Теорії формування девіантної поведінки

Трактування причин девіантної поведінки тісно пов'язане з розу­мінням природи цього соціально-психологічного явища. Відомо, що розвиток і поведінка людини визначається взаємодією різних факторів: біологічних, психологічних і соціальних. Залежно від того, якому з них надається основне значення, виділяються відповідні теорії формуван­ня девіантної поведінки:

• теорії, що акцентують увагу на біологічних детермінантах девіан- тної поведінки;

• концепції, в яких центральне місце відводиться психологічним чинникам девіантної поведінки;

• соціологічні концепції, що пояснюють девіантну поведінку соціа-ньними причинами.

Біологічне трактування причин девіантної поведінки має давню історію, проте класичні наукові праці цього напряму з'явилися лише в XIX столітті. Перш за все, це роботи італійського лікаря-психіатра

Ч.Ломброзо, в яких він спробував обґрунтувати зв'язок між анатоміч­ною будовою людини і злочинною поведінкою. Він розробив концепцію «природженого» злочинця, якого можна визначити за низкою фізичних, анатомо-антропологічних ознак: масивна, висунута вперед нижня ще­лепа, сплющений ніс, рідка борода, низький лоб тощо.

У XX ст. також робилися спроби пояснити девіантну поведінку біо­логічними чинниками. Зокрема, У.Шелдон обґрунтовував зв'язок між типами будови тіла людини і формами поведінки. У.ПІрс в результаті генетичних досліджень у середині 60-х років XX ст. дійшов висновку, що наявність зайвої ігрек-хромосоми у чоловіків зумовлює схильність до кримінального насильства. Г.Айзенк (1970), вивчаючи ув'язнених, зробив висновок, що екстраверти більш схильні до скоєння злочинів, ніж інтроверти, а це, у свою чергу, детерміновано на генетичному рівні. Для сучасної науки характерне скептичне ставлення до спроб суто біологічного пояснення причин девіантної поведінки. Більшість фахів­ців дотримуються соціологічного і психологічного підходів.

Соціологічний підхід. Дослідження соціологів кінця XIX - початку XX ст. Ж.Кегле, Е.Дюркгейма, М.Вебера, Л.Леві-Брюля та ін. виявили зв'язок девіантної поведінки з соціальними умовами існування людей. Вперше соціологічне пояснення девіації було запропоноване в теорії аномії Е.Дюркгеймом, який використовував її у своєму класичному дослідженні самогубства (1897).

Статистичний аналіз різних аномальних проявів (злочинності, са- могубств, проституції), проведений Ж. Кегле і Е.Дюркгеймом за певний історичний відрізок часу, показав, що кількість аномалій у поведінці людей зростає в періоди воєн, економічних криз, соціальних потрясінь. Це спростовувало теорію «природженого» злочинця, вказуючи на соці­альне коріння цього явища. Разом з тим соціологи того часу, виявивши зв'язок між соціально-економічними умовами існування суспільства і девіантною поведінкою, не змогли до кінця диференціювати і пояснити природу цих відхилень.

Е.Дюркгейм вважав, що певний оптимальний рівень девіації неми­нуче властивий суспільству, так само як температура - людському тілу. І необхідно піклуватися не стільки про її цілковите викорінення, скільки про підтримку оптимального рівня, попереджаючи лише «спле­ски», зростання різних форм девіантної поведінки.

У межах соціологічного підходу можна виділити інтеракціоністський напрям і структурний аналіз. Першого дотримуються Ф.Танненбаум, І.Гоффман, Е.Лемерт, Г.Беккер. Основним положенням тут є теза, згідно з якою девіантність - не властивість, внутрішньо притаманна певній поведінці, а наслідок соціальної оцінки (стигматизації, «тавру- вання») певних ознак як девіантних. Девіація обумовлена здатністю впливових груп суспільства нав'язувати іншим прошаркам певні стан-

дарти. Аналіз причин девіантної поведінки спрямований в даному ви­падку на вивчення процесів, явищ і чинників, що визначають або впли- вають на приписування статусу девіантності і статусу девіанта індиві­- дам. Тобто увага фокусується на тому, яким чином формується став-лення до людей як до девіантів.

Структурний аналіз пропонує три пояснення причин девіації:

• перше - культурологічне, коли причиною девіації вважаються конфлікти між нормами субкультури і пануючої культури, оскільки інди- віди одночасно входять у різні етнічні, культурні, соціальні, політичні та Інші групи з цінностями, що не збігаються або суперечать одні одним (С.Селлін);

• друге - склалося у межах теорії конфлікту (К.Маркс, Р.Квінін, І.Тейлор, П.Уолтон, Д.Янг): девіація тут розглядається як форма про- тидії нормам капіталістичного суспільства, зумовлена соціально-економічною природою капіталізму;

• третє пропонує Р.Мертон у теорії «соціальної аномії»: девіантна Поведінка зумовлюється аномією як розбіжністю між проголошеними даною культурою цілями та схвалюваними засобами їх досягнення.

