Історична славістика в Україні 2 страница

⁵¹ Терешко Ю. Політика Е. Бенеша і КПЧ в ході другої свіітової війни // Слов'янський вісник. – Рівне, 1998. – Вип. 1; Його ж. Переговори лідерів КПРС та КПЧ у Чієрні- над-Тисою та їх політичні наслідки // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. – Київ, 2000. – Вип. 9; Дмитрук В. "Празька весна" та її вплив на релігійні процеси в Україні на рубежі 60-70-х pp. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Збірник статей. – Київ, 1999. – Вип. 9; Дмитрук В. Реакція українського суспільства на події 1968 р. в Чехословаччині: громадська думка, форми протесту, позиція владних структур. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Харків, 2002; Віднянський С., Постоловський Р. Українці Чехословаччини в демократичному русі (1968-1969 pp.) // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. – Київ, 1997. _ Вип. 6; Постоловский P.M. Роль демократических традиций в формировании "паралельной культуры" в Чехословакии в период от "Пражской весны" до "бархатной революции" // Тоталитаризм и антитоталитарные движения в Болгарии, СССР и других странах Восточной Европы (20-80-е годы XX века). – Харьков, 1995.

- Т. 2; Слесаренко А. Діяльність ліворадикальної організації Чехословаччини "Рух революційної молоді" (1968-1969 pp.) // Наукові записки НУ "Острозька академія". Історичні науки. – Острог, 2002. – Вип. 2.

⁵² Приходько В. "Ніжна революція" в Чехословачччині та формування нової внутрішньої і зовнішньої політики країни. – Ужгород, 1999; Юрійчук Ю. Події 1989

року в Чехословаччині: причини та рушійні сили // Науковий вісник Чернівецького університету. Історія. – Чернівці, 2000. – Вип. 73-74.

⁵³ Постоловський Р. Роль гуситського руху у формуванні демократичних традицій у Чеських землях // Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. – Рівне, 2000. – Вип. 1. – Част. 2.

⁵⁴ Поп І.Ю. Чеський робітничий і соціалістичний рух в 90-х роках XIX століття. – Вінниця, 1996; Його ж. Чеський робітничий рух на початку XX століття (1900-1914 роки). – Вінниця, 1996; Його ж. Ідейний розвиток чеського робітничого руху в роки першої світової війни. – Вінниця, 1996.

⁵⁵ Віднянський С. Українське питання у міжвоєнній Чехословаччині. Автореферат дис. [...] докт. іст. наук. – Київ, 1997; Його ж. Україна та українське питання в політиці Чехословаччини у міжвоєнний період // Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз. – Київ, 1996; Його ж. Політика чехословацького уряду щодо української еміграції в міжвоєнний період // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. – Київ, 1993. – Вип. 3.; Його ж. Українське питання в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини // УІЖ. – 1997. -№ 1 та ін.

⁵⁶ Криськов А. Суспільно-політичне життя української еміграції в Чехословаччині (1919-1939). – Кам'янець-Подільський, 1997; Даниленко О. Українська еміграція в Чехословаччині (1920-ті роки): соціокультурний аспект // Етнічна історія народів Європи. – Київ, 2001. – Вип. 10; Стремидло В.І. Наукова діяльність українських емігрантів в Чехословаччині в 1920-30-ті роки // Історія України: дослідження та інтерпретації. – Київ, 1991; Євтух М., Кемінь В. Освітня діяльність української еміграції у Чехословаччині між двома світовими війнами (1921-1945 pp.). – Київ, 1997; Кемінь В. Закарпатська молодь в українських навчальних закладах Чехословаччини міжвоєнного періоду // Науковий збірник Товариства "Просвіта" и Ужгороді. – Ужгород, 2000.

⁵⁷ Іващенко К. Структура політичної системи Чехословаччини та її вплив на діяльність українських емігрантських політичних партій між двома світовими війнами. – Київ, 1999.

⁵⁸ Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена. Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921-1924). – Київ; Філадельфія, 1997; Павленко М. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії. Ставлення влади і умови перебування (1919-1924). – Київ, 1999; Пришляк В. Історико- просвітницька діяльність інтернованих стрільців УГА в Чехословаччині // Українська еміграція. Історія і сучасність. – Львів, 1992.

