Студії з історії міжнародних відносин XX століття 1 страница

Сфера міжнародних відносин віддавна становить предмет пильної уваги дослідників, що пов’язано з усвідомленням важливості зовнішнього чинника в розвитку кожного суспільного організму – держави, нації чи соціальної групи. У сучасній науці її вивченням на теоретичному та практичному рівнях займається політологія, в рамках якої розвинулася субдисципліна – міжнародні студії (International Studies). Натомість історія міжнародних відносин міцно входить до тематичного поля історичної науки. Нова назва – міжнародна історія (International History), яку цей напрям здобув у західній історіографії, підкреслює розширення предмету його дослідження. На відміну від традиційної історії міжнародних відносин або дипломатичної історії, яка займалася виключно міждержавними відносинами, міжнародна історія вивчає також позадержавні (позаурядові) впливи, в тому числі міжнародну діяльність політичних партій, соціальних груп, окремих особистостей, формування і втілення у зовнішній політиці уявлень про певні народи, країни, регіони, їхнє місце у світі та співвідношення до своєї країни тощо. Саме завдяки такому широкому підходові до вивчення історії міжнародних відносин галузь є сьогодні однією з найбільш популярних у західній науці, що демонструють такі видання, як "International History Review" і "Diplomacy and Statecraft". Оскільки для України більш звичною є назва "історія міжнародних відносин", хоча з точки зору подальшого розвитку галузі перспективніше виглядає "міжнародна історія", в нашому огляді використовуватимуться обидва терміни.

В умовах існування СРСР залежність республік від центру та жорстка уніфікованість наукового життя на довгий час обмежили дослідження проблем міжнародної історії в Україні. Зовнішня політика та відповідно все, що було пов’язане із зовнішніми контактами чи то в політичній, економічній, чи науковій сферах становило монополію Москви. Це не означає, що українським ученим забороняли займатися міжнародною проблематикою. За сорок років після Другої світової війни з’явилися друком ґрунтовні праці Л. Ле – щенка, Р. Симоненка, М. Швагуляка, багатьох інших авторів, які не втратили свого значення дотепер¹. Однак усі вони в більшій або меншій мірі написані в дусі розробленої московськими "офіційними" вченими концепції міжнародної історії, що вибілювала радянську політику, зображувала СРСР борцем за мир і захисником пригноблених народів, натомість держави Заходу оголошувалися імперіалістичними та агресивними, а український національно – визвольний рух – їх прислужником. До ідеологічно-концептуального диктату додавалася адміністративно-політична (московські інституції мали пріоритет у відрядженні співробітників за кордон) й інформаційна (саме в Москві знаходилися архіви та бібліотеки, які містили найповніші збірки іноземних видань) обмеженість організації досліджень в Україні.

Перші зміни, що свідчили про подолання комплексу периферійності у вивченні міжнародної історії в Україні, з’явилися наприкінці 1980-х pp. і спочатку мали символічний характер. Так, 1988 р. відділ історії міжнародних відносин соціалістичних країн Інституту історії АН УРСР було перейменовано на відділ історії міжнародних зв’язків України. Глибшого змісту перетворення набрали починаючи з 1991 р. Міжнародні студії як жодні інші тісно пов’язані із незалежним статусом держави на світовій арені, усвідомленням нею власних національних інтересів, необхідністю вироблення зовнішньої політики. Тож проголошення Україною незалежності відкрило перед дослідниками широкі перспективи як в академічній, так і вузівській системах, поділ на які українська наука успадкувала з радянського часу.

У 1991 р. відділ історії міжнародних зв’язків України Інституту історії України НАН України очолив С. Віднянський, а незабаром він отримав нову назву – відділ всесвітньої історії та міжнародних відносин. Його важливим завданням є інтеграція історії України у всесвітню історію, а також розвиток і координація досліджень власне з міжнародної історії, ролі національних меншин і української діаспори в ній². Провідні співробітники відділу – С. Віднянський, І. Мельникова, І. Кулинич, М. Варварцев, В. Павленко та інші – зосередилися на вивченні міжнародних зв’язків України в контексті Центральної, Південно-Східної і Східної Європи, довівши, що в XX ст. вона була невід’ємною частиною регіону. З 1991 р на базі відділу виходить міжвідомчий збірник наукових праць "Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки", з’явилися публікації нових документів і матеріалів³. Значним досягненням колективу Інституту історії України НАН України є підготовка у співавторстві з працівниками інших дослідницьких і навчальних закладів Києва "Нарисів з історії дипломатії України"⁴. Більше половини із 730 сторінок цього видання присвячено історії українського питання у міжнародних відносинах XX ст., зовнішній політиці українських урядів у 1917-1920 pp. та незалежної України в 1991-2000 pp.

