Шенгенська угода

ТЕМА 9

Міжнародна міграція робочої сили як форма міжнародних економічних відносин

Міжнародна міграція робочої сили становить собою переселення працездатного населення з одних країн в інші строком більш ніж на один рік, викликане причинами економічного та іншого характеру.

Причини, які породжують міграцію робочої сили:

1. загальні (визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин): інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, які обумовлюють витіснення робочої сили з одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудомістські виробництва в одних країнах і наукомістські в інших; політична й економічна нестабільність в окремих країнах.

2. специфічні (пов'язані тільки з міграцією): відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій; відносний надлишок робочої сили в багатьох країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

Якщо не брати до уваги примусове масове забезпечення рабів з Африки на Американський континент, то можна твердити, що основною причиною масової міграції робочої сили в минулому і сьогодні є низький рівень життя населення. Скажімо, на межі ХХ-ХХІ століть, за даними ООН, з 6 мільярдів чоловік лише понад 500 мільйонів мали нормальні умови життя, 900 мільйонів жили в злиднях та бідності, 2,5 мільярда чоловік постійно недоїдали. Безперечно, що саме злидні примушували багатьох людей шукати кращого життя в інших країнах.

Особливості формування та розвитку світового ринку праці

Світовий ринок праці - це система відносин, що виникають з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту, які виникли через нерівномірність кількісного та якісного розміщення робочої сили в країнах світу та розбіжності в національних підходах до її відтворення.

Основними тенденціями розвитку світового ринку праці є його глобалізація, посилення міграційних процесів, розширення використання міжнародних трудових норм тощо.

Глобалізація ринку праці являє собою формування єдиного механізму узгодження попиту та пропозиції робочої сили незалежно від країни проживання тієї чи іншої людини і розвивається на фоні глобалізації економіки.

Причинами пожвавлення цього процесу є:

· реструктуризація системи міжнародного поділу праці;

· розвиток світової інфраструктури;

· міжнародна міграція населення;

· стрімке зростання світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій;

· швидкі технологічні зміни.

Головною проблемою, яка виникає внаслідок глобалізації економіки, є обмеження можливостей формування державної макроекономічної політики, в тому числі в галузі праці та соціально-трудових відносин. Діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК) сприяє тому, що робочі місця експортуються з економічно розвинутих країн, унаслідок чого у цих країнах виникає проблема безробіття. Змінюється також структура робочої сили в бік збільшення частки службовців щодо частки робітників. ТНК прагнуть створювати виробництва в країнах з дешевою робочою силою, водночас концентруючи в економічно розвинутих країнах такі функції, як маркетинг, планування, бухгалтерський облік, наукові та дослідно-конструкторські розробки тощо.

В умовах функціонування ТНК послаблюється вплив профспілок, колективно-договірного регулювання трудових відносин. Невеликий ефект може мати страйковий рух, тому що ТНК не зазнають тиску клієнтів щодо виконання умов поставок через незначні обсяги загальних світових продаж, прибутку і руху готівки, яка припадає на конкретну країну.

У таких умовах суттєвим засобом узгодження інтересів різних сторін є створення міжнародних профспілок, налагодження контактів між профспілковими об'єднаннями різних країн.

Світова економічна криза 2007-2010 років суттєво загострила проблему безробіття. Зокрема, на регіональному ринку праці країн Європейського Союзу рівень безробіття за методологією Міжнародної організації праці дорівнював більш, як 7%. Найвищого значення серед країн ЄС він досяг у Іспанії, Словаччині, Угорщині, Греції, Португалії, Німеччині, Франції. Із серйозними проблемами зіткнувся також ринок праці у США, де рівень безробіття досяг 9,6%.

Дещо нижчими є показники рівня безробіття на ринку праці країн СНД. Серед країн цієї групи найвищий рівень безробіття зареєстровано у Вірменії, Україні, Киргизстані, Росії та Таджикистані.

Кількість безробітних у світі сягнула 229 млн. осіб, що являється величезною глобальною соціально-економічною проблемою, яка потребує для свого вирішення активних та невідкладних дій міжнародного співтовариства.