У вітчизняних дослідженнях виникнення девіантної поведінки в ос­тійному пояснюється двома причинами: а) розбіжністю між вимогами соціальної норми і вимогами життя, з одного боку, і б) невідповідністю иимог життя інтересам даної особистості - з іншого. Суспільство, з одного боку, орієнтує індивіда на конформну поведінку, що є умовою соціальної стабільності, а з іншої - об'єктивно вимагає від нього ініціа­тивності, тобто виходу за межі загальноприйнятих стандартів. Тому соціалізація особистості завжди передбачає як конформну, так і нон-конформну поведінку.

Деякі дослідники вважають, що головною причиною всіх соціаль­- них відхилень слугує соціальна нерівність. Вона породжує суперечнос- ті між потребами, які постійно зростають, і нерівними можливостями, які залежать від того, до якої соціальної групи належить індивід, який соціальний статус він має.

Психологічний підхід акцентує увагу на власне психологічних чин­никах девіантної поведінки і важливого значення надає обґрунтуванню поняття психічної норми. У психологічних дослідженнях найчастіше загальним критерієм норми психічного розвитку вважається здатність індивіда до адаптації. Водночас наголошується, що цей критерій не

завжди є достатнім. Показником норми є не тільки успішне пристосу- вання до соціального середовища, але й прогресивний розвиток твор­чих здібностей і якостей, пов'язаних з формуванням особистості. Зок­-

рема, важливе значення має формування «Я-концепції», певні ознаки

якої розглядаються як ключ до нормальної адаптації: гармонійність

(мінімум внутрішніх суперечностей і єдність поглядів на життя), віднос-

на автономія (здатність до незалежної, самостійної поведінки). Авто­номія пов'язується з формуванням комунікативних здібностей і впев­неності в собі (позитивної самооцінки). У свою чергу, невпевненість у собі і низька самооцінка розглядаються як джерела порушення адап­тації і аномалій розвитку (М.Герберт, 1974).

У психоаналізі основним джерелом відхилень вважається постій­ний конфлікт між несвідомими потягами особистості і соціальними обмеженнями її природної активності. Нормальний розвиток особисто­сті передбачає наявність оптимальних захисних механізмів, які врівно­важують сфери свідомого і несвідомого. Неофрейдисти відмовилися від пояснення причин девіантної поведінки дією одних лише сексуаль­них потягів. Так, К.Хорні, Д.Боулбі, Г.Салліван вбачають причини від­хилень у дефіциті емоційного контакту, теплого спілкування з матір'ю у перші роки життя. Негативну роль відсутності почуття безпеки і довіри в перші роки життя дитини відзначає також Е.Еріксон.

Дещо інші причини відхилень розглядаються в "індивідуальній пси­хології" А.Адлера. Згідно з його поглядами, немовля з'являється на світ з двома базовими почуттями-прагненнями: а) почуття неповноцін­ності і прагнення до досконалості як компенсація цього почуття; б) со­ціальне почуття спільності і прагнення до встановлення значущих со­ціальних відносин.

Розвиток соціально значущих здібностей, або, за А.Адлером, «компенсація на продуктивному боці життя», веде до формування по­чуття власної цінності, що передбачає домінування почуття спільності над прагненням до переваги. У разі «компенсації на непродуктивному боці життя» почуття неповноцінності трансформується в комплекс не­повноцінності, що становить основу неврозу, або в зворотний бік цього комплексу - «комплекс переваги», який може виявлятися, наприклад, у ригідній позиції «вундеркінда», не готового до систематичної праці та рівноправного спілкування з однолітками. Слід зазначити, що А.Адлер причини відхилень вбачає не стільки в самих комплексах, скільки в нездатності індивіда встановити адекватний контакт з оточуючим се­редовищем. Формування такої здатності може перетворити початковий комплекс на інструмент позитивного розвитку особистості.

Важливим чинником формування особистості А.Адлер вважає стру­ктуру сім'ї. Різне становище дитини в цій структурі і відповідний тип ви­ховання мають значний, а часто і вирішальний вплив на виникнення девіантної поведінки. Наприклад, гіперопіка, за Адлером, веде до розви­тку недовірливості, інфантильності і комплексу неповноцінності.

Значною популярністю в зарубіжній психології користується пове-дінковий підхід до розуміння причин девіантної поведінки. Акцент в походженні девіантної поведінки тут переноситься на неадекватне ] соціальне научіння. Цей підхід має підкреслено емпіричний характер і

зосереджує свою увагу на можливості корекції неадекватної поведінки шляхом організації позитивного підкріплення і коригування наслідків девіантної поведінки.

Дещо відмінний від поведінкового екологічний підхід трактує відхилення и поведінці як результат несприятливої взаємодії між дитиною і соціальним середовищем. Корекція тут розуміється як оптимізація цієї взаємодії шля­хом взаємної зміни позицій і навчання дитини навичок співпраці.

Близький до екологічного психодидактичний підхід, який акцентує yвary на ролі навчальних невдач дитини у розвитку відхилень (Д.Халаган, Дж.Кауфман). Представники цього напряму наголошують на важливості індивідуального підходу в навчанні і створенні можливо- стей для самовираження особистості в навчальній діяльності.