Крім Інституту історії України НАН України, науковими розробками в галузі міжнародних відносин займаються такі установи, як Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут економіки, Інститут національних відносин і політології, Інститут Центрально-Східної Європи, Національний інститут стратегічних досліджень, Національний інститут українсько-російських відносин та ін. Незважаючи на те, що кожен з названих інститутів має власну дослідницьку проблематику, у сукупності вони забезпечують комплексність вивчення міжнародної тематики, сприяють розвиткові теоретичної та методологічної бази для конкретно-наукових досліджень, у тому числі й у сфері історії міжнародних відносин. Окремі проблеми міжнародної історії висвітлюються на сторінках "Українського історичного журналу", збірника наукових праць Інституту світової економіки і міжнародних відносин "Дослідження світової політики", інших видань НАН України.

Становлення незалежної України зумовило швидкий розвиток вузівських осередків вивчення міжнародної історії. Провідне місце тут займає Київський національний університет імені Тараса Шевченка. До 1988 р. дослідження здійснювалися на факультеті міжнародних відносин і міжнародного права, який багато років очолював Г. Цвєтков. 4 травня 1988 р. на базі факультету було створено Інститут міжнародних відносин і міжнародного права (з 1990 р. – Український інститут міжнародних відносин)⁵. У 2001 р. в Інституті створено перший науково-дослідницький підрозділ, до якого залучено до 60 – ти науковців і співробітників. В Інституті працюють такі відомі спеціалісти – міжнародники, як Л. Губерський (директор), М. Білоусов, Л. Гайдуков, Б. Гуменюк, О. Коппель, В. Крижанівський, В. Манжола та ін. Основним завданням наукової діяльності Інституту є розробка теоретичного підґрунтя становлення Української держави на міжнародній арені⁶. На сьогодні це найпотужніший в Україні центр вивчення міжнародних відносин. За останні роки його працівниками видано 65 монографій, 150 навчальних посібників і підручників, зокрема "Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917 – 1945 pp." Г. Цвєткова, "Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945 – 70-ті роки)", "Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки)"⁷. На базі Інституту виходить "Вісник Київського університету. Серія "Міжнародні відносини"".

Дослідження міжнародної історії в Київському національному університеті проводяться також на кафедрі нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету, а їхні результати публікуються в збірнику "Питання нової та новітньої історії". У 1995 р. указом президента України при Міністерстві закордонних справ було утворено Дипломатичну академію, яка об’єднує понад 50 фахівців-міжна – родників⁸. Висвітленню проблем міжнародних відносин новітнього часу та зовнішньої політики України присвячено часопис "Політика і час", що виходить при МЗС України. Активно вивчається міжнародна історія і на кафедрі історії Національного університету "Києво-Могилянська Академія".

Поза межами Києва регіональні центри вивчення історії міжнародних відносин сформувалися в Одесі, Львові та Чернівцях на базі місцевих університетів. В Одеському національному університеті ім. 1.1. Мечникова кафедра міжнародних відносин функціонує в рамках новоствореного Інституту соціальних наук⁹. У Львівському національному університеті імені Івана Франка дослідження міжнародної проблематики сконцентровано на факультеті міжнародних відносин, заснованому в 1992 р.¹⁰, та ряді кафедр історичного факультету. У Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича осередком вивчення міжнародної історії XX ст. є кафедра всесвітньої історії та міжнародних відносин історичного факультету, у складі якої працюють 4 доктори і 8 кандидатів наук¹¹.