Попит і пропозиція на світовому ринку праці

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту

Сутність та види міжнародної трудової міграції

Міжнародна міграція робочої сили (labour force migration) - це переміщення працездатного населення з однієї країни в іншу в межах міжнародного ринку праці на термін більше року, обумовлене характером розвитку продуктивних сил та виробничих відносин, дією економічних законів.

Залежно від просторового горизонту переміщення можна виділити такі види міжнародної трудової міграції:

· зовнішня міграція - це переміщення населення за межами певної країни;

· внутрішньоконтинентальна міграція - це переміщення населення між країнами в межах одного континенту;

· міжконтинентальна міграція - це переміщення населення між країнами різних континентів.

Залежно від терміну переміщення міжнародна трудова міграція поділяється на такі види:

· постійна міграція - це виїзд (в'їзд) населення в іншу країну на постійне місце проживання;

· тимчасова міграція - це робота за кордоном протягом певного обмеженого часу з подальшим поверненням на батьківщину або переїздом в іншу країну;

· сезонна міграція - це щорічна міграція на період певного сезону (як правило, для збирання врожаю сільськогосподарських культур) з подальшим поверненням на батьківщину;

· маятникова міграція - це постійна робота в одній країні при проживанні в іншій, як правило, прикордонній країні за наявності необхідних міжнародних угод між країнами.

За юридичними засадами розрізняють:

· організована міграція, тобто переміщення населення згідно з національним законодавством (наприклад, за візовим режимом);

· нелегальна міграція - самовільне переміщення населення щодо кордонів країни всупереч законодавству.

Згідно з професійним складом можна виділити такі види міграції:

· міграція робітників (наприклад, нефтяників);

· міграція спеціалістів (наприклад, програмістів);

· міграція представників гуманітарних професій (наприклад, співаків, авторів).

За якісним рівнем розрізняють:

· міграція робочої сили низької кваліфікації;

· міграція робочої сили високої кваліфікації;

· міграція вчених ("відплив умів").

За напрямками руху існують такі види міжнародної трудової міграції:

· еміграція - виїзд працездатного населення країни за її межі;

· імміграція - в'їзд працездатного населення до країни з-за її меж;

· рееміграція - повернення емігрантів на батьківщину.

Розрізняють також вимушену та добровільну міграцію.

Теоретичні розробки проблем міжнародної трудової міграції

Міжнародна міграція робочої сили виникла багато сторіч тому і за минулий з тих пір час перетерпіла серйозні зміни. Найбільш активна теоретична розробка проблем міжнародної міграції почалася з кінця 60-х років у рамках моделей економічного зростання. їх основна ідея полягає в тому, що міжнародне переміщення робочої сили, як одного з факторів виробництва, впливає на темпи економічного зростання, його причиною є міждержавні розходження в рівні оплати праці. Прихильники неокласичного підходу, відповідно до якого кожна людина одержує і споживає граничний продукт своєї праці, вважають, що еміграція приводить до зростання добробуту приймаючої країни, причому економічний розвиток держави, до якої відбувається еміграція, залишається незмінним чи, у всякому разі, не погіршується.