⁵⁹ Кірсенко М. З історії чехословацьких планів щодо України наприкінці 1918 р. // Наукові записки Національного університету КМА. Історія. – Київ, 1998. – Т. 3; Свсеєнко І.В. Співробітництво Т. Масарика з Центральною Радою // Хроніка-2000. – Київ, 1999. – Вип. 29-30. – Част. 2; Її ж. Діяльність української і чехословацької репатріаційних місій. 1921-1922 // Україна в європейських міжнародних відносинах. – Київ, 1998; Соловйова В. Надзвичайна дипломатична місія УНР у Чехословаччині (1919-1923 pp.) // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія історія, економіка, філософія. – Київ, 2002. – Вип. 6; Бетлій О. Історія взаємин між ЧСР та УСРР 1921 р. Обмін репараційними і торговельними місіями // Наукові записки Національного університету КМА. Історичні науки. – Київ, 2001. – Т. 19.

⁶⁰ Свсеєнко І.В. Україна в радянсько-чехословацьких відносинах (1923-1934 pp.) // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. – Київ, 2000. – Вип. 9; Мельникова /. Неєдли і Україна // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – Київ, 1999. – Вип. 12; Ковба Ж. Українсько- чеські книжкові зв'язки 20-30-х років XX ст. // ПС. – 1993 – Вип. 45.

⁶¹ Шульга С.А. Чеська община на Волині в 20-30-і роки XX ст. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Чернівці, 1998; Надольська В.В. Волинські чехи і православ'я // Малинщина у просторі і часі. – Малин, 1996; Попов В.Ж. Чеські переселенці на Україні // Міжнародні зв'язки України. – Київ, 1992. – Вип. 2; Бармак М. Німецьке, чеське та єврейське населення Волинської губернії (1796-1914 pp.). Розселення. Господарське життя. Міграції. – Тернопіль, 1999.

⁶² Кріль М. Чеські педагоги в навчальних закладах України (перша половина XIX ст. // ПС. – 1990. – Вип. 42; Його ж. Ф. Палацький і Україна // ПС. – 1993. – Вип. 45; Його ж. Україна в науковій спадщині Йозефа Добровського // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1995. – Вип. 30 та ін.

⁶³ Чехи у Галичині / Уклали: О. Дрбал, М. Кріль, О.Моторний, В. Моторний, Є. Топінка. – Львів, 1998.

⁶⁴ Кріль М. Словачччина // Довідник з історії України. – Київ, 2001.

⁶⁵ Вовканич /./. Парламентські вибори 1946 р. в Словаччині і проблеми сучасної історіографії // Науковий вісник Ужгородського державного інституту інформатики, економіки і права. – Ужгород, 1997. – № 1; Його ж. Специфіка розвитку словацького суспільства у 1945-1946 pp. // Дослідження історії соціально-економічного розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи: сучасний стан, проблеми, перспективи. – Ужгород, 1998 та ін.

⁶⁶ Терешко Ю. Словацьке питання у політичному житті Чехословачччини другої половини 40-60-х років XX ст. // Етнічна історія народів Європи. – Київ, 1999.

⁶⁷ Рилач Ю. Словацька республіка на шляху до ЄС // Політика і час. – Київ, 2000. – № 7-8; Санджаревський О.І., Дужич Т.В. Взаємини Словаччини і НАТО в 1993-1997 pp. // Науковий вісник Волинського державного університету. Історичні науки. – Луцьк, 2001.-№5.

⁶⁸ Приходько В. Українсько-словацький договір 1993 року – важливий фактор миру і безпеки в Центральній Європі // Науковий вісник Ужгородського державного університету. Серія «Історія». – Ужгород, 1999. – № 4; Його ж. Українсько-словацькі відносини на сучасному етапі в аспекті ідей слов'янської єдності // Ідеї слов'янської єдності та суспільної думки на Закарпатті в ХІХ-ХХ ст. – Ужгород, 1999; Його ж. Чехословаччина і розвиток українсько-словацьких взаємовідносин: проблеми історіографії (1918-1998) // Закарпаття в складі Чехословаччини. – Ужгород, 1999.

⁶⁹ Юрійчук Ю. Роль національних меншин у політичному розвитку нових держав Центрально-Східної Європи (на прикладі Словаччини) // Транскордонне співробітництво у поліетнічних регіонах Східної та Південно-Східної Європи. – Чернівці, 1999.

