Механізми управління відходами 2 страница

До основних завдань моніторингу відходів, крім спостереження за показниками поводження з ними та одержання повної, достовірної, оперативної та якісної інформації, відносять:

- забезпечення аналітично-інформаційної підтримки прийняття рішень з управління сферою поводження з відходами;

- забезпечення оцінки стану об'єктів поводження з відходами і запобігання негативних впливів на довкілля та здоров'я населення;

- впровадження системи моніторингу полігонів відходів;

- забезпечення обґрунтованої оцінки екологічних ризиків щодо майбутньої експлуатації полігонів відходів та заходів з їх закриття і рекультивації.

Екоаудит відходів (екологічний аудит циклу поводження відходів виробництва та споживання) є одним з видів екологічного аудиту – інструменту управління, що охоплює систематизовану, документально підтверджену та об’єктивну оцінку відповідності організаційної системи управління і функціонування виробничих процесів екологічним вимогам.

Екологічний аудит – це аналіз і визначення економічних наслідків екологічних витрат, тобто економічний аналіз діяльності підприємств, що здійснюють природоохоронні заходи, та економічної ефективності таких дій.

Правові засади проведення екологічного аудиту на підприємствах України, зокрема аудиту відходів, визначаються Законом України «Про екологічний аудит» від 24.06.2004 р. № 768-ІV.

Екологічний аудит (обстеження) здійснюється на замовлення суб'єктів господарської діяльності на добровільній основі, проводиться з ініціативи промислових підприємств і компаній, міжнародних фінансових організацій і приватних інвесторів для отримання об'єктивної оцінки екологічних аспектів діяльності підприємства при плануванні, виборі оптимальної стратегії розвитку, прийнятті рішень щодо передбачуваних інвестицій.

Завданням екологічного аудиту є пошук оптимальних шляхів поєднання економічного і екологічного регулювання господарської діяльності, метою – сприяння своєчасному запобіганню соціального та економічного збитків, що можуть виникнути внаслідок екологічних інцидентів. Результатом проведення екологічного аудиту є надання достовірної та об’єктивної інформації, яка ґрунтується на ретельному аналізі численних факторів, що визначають міру відповідності між економічною ефективністю та якістю НС.

Метою екологічного аудиту відходів є оцінка системи управління відходами (за всім циклом поводження з ними) відповідності вимогам діючих нормативно-правових актів, технологічній документації, критеріям еколого-економічної ефективності та безпеки господарської діяльності. При здійснення екологічного аудиту відходів аналізуються джерела та обсяги утворення відходів, технології переробки, розміщення та характер видалення відходів, вартість відповідних заходів. Екоаудит відходів дозволяє виявити існуючі або потенційні проблеми, пов’язані з негативним впливом відходів на довкілля, та розробити пропозиції щодо покращення еколого-економічної ситуації, наприклад, через впровадження маловідходних технологій або виробництво додаткової продукції з вторинної сировини.

Ліцензування діяльності у сфері поводження з відходами. Ліцензування широко використовується в господарських відносинах і є засобом контролю з боку держави за якістю діяльності, що підлягає ліцензуванню, а також інструментом захисту інтересів населення.

Згідно законодавства про відходи деякі види діяльності у цій сфері допускається здійснювати тільки на підставі ліцензії – спеціального платного дозволу, що видається суб’єкту господарювання і закріплює за ним юридичне право на заняття окремими видами діяльності при заданих екологічних обмеженнях та природно-ресурсних лімітах. До таких видів діяльності належать будь-які операції у сфері поводження з небезпечними відходами, збирання і заготівля окремих видів відходів як вторинної сировини, транскордонне перевезення небезпечних відходів, ввезення, вивезення і транзит через територію України окремих видів відходів, здійснення діяльності у сфері поводження з радіоактивними відходами.