Кількісні показники міжнародної трудової міграції

Найбільш прийнятними кількісними показниками міждержавного переміщення трудових ресурсів є показники, що фіксуються у платіжному балансі. Як і в інших випадках, нерезидентом вважається приватна особа, що перебуває в країні менше року. Якщо людина перебуває в країні більше року, то з метою статистичного обліку він перекласифікує у резиденти. У статистиці платіжного балансу показники, пов'язані з міграцієюробочої сили, є частиною балансу поточних операцій і класифікуються за трьома статтями:
• Трудовий дохід (labor income), виплати зайнятим (compensation of employees) - зарплати та інші виплати готівкою або натурою, отримані приватними особами-нерезидентами за роботу, виконану для резидентів і оплачену ними. У цю категорію включаються також і всі відрахування резидентів у пенсійні, страхові та інші фонди, пов'язані з наймом на роботу нерезидента. До кола приватних осіб - нерезидентів відносяться всі іноземні працівники, що знаходяться в даній країні менше року, в тому числі сезонні робітники, робітники з прикордонних країн, які приїжджають в дану країну на тимчасові заробітки, а також місцевий персонал іноземних посольств.
• Переміщення мігрантів (migrants `transfers) - оцінний грошовий еквівалент вартості майна мігрантів, яке вони перевозять з собою, переміщуючись у іншу країну. При цьому вивіз майна емігрантів у натурі показується як експорт товарів з країни, а його оцінний грошовий еквівалент (як би оплата за цей експорт) - за цією статтею.
• Переклади працівників (workers `remittances) - пересилання грошей і товарів мігрантами своїм родичам, що залишилися на батьківщині. У разі пересилання товарів враховується їхня оцінна вартість.
Принципова різниця між статтею «трудові доходи» (яка в платіжних балансах деяких країн називається «виплати зайнятим») і статтями «переміщення мігрантів» і «перекази працівників» полягає в тому, що в статті «трудові доходи» враховуються доходи нерезидентів, тобто тимчасово (терміном до 1 року) знаходяться в даній країні. У той же час у статтях «переміщення мігрантів» і «перекази працівників» показуються доходи і витрати резидентів, тобто мігрантів, які виїхали з батьківщини і залишилися за кордоном, принаймні, терміном більш ніж на рік. Ці дві статті об'єднуються в рамках поточних операцій у групу приватних неоплачених переказів.
Приватні неоплачені перекази (private unrequited transfers) - оцінний грошовий еквівалент майна, переміщуваного мігрантами в момент їх від'їзду за кордон і наступних посилок товарів на батьківщину. Включає статті "переміщення мігрантів» і «перекази працівників».

Етапи розвитку міжнародної міграції трудових ресурсів

Історично міжнародне переміщення трудових ресурсів проходить чотири етапи.

I етап міжнародної міграції безпосередньо пов'язаний з промисловою революцією, яка здійснилась у Європі в останній третині XVIII - середині XIX ст. Наслідком цієї революції стало те, що накопичення капіталу супроводилося зростанням його органічної будови. Остання привела до утворення "відносного перенаселення", що викликало масову міграцію з Європи до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Цим було започатковано формування світового ринку праці.

II етап міжнародного переміщення трудових ресурсів охоплює період з 80-х років XIX ст. до Першої світової війни.

В цей період значно зростають масштаби нагромадження капіталу, характерною рисою якого виступає посилення нерівномірності цього процесу в рамках світового господарства.

Високий рівень концентрації виробництва та капіталу в передових країнах (США, Великій Британії та ін.) зумовлює підвищений попит на додаткову робочу силу, стимулює імміграцію з менш розвинутих країн (відсталих країн Європи, з Індії, з Китаю тощо). За цих умов змінюється структура та кваліфікаційний склад мігрантів. На початку XX ст. основну масу мігрантів становила некваліфікована робоча сила.

III етап розвитку міжнародної міграції охоплює період між двома світовими війнами.

Особливість цього етапу - скорочення масштабів міжнародної трудової міграції, в тому числі міжконтинентальної міграції і навіть рееміїрацїї з класичної країни-іммігранта - США.

IV етап розвитку міжнародної міграції робочої сили розпочався після Другої світової війни і триває понині.

Цей етап, зумовлений НТР, монополізацією міжнародних ринків праці і капіталу, процесами інтернаціоналізації та інтеграції. Його характерні риси:

· зростання внутрішньоконтинентальної міграції, зокрема, в Європі та Африці;

· зростання попиту збоку сучасного виробництва на висококваліфіковані кадри, виникнення нового виду трудової міграції, який отримав назву "відплив умів";

· посилення державного і міжнародного регулювання трудової міграції.

Світові хвилі міграцій

У міжнародних міграційних процесах вільної робочої сили виріз­няють три великі хвилі. Перша хвиля (хвиля "старої міграції") охоп­лювала перші дві третини ХІХ ст. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. відбулася друга хвиля. Після Другої світової війни розгорнулася третя хвиля, яку називають хвилею "нової міграції". Якщо у період "старої міграції" відбувалося переміщення переважно промислових робітників, то на межі ХІХ і ХХ ст. у міграції переважало розорене селянство. Протягом періоду "нової міграції" з відсталих країн до розвинених переміщалися переважно некваліфіковані робітники, а також науковці і фахівці. Міграція науковців і фахівців отримала назву "відплив мізків" (brain drain).