Популярний в сучасній психології розвитку і дитячій психології гу­маністичний підхід розглядає відхилення в поведінці як наслідок не­прийняття дитиною власних почуттів і неможливості знайти сенс і са-мореалізуватись в умовах виховання, що склалися. Представники цьо­го напряму вбачають можливість корекції відхилень у налагодженні специфічного контакту вчителя з дитиною, що дозволяє в теплій і дові­рчій атмосфері ввести її в навчальні ситуації без традиційної дидакти­чної дивергенції (розбіжності) позицій і ігнорування інтересів дитини.

Останнім часом у західній психології значного поширення набув пік званий емпіричний підхід до визначення відхилень. Його суть поля-11ю в емпіричній, феноменологічній класифікації, де кожний стійкий поведінковий симптомокомплекс отримує свою назву (аутизм, депре­сія, віктимність тощо). Цей підхід є спробою зближення психіатрії та психології, тому для опису типів відхилень використовується поняття синдрому як деякого стійкого утворення в структурі особистості. Як приклад класифікації різних форм відхилень у поведінці і розвитку роз-і минемо схему, наведену в роботі Д.Халагана і Дж.Кауфмана. На ос­нові аналізу елементів девіантної поведінки ними було виділено чоти­ри типи синдромів (аномалій): 1) порушення поведінки; 2) порушення особистості; 3) незрілість; 4) асоціальні тенденції.

Перший тип характеризується такими проявами (симптомами): не­слухняність, деструктивність, запальність, безвідповідальність, нахаб­ство, ревнощі, гнівливість, нав'язливість, плутаність.

Другий тип: відчуття неповноцінності, підвищена сенситивність; уникнення спілкування, тривожність, плаксивість.

Третій тип: неуважність, незграбність, пасивність, нервовий сміх, мастурбація тощо.

Четвертий тип: наявність поганих товаришів, прогули, належність до асоціальних груп,

У цій класифікації немає єдиних критеріїв для виділення типів від­хилень у психічному розвитку, для розрізнення їх причин і наслідків.

Особливо критично такі схеми сприймаються у контексті традиційної вітчизняної методології, яка вимагає розгляду особистості дитини і її аномалій у соціально обумовленій життєдіяльності, в зміні ставлення дитини до соціальної дійсності, що її оточує. Так, симптом або риса поведінки (наприклад, віктимність, тривожність або підвищена сенси­тивність) залежно від свого наповнення і часу прояву може свідчити про прямо протилежні тенденції у формуванні особистості. Тривож­ність у госпіталізованої дитини зовсім не свідчить про якесь відхилен­ня, а підвищена чутливість дошкільника до правил соціальної взаємо­дії у рольовій грі свідчить про успішне формування особистості. Не менш прогресивною може бути неслухняність або непокора батьківсь­кому авторитету. Навіть сукупність аномальних симптомів негативізму, упертості свідчить про цілком нормальну кризу або певний етап фор­мування особистості. Лише затяжний і абсолютно негативний характер цієї кризи може бути свідченням виникнення відхилення. У одній з чис­ленних робіт з опозиційної поведінки (а девіантна поведінка по суті саме такою і є) нараховується 15 функцій такої поведінки: від прагнен­ня до самостійності і необхідності підтримки згуртованості групи до апробації меж своєї влади і «запрошення до гри». Практично всі вони можуть розглядатися як нормальні, тому що виконують конструктивну функцію в формуванні особистості. Сама по собі протидія дитини до­рослим ще не свідчить про негативні тенденції у формуванні особис­тості, навіть депресія може мати цілком позитивне значення.

Література

Баранова Т. Подростки с девиантным поведением: трудности социализа­ции // Социальная педагогика. - 2005. - № 4. - С. 47-54.

Гурлева Т. Причини виникнення і перспективи попередження підліткової важ-ковиховуваності // Практична психологія і соціальна робота. - 2007. -№ 7. - С.6-10,

Дементьева И. Отклоняющееся поведение несовершеннолетних как следст­вие семейного неблагополучия // Социальная педагогика.- 2005.- № 1.- С. 23-30.

Захаров А.И. Как предупредить отклонения в поведении ребёнка. - М., 1986.

Коррекционная и специальная педагогика / Автор-сост. Л.И.Давыдова. -Дзержинск, 2006. - 218 с.

Никуленко Т.Г. Коррекционная педагогика: Учебное пособие. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2006. - 381 с.

Основы коррекционной педагогики. Учебно-методическое пособие / Авто-ры-сост. Зайцев Д.В., Зайцева Н.В. - Саратов, 1999. - 110 с.

Раттер М. Помощь трудным детям. - М.: Прогресс, 1987.-424 с.

Шульца Т. Альтернативные формы наказаний подростков за девиантное поведение (анализ зарубежного опыта) // Социальная педагогика. - 2004. - № 3. - С. 97-99.

Щуркова Н. Осложненное поведение как объект внимания педагога // Со­циальная педагогика. - 2006. - № 3. - С. 39-46

Дата добавления: 2014-11-28