Конкретні вимоги ліцензування діяльності у сфері поводження з відходами встановлюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та деякими підзаконними нормативними актами, серед яких:

- Наказ Держкомітету з питань регуляторної політики від
12.02 2001 р., яким затверджені ліцензійні умови щодо здійснення операцій у сфері поводження з небезпечними відходами;

- спільний Наказ Держкомітету з питань регуляторної політики та Мінекоресурсів України від 9.03.2001 р., що визначає ліцензійні умови здійснення господарської діяльності із збирання, заготівлі окремих видів відходів як вторинної сировини.

Ліцензія на провадження господарської діяльності в сфері поводження з відходами – це оплачуваний дозвіл на здійснення будь-яких операцій з небезпечними відходами, збирання і заготівля окремих видів відходів як вторинної сировини, транскордонне перевезення небезпечних відходів, ввезення, вивезення і транзит через територію України окремих видів відходів, здійснення діяльності у сфері поводження з радіоактивними відходами.

Цільові програми поводження з відходами (національні, регіональні та місцеві). Цільова програма – це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, спрямованих на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави (регіону, міста), окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, що здійснюються з використанням коштів Державного (обласного, місцевого) бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Засади розроблення, затвердження та виконання державних цільових програм визначаються Законом України «Про державні цільові програми» від 18.03.2004 р., згідно якого вони поділяються на:

- загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади;

- інші програми, метою яких є розв'язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.

Державна програма поводження з відходами є складовою цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України. Вона включається до переліку державних цільових програм, які фінансуються за рахунок коштів державного бюджету.

Місцеві програми поводження з відходами розробляються на основі Державної програми поводження з відходами і включаються до переліку цільових програм соціально-економічного розвитку АРК, області, району, міста, селища, села і фінансуються за рахунок місцевих бюджетів та інших джерел.

У плані розв’язання поточних і стратегічних завдань щодо вирішення проблеми відходів в Україні протягом останнього часу здійснювались декілька цільових державних програм, а саме такі як:

- Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами на період до 2005 року, яка передбачала розробку нормативно-правової бази, науково-технічного забезпечення, створення технологій утилізації, реалізації окремих пілотних проектів. Обсяг фінансування планувався орієнтовно у 78 млн. грн, проте, враховуючи обмеженість бюджетних коштів, головна увага приділялась заходам з контейнеризації непридатних до використання та заборонених до застосування пестицидів та хімічних засобів захисту рослин, накопичених по всій території України.

- Програма використання відходів виробництва і споживання на період до 2005 року, в рамках якої здійснювалися заходи, пов’язані з нормативно-методичним, інформаційним та організаційним забезпеченням управління в сфері поводження з відходами, розробленням та удосконаленням баз даних щодо утворення та використання відходів виробництва і споживання, впровадженням сучасних ресурсозберігаючих технологій, обладнання та устаткування. На виконання завдань Програми щорічно спрямовувалося від 1 до 2 млн. грн, а за результатами її реалізації тільки в 2004 році було перероблено близько 4,69 млн. т відходів.

- Програма поводження з твердими побутовими відходами (2005-2011 рр.), затверджена КМУ в березні 2004 року. Фінансування заходів Програми з державного бюджету очікувалось на рівні 1,565 млн. грн. Відповідно до завдань Програми розроблено «Національну стратегію поводження з твердими побутовими відходами» та проект закону України «Про побутові відходи», а також продовжено розбудову організаційно-економічного механізму системи збирання, заготівлі та перероблення відходів як вторинної сировини, зокрема в частині тарифного регулювання відповідних послуг.

- Сьогодні в Україні діє Загальнодержавна цільова екологічна програма поводження з радіоактивними відходам, завдання якої мають бути реалізовані протягом 2008-2017 рр., а також опрацьовуються Концепції:

- Державної цільової програми перероблення та утилізації відходів як вторинної сировини на період до 2015 року, головним завданням якої є визначення стратегії, пріоритетних напрямів і заходів щодо використання відходів як вторинних ресурсів в Україні з урахуванням комплексу еколого-економічних і соціальних факторів та створення системи збирання, утилізації та перероблення відходів на державному і регіональному рівнях.