У більшості робіт українських учених з міжнародної історії відсутня чітка теоретико-методологічна основа. Часто вони написані без урахування досягнень провідних світових шкіл в аналізі міжнародних відносин. Лише поодинокі автори окреслюють і витримують концептуальні та методологічні принципи у своїх дослідженнях, інші, якщо й використовують елементи певних концепцій, то роблять це неусвідомлено. Справа в тому, що у вивченні міжнародної історії використовуються підходи і методи, запозичені в політології, яка власне займається розробкою теорії міжнародних відносин. Можна не сумніватися, що вузькодисциплінарна підготовка фахівців-істо – риків заважає використанню ними методик суміжних галузей. Однак, незважаючи на таку "байдужість" українських істориків-міжнародників до теоретизації, спробуємо виділити теоретико-методологічні концепції, які найчастіше знаходять застосування у вивченні міжнародної історії в Україні, та співвіднести їх зі світовими напрямами.

Після відмежування переважної частини українських істориків-міжнародників від марксистської парадигми на зміну їй прийшла концепція політичного реалізму. Головними ідеологами та виразниками цього напряму вважаються американський учений Г. Морґентау та французький соціолог Р. Арон. Концепція політичного реалізму пропонує розглядати міжнародні відносини як арену протиборства держав, в основі політики яких лежить прагнення до збільшення своєї потуги та підваження впливу інших двома основними шляхами – воєнної стратегії і дипломатичної гри. Інша мета держав у реалізації міжнародних відносин – досягнення балансу сили, що є єдиним реальним способом забезпечити і зберегти мир¹². Популяризації політичного реалізму сприяли переклад і публікація в Україні праць його основних представників¹³. Найбільш чітке втілення ця концепція знайшла в розвідці київського історика М. Держалюка "Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 pp.". "Політика чотирьох провідних світових держав (Франції, Великої Британії, США, Росії. – Р.С.), – пише автор, – домінувала у 1919 р. так само, як і в стародавньому світі: право сили, підступність у геополітиці, колоніальне чи васальне право, суперництво великих держав і порозуміння проти демократичних українських сил лежали в основі політики на міжнародній арені, і впродовж усього XX ст. залишалися без змін"¹⁴. Однак, незважаючи на концептуальну стрункість і зручність для пояснення поразки українських визвольних змагань у 1917-23 pp., політичний реалізм не став безроздільно пануючою парадигмою в дослідженні міжнародної історії в Україні. Адже він абсолютизує роль сили в міжнародних відносинах, зводить останні до міждержавних, що в умовах фактично бездержавного статусу українського народу впродовж більшої частини XX ст. обмежує його пізнавальну цінність для частини істориків-міжнародників.

На ґрунті критики класичних засад політичного реалізму сформувалися концепції транснаціоналізму та неореалізму. Обидві вони стверджують цілісність світового співтовариства та існування глобальної системи міжнародних відносин. Але якщо "неореалісти" елементами такої системи все ж вважають держави, то "транснаціоналісти" відкидають етатистську парадигму як таку, що не відповідає характерові й основним тенденціям міжнародних відносин¹⁵. Концепція "балансу сил" як базовий принцип будови системи міжнародних відносин, пишуть JI. Губерський і Є. Камінський, цілком може втратити свою вагу під впливом зростання взаємозалежності та взаємо – пов’язаності світу¹⁶. Замість цієї концепції пропонується формула "від балансу сил до балансу інтересів", оскільки всі державні організми мають егоцентричний характер, що заважає побудованій на їхній основі системі міжнародних відносин враховувати загальнолюдські потреби та прагнення. Саме інтереси (загальнолюдські, регіональні, національні, групові, індивідуальні) визнаються засадничим принципом взаємодії суб’єктів міжнародного життя, число яких дедалі розширюється. Такий підхід домінує серед співробітників Київського інституту міжнародних відносин, зокрема знайшов вираз у підготовлених ними підручниках. Натомість автори "Нарисів з історії дипломатії України" використовують переважно метод, який розглядає силу та інтерес як взаємодоповнюючі чинники. Поняттями інтересу оперує і молодий київський дослідник О. Павлюк, коли описує політику США щодо боротьби України за незалежність у 1917-1923 pp.¹⁷

Наприкінці 1990-х pp. в Україні склалися умови для розвитку такого порівняно нового напряму вивчення міжнародних відносин, як модернізм. Прихильники цього напряму не заперечують основних засад політичного реалізму, але намагаються надати йому більшої "науковості", доповнюючи традиційні дослідницькі методи, які ґрунтуються на логіці та інтуїції дослідника, математичними методами обробки даних і методикою моделювання явищ міжнародного життя. Добру базу для розробки і впровадження методів кліометрії в конкретно-наукові розвідки створено в Українському інституті міжнародних відносин у рамках наукової теми "Проблеми інформаційно-аналітичного забезпечення та створення іміджу України у зовнішньополітичній і зовнішньоекономічній сферах діяльності", що виконується під керівництвом В. Гондюла.

