Вивчення проблем нової історії країн Європи та Америки 1 страница

У цьому нарисі автори не ставлять собі за мету назвати й оцінити всі публікації з новітньої історії зарубіжних країн, а лише ті, які, на нашу думку, мають дослідницький характер або визначають основні тенденції в розвитку української історіографії в 1991-2002 pp. Ми в основному не включаємо у розгляд монографії і статті політологічного характеру, хоча частина з них на належному науковому рівні висвітлює різні аспекти новітньої історії зарубіжних країн і становить певний інтерес для істориків.

З проголошенням незалежності України у вітчизняній історіографії новітньої історії країн Європи і Америки, як і в інших ділянках історичної науки, розпочався новий етап розвитку. Докорінні зміни, що відбувалися в суспільно-політичному житті, загострювали увагу до проблем не тільки вітчизняної, а й зарубіжної історії, які впродовж багатьох років фальсифікувалися і на час проголошення незалежності виявилися деформованими численними "білими" і "чорними" плямами. Практичні потреби вимагали відновити історичну об'єктивність як з вітчизняної, так і зарубіжної історії. Проблема ускладнювалася тим, що в радянський період питаннями всесвітньої історії займалися в основному наукові центри Москви і, частково, Ленінграда, яким було дозволено виписувати зарубіжну періодику і наукові видання, що зосереджувалися у спецфондах, доступ до яких провінціалам був обмежений. Щодо радянських республік, то їм рекомендували займатися вітчизняною історією. Кількість дослідників всесвітньої історії в Україні була нечисленною, вони не мали єдиного наукового координаційного центру і були розпорошені, як правило, на кафедрах нової і новітньої або загальної історії у всіх ВИЗ. У системі республіканської АН питаннями всесвітньої історії займалися працівники Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн.

Після проголошення незалежності намітилися певні зрушення в організації тематичної спеціалізації. У найбільших університетах і в системі АН України почали виникати наукові осередки з вивчення проблем всесвітньої історії. Створення Інституту світової економіки і міжнародних відносин в НАН, Інституту міжнародних відносин в КНУ, Інституту українсько- німецьких досліджень ДНУ, Дипломатичної Академії при МЗС України і факультету міжнародних відносин ЛНУ з відповідними кафедрами значно розширило структурно-наукову базу для досліджень з новітньої історії. З'явилися наукові періодичні видання, що спеціалізуються на історії зарубіжних країн. З 1992 р. почав виходити журнал "Політика і час", який публікував дослідження з найновішої історії міжнародних відносин та документальні матеріали, що відображали процес становлення України на міжнародній арені. З 1997 р. Інститут світової економіки і міжнародних відносин' НАН України розпочав видавництво збірника "Дослідження світової політики", а з 1998 р. почав виходити "Науковий вісник Дипломатичної академії України", в якому більшість публікацій присвячені новітній історії дипломатичних відносин, зокрема міжнародного співробітництва України із зарубіжним світом після 1991 р. Окремі номери складені як тематичні збірники¹. Серед спеціалізованих наукових періодичних видань заслуговує на увагу щорічник "Питання німецької історії", що видається Інститутом українсько-німецьких досліджень Дніпропетровського національного університету. Він фактично виконує функції міжвузівського видання українських германістів.

Ліквідація цензурного диктату сприяла зростанню наукової продукції з новітньої історії зарубіжних країн. В Україні з'явилися десятки монографій, науково-популярних праць, навчальних посібників і сотні дослідницьких статей, які відзначаються новизною постановки і концептуального вирішення питань новітньої історії країн Європи та Америки.

Про зростання інтересу дослідників, зокрема молодих, до питань історії зарубіжних країн свідчить той факт, що за нашими підрахунками у 1991- 2001 pp. лише з новітньої історії за спеціальністю "Всесвітня історія" було захищено 24 докторські і 112 кандидатських дисертацій, з яких 15 докторських і 84 кандидатські дисертації тематично стосуються неслов'янських народів Європи, а також країн Північної та Південної Америки і навіть Австралії.