⁷⁰ Лужицькі серби. – Львів; Будишин, 1997; Чорній В. Серболужичани на сторінках "Слов'янського світу" Д.Дорошенка // Питання сорабістики – Львів, 1999; Проневич О. Національний рух лужицьких сербів. 1945-1949. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Харків, 1996; Зимомря М. Роль Я.П. Йордана в історії міжслов'янських взаємин (40-70-ті роки XIX ст.) // ПС. – 1990. – Вип. 41; Ковальчук Н. Лужицькі серби у праці Олександра Погодіна "Славянский мир" // Питання сорабістики – Львів, 1999.

⁷¹ Самчук B.JI. Болгарське питання у політиці союзу трьох імператорів (від Берлінського конгресу 1878 р. до вирішення династичного питання 1888 p.). – Рівне,

1998; Його ж. Об'єднання Болгарії 1885 р. і великі держави Європи // Слов'янський вісник. – Рівне, 1998. – Вип. 1.

⁷² Зітер Б.Г. Лондонський протокол 1877 р. та Східне питання напередодні російсько-турецької війни 1877-1878 pp. // ПС. – 1991. – Вип. 40.

⁷³ Березовська Т. Петербурзькі газети «Новое время» та "Еженедельное обозрение" про російсько-болгарські відносини в період політичної кризи у Болгарії 1887 р. // ПС. – 1994. – Вип. 46.

⁷⁴ Галун Я.Суспільно-політичні та історичні погляди Христо Ботєва. Автореф. дис [...] канд. істор. наук. – Львів, 1996.

⁷⁵ Крапивин А. Болгарский земледельческий народный союз в политической борьбе (1918-1923). – Донецк, 1996; Його ж. Олександр Стамболійський про революційні події в Росії початку XX ст. // ПС. – 1990. – Вип. 42 та ін.

⁷⁶ Чорній В. Відновлення національної держави і утвердження буржуазно-капіталістичних відносин у Болгарії // ПС. – 1991. – Вип. 40; Його ж. Болгарія на початку XX ст. // ПС. – 1993. – Вип. 45; Його ж. Болгарія напередодні і в роки Першої світової війни // ПС. – 1996. – Вип. 48; Його ж. Болгарське національне Відродження: хронологічні рамки і періодизація // ПС. – 2000. – Вип. 51.

¹¹ Павленко В.В. Українсько-болгарські взаємини 1918-1939. – Київ, 1995.

⁷⁸ БурдякВ. Політична еволюція болгарського суспільства: ідеологія та практика 90-х pp. // Науковий вісник Чернівецького університету. Історія. – Чернівці, 2000. – Вип. 73-74.

⁷⁹ Павлюченко О.В. Україна в російсько-югославських суспільних зв'язках (др. пол. XIX – поч.ХХ ст.). – Київ, 1992; Колибанова К.В. Українсько-сербські культурні зв'язки XVIII ст. – Київ, 1993; Козлитин В.Д. Русская и украинская эмиграция в Югославии. – Харків, 1996.

⁸⁰ Самчук B.JI. Південнослов'янські країни у політиці європейських держав періоду балканських криз 80-х років XIX ст. Автореф. дис. [...] канд. істор. наук. – Чернівці, 1999.

⁸¹ Тарасюк В. Головні питання зовнішньої політики Югославії в перший період Другої світової війни // Наукові записки Рівненнського державного гуманітарного університету. – Рівне, 2000. – Вип. 1. – Част. 2; Його ж. Югославія та Україна в сучасному світі // Україна в європейських міжнародних відносинах. – Київ, 1998.

⁸² Матьовка М.П. Рух неприєднання в контексті міжнародних відносин (60-90-ті роки XX ст.). – Ужгород, 1997; Його ж. Рух неприєднання: становлення та діяльність. – Ужгород, 2001.

⁸³ Лапшин А.Е. Распад Югославии: внутренний и международный аспекты балканской проблемы. – Одесса, 1999; Его же. Политические итоги конфликта в бывшей Югославии (1991-1995). – Одесса, 1999; Его же. Конфликт в бывшей Югославии (1991-1995) в системе международных отношений. – Одесса, 1999.