Ще одним напрямом, характерні риси якого можна віднайти в дослідженнях українських учених з міжнародної історії XX ст., є неомарксизм. Позбувшися більшості стереотипів радянського часу, його послідовники все ж зберегли тезу про "мирне співіснування" різних суспільно-політичних систем. Концепція сама по собі є сьогодні доволі популярною в світі, але частина українських авторів, особливо старшого покоління, під впливом недавнього минулого вкладають у неї звужений зміст, розглядаючи як відкрите чи приховане протиборство соціалізму і капіталізму на міжнародній арені. При цьому робиться наголос на конфронтації, відповідальність за яку покладається на країни Заходу. Даний підхід властивий для загалом об’єктивно написаної книги Г. Цвєткова.

Проблемно-тематичне поле дослідження українськими авторами міжнародної історії охоплює все XX ст., однак переважна більшість їх зосереджується на аналізі міжнародних відносин у час Першої світової війни та повоєнного врегулювання, переддня та періоду Другої світової війни, 1990-х років. Цьому є кілька пояснень. По-перше, названі етапи є справді ключовими для розуміння міжнародної історії XX ст.; тоді відбувалися кардинальні зміни, які надовго визначили розвиток людства. По-друге, саме в періоди бурхливих потрясінь на міжнародній арені поставало українське питання, а в 1991 р. конституювалася нинішня незалежна Україна. І, нарешті, третє пояснення суто методологічного характеру: політичний реалізм найзручніший для інтерпретації міжнародних конфліктів, а його утвердження в історичній науці тісно пов’язане з вивченням переломових етапів міжнародної історії. Географічно українські дослідження міжнародних відносин минулого століття стосуються майже виключно Центральної і Східної Європи. Очевидно, при виборі проблематики дослідники керуються принципами територіальної близькості, якщо не історичної приналежності України до цього регіону, та специфіки міжнародних відносин на теренах між Росією і Німеччиною у XX ст.

Дослідження, присвячені міжнародним відносинам у 1914-1923 pp., спрямовані на досягнення кількох цілей. Перше – з’ясувати вплив політики і стратегії великих європейських держав (Антанти і Четверного союзу) на становище в Центральній і Східній Європі, в тому числі на розпад Австро – Угорської та Російської імперій і виникнення нових незалежних держав. Друге – показати приклади успішного використання мінливої міжнародної ситуації народами регіону для власного державотворення. І третє, – порівнявши міжнародне становище України з іншими країнами регіону, спробувати віднайти причини невдачі українських визвольних змагань у тогочасній системі міжнародних відносин.

Засади німецької й австрійської політики в українському питанні досить повно розкрито в дослідженнях І. Кулинича, Є. Попика, В. Расевича, Т. Си – дорчук, С. Трояна та ін.¹⁹ Базуючися на багатому джерельному матеріалі, в тому числі з австрійських архівів, вони довели, що попри окремі успіхи, віденському урядові не вдалося в повному обсязі розв’язати українське питання. Це стало одним із факторів, як і національне питання загалом, які прискорили розпад Австро-Угорщини. Взагалі, проблеми дезінтеграції монархії Габсбургів і створення нових держав, особливо їхні зовнішньо-політичні аспекти, є надзвичайно популярними серед українських істориків.