Розширення географії дослідницьких інтересів молодих істориків засвідчують такі показники. Найбільша кількість захищених кандидатських дисертацій стосуються новітньої історії США (17). Далі йдуть Німеччина (9), Великобританія (8), країни Латинської Америки (6), Канада (5), Франція (4), Угорщина (3). По одній кандидатській дисертації припадає на Іспанію, Румунію, Австралію. Особливу зацікавленість у молодих дослідників викликали проблеми міжнародних відносин і близьких до них питань діяльності міжнародних організацій: ООН, Ліги націй, НАТО. З цієї тематики захищено 25 кандидатських дисертацій. Зроблено перші кроки у вивченні історіографії сучасної історії зарубіжних країн. З цієї проблематики захищено одну докторську і три кандидатські дисертації.

Перехід на нові методологічні позиції в дослідженнях почався з того, що було відкинуто схему марксистсько-ленінської періодизації новітньої історії зарубіжних країн, в основі якої лежали т.зв. "етапи загальної кризи капіталізму". Навіть для найбільш політично заангажованих радянських істориків ще у 1980-ті роки минулого століття стало зрозумілим, яка з систем зазнала загальної кризи. Одностайно відкинувши основний постулат радянської історіографії про те, що новітня історія розпочалася з перемоги більшовицької Жовтневої революції 1917р., українські історики розділилися у визначенні початку новітнього періоду всесвітньої історії. Є два підходи у визначенні хронологічних меж. Одні дослідники пов'язують нижню межу з початком Першої світової війни, інші - з її закінченням. На нашу думку, більш чіткою і переконливою є позиція останніх. Адже початок Першої світової війни не спричинив радикальних змін у світі: багатонаціональні імперії, з одного боку, і колонії та напівколонії, з іншого, продовжували функціонувати як і в попередні десятиліття в межах утворених воєнних союзів, що розпочали воєнні дії. Якщо взяти до уваги, що Перша світова війна була спричинена міждержавними економічними і політичними суперечностями кінця XIX - початку XX ст. і була продовженням попередньої політики новими силовими засобами, то не можна проводити розмежування між цими тісно взаємопов'язаними причинами та їх наслідком. Отже, Першу світову війну слід вважати органічною складовою частиною нової історії, її останнім дійовим актом. Лише наприкінці Першої світової війни і, особливо, з її закінченням відбулися докорінні зміни у всьому світі, виникла нова геополітична розстановка сил на міжнародній арені. Наслідком цієї війни був повний розпад багатонаціональних імперій: Австро-Угорської, Німецької, Османської і, частково, Російської. На колишніх територіях цих імперій виникло більше десятка нових держав, які активно включилися у міжнародне співжиття. Із закінченням Першої світової війни прискорився процес національного пробудження народів колоній і напівколоній в Азії, Африці і Латинській Америці.

Дуалізм у визначенні хронологічних меж новітньої історії не може вплинути на результати досліджень, тим більше, що у визначенні її першого, другого і третього періодів українські історики більш одностайні. Вони сходяться на тому, що перший період новітньої історії завершується у 1945 p., рубіжною датою Другої світової війни; другий - наприкінці 80 - початку 90 pp. XX ст., коли внаслідок краху комуністичних тоталітарних режимів і закінчення "холодної війни" знову відбулися глибокі геополітичні зміни у світі.

Вагомими здобутками поповнилась українська германістика. Питаннями новітньої історії Німеччини успішно продовжували займатися історики Дніпропетровського національного університету, які створили спеціалізований Інститут українсько-німецьких досліджень. Назва інституту, що відображає основний напрямок його тематичних досліджень, а також опубліковані за останні роки збірники "Питання німецької історії" свідчать, що відхід від НДР-івської тематики, по якій в основному спеціалізувалися в минулому германісти ДНУ, не знизив зацікавленості проблемами новітньої німецької історії.

Проведення в ДНУ в січні 1997 р. міжнародної конференції з проблем українсько-німецьких відносин, в якій взяли участь германісти з ближнього і далекого зарубіжжя, та видання двотомника матеріалів конференції ще раз підтвердили провідне місце науковців цього вузу у вивченні питань німецької історії².