- Державної науково-технічної програми «Утилізація твердих побутових відходів і знешкодження небезпечних відходів», метою якої є створення сучасних вітчизняних технологій утилізації та знешкодження відходів, що відповідають світовому рівню енергоефективності та екологічної безпеки, гарантують зниження забруднення НС та будуть сприяти використанню ТПВ як важливого енергетичного та матеріального ресурсу

Регіональна система управління відходами в Україні лише формується. Найбільш значні зусилля в цьому відношенні здійснено в Харківській і Донецькій областях, в Києві, Львові та Одесі.

Надбанням Донецької області є досвід розробки в 1999 р. однієї з перших в Україні «Програми використання відходів виробництва і споживання в Донецькій області на період до 2005 року» із деталізованою проробкою питань поводження з відходами в рамках Плану дій з охорони навколишнього природного середовища. В цій Програмі обґрунтовувалася стратегія розвитку індустрії використання відходів як фактору екологічної реструктуризації регіону, було визначено напрямки підвищення ефективності організаційно-економічного механізму регіонального управління використанням відходів, визначені конкретні виробничі заходи, запропоновані механізми фінансування.

В Харківській області ухвалено масштабну програму утилізації відходів, яка передбачала розпочати реконструкцію сміттєспалювального заводу, розробити план будівництва сучасного сміттєпереробного підприємства, а також впровадити досвід приватного підприємництва з надання послуг по видаленню відходів.

Постановою КМУ від 04.03.2004 р. № 265 затверджена «Програма поводження з твердими побутовими відходами в місті Києві на 2010-2015 роки», загальний обсяг фінансування якої визначений на рівні 3,96 млрд. грн.

Рішенням Одеської обласної ради від 11.01.2005 р. прийнята «Програма поводження з твердими побутовими відходами в Одеській області до 2011 року», а 14.11.2008 р. затверджена і реалізується «Регіональна програма поводження з токсичними відходами в Одеській області на 2008-2015 роки».

Сьогодні, виходячи з регіональних пріоритетів, аналогічні програми розроблені та здійснюються майже у всіх областях України, проте, приймаючи до уваги дефіцит бюджетного фінансування, багато програмних завдань залишаються невиконаними. Саме на незадовільний стан реалізації органами виконавчої влади державної політики у сфері поводження з відходами вказується в рішенні Ради національної безпеки і оборони України від 15.01.2010 р. «Про державне регулювання у сфері поводження з відходами».

Ринкові умови господарювання, поряд з адміністративними інструментами, що характеризуються примусовістю дій, потребують також використання економічних регуляторів відносин у сфері поводження з відходами, які змінюють поведінку економічних агентів через вплив на їх економічну мотивацію. Такі інструменти застосовуються на різних стадіях життєвого циклу продуктів (від видобутку сировини до утворення відходів виробництва та споживання) з тим, щоб здійснювати вплив на:

- вибір сировини, технологій та асортименту продукції, що виробляється, з урахуванням потенціалу утворення відходів;

- стадії розробки та випуску продукції, виробництво якої пов’язано з утворенням великої кількості відходів;

- рішення підприємств та громадян щодо направлення у відходи продуктів та виробів після їх використання за своїм первинним призначенням;

- вибір із багатьох способів утилізації відходів.

Світовий досвід свідчить, що система екологічного менеджменту залежить від ефективності економічного механізму природокористування, який базується на збалансованому поєднані примусово-обмежувальних інструментів з важелями стимулюючо-компенсаційного характеру, які, в свою чергу, забезпечують сприятливіші умови для природозбереження, а також використання екологічно безпечних технологій і методів господарювання.