Трудову міграцію у 40-х роках ХІХ ст. стимулював небачений до того картопляний голод в Ірландії, а у 80-х роках — падіння цін на єв­ропейську пшеницю, що погіршило рівень життя сільського населен­ня, зокрема, Східної Європи. Аграрне перенаселення (безземелля) і безробіття зумовили трудову міграцію з Європи до Америки.

Статистика свідчить, що протягом 1840-1930 рр. емігрувало щонай­менше 50 млн європейців, переважно до Північної Америки. У ХХ ст. до початку Першої світової війни Європу залишило 19 млн чол., протягом періоду між двома світовими війнами з Європи емігрувало 9 млн чол.

Європейці емігрували передусім до США, економіка яких бур­хливо розвивалася. Значними були потоки до Канади, Австралії, Нової Зеландії, Аргентини. Європейські емігранти залишали пере­важно Ірландію, Англію, Францію, Німеччину. З Росії емігрували

молокани і старообрядці. Емігранти із західних регіонів України пе­реміщувалися переважно до США та Канади, а східних — на Дале­кий Схід, Кубань, до Центральної Азії.

Протягом останніх десятиліть ХХ ст. внаслідок міжконтинен­тальних і внутрішньоконтинентальних міграцій сформувалися нові світові ринки робочої сили. Коротко ознайомимося з регіональними особливостями міграції міжнародної робочої сили.

Напрями міграції робочої сили

Щодо напрямів трудової міграції, то вони протягом історичного розвитку зазнали певних змін. Скажімо, у XVIII-XIX століттях трудова міжнародна міграція була спрямована в основному в бідні капіталом колонії, і передусім в Північну Америку та Австралію. Переміщення іммігрантів, засобів виробництва і фінансових ресурсів сприяло розвитку світової господарської системи. В цей же період відбувалось також значне переміщення населення з Китаю та Індії переважно у Південно-Східну Азію та райони Індійського океану.

У XX столітті, особливо в його другій половині, основні потоки мігрантів направлялися з країн з низькими особистими доходами в країни з більш високими доходами. В сучасних умовах склалося кілька основних центрів, які притягують мігрантів з інших країн. До них відносяться:

США, Канада і Австралія. Населення цих країн в свій час повністю сформувалося за рахунок іммігрантів. І сьогодні США притягують великі потоки іноземних робітників. Причому сюди приїжджає більше іммігрантів, ніж в усі інші країни разом взяті. Малокваліфікована робоча сила прибуває в США головним чином з сусідніх латиноамериканських країн, а висококваліфіковані спеціалісти - практично з усіх країн світу, в тому числі і з Західної та Східної Європи. Притік іммігрантів у США в кінці 90-х років XX століття оцінювався в більш як 700 тис. чоловік за рік, а відтік емігрантів приблизно 160 тис. чоловік;

Західна Європа, і передусім країни - члени ЄС, притягують робочу силу менш розвинутих західноєвропейських країн (Португалії, Мальти, Іспанії), арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, східноєвропейських країн та республік колишнього СРСР. Притік іммігрантів в Західну Європу в кінці 90-х років XX століття оцінювався на рівні близько 200 тис. чоловік за рік. Слід мати на увазі, що в межах ЄС створено спільний ринок робочої сили, який забезпечує свободу пересування працівників між країнами - учасницями і уніфікацію трудового законодавства;

Близький Схід, зокрема нафтовидобувні країни, залучають іноземних робітників на важкі низькооплачувані роботи. В основному приїжджають сюди із сусідніх країн, а також з Індії, Пакистану, Бангладеш, Кореї, Філіппін. Понад 50% робочої сили Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів, Катару, Бахрейну, Кувейту і Оману становлять іноземні робітники;

Азіатсько-Тихоокеанський регіон (Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур) притягує значну кількість іммігрантів, які наймаються на тимчасові роботи;

Латинська Америка, передусім Аргентина, Бразилія, Венесуела, Чилі, характеризується внутріконтинентальною міграцією, а також притоками робочої сили з країн СНД і Східної Європи;

Африканський континент характеризує внутрішня міграція, а також залучення спеціалістів з інших регіонів світу, в тому числі і з країн СНД та Східної Європи.