У збірнику "Питання німецької історії" за 2000 р. знаходимо цікаві публікації, що відзначаються новизною постановки питань: "Німці і меноніти Півдня України в громадянській війні 1918-1920 pp." (Ю. Лаптев), "Роль австро-угорських і німецьких військ на Україні 1918-1920 pp." (Б. Мали- новський), "Німецько-австрійські і українські відносини у 1917-1918 pp. у ретроспективі боротьби селянської кооперації Херсонської губернії за свою економічну незалежність" (Г. Цибульник) та ін.³ У збірнику за 2001 р. перший розділ "Соціально-економічне і політичне становище німецького населення СРСР у міжвоєнний період і в роки Великої вітчизняної війни" і другий "Німці в галузі культури, освіти і науки" присвячені тим питанням новітньої історії, які в радянський період майже не вивчалися⁴. Слід відзначити належний науково-теоретичний рівень збірників, редагування яких здійснюється під керівництвом відомого українського дослідника А. Зав'ялова. Прагнення надати збірникам "міжнародного звучання" проявляється в тому, що тут публікуються праці закордонних дослідників, зокрема з ФРН та Росії.

Характерною ознакою вітчизняної германістики минулого десятиліття є помітне зростання зацікавленості тематикою, що знаходиться на стику історії німецького і українського народів. Поруч з відомими дослідниками І. Куліни- чем, М. Швагуляком, які ще в радянський період в рамках тодішніх дозволів мали здобутки у вивченні окремих аспектів німецько-українських відносин, окреслені питання почали вивчати також інші історики. У нових публікаціях підносяться питання, які в минулому замовчувалися або фальсифікувалися. І. Кулінич в статті "Окупація України кайзерівськими військами" подає об'єктивну оцінку подій в Україні у 1918 р. без характерної в минулому політизації⁵. Складні для вирішення питання в своїх нових публікаціях заторкує М. Швагуляк⁶. Вони висвітлюють питання німецько-українсько- польських відносин напередодні і під час Другої світової війни. Окремі висновки цих публікацій були предметом обговорення на міжнародних наукових конференціях.

У 1990-ті роки успішно розпочалося вивчення двох близьких тематично проблем, які з відомих причин не досліджувалися в радянський період: історія німців в Україні та німецько-українські відносини. Крім Інституту українсько-німецьких досліджень ДНУ, окремі питання цих проблем висвітлюються у монографіях, статтях і наукових збірниках дослідників інших регіонів України. Цікавим фактичним матеріалом і новаторськими висновками відзначаються монографії В. Євтуха і Б. Чирка "Німці в Україні 1920- 1990 pp."⁷ та Г. Павленка "Німці на Закарпатті"⁸. У першій автори вводять до наукового обігу цікаві матеріали з фондів Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, Ради Народних Комісарів і Центральної комісії у справах національних меншин, які розкривають такі маловивчені питання, як загальна кількість німецьких поселень в Україні, політика комуністичних властей щодо національних меншин і, зокрема, організація терору і депортацій, голоду і фактично геноциду проти працелюбних німецьких колоністів, яких, за комуністичною термінологією 20 - 30-х pp., називали "шкідницькою нацією". У монографії Г. Павленка розкриваються основні напрямки німецької колонізації на Закарпатті, роль німецьких колоністів у соціально-еконо- мічному розвитку краю, їх духовне і культурне життя. Автор наводить цікаві цифрові дані про зростання кількості німців та їх розселення. Окремий розділ присвячено аналізу становища німців на Закарпатті в роки Другої світової війни.

Німецько-українські зв'язки стали об'єктом досліджень у кількох кандидатських дисертаціях. Дуже близькими за тематикою і хронологією є дослідження С. Кротюк⁹ і Г. Калінічевої¹⁰. Обидва дослідники розкривають культурні, освітні і наукові зв'язки між двома народами у 1920-ті й на початку 1930-х pp. Особлива увага приділяється аналізу форм і напрямів співпраці в галузі культури, робиться спроба виявити специфіку цього співробітництва, причини ускладнень та їх наслідки. Виробничо-технічні зв'язки України і Німеччини в 1922-1932 pp. стали предметом вивчення В. Кабанова¹¹. Йому вдалося відтворити найважливіші форми технічного співробітництва, оцінити їх ефективність для двох сторін.