У країнах з розвиненою ринковою економікою широко використовуються різні економічні інструменти екологічного менеджменту, які об’єднуються у такі групи:

- податкові інструменти (пільгові чи ті, що дискримінують), зокрема податки на продукцію, види діяльності, джерела забруднення, вміст шкідливого компонента, користування ресурсами, на інвестиції;

- інструменти системи кредитування – за напрямами діяльності, відсотковими ставками, об’єктами кредитування, строками кредитування;

- субсидії (прямі та непрямі) на державні екологічні проекти, компенсацію частини ризику підприємствам з пілотних екологічних проектів, на екологічні цілі населенню, дотації на екологічно досконалу продукцію, компенсацію прискореної амортизації природоохоронного обладнання;

- екологічні платежі за викиди (скиди) шкідливих речовин, розміщення відходів, фізичні та біологічні види забруднення довкілля;

- цінові інструменти – екоцінове програмування, екоцінове регулювання, екоцінове стимулювання;

- виплати за досягнення певних екологічних результатів і збереження стану НПС;

- продаж екологічних прав на викиди (скиди) забруднювальних речовин, розміщення відходів;

- ринкові сертифікати - екологічні квоти, дозволи на виготовлення (продаж) певних обсягів продукції (послуг, робіт);

- екологічне страхування видів діяльності, підприємницького ризику, еколого-економічних наслідків.

Вітчизняний економічний механізм управління відходами оперує переважно групою таких регуляторів поведінки економічних суб’єктів, які змушують їх обмежувати негативний вплив на НС згідно вимог нормативних актів, постанов і законів, тобто користуючись інструментами непрямого державного регулювання. Статтею 38 Закону України «Про відходи» визначені наступні економічні інструменти зменшення обсягів утворення відходів та їх накопичення:

- встановлення нормативів плати та розміру платежів (зборів) за розміщення відходів;

- фінансування заходів щодо утилізації відходів та зменшення обсягів їх утворення;

- стимулювання та надання суб’єктам підприємницької діяльності, які утилізують, зменшують обсяги утворення відходів, впроваджують у виробництво маловідходні технології, здають відходи як вторинну сировину, податкових, кредитних та інших пільг.

Збори за розміщення відходів є одним із найважливіших елементів економіко-правового механізму природокористування та охорони НПС і стягуються із суб’єктів підприємницької діяльності, у процесі господарювання яких утворюються відходи. Розмір зборів встановлюється на основі нормативів, що розраховуються на одиницю обсягу утворених відходів, залежно від рівня їх небезпеки та цінності території, на якій вони розміщені.

За своєю економічною суттю норматив плати за розміщення відходів еквівалентний частині величини річного питомого економічного збитку від забруднення НС відходами, призначеної на відшкодування витрат по запобіганню дії забруднювальних речовин на реципієнтів і досягнення допустимого рівня забруднення.

За понадлімітне розміщення відходів плата стягується у підвищеному розмірі. Всі одержані кошти зараховуються до відповідних фондів охорони НПС згідно із законом.

Плата (збір) за розміщення відходів реалізує принцип платності природокористування, а також принцип економічної відповідальності за порушення природоохоронного законодавства. Їх значення полягає в стимулюванні підприємств до самостійного здійснення природоохоронних заходів, а також в акумуляції коштів у системі екологічних фондів для фінансування капіталомістких проектів у сфері поводження з відходами.

Проте з 1.01.2011 р. внаслідок прийняття Податкового Кодексу України цей інструмент було скасовано і замінено екологічним податком за розміщення відходів (П_рв), сума якого обчислюється платниками щокварталу самостійно, виходячи з фактичних обсягів розміщення відходів, ставок податку та коригуючих коефіцієнтів, за формулою:

, (2.1)

де Н_і – ставка податку в поточному році за тону і-того виду відходів, грн;

М_і – обсяг відходів і-го виду, т;

k_т – коефіцієнт, який враховує розташування місця розміщення відходів (в межах населеного пункту або на відстані менше 3 км від таких меж – 3; на відстані від 3 км і більше – 1);

k_o – коефіцієнт, що застосовується у разі розміщення відходів на звалищах, які не забезпечують повного виключення забруднення атмосферного повітря або водних об’єктів (дорівнює 3).