Найактивніше ця тематика розробляється в Чернівецькому університеті. Поєднуючи методи політичного реалізму та ідеалізму, його співробітники обґрунтовують відсутність жорсткої зумовленості розпаду монархії в 1918 р. В. Фісанов, аналізуючи дипломатичну стратегію президента США В. Віль – сона в Центральній і Південно-Східній Європі, звертає увагу на ліберальні проекти створення Дунайської конфедерації як противаги Німеччині та революційній Росії, які на різних етапах пропонувалися американцями. Однак політичні реалії в центрі Європи склалися на користь радикальної версії націоналізму, а не ліберальної конфедерації, що, на думку чернівецького вченого, виявилося своєрідною втраченою можливістю для регіону²¹. У цьому контексті він розглядає лінгвістичні та дипломатичні нюанси десятого пункту американської мирної програми та його еволюцію впродовж 1918 р.²² Українські історики, безперечно, мають вагомий доробок у вивченні зовнішньої політики США в регіоні Центральної і Східної Європи²³.

Та все ж, як слушно зазначає О. Павлюк, не слід забувати, що на початку XX ст. Вашингтон мав незрівнянно меншу вагу у світовій системі міжнародних відносин, ніж сьогодні²⁴. Провідну роль на заключному етапі війни та під час наступного мирного врегулювання відігравали Велика Британія і Франція. На жаль, українська історіографія у вивченні зовнішньої політики цих країн не може похвалитися таким доробком, як у випадку США. Різні аспекти теми заторкували Б. Ачкіназі, М. Кірсенко, Є. Сахновський, Р. Сирота, В. Фісанов та ін.²⁵ Окремо слід зупинитися на праці М. Кірсенка, присвяченій чеському питанню в міжнародних відносинах в 1918-1920 pp.²⁰ Опрацювавши великий джерельний матеріал в архівах Праги, автор переконливо довів, що не лише сприятлива зовнішня ситуація, пов’язана із військовою поразкою Австро – Угорщини, але, передусім, сконсолідованість чеського проводу (в еміграції та вдома) на тлі анархії в Центральній і Східній Європі забезпечили прихильне ставлення Антанти до нової держави. На початках одна Франція із стратегічних міркувань (створення "санітарного кордону" проти Німеччини та більшовицької Росії) допомагала Чехословаччині. Підтримка іншими державами Антанти чеських територіальних вимог прийшла пізніше і значною мірою була зумовлена гнучкою і вдалою зовнішньо – та внутрішньополітичною тактикою керівництва цієї держави в 1918-1920 pp.

Уже перші праці з історії боротьби України за незалежність у 1917 – 1923 pp. поставили питання про співвідношення внутрішніх і зовнішніх чинників, які зумовили її невдачу. Чимало зарубіжних і українських авторів цілком справедливо наголошували на необхідності глибшого вивчення саме міжнародного контексту²⁷. Тож закономірно, що останнім часом в Україні активно розвивається цей напрям наукових досліджень. Передусім історики – міжнародники намагаються з’ясувати, сприятливою чи несприятливою для українських визвольних змагань була тоді геополітична ситуація в Європі. Результати їхніх пошуків можна звести до двох тез. Перша, яку найбільш чітко відстоює М. Держалюк, передбачає, що лише в 1917-1918 pp. міжнародні відносини сприяли формуванню Української держави. Після капітуляції Німеччини міжнародне становище України погіршилося. Визначальним чинником у встановленні нового порядку в Східній Європі впродовж 1919 – 1921 pp. стали Росія і країни Антанти зі своїми союзниками в регіоні, які спільними зусиллями поділили українські землі²⁸. Друга теза концентровано викладена О. Павлюком у написаному ним розділі "Дипломатія незалежних українських урядів (1917-1920)" вже згаданої колективної праці "Нариси з історії дипломатії України". Він вважає, що боротьба України за незалежність на всіх етапах відбувалася за дуже несприятливих міжнародних обставин, які характеризувалися агресивністю безпосередніх сусідів і байдужістю, а то й відвертою неприхильністю до України держав Заходу. Україна становила швидше об’єкт, ніж суб’єкт тогочасної міжнародної політики й стала своєрідним заручником інтересів великих і сусідніх держав. Фактично жодна з них не визнала Української держави й не надала їй військової допомоги чи політичної підтримки на міжнародній арені²⁹.