У кандидатській дисертації П. Барвінської зроблено спробу з нових позицій оцінити українсько-німецькі стосунки в 1917-1922 pp., висвітлити дипломатичну діяльність українських представництв під час переговорів у Бресті і в Німеччині, реалізацію підписаних угод, вплив політики Німеччини на еволюцію цих відносин¹². При цьому автор звертає увагу на особливості стосунків з урядом УНР, Директорією і представниками радянської України.

Цікаву інтерпретацію окупаційної політики Німеччини і Австро-Угорщини в Україні в 1918 р. подає в своїх публікаціях і кандидатській дисертації Б. Малиновський¹³. Дії окупаційних властей висвітлюються у "пом'якшених" тонах, оцінюються як союзницькі відносини з Україною.

У 1997 р. Ю. Мартинов¹⁴ і М. Яцишин¹⁵ захистили кандидатські дисертації, присвячені українсько-німецьким відносинам на новому етапі, що розпочався з проголошенням незалежності України. А. Мартинов вперше робить спробу розкрити процес формування і тенденції розвитку українсько- німецького співробітництва в першій половині 1990-х років у контексті європейської інтеґрації, могутнім двигуном якої є ФРН. Аналізуючи пріоритетні напрямки українсько-німецького співробітництва, висвітлюючи конкретним матеріалом реалізацію партнерського потенціалу двох країн, дисертант прагне змоделювати перспективи інтеграційної політики України. У центрі уваги дослідження М. Яцишина культурні зв'язки двох країн у 1990-ті роки. Аналізуючи договірно-правову базу українсько-німецьких міждер-жавних відносин, основні форми і напрями співробітництва в галузі освіти, науки, мистецтва, автор переконливо доводить, що зв'язки в галузі культури мають найбільш масовий і результативний характер для обох народів. Дослідження цих авторів базуються в основному на матеріалах поточного архіву МЗС, документах Верховної Ради та періодичних виданнях. Хоча частина досліджень з проблем українсько-німецьких відносин стосуються інколи дуже короткого періоду і не завжди їх хронологічні межі достатньо обґрунтовані, проте вони усувають "білі плями" і допомагають більш повно відтворити цілісну картину відносин між двома народами. Зрозуміло, що в майбутньому для ґрунтовнішого вивчення проблеми українсько-німецьких відносин і створення узагальнюючих праць з цієї проблеми не обійтися без залучення нових матеріалів не тільки з вітчизняних, а й німецьких архівів.

Серед вітчизняних германістів, які в пострадянський період досягли плідних результатів і високого наукового рівня досліджень, слід відзначити А. Кудряченка¹⁶ та В. Газіна¹⁷, що захистили докторські дисертації з проблем новітньої історії Німеччини. А. Кудряченко зробив спробу проаналізувати і осмислити процес розробки та реалізації європейської політики ФРН від початку впровадження урядом "малої коаліції" "нової східної політики" до возз'єднання Німеччини на початку 1990-х років. У співавторстві з Г. Грабар- чуком А. Кудряченко зробив спробу проаналізувати відносини між двома німецькими державами - ФРН та НДР у 70 - 90-х pp., а також започаткував вивчення двосторонніх відносин об'єднаної Німеччини з Україною¹⁸.

Принципово нові підходи та висновки характерні для дослідницьких публікацій В. Газіна. Відкидаючи вульгарно спрощену радянську оцінку Веймарської республіки як реакційної держави, він розкриває складний процес становлення німецької демократії на уламках кайзерівської імперії, особливості розвитку економіки і зовнішньої політики, зокрема її східних аспектів. Значну увагу приділено висвітленню ролі економіки у формуванні зовнішньополітичного курсу Німеччини, а також німецько-радянським стосункам. Аргументованими видаються періодизація східної політики Веймар- ської республіки і визначення форм та засобів її впровадження. Дослідження

B. Газіна ґрунтуються на широкій джерельній базі: опублікованих документах, періодиці Веймарської республіки, мемуарах, а також працях істориків ФРН, НДР, Чехословаччини, Польщі.

