкритий продаж, та відкриті (прилюдні), акції яких вільно продаються і купуються.

Тримачами акцій корпорацій можуть бути десятки, тисячі, сотні тисяч і навіть мільйони людей. Акції купуються з двох основних причин. По-перше, акціонери очікують зростання ринкової вартості акцій. По-друге, вони одержують дивіденди за користування вкладеними коштами. Курс акцій (ринкова ціна) — це капіталізований дивіденд; він дорівнює сумі грошового капіталу, яка, будучи вкладена в банк або віддана в позику, дає доход, який дорівнює дивіденду, отримуваному по акції. Окрім величини дивіденду і норми позичкового відсотка, на курсову ціну акції впливає попит і пропозиція на фондовій біржі.

Облігація, на відміну від акції, є борговим зобов'язанням, по якому гарантується виплата заздалегідь фіксованого доходу. її во­лодар не є членом акціонерного товариства і не має права голосу.

Акціонерна форма капіталу (підприємства) приводить до зро­стання значення контролю. Відповідно до юридичних норм, що регулюють діяльність акціонерних товариств, контролюючі функції формально належать акціонерам, але реальні важелі контролю знаходяться в руках володарів контрольного пакета акцій¹. Оскільки в акціонерне товариство об'єднуються не особи, а капі­тали, то при прийнятті рішень на загальних зборах голосують не особи, а акції. В ТНК контроль здійснюється не шляхом володін­ня індивідуальним пакетом акцій, а шляхом об'єднання великих пакетів голосуючих акцій, які належать декільком акціонерам, в тому числі фінансовим інститутам. У великій фірмі можна виявити ряд центрів контролю. Наприклад, контроль над американською корпорацією «Крайслер» поділяє коаліція фінансових груп у складі Морганів, Рокфеллерів, Ліменів, Лазарів, Хемфрі-Ханів, Ділонів та їх партнерів.

За належністю капіталу і за контролем ТНК можуть бути національними іноземними та змішаними (СП, в тому числі за участю держави, багатонаціональні компанії).

Характерною рисою акціонерної форми організації бізнесу є обмежена відповідальність і професіональне управління. Тримачі акцій особисто не несуть відповідальності по боргах корпорації. Максимальна сума, яку вони можуть втратити, дорівнює величині вкладу кожного акціонера. Відповідно до юридичних нормами акціонери не є колективними володарями засобів виробництва. Власність на засоби виробництва закріплена за корпорацією і розпоряджатися нею може лише правління фірми. Акціонери володіють лише титулами на доход, а також правом голосу на загальних зборах акціонерів. Більшість акціонерів корпорації не бере участі в щоденних операціях та управлінні. Для цього звичайно наймаються професіонали. Така правова та організаційна структура (незважаючи на такі недоліки як подвійне оподаткування, державне регулювання, обмежена можливість залучення позичкового капіталу) робить акціонерне товариство найбільш адекватною формою транснаціонального, глобального бізнесу.

Насамперед ця форма дає змогу в широких масштабах здійснювати ПІІ, розширювати до світових масштабів виробничі, науково-дослідні і комерційні можливості фірми, пришвидшувати процес інтернаціоналізації виробництва. Через систему участі і цілого ряду багатоступеневого підпорядкування одних фірм іншим шляхом участі в їхньому акціонерному капіталі, транснаціональні корпорації можуть здійснювати контроль над великою кількістю юридично самостійних фірм, які виступають їхніми філіями або дочірніми компаніями в усіх країнах та регіонах світу. Існування такої системи відкриває можливості для основного підприємства розпоряджатися доходами і виробничим потенціалом залежних фірм і реалізувати транснаціональні прибутки.

Дата добавления: 2014-12-10