Світові центри тяжіння робочої сили

Найбільш розвинутий міжнародний ринок праці виник у Західній Європі, де є свобода переміщення робітників між країнами Європейського Союзу й уніфікація трудового законодавства. Разом з цим існують специфічні особливості для кожної країни регіону. Так, для Італії характерна як зовнішня, так і внутрішня міграція, переважно з півдня на північ країни. У Німеччині іноземці становлять 10% зайнятих. Специфікою ринку праці і міграційної політики Великобританії, Франції, Нідерландів є їх зв'язок з минулими колоніями, які є вагомим постачальником трудових ресурсів до цих країн.

Давні особливі традиції має Північноамериканський ринок робочої сили. "Ми - країна іммігрантів, - заявив один з членів Палати представників Конгресу США, - кожен повинен зберігати цю горду традицію, а не ставити її під загрозу".

Азіатсько-Тихоокеанський регіон, в якому проживає більша частина населення світу, має значний потенціал трудових ресурсів. Головною країною імміграції у цьому регіоні є Австралія. До 80-х рр. ХХ ст. в імміграційних потоках до Австралії переважали європейці.

З середини 80-х рр. стійким джерелом імміграції до Австралії стала Азія. Японія традиційно була країною еміграції. З початком зростання економіки у 60-х рр. ХХ ст. еміграція її громадян припинилася. Починаючи з 90-х рр. до Японії щорічно приїздять до 400 тис. іноземних робітників. Дефіцит робочої сили відчувають Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Малайзія.

У країнах Близького Сходу, перш за все, Перської Затоки, в кінці ХХ ст. іммігранти становили більшість населення цих країн. У Катарі і Кувейті, наприклад, 85% усіх робітників - іммігранти, в Об'єднаних Арабських Еміратах - 90%.

Південноафриканський ринок робочої сили виник навколо найба-гатшої країни африканського континенту - Південно-Африканської Республіки (ПАР), де приблизно 2/3 чорних робітників становлять мігранти за короткостроковими контрактами.

Щодо країн Латинської Америки, то до 60-х рр. ХХ ст. тут переважала імміграція європейців, а з 60-х рр. - міжконтинентальна міграція все більше починає заміщуватися внутрішньоконтинентальною. Населення мігрує переважно до басейну р. Амазонки з країн, що розташовані в Андах - Перу, Еквадор, Колумбія. Внутрішньоконтинентальна міграція робочої сили у Латинській Америці набула стійкого характеру. Це пояснюється дефіцитом землі у більшості селян та їх неповною зайнятістю, а також високими темпами приросту населення, які у 4 рази вищі, ніж у розвинутих країнах.

Масовий характер міграційних процесів став складним випробуванням для обмежених трудових ресурсів країн СНД. Спад виробництва у 90-х рр. ХХ ст. обумовив високий рівень безробіття і змусив працездатне населення до еміграції. Після 1989 р. більше ніж 9 млн чол., приблизно кожен 30-й житель СРСР, стали емігрантами. Більше 3,5 млн чол. - це біженці, переміщені особи та вимушені репатріанти; приблизно 3,3 млн чол. - ті, хто повернувся в місця свого етнічного походження; приблизно 1,2 млн чол. - колишні депортовані; майже 600 тис. - екологічні мігранти, перш за все, із зони чорнобильської аварії, району Аральського моря і колишнього ядерного полігону в Семипалатинську. На просторах СНД перебуває 580 тис. нелегальних іммігрантів, у тому числі вихідці з Азії та Африки, що намагаються проникнути на Захід.

Причини міжнародної трудової міграції

Переселенські зрушення залежать від таких типових явищ, як економічні цикли, рух інвестицій, стан зайнятості та безробіття тощо. До економічних причин міжнародної трудової міграції належать:

- нерівномірність економічного розвитку країн;

- прискорення інтернаціоналізації виробництва;

- нерівномірність процесів накопичення капіталу у різних країнах;

- зміни у розміщенні виробництва;

- кон'юнктура ринків праці та структура зайнятості;

- суттєва різниця в оплаті однакової за кількісними і якісними показниками праці в різних країнах.

До соціальних причин міжнародної трудової міграції можна віднести:

- прагнення до підвищення рівня матеріального добробуту та поліпшення умов праці та життя;

- етнічно-культурна близькість країни міграції;

- тяжіння до реалізації потреб у розвитку особистості тощо.