⁸⁴ Маначинсъкий О.Я. Косово і Метохія: історичні перехрестя. – Київ, 2001; Боднар В. "Балканізація Європи"? Деякі аспекти Косовської кризи // Політика і час. – 2000. – № 7-8; Євтух В. Югославія: Спроби розв'язання етнічних проблем // Віче. – Київ, 2001. – №2; Коемина Ю., Лихоманенко С. Косово без емоцій: велика політика // Українські проблеми. – Київ, 1999. – № 1-2.

⁸⁵ Лисов О.О. Сербія в системі міжнародних відносин в Європі (кінець XVIII – 70-ті роки XIX століття). Автореферат дис. [...] канд. іст. наук. – Донецьк, 2001.

⁸⁶ Сирота Р. Питання історії Боснії і Герцеговини XII-XVII ст. у сучасній американській історіографії // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1998. – Вип. 33; Його ж. Питання історії Боснії і Герцеговини XVIII – поч. XX ст. у сучасній американській історіографії // Там само. – 1999. – Вип. 34; Його ж. Питання історії Боснії і Герцеговини початку XX ст. у сучасній американській історіографії // Там само. – 2000. – Вип. 35-36; Зан П. Боснійці: етноконфесійна, етнополітична чи етнічна спільнота? // Етнічна історія народів Європи. – Київ, 1999; Піколаснко О

Національно-територіальний устрій Боснії і Герцеговини в планах громадсько- політичних діячів XIX ст. // Харківський аграрний університет. Збірник наукових праць. Серія "Історія та географія". – Харків, 2002. – Вип. 10.

⁸⁷ Стрельчук Н. Македонія: нарис історії національно-визвольного руху (остання третина XIX ст. – початок XX ст.). – Чернівці, 1999; Її ж. Македонський національно-визвольний рух у період Балканських і Першої світової воєн // Перша світова війна: історичні долі народів Центральної та Східної Європи. – Чернівці, 2000; її ж. Історична наука у Македонії (1945-1970 pp.) // Науковий вісник Чернівецького університету. Історія. – Чернівці, 1996. – Вип. 6-7.; Яровий В. Македонський народ на шляху до незалежності (XIX – поч.ХХ ст.) // Слов'янські культури в європейській цивілізації. – Київ, 2001.

⁸⁸ Кріль М. Місія українських греко-католицьких священослужителів у Далмації в першій чверті XIX ст. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1998.-Вип. 33.

⁸⁹ Кріль М, Нагірний М. Питання свободи засобів масової інформації у Хорватії (90- ті pp. XX ст. // Українська періодика: історія і сучасність. – Львів, 2002.

⁹⁰ Кріль М. Вихідці зі Словенії в навчальних закладах Львова наприкінці XVIII – першій половині XIX ст. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип. 32; Його ж. Мартін Куральт і його просвітницька діяльність у Львові // Бальтазар Гакет – дослідник Південно-Східної і Центральної Європи. – Львів, 2000; Його ж. Франц Міклошич і українці // Obdobja 18 – Historizem v raziskovanju slovenskega jezika, literature in kulture. – Ljubljana, 2002.

Дослідження історії Росії (період від давнини до кінця XVIII ст.)

Вивчення історії Росії періоду середньовіччя та початку нового часу має виключне значення для осмислення російської історії в цілому. Саме в цей період закладалися підвалини російської державності, визначалася територія, принципи внутрішньої та зовнішньої політики, ідеологія, формувався та зміцнювався російський етнос з властивою йому ментальністю, розвивалася його культура. Під впливом дії внутрішніх та зовнішніх чинників визна – чалисяся цивілізаційні особливості, що дають змогу достатньо виразно виявити та прослідкувати особливості історичного процесу Росії. Перетворившись у могутню імперію, Росія пов’язала із собою долі багатьох народів, які увійшли до її складу. На досить тривалий історичний період Україна також була включена в орбіту внутрішньої і зовнішньої політики Росії.