Як бачимо, головна відмінність двох підходів полягає в оцінці міжнародного становища України в 1917-1918 pp. та її зближення з Німеччиною. В українській історіографії доволі активно дискутується питання про доцільність укладення Центральною Радою сепаратного миру з країнами Четверного союзу. Висловлюються прямо протилежні погляди. Одні дослідники оцінюють укладений мир як "вимушений крок" або навіть як "велике дипломатичне досягнення Центральної Ради"³⁰. Підставою для таких оцінок став той факт, що за Брестським миром країни Четверного союзу офіційно визнали незалежність і кордони УНР. Молода Українська держава вперше виступила суб’єктом міжнародного права, а підписаний з Німеччиною економічний договір хоча й був нерівноправним, проте вигідним для обох сторін⁴.

Інші автори, натомість, вважають, що сепаратним миром українські політики посилили антиукраїнські настрої в державах Антанти, а це завдало непоправного удару справі української державності на міжнародній арені. Стверджується, що в довготерміновій перспективі вибір, що його зробила Центральна Рада у січні 1918 р., виявився помилковим³². На нашу думку, говорити про "вибір" у контексті пошуків Києвом допомоги проти більшовицької агресії в грудні 1917 – січні 1918 р. недоречно. Після декларування незалежності України IV Універсалом і розриву зв’язків з білою Росією, цілісність якої становила наріжний камінь антантівської політики в Східній Європі, альтернатива орієнтації на Німеччину була дуже обмеженою. Досвід інших народів на теренах колишньої Російської імперії свідчить, що успіху в державотворенні досягли ті з них (країни Прибалтики та Фінляндія, почасти Грузія), які зуміли поєднати німецьку та антантівську підтримку³³. Пробачили ж Лондон і Париж Бухарестський сепаратний мир Румунії. У цьому контексті доречно згадати твердження М. Кірсенка, що після завершення Першої світової війни та поразки Четверного союзу різко зросли роль і значення національних дипломатій новостворених держав; зацікавити керівників Антанти і США, які перебудовували Східну Європи фронтом проти Росії, а Центральну – проти Німеччини, вони могли лише внутрішньою міцністю та стабільністю своїх урядів³⁴. Щоб знайти нових союзників потрібно було докласти чимало зусиль.

Зовнішньополітичній діяльності Української держави П. Скоропадського та Директорії присвячено розвідки Д. Вєдєнєєва, J1. Гентош, Б. Гончара, Н. Городньої, Т. Заруди, О. Кучика, О. Лупандіна, О. Павлюка, І. Покровсь – кої, Ф. Проданюка, В. Соловйової, Ю. Хорошилової та ін.³⁵ Вказані автори не піддають сумніву активність українських дипломатичних місій, а причину невдалих спроб УНР знайти підтримку держав Заходу, зокрема на Паризькій мирній конференції, вбачають у загальній зорієнтованості Антанти на збереження єдиної Росії та неспроможності українських урядів довести свою життєздатність і силу, на яку варто було б зважати³⁶.

Поряд із вивченням політики Великих держав, значну увагу дослідники приділяють відносинам українських урядів із сусідніми країнами, що мали безпосередній вплив на події в Україні. Найбільш агресивною щодо незалежності України визнається позиція червоної і білої Росії. JI. Гарчева дійшла висновку, що більшовики, не зумівши встановити свою владу в Україні в листопаді 1917 р., розв’язали проти УНР справжню війну, прикриваючись маріонетковими пробільшовицькими раднаркомами в Харкові та Донбасі’⁷. Саме агресивна політика Радянської Росії змусила Центральну Раду піти на укладення миру з Четверним союзом. Формально погодившись під тиском Німеччини з правом українського народу на самовизначення, Москва й надалі вороже ставилася до існування самостійної України. Українсько – російські переговори, які велися в травні-жовтні 1918р., за свідченням дослідників О. Лупандіна та Т. Заруди, це підтверджують³⁸. Нова відкрита агресія Раднаркому стала реальністю після поразки Четверного союзу. Не отримавши на цей раз зовнішньої допомоги, а її могла надати лише Антанта, УНР була приречена на поразку у війні з Радянською Росією.