Використання інструментів економічного стимулювання, на відміну від заходів прямого регулювання, надає істотно більшої свободи у виборі рішень підприємствам – джерелам відходоутворення та забруднення, і дозволяють ефективніше вирішувати завдання щодо зниження антропогенного навантаження внаслідок утворення відходів, оскільки суб’єкти господарювання краще знають свої організаційно-фінансові можливості, ніж природоохоронні установи та органи управління.

В Україні заходи економічного стимулювання діяльності у сфері поводження з відходами здійснюються шляхом:

- надання підприємствам можливості залишати частину коштів від платежів за розміщення відходів на фінансування заходів щодо утилізації відходів та зменшення обсягів їх утворення відповідно до обґрунтованих інвестиційних проектів та програм;

- встановлення пільг на оподаткування прибутку від реалізації продукції, виготовленої з використанням відходів;

- пріоритетне державне кредитування;

- виділення спеціальних державних субсидій на зменшення відсотків за банківські кредити, пов’язані з інвестиціями, що спрямовуються на утилізацію відходів і виготовлення відповідного устаткування;

- виділення дотацій з Державного бюджету України, республіканського бюджету АРК і місцевих бюджетів та фондів охорони НПС для перевезення відходів (вторинної сировини) чи напівфабрикатів, одержаних з цих відходів;

- встановлення пільг щодо поповнення обігових коштів підприємств, які здійснюють збирання і заготівлю, оброблення (перероблення) і утилізацію відходів як вторинної сировини, за умови цільового використання цих коштів для придбання та переробки таких відходів
(ст. 40 Закону України «Про відходи»).

Законодавством України передбачені й інші організаційно-економічні заходи щодо забезпечення зменшення обсягів утворення відходів та здійснення їх утилізації, наприклад: 1) повне або часткове звільнення підприємств, які здійснюють природоохоронні заходи із скорочення обсягів утворення відходів, від плати за землю, інших обов’язкових платежів; 2) введення транспортних дотацій з державного чи місцевого бюджетів для перевезення відходів, а також сировини чи напівфабрикатів з них; 3) звільнення від податку на рекламу продукції з відходів, а також устаткування щодо їх утилізації тощо.

Найбільш поширеними економічними інструментами, за допомогою яких в світовій практиці здійснюється управління відходами, являються:

- платежі (збори) за розміщення відходів – грошові відшкодування суб’єктами господарювання економічних збитків, завданих НС та здоров’ю людей внаслідок розміщення відходів, які стимулюють підприємства скорочувати обсяги утворення відходів та, одночасно, являються джерелом акумулювання коштів, що спрямовуються на ліквідацію негативних наслідків відходонакопичення;

- екологічний податок на розміщення відходів – обов’язкове та безвідплатне вилучення грошових коштів з доходу, одержаного суб’єктом господарювання від діяльності, пов’язаної з утворенням відходів, які стягуються до державного бюджету для фінансування суспільних витрат;

- податкові пільги – переваги, що надаються суб’єктам господарювання (окремим платникам податків), які інвестують власні кошти в розвиток інфраструктури управління відходами та/або системи переробки і знешкодження відходів відразу після виробничого процесу, включаючи можливість не сплачувати податок або сплачувати його у меншому розмірі;

- пільгове кредитування – засіб здешевлення вартості кредитних ресурсів, які позичаються суб’єктами господарювання в комерційних банках для здійснення природоохоронних заходів у сфері поводження з відходами, через компенсацію банківським установам з державного бюджету різниці, яку вони витратили внаслідок кредитування за неринковими (пільговими) процентними ставками.