Політиці ФРН щодо Туреччини в 60 - 70-х роках XX ст. присвячені статті і кандидатська дисертація В. Філаретова¹⁹. Дослідник звернув увагу на аналіз політичних, військових і економічних відносин, а також на проблему турецьких робітників у відносинах між двома країнами. Автор підводить до висновку, що наприкінці 1970-х років ФРН перетворилася на одного з основних економічних партнерів Туреччини.

З новітньої історії Франції найбільше зацікавлення дослідники проявляли до післявоєнного періоду, зокрема зовнішньої і внутрішньої політики урядів П'ятої республіки. Наукові публікації і докторська дисертація В. Манжоли стосуються ядерної політики Франції у 60 - 80-ті роки²⁰. На основі опублікованих документів, виступів і праць французьких політичних діячів, а також досліджень зарубіжних істориків автор розкрив роль "ядерного мислення" у формуванні зовнішньополітичної доктрини, акцентуючи увагу на факторі французького варіанту стратегії "мінімального стримування". Він переконує читачів, що в сучасний період переходу від біполярної блокової структури міжнародних відносин до нового світового порядку "воєнно-силове мислення залишається однією з найважливіших ознак зовнішньої політики сучасної Франції".

Зовнішню політику Франції у 80 - на початку 90-х років та її роль у європейському інтеграційному процесі досліджували Б. Мирхан²¹ та JI. Халець- ка²². Ця тематика, яка посилено розробляється у Франції, досі не була об'єктом вивчення в Україні. Тематичною новизною відзначається дослідження

C. Кунденко про розвиток виробничої демократії у французькому суспільстві²³. Старанно підібраним фактичним матеріалом вона показує зміни стилю робітничих відносин на підприємствах Франції у післявоєнні роки. За допомогою історичного екскурсу у 60 - 70-ті роки створюється тло для рельєфного відображення важливих змін у 1980-х роках. Значна увага приділяється урядовій реформаторській діяльності, спрямованій на розширення прав робітників на виробництві. Висновки дослідження розвінчують стереотипи радянської історіографії про становище робітничого класу в капіталістичних країнах.

Зацікавлення викликає дослідження В. Череватюк, яка вперше знайомить наукову аудиторію з культурно-освітньою, науковою і громадською діяльністю українських емігрантів у Франції у 20 - 30-ті роки минулого століття²⁴. Це перша спроба комплексного дослідження громадсько-політичного, культурного, освітнього і наукового життя українців у Франції в міжвоєнний період. Відзначаючи ідейно-політичні розбіжності серед українських емігрантів у Франції, автор показує, що поруч з впливовими українськими організаціями - Союзом українських емігрантських організацій у Франції", заснованим у 1925 p., "Українським народним союзом", що орієнтувалися на національну ідею, тут у 1925 р. було зр сновано пробільшовицький "Союз українських громадян". Аналізуючи організаційну структуру і основні форми культурно-освітньої роботи, автор оцінює роль окремих громадсько- політичних діячів у збереженні українських традицій у міжвоєнній Франції.

Дослідження з новітньої історії Великобританії за минуле десятиліття представлені в основному публікаціями на рівні статей і захищених кандидатських дисертацій, три з яких, взаємодоповнюючи одна одну, присвячені періоду правління консерваторів на чолі з М. Тетчер.

Досліджуючи профспілковий рух у Великобританії з кінця 70-х до початку 1990 р., С. Горлянський піддає аналізу організаційну структуру профспілок напередодні наступу консерваторів, відзначає, що 1979 р. був рекордним за кількістю страйків²⁵. Особливу увагу він звертає на висвітлення опору профспілок урядовій політиці щодо обмеження їхніх свобод. Наслідками поразки профспілок, доводить автор, було зростання безробіття і зниження життєвого рівня населення.

Дослідження С. Головко розкриває політику консервативного уряду М. Тетчер щодо профспілок²⁶. Аналізуючи урядові закони 1980 і 1982 pp. про зайнятість, "Закон про працю" 1984 р., а також низку документів, що їх конкретизували, автор доходить висновку, що їхнім наслідком була децентралізація управління в тред-юніонах, зміна форм укладання трудових угод та розв'язання трудових конфліктів. До кінця 80-х років, підсумовує автор, тред-юніони перестали розглядатися як загроза економіці та англійській суспільній системі.