У російській дореволюційній та радянській історичній науці утвердилося багато міфів та стереотипів щодо багатьох проблем історії Росії середньовіччя та початку нового часу. До них можна віднести ототожнення початкової історії Росії з історією всіх народів, які увійшли до складу Російської імперії, а згодом і до СРСР, визнання Київської держави складовою частиною історії Росії та пов’язаний з цим міф про "київську спадщину"; міф про "татаро – монгольське ярмо", який витлумачується у подвійному вимірі, а саме, з одного боку, твердження, що воно було єдиною причиною гальмування соціально-економічного розвитку, з іншого, – що в рамках ординсько – руського симбіозу визначилися цивілізаційні особливості Росії як євро – азійської спільноти; міф про особливу споконвічну призначеність Москви як центру політичного об’єднання північно-східних руських земель з обґрунтуванням "прогресивності" великих московських князів, які перемогли інших потенційних претендентів на об’єднання і запровадили "прогресивне" єдиновладдя; виправдання експансіоністської політики необхідністю боротьби із зовнішньою загрозою на Сході і Заході та особливою історичною законністю інтересів Росії, а звідси й міф про те, що нібито Московська, а згодом Російська держава та Російська імперія є спадкоємцями з виключними правами на всі її територіальні надбання; ототожнення утвореної імперії з національною могутністю і величчю, з якою начебто користалося усе її населення та усі народи; здійснення досліджень соціально-економічної історії (ця тематика переважала) без врахування того, що в певні періоди історія суспільства здебільшого залежала від таких чинників, як влада, що можна вважати навіть певною особливістю російської історії, в якій державна влада відігравала настільки важливу роль, що раз у раз поглинала творчі сили самого суспільства, спотворюючи його природно-історичні потреби; використання беззастережної апологетики російських монархів тощо.

Частину цих міфів успадкувала і пострадянська російська історична наука. Особливу увагу певна частина російських істориків сьогодні приділяє тим періодам російської історії, коли Росія, як вважають, була найбільш могутньою (пов’язують з утворенням імперії), що у підсумку обертається на беззастережний культ державності, яка начебто уособлювалась російськими самодержцями. Звідси, як крайній вияв такого напрямку в історіографії, апологетика російських царів та імператорів.

Щодо дослідження історії Росії періоду середньовіччя та початку нового часу в Україні існують більш сприятливі умови для визволення з-під таких міфів та об’єктивного вивчення російської історії. Це, зокрема, визначається тим, що зростання Росії як імперії здійснювалося здебільшого за рахунок України, але без того, щоб "винагороджувати" її якимись здобутками цього розвитку у належній пропорції. Навіть збагачення та зміцнення українського дворянства та бюрократії, як частини правлячої верстви російської держави, відбулося шляхом їх денаціоналізації, позбавляючи українське суспільство власної еліти, яка б могла, хоч і у власних групових інтересах, зміцнити структуру національної спільноти.

Після здобуття Україною незалежності і звільнення з-під тиску російських державних і геополітичних інтересів українська історична наука отримала змогу впевненіше зайняти більш критичні позиції щодо історичної міфології Росії, вільно обирати тематику наукових досліджень, використовувати нові методики, опрацьовані насамперед історичною наукою в країнах Заходу. Для цього в українській історичній науці є певні традиції і наукові надбання, починаючи з праць М. Костомарова із загальноросійської історії¹. В його працях з позицій національної інтерпретації подано глибоке джерелознавче дослідження і спростовано певні міфи російської історії, особливо її апологетику царизму.

За роки незалежності українськими дослідниками були підготовлені навчальні посібники, захищені кандидатські дисертації, надруковані наукові статті та розвідки, проведені конференції та круглі столи, видані збірники наукових праць.

Як позитивні досягнення, так і певні недоліки у дослідженні історії Росії найбільш виразно виявляються в навчальних посібниках, оскільки саме вони найбільш повно відтворюють сучасний стан осмислення історичного минулого Росії, а також формують в суспільстві уявлення про російську історію.

Авторським колективом істориків Дніпропетровського державного університету підготовлено та видано навчальний посібник з історії Росії від найдавніших часів до наших днів². У ньому автори поставили мету з нових позицій висвітлити найважливіші проблеми історії Росії. Починається посібник з розділу "Київська Русь – перша держава східного слов’янства". Отже, автори нібито не вважають Київську Русь складовою частиною історії Росії, але така назва розділу знов спричиняє уявлення про Київську Русь як про початок російської державності. З нашої точки зору, навіть при такому окресленні характеру Київської Русі для уявлень про історію Росії як такої найбільш доцільним було б зображення історії північно-східних руських земель, які згодом стали безпосереднім ядром виникнення російської державності. У назвах наступних розділів автори чомусь відмовилися від оригінальної назви "Московська держава" і вжили штучно створений термін "Російська централізована держава". У "Нарисах..." відсутні такі важливі проблеми російської історії як періоди Золотої Орди та Північно-Східної Русі, зовнішньої політики Російської держави у XVIII ст., культури. Адже без розгляду цих проблем важко зрозуміти особливості утворення Московської держави та її державно-політичний, соціальний устрій, ідеологічні засади, цивілізаційні особливості. А вивчати Російську імперію XVIII ст., не простеживши і не розкривши процесу включення до її складу нових територій, умов та наслідків цього явища методологічно помилково. Це виглядає тим більш загадково, оскільки в певні періоди історії Росії, зокрема у XVIII ст., завдання і плани її зовнішньої політики здебільшого визначали характер внутрішньої політики держави, а зусилля, витрачені на реалізацію зовнішньополітичних задумів і проектів, відбилися на можливостях соціально-економічного розвитку країни.