Складними й неоднозначними були українсько-польські відносини, що в 1918-1920 pp. переломлювалися через призму ЗУНР. Пріоритет у вивченні проблем міжнародного становлення ЗУНР і польсько-української війни 1918 – 1919 pp. належить історикам західного регіону України. Роботи О. Карпенка, М. Литвина, О. Красівського, а також дисертаційне дослідження О. Павлюка обґрунтовують тезу про широкий міжнародний резонанс українсько-польської війни за Східну Галичину та швидке перетворення східногалицького питання на одну з ключових проблем міжнародних відносин у Східній Європі повоєнного часу³⁹. Як і у випадку Наддніпрянської України, стверджують вони, боротьба західноукраїнських земель за незалежність розгорталася в несприятливих зовнішньополітичних обставинах. Країни Заходу не підтримали ЗУНР, вбачаючи в Польщі надійного союзника у протидії поширенню більшовицьких впливів в Європі. Єдиним винятком в "антиукраїнському хорі" західних держав, пише М. Литвин, була Велика Британія⁴⁰.

Безперечно, теза про цілковито антиукраїнську позицію держав Антанти є малоперспективною з точки зору подальших досліджень. Кожна з них, і не лише Велика Британія, мала власне уявлення про майбутнє регіону. Однак, якщо дипломатичні заходи ЗУНР назагал добре вивчені, то політика Великих держав ще потребує свого докладного розгляду із залученням матеріалів відповідних архівосховищ. Навіть, здавалося б, цілком певне твердження про небажання Лондона бачити Східну Галичину включеною до складу Польщі не знайшло в сучасній українській історіографії ґрунтовного пояснення⁴¹.

Оригінальною сторінкою міжнародної історії є взаємовідносини двох українських державних утворень – УНР і ЗУНР. У розвідках О. Павлюка й О. Павлишина показане як прагнення українців до соборності, так і об’єктивні та суб’єктивні труднощі, що заважали об’єднанню⁴². Найважливішими з них були зовнішні – ЗУНР основним ворогом вважала Польщу, що окупувала Східну Галичину, тоді як УНР готова була шукати в неї підтримки проти агресії більшовицької Росії. У цьому контексті сучасні історики В. Голубко, Б. Гудь, Т. Єременко, І. Лісевич розглядають українсько-польський союз 1920 р.⁴³ Відійшовши від попередніх оцінок, які звинувачували С. Петлюру в зраді ідеї соборності України, вони акцентують на вимушеному характері Варшавського договору для УНР. На жаль, тодішня політика Польської держави в українському питанні цілковито підпорядковувалася інтересам її відносин з Росією, що засвідчило дослідження львівським істориком М. Геть – манчуком діяльності Ризької мирної конференції 1920-1921 pp.⁴⁴

Єдиною державою, з якою відносини українських урядів у 1918-1920 pp. складалися порівняно безхмарно, була Чехословаччина. Маючи напружені стосунки з сусідами (Німеччиною, Угорщиною, Польщею) Прага була зацікавлена у підтриманні доброзичливих взаємин з УНР. Стосовно ЗУНР, то тут ЧСР мала передусім економічні інтереси. Розраховуючи на галицьку нафту, стверджує М. Кірсенко, чехи обмірковували навіть конфедерування із

Західною Україною⁴⁵. Подібні плани керівництва ЗУНР описав О. Павлюк⁴⁶. Не стала перешкодою для успішного розвитку українсько-чехословацьких відносин і окупація чехами Закарпаття. Лише зближення УНР з Польщею привело до охолодження стосунків з Прагою. Поряд із об’єктивними чинниками, прихильну позицію ЧСР до українців більшість сучасних істориків, зокрема один із знаних фахівців питання С. Віднянський, пояснюють особистою позицією першого президента цієї держави Т. Масарика⁴⁷.

Українському питанню в політиці ЧСР між двома світовими війнами присвячені дослідження С. Віднянського, М. Вегеша, І. Євсеєнка⁴⁸. їхня теза про суттєве місце, яке Україна та українська проблематика посідали в політиці ЧСР вказаного періоду, є вагомим внеском до вивчення міжнародної історії регіону Центральної і Східної Європи. Стверджується, що конструктивна позиція Праги в українському питанні відповідала національно – державним інтересам ЧСР, була доволі реалістичною та назагал позитивно вплинула на історичний розвиток українського народу. Саме до такого висновку підводить написана у компаративному стилі монографія М. Вегеша та С. Віднянського "Країни Центрально-Східної Європи та українське питання (1918-1939)"⁴⁹.

Дата добавления: 2014-12-10