Реформаторська діяльність М. Тетчер стала предметом аналізу в опублікованих статтях і кандидатській дисертації О. Черевко, яка не тільки розкриває суть "тетчеризму", його дуалістичний характер (неолібералізм і консерватизм), а й значну увагу приділяє також соціально-економічним наслідкам проведених реформ²⁷.

Ставка на неоліберальну модель вільної ринкової економіки, з одного боку, і підтримка традиційних консервативних поглядів на сильну владу у вирішенні виробничих відносин, з другого, спричинила відродження британської економіки, чітко розмежувала права і обов'язки між тред-юніонами і урядом, відтворила прогресивну систему зарплати і розбудову "демократії власників". Підкреслюючи рішучість і наполегливість М. Тетчер у наступі на тред-юніони, автор відзначає її політичну майстерність і тактичну послідовність, вміння здобути підтримку громадськості для своїх дій.

У більш широкому хронологічному плані політику англійських урядів щодо профспілок досліджувала І. Єремєєва²⁸. Вперше в українській історіографії вона зробила спробу систематизованого аналізу основних тенденцій внутрішньої політики британських урядів у 1950-1980-ті роки. У фокусі аналізу опинилися промислові відносини, умови праці, еволюція реформ, методів і засобів політичного втручання англійських урядів у діяльність профспілок. Вдаючися до порівняння підходів англійських урядів до реформування трудових відносин, дослідниця ставить акцентні оцінки реформаторської діяльності як лейбористської, так і консервативної партій.

Окремі аспекти зовнішньої політики Великобританії досліджували М. Катато²⁹, Д. Посрєдніков³⁰, В. Майко³¹.

Використовуючи нові опубліковані матеріали секретних радянських архівів, Д. Посрєдніков переглянув деякі оцінки двосторонніх відносин між Великобританією і СРСР з вересня 1938 до 1 січня 1942 рр., зроблених радянською історіографією. На жаль, скромне використання англійських публікацій, нехтування найновішими зарубіжними дослідженнями 80 - поч. 90-х років зменшили можливості автора зробити більш широкі висновки. Незрозуміло, чому у своєму аналізі він обмежується датою 1 січня 1942 р., яка не є етапною в англо-радянських відносинах часу Другої світової війни.

Цікавим фактичним матеріалом, більша частина якого вперше вводиться до наукового обігу, насичена праця В. Майка. У межах короткого хронологічного періоду 1991-1998 pp. він проводить чіткий аналіз основних напрямів торгового і економічного співробітництва Великобританії та України, відзначає їх особливості, основні тенденції розвитку. Підкреслюючи, що за період 1991-1998 pp. дві країни підписали 17 угод, спільних протоколів і положень, які складають правову основу двосторонніх відносин, автор вказує на труднощі, що перешкоджають розвитку співробітництва.

Іспаністика 1990-х років представлена в основному публікаціями О. Іваницької³². У них вперше в українській історіографії здійснюється не тільки аналіз комплексу зарубіжних досліджень, присвячених іспанській історії періоду правління диктатора Франко, а й зроблено спробу подати нове концептуальне осмислення типології та природи "франкізму", класифікувати його світоглядні засади й з'ясувати національні особливості. Аналізуючи політичний і соціально-економічний розвиток Іспанії в 1939-1975 pp., дослідниця висловлює своє розуміння піднесених проблем і обґрунтовує періодизацію "франкізму". Вона виділяє два періоди його розвитку. Перший (1939-1959 pp.), який окреслює як консервативний або стабілізаційний авторитаризм, і другий (1960-1975 pp.) - як період реформаторського авторитаризму.

Статті і кандидатська дисертація В. Шелюто є результатом дослідження колоніальної політики Іспанії в Африці у 1956-1975 pp.³³. Уперше в українській історіографії автор намагається комплексно висвітлити форми і методи іспанської колоніальної політики на завершальному етапі правління Франко. Її особливість в Африці він виводить не тільки з існування авторитарного режиму, а й з місця країни в системі міжнародних відносин, які характеризувалися частковою ізоляцією.