- субсидії – цільова безвідплатна допомога в грошовій або натуральній формі, що надається за рахунок коштів державного бюджету чи спеціальних державних та недержавних фондів на відшкодування витрат суб’єктам господарювання, які за власні кошти здійснюють природоохоронні програми в сфері поводження з відходами, фінансують відповідні науково-дослідні розробки, освітні, просвітницькі і культурні програми;

- дотації – грошова або інші види допомоги з боку держави для надання фінансової підтримки економічним суб’єктам в реалізації природоохоронних заходів у сфері поводження з відходами;

- прискорена амортизація основних фондів – процес перенесення вартості основних фондів природоохоронного призначення на собівартість продукції, виробленої з відходів, або відповідні послуги, більш високими темпами, ніж виходячи з очікуваного терміну використання споруд та обладнання, які використовуються в сфері поводження з відходами, з метою зниження оподаткування прибутку, що сплачується суб’єктом господарювання, та стимулювання таким чином інвестицій, спрямованих на реалізацію природоохоронних заходів щодо управління відходами;

- система «застава-повернення» або утримання і повернення заставної вартості – засіб забезпечення виконання зобов'язань черезоплату товару і додаткової (заставної) вартості, яка потім, за визначених умов, повертається платникові (наприклад, при купівлі пляшки напою покупець платить певну суму як заставу за склянку і повертає собі заставну вартість тари за умови її повернення). Утримання і повернення заставної вартості реалізує принцип «користувач платить» і вживається для збільшення долі повторного використання, в першу чергу, тари і упаковки, а також може бути реалізовано для організації селективного збору окремих видів продукції масового вжитку, що втратили споживчі властивості та підлягають утилізації (ртутні лампи, акумулятори і батарейки, шини, відходи пластмас, включаючи пластикові пляшки, папір і картон, оборотна скляна, дерев'яна і пластмасова тара).

Крім того, застосовується ряд інших економічних інструментів, що безпосередньо реалізують принцип «забруднювач платить» і спрямовані на вирішення конкретних завдань у сфері управління відходами. Серед них слід відзначити такі як:

- відповідальність виробників і імпортерів окремих видів продукції за їх утилізацію після втрати ними споживчих властивостей, яка передбачає створення відповідними економічними агентами власної системи збору і утилізації окремих видів відходів або оплату послуг, що надаються виробникам учасниками ринку (в окремих випадках, наприклад, коли йдеться про упаковку, виробники/імпортери сплачують так званий ліцензійний збір, який розраховується, виходячи з ваги пакувальних матеріалів, їх токсичності і придатності до вторинної переробки або біорозкладання);

- спеціальні екологічні податки на поховання, утилізацію або транспортування відходів, що може бути ефективним, якщо в країні або регіоні, де вони застосовуються, існують альтернативні способи і технології поводження з відходами і поставлено цільове завдання стимулювати окремі з них (даний інструмент застосовується також для обмеження виробництва і використання окремих видів продукції, якщо існує подібна, але менш матеріаломістка або менш токсична);

- зниження ставки окремих податків (платежів) або звільнення від них для того, щоб стимулювати збільшення долі вживання вторинних матеріальних і енергетичних ресурсів в окремих галузях промисловості, здійснення більш глибокого сортування/переробки відповідних потоків відходів, діяльність з селективного збору деяких видів небезпечних відходів або відходів, які можна переробити у вторинну сировину;

- встановлення «плаваючої» ставки плати за послуги з вивозу відходів для житлового сектора (вартість послуги залежить від об'єму (ваги) або частоти вивозу відходів і є стимулом для домашніх господарств до того, щоб сортувати і компостувати відходи за місцем їх утворення);

- вживання «зелених» державних і муніципальних закупівель, що є дієвим засобом стимулювання попиту на продукцію, вироблену з вторинної сировини, та послуг щодо екологізації поводження з відходами;

- торгівля квотами (в окремих випадках даний інструмент працює вельми ефективно, створюючи мотивацію суб’єктам господарювання щодо скорочення обсягів утворення відходів та продажу невживаної частини своєї квоти іншим компаніям).