Недостатня увага приділена розвінчанню одного з усталених історіографічних міфів про особливу споконвічну призначеність Москви як центру політичного об’єднання північно-східних руських земель. Важливо було показати історичну альтернативу, яка була втілена у Тверському князівстві, Великому князівстві Литовському та розкрити проблему знищення Новгородської феодальної республіки з її особливим політичним, державним та соціальним устроєм.

Автори підручника не завжди використовують сучасні дослідження російських істориків, які в своїх працях спростовують давні історіографічні схеми та застарілі концепції російського минулого. Період "двірцевих переворотів" автори "Нарисів..." продовжують пояснювати боротьбою за владу дворянства та залишків родової аристократії. Такий спрощений підхід не дає повного розуміння, чому той чи інший претендент з’являвся на російському престолі, та не розкриває важливих моментів цієї історії. Взяти хоча б проблему боротьби за утвердження самодержавства і спроби його конституційного обмеження. Стверджуючи, що "абсолютизм Петра І загалом мав прогресивний характер", автори не розкривають відмінності між західноєвропейським абсолютизмом та російським самодержавством, який завжди межував з азіатською деспотією.

У цілому "Нариси..." відрізняються від підручників радянського часу, зроблено спробу подолати певні стереотипи російської історії. Однак, відкинувши формаційний підхід (що мав певні досягнення у відтворенні закономірностей історичного розвитку), автори не повною мірою скористалися можливостями цивілізаційного підходу до вивчення історії Росії.

Зусиллями істориків Одеського державного університету нещодавно підготовлено посібник "Історія Росії"³. Автори вважали своїм завданням (на їхню думку, це їм вдалося) розкрити історичний процес розвитку Росії, її народу, найбільш важливі події, що впливали на Російську імперію та на історію навколишнього світу. Висвітлено історію Росії від становлення соціально поділеного суспільства до сучасності, специфіку розвитку окремих регіонів, характер докорінних змін в історії Росії на різних етапах її розвитку, проаналізовано причини та наслідки створення імперії.

Посібник, виданий у Львівському національному університеті ім. І. Франка, присвячено проблемі утворення та розвитку Московської держави XIV ст.⁴. У ньому використано метод альтернативної історії, який допоміг з’ясувати значення Твері, Великого князівства Литовського як ймовірних центрів об’єднання Північно-східних руських земель. Звертається увага також на те, що в процесі "збирання" земель була знищена Новгородська республіка з її особливим політичним, державним та соціально-економічним устроєм і можливостями не тільки іншого, але й більш поступового шляху розвитку суспільства.

Увагу сучасних українських істориків здебільшого привертають проблеми, пов’язані з утворенням Московської держави, формуванням її ідеологічних засад, геополітичних інтересів, характеру внутрішньої та зовнішньої політики. Це також відповідає головним зацікавленням російських істориків, які намагаються виявити головні довготривалі за дією фактори ідейного і духовного розвитку Росії. П. Кузик у науковій розвідці про концепцію "Москва – Третій Рим"⁵ стверджує, що сформульована псковським ігуменом Філофеєм у листах до московських правителів (саме в них він висловив ідею про особливу місію Москви як Третього Риму) месіанська ідея впала на благодатний ґрунт московської дійсності. Розглянуто шість функціональних аспектів концепції Третього Риму, що, на думку автора, найбільше вплинули на закорінення цієї форми месіанства в російській свідомості та дійсності (експансіоністська функція, функція національної ідеї, релігійна, етатистська, історіософська та міфотворча).