Упродовж повоєнних десятиліть українські вчені зробили помітний внесок у розробку проблем американістики. Основними центрами досліджень у ділянці новітньої історії США стали Київський та Одеський університети, Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України. У 1990- ті роки, в нових умовах незалежної України кількість наукових праць, особливо дисертаційних, з історії США значно зросла. їхня найхарактерніша риса (як і робіт, де розглядається історія інших зарубіжних країн) - прагнення рішуче покінчити з попередніми "викривальними" схемами і штампами, притаманними радянській історіографії, й представити об'єктивну картину розглядуваних подій і процесів. Треба відзначити також суттєве розширення джерельної бази дослідницьких праць, порівняно з науковим доробком попередніх десятиліть, оскільки сьогоднішні вчені одержали незмірно ширший доступ до джерельних матеріалів та наукової літератури. І хоча більшість робіт з історії базується на опублікованих джерелах, окремі дослідники шукають і знаходять можливості використання матеріалів американських архівів, зокрема Національного архіву США (Вашингтон), фондів Інституту Ф. і Е. Рузвельтів (Нью Йорк) та ін. Змінюється й мова наукових публікацій. Коли у попередній період, особливо в пору тотальної русифікації 70 - першої половини 80-х років XX ст. праці українських американістів виходили як правило російською, тепер українська мова дедалі більше займає в історичній науці те становище, яке їй по праву належить.

З точки зору наукової тематики інтереси українських дослідників встановлюються вкрай нерівномірно. Так, праць з історії США, насамперед внутрішньополітичної міжвоєнного періоду, створено порівняно небагато. Тут у полі зору дослідників передусім "новий курс" Ф. Рузвельта. Зокрема, В.Коломой- цев³⁴ розглядає заходи виконавчої влади у справі подолання "великої депресії", натомість І. Коляда³⁵ простежує появу і перебіг формування негативіст- ської опозиції "новому курсу", змальовує перипетії ідейно-політичної боротьби, що розгорнулася між його прихильниками і противниками під час виборчої кампанії 1932 р. і впродовж першого строку президентських повноважень. У дисертаційній роботі Р. Жиленка³⁶ прослідковано основні чинники формування зовнішньополітичного курсу США в міжвоєнний період. Автор підкреслює, що саме європейський напрям зовнішньої політики США відіграв ключову роль у формуванні всієї стратегії поведінки країни на міжнародній арені. Головною ж метою американської зовнішньої політики, вважає автор, було досягнення Сполученими Штатами світової першості, суть якої полягала у перетворенні економічного потенціалу країни у політичне лідерство.

Дослідники починають дедалі більше цікавитися витоками американських поглядів на українське питання, яке постало на повний зріст у ході Першої світової війни та революційних подій на сході Європи. Однією з перших праць на цю тему стала монографія О. Павлюка³⁷.

Без порівняння більше праць присвячено проблемам післявоєнної історії США. Це переважно дисертаційні роботи. Кілька з них відображають внутрішньополітичну боротьбу 1970 - 1980-х років, переважно під час прези- дентськимх виборчих кампаній. Автори - О. Пожаров і О. Грицун - зосереджують увагу на "зсуві праворуч" громадської думки США на зламі 70 - 80-х років, внаслідок чого "нові праві" республіканці здобули значні матеріально-організаційні переваги, склавши підґрунтя "рейґанівської коаліції"³⁸. Таким чином, було започатковано процес складання "нової республіканської більшості", котрий досягнув піку під час наступної президентської кампанії 1984 р., після якої перерозподіл впливу на користь республіканців перейшов у стадію згасання. А на зламі 80 - 90-х років Демократичній партії вдалося вийти вперед, залишивши "рейґанівську коаліцію" позаду. У центрі обох робіт височить постать Р. Рейгана, який, ставши президентом, зарекомендував себе як один з найвидатніших державних діячів США другої половини XX ст.

У дисертації Д. Пропійна³⁹, захищеній як і дві попередні у Дніпропетровському університеті, проаналізовано програми адміністрації Р. Рейгана в галузі дослідження і використання космічного простору. Автор підкреслив, що завданням Рейґанової адміністрації було виведення цієї програми зі стану політичної невизначеності попередніх років і пошук механізму, здатного забезпечити стабільний розвиток американської астронавтики.

Дата добавления: 2014-12-10