Торгівля квотами на забруднення НС відходами на рівні регіону базується на так званому принципі «міхура» (інакше принципі «ковпака»), за яким для обраної території встановлюється фіксований обсяг утворення (накопичення) відходів, а суб’єкти господарювання, що генерують відходи, узгоджено визначають найбільш вигідний для себе спосіб дотримання наданої кожному квоти на забруднення НС або зменшення обсягів утворення відходів в її межах. При цьому з’являються такі стимули:

- для фірм, що можуть продати частину своїх прав на розміщення відходів, стає вигідним використовувати економію від масштабів здійснення природоохоронних інвестицій та досягати встановленого стандарту якості довкілля найбільш ефективним засобом, одержуючи компенсацію від інших фірм за продані права;

- для фірм, у яких витрати на утилізацію відходів великі, досягнення стандарту якості НС стає більш доцільним у разі купівлі додаткового права на розміщення відходів в межах встановленої для регіону загальної квоти, а не інвестування природоохоронних заходів щодо утилізації відходів або зменшення обсягів їх утворення.

Ринкове регулювання природоохоронної діяльності супроводжується формуванням ринків, які дають можливість суб’єктам господарювання купувати, продавати або перерозподіляти права на забруднення. Такий підхід базується на первинному розподілі дозволів на забруднення НС, що надаються економічним агентам з урахуванням допустимих масштабів їх впливу.

Ринок прав на забруднення, в тому числі, внаслідок утворення та накопичення відходів, відкриває додаткові можливості в регулюванні природоохоронних витрат. Так, фірма може скоротити рівень відходоутворення, впровадивши нову промислову технологію або більш ефективне устаткування з переробки відходів, та продати частину відповідної квоти іншій компанії, якій вигідніше придбати права на розміщення відходів, ніж модернізувати своє виробництво або здійснювати утилізацію відходів.

За цих умов виникає потреба в створенні ринкової інфраструктури, яка забезпечуватиме здійснення операцій з торгівлі правами (квотами) на забруднення. В якості інструментів, за допомогою яких має розвиватися ринок прав на використання асиміляційного потенціалу природного середовища, частіше розглядають банки та біржі прав на утворення (розміщення) відходів. Наприклад, фірми, які різко зменшують утворення відходів або їх розміщення, економлять права на забруднення і можуть вкладати їх у спеціалізований банк для наступного використання або продажу. Банк є посередником, який має запас «прав», продає та скуповує їх, виконує облікову функцію, забезпечуючи процес погашення використаних прав і не допускаючи їх вторинного використання.

Досвід вживання економічних інструментів для вирішення завдань у сфері управління відходами показує, що для ефективного їх використання необхідне виконання наступних умов:

- якнайповніше використання економічних інструментів з метою здобуття максимальної вигоди;

- забезпечення чіткого формулювання цілей кожного використовуваного економічного інструменту;

- необхідність проведення систематичного аналізу існуючих інструментів, для своєчасної їх модифікації;

- скорочення екологічно шкідливих субсидій.

У країнах з розвиненою економікою та сталими демократичними традиціями широкого поширення дістали інформаційні методи управління, що забезпечуються відкритим доступом суспільства до інформації екологічного спрямування. Висвітлення у засобах масової інформації (ЗМІ), статистичних збірниках та інших виданнях відомостей щодо характеру впливу на довкілля тих чи інших суб’єктів господарювання формує їх репутацію в очах населення, служить рекламою або антирекламою для них. Крім того, Оргуська конвенція про доступ до екологічної інформації, прийнята в 1998 році та вже підписана і ратифікована 44 країнами світу, в тому числі й Україною, зобов'язує сторони цієї угоди активніше впроваджувати в усі сфери суспільного життя (насамперед, у сфери виробництва і споживання продукції) інформаційні методи управління.

Дата добавления: 2014-12-16