Наслідки міжнародної міграції для мігрантів приймаючих країн та країн донорів

Використання іноземної робочої сили приносить істотні вигоди країнам імміграції:
· Внаслідок припливу іноземних робітників, що володіють високою мобільністю, полегшуються структурні (галузеві та регіональні) зміни в економіці країни;
· Істотна економія приймаючих країн на навчанні прибувають робітників і фахівців. Наприклад, в результаті «викрадення умів» США лише в сфері освіти і науки заощадили з 1965 по 1990 рік не менше 15 млрд. дол
· Іноземна кваліфікована робоча сила оплачується нижче національних кадрів, в результаті чого фірми економлять на витратах і підвищуєтьсяконкурентоспроможність виробників або продукції;
· Велика роль іммігрантів в омолодженні структури трудових ресурсів промислово розвинених країн, що мають тенденцію до старіння;
· Іммігранти, розширюючи ємність внутрішніх товарних ринків, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування, а акумульовані на їхніх рахунках в ощадкасах значні суми грошей можуть бути використані як додаткове джерело накопичення приймаючої країни;
· Іноземні робітники часто служать амортизатором між роботодавцями та національними кадрами в періоди криз, так як їх звільняють першими;
· Іммігранти в багатьох країнах заповнюють вакансії, на які немає претендентів серед місцевого населення.
· Зниження податкового навантаження на державний бюджет. Трудові мігранти не тільки не вимагають соціальних допомог, а й, сплачуючиподатки та інші обов'язкові внески, знижують відносну податкове навантаження на корінне населення.
Разом з тим, імміграція породжує в приймаючих країнах і ряд проблем і суперечностей:
· Загострюється ситуація на національному ринку праці;
· Внаслідок зростання пропозиції на ринку праці посилюється тенденція до зниження ціни робочої сили, в тому числі й національної;
· Провокуються національні та етнічні конфлікти між корінним населенням та іммігрантами.
Неоднозначні наслідки міграційних процесів і для країн еміграції. Позитивним у країнах-донорах є те, що:
· Еміграція полегшує становище на внутрішньому ринку праці;
· Після роботи за кордоном у країну повертаються навчені, більш кваліфіковані робітники, що вносять динамізм в економічний розвиток країни;
· Для багатьох країн еміграції переклади валютних коштів емігрантів стають важливим джерелом отримання валюти.
Разом з тим, еміграція завдає своїм країнам і економічний збиток. Втрата частини трудових ресурсів у найбільш працездатному віці призводить до старіння вікової структури населення, губляться витрати на загальноосвітню і професійну підготовку емігрантів. Особливо негативні наслідки відпливу кваліфікованих фахівців і вчених. Однак «витік мізків» в більшості випадків припиняється, коли економічне становище країни покращується. Так, індійські вчені, які повернулися на батьківщину після того, як вони кілька років працювали у високотехнологічнихамериканських корпораціях в районі Силіконової долини, стали основоположниками розвитку індійської промисловості зі створення нових комп'ютерних програм.

Регулювання міжнародних міграційних процесів

Міжнародна організація праці (МОП)
Регулюванням міжнародної міграції робочої сили займається МОП. Вона була створена у 1919р. як автономна організація. В 1946р. ця організація стала спеціалізованим закладом ООН. До неї входять 170 країн-членів у тому числі Україна. Штаб-квартира знаходиться в Женеві.
Особливості МОП: представництво кожної країни складається з 3-х соціальних верств:
- від урядовців;
- від підприємців;
- від працівників.

Мета МОП:
- сприяти встановленню соціальної справедливості в сфері праці;
- захищати інтереси трудящих на основі соціального партнерства, поліпшення умов праці.

Функції МОП:
- нормативна діяльність;
- технічне співробітництво;
- проведення досліджень;
- поліпшення умов праці.

Організаційна структура МОП:
1. Міжнародна конференція праці – вищий орган. Кожна країна на її сесіях представлена чотирьма делегатами: 2 від уряду, 1 від підприємців, 1 від працівників. Конференція розробляє конвенсії і рекомендації з питань праці, контролює і розглядає доповіді держав, затверджує програму і бюджет організації.
2. Адміністративна влада – виконавча рада. Складається з 56-ти членів: 28 – представники уряду і по 14 представників від підприємців і працівників.
3. Міжнародне бюро праці – секретаріат. Він готує документацію, збирає і поширює інформацію, здійснює дослідження, організує наради.