В. Дебенко у дисертаційному дослідженні аналізує передумови зародження імперської ідеї у Великому князівстві Московському, розкриває її суть та вихідні принципи, механізм реалізації імперської доктрини правлячими колами Московської держави у зовнішньополітичній практиці⁶. Автор прагне довести, що імперська ідея склала основу зовнішньополітичної доктрини Московської держави, а її основними складовими стали: "оборона православної віри" з обґрунтуванням особливих прав Росії як опікуна і зверхника всього православного світу. На основі аналізу неопублікованих джерел (документи Російського державного архіву давніх актів) та переосмислення вже відомих джерел дослідник прагне спростувати погляд деяких російських радянських вчених, що широкі торговельно-політичні зв’язки руських земель, зокрема Новгородської республіки, із європейськими країнами були виявом "національної зради" Московській державі й становили загрозу православній вірі на теренах Північно-Східної Русі. Автор дійшов висновку, що підкорення Новгородської республіки великим московським князем призвело до знищення можливості іншоваріантної, окрім московської деспотичної форми управління, моделі державного устрою у Північно – Східній Русі. Треба, однак, зауважити, що такі думки висловлювалися й в російській історіографії, яка, отже, не була ідейно однобарвною.

Праці О. Казакова⁷ присвячені московсько-литовській боротьбі за давньоруські землі наприкінці XV – початку XVI ст. і спрямовані на спростування міфу, який певний час майже повністю панував в радянській російській історіографії про те, що руське населення Великого князівства Литовського, яке нібито у XV ст. зазнавало католицького гніту, прагнуло перейти під владу Московської держави, і на межі XV-XVI ст. завдяки успішній політиці московського уряду "возз’єдналося" з єдиновірними східними братами. У дисертаційному дослідженні, виходячи з власного прочитання джерел, автор стверджує, що польсько-литовський уряд недооцінював небезпеку з боку Московської держави і не використав сприятливу зовнішньополітичну ситуацію у 1471, 1480 та 1485 роках для нанесення превентивного удару.

На нашу думку, навряд чи привентивний удар мав би гарантований успіх. Дослідник вважає, що у московсько-литовських відносинах важливу роль відігравали удільні литовсько-руські князі. Розкриваючи причини їхнього від’їзду до Москви (заходи литовського уряду по зміцненню центральної влади та сподівання князів отримати на московській службі більше удільних прав), автор констатує, що цей факт не доводиться пояснювати виключно релігійними мотивами, немає також підстав говорити про одностайні симпатії "украинньїх" князів до Москви. Дослідник прагне довести, що входження давньоруських земель до складу Московської держави не було добровільним "возз’єднанням" з нею, а являло собою військове загарбання державної території противника з наступною її анексією. Агресивний характер дій Москва намагалася, за висновками автора,, зобразити як захист православних підданих литовського великого князя, а загарбання території противника – як відновлення історичних прав на всю спадщину Давньоруської держави. Цій же проблемі присвятив наукову розвідку І. Піддубний⁸.

У працях українських дослідників знайшла висвітлення ще одна проблема, пов’язана із подальшим розширенням території Російської держави. Н. Про – ніна дослідила зростання антифеодальної та національно-визвольної боротьби народів, які увійшли до складу Росії у XVI-XVIII ст. в процесі формування імперії⁹. На думку автора, надмірне розширення території внаслідок експансіоністської політики російського уряду скоріше погіршило становище власне російського народу, який своєю працею сплачував імперські завоювання та першим опинився в кріпацтві. А народи Півночі, Поволжжя, Приа – зов’я, Сибіру і Лівобережної України, поглинуті Російською державою у XVI-XVII ст. також підпали під жорсткий національний, релігійний та економічний гніт феодально-кріпосницької держави. Мабуть, ця думка є дійсно важливою для виявлення загальної динаміки російської історії, особливо її внутрішніх і зовнішніх факторів. Але для розуміння цієї проблеми слід провести більш глибокий аналіз власне антифеодальних та національно-визвольних рухів, а саме, чи виробили вони самостійну ідеологію і програму та чи були національно-творчі сили, які були здатні реалізувати їх та забезпечити самостійний розвиток тощо. На жаль, як і в попередніх працях істориків, ці питання не досліджуються автором.

Дата добавления: 2014-12-10