Методи та рівні регулювання міграцій трудових ресурсів

Основні методи регулювання міжнародної міграції робочої сили:

1. Адміністративно-правові:

міри національного законодавства, що визначають юридичний, політичний і професійний статус іммігрантів у даній країні;

дія національних служб імміграції в тому числі контроль за в'їздом у країну іммігрантів, видача дозволів на в'їзд, на роботу, на час перебування іммігрантів у країні та ін.);

міри міжурядових угод регулювання міграції робочої с.

2. Економічні:

здійснення вербування іноземних робітників – надання роботи, порівняно високого рівня зарплати, житла і медобслуговування, кваліфікації й освіти;

залучення до вербування іммігрантів приватних посередників;

видача ліцензій, що дозволяють вербувати працівників за кордоном.

Звичайно державне регулювання здійснюється через прийняття фінансованих з бюджету програм, спрямованих на обмеження припливу іноземної робочої с (імміграції) або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).

На національному рівні регулювання міграції здійснюється наступними органами:

Міністерством праці (стежить за використанням іноземної робочої с);

Міністерством юстиції (Служба по імміграції та інші служби прикордонного контролю);

Міністерством закордонних справ (консульське управління видає в'їздні візи);

національними міграційними службами;

посередницькими міграційними фірмами.

Двостороннє та багатостороннє регулювання міграції

Двостороннє регулювання — це регулювання міграційних процесів на основі двосторонніх міждержавних угод. Філіппіни, наприклад, мають двосторонні угоди з питань міграції з 25-ма країнами. У цьому разі це одна з найефективніших форм регулювання. Багатостороннє регулювання міжнародними міграційними процесами — це регулювання, що базується на підписанні міжнародних угод, конвенцій на загально­світовому рівні, а також на домовленостях, які приймаються в межах окремих інтеграційних угруповань.

Багатостороннє регулювання міжнародними иіграційними процесами –базується на підписанні міжнародних угод, конвенцій на загальносвітовомурівні, а також в межах окремих інтеграційних угрупувань

Шенгенська угода – угода про скасування паспортного та митного контролю на кордонах ряду держав Європейського союзу, спочатку підписана 14 червня 1985 року п’ятьма європейськими державами (Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Францією і Німеччиною). Воно вступило в дію 26 березня 1995 року і припинило існування 1 травня 1999 року, будучи заміщено Шенгенським законодавством ЄС.

Договір був підписаний у Шенгені, селі в Люксембурзі. Село Шенген розташована поблизу місця сходження кордонів Люксембургу, Німеччини та Франції. Місце було обрано у точки сходження кордонів саме цих трьох країн у зв’язку з тим, що аналогічне законодавство про скасування паспортного контролю на той час вже застосовувалося країнами Бенілюксу.

1 травня 1999 набув чинності Амстердамський договір, який вніс зміни до Європейського союзний договір. Відповідно до V розділом оновленого договору положення Шенгенської угоди були включені до законодавства ЄС. Відповідний розділ європейського законодавства замістив Шенгенська угода та отримав збірна назва Шенгенського законодавства.

Шенгенська зона включає в себе двадцять п’ять європейських держав, які схвалили однойменне угоду, підписану в місті Шенген (Люксембург) в 1985 році. Шенгенська зона нагадує якесь держава, створена для міжнародного туризму з прикордонним контролем при в’їзді та виїзді із зони, але без прикордонного контролю всередині.

Роль і місце міжнародних організацій у регулюванні світового ринку

У регулюванні світового ринку праці провідну роль відіграє Міжнародна організація праці (МОП). МОП створена у 1919 р., а з 1946 р. вона є спеціалізованим закладом ООН. Керівними органами

МОП є:

· Міжнародна конференція праці (МПК) - це вищий орган, що збирається раз на рік;

· Адміністративна рада - головний виконавчий орган, який обирається на МКП на трирічний термін;

· Міжнародне бюро праці (МБП) - постійно діючий секретаріат МОП зі штаб-квартирою в Женеві (Швейцарія).

МОП узгоджує та узагальнює трудові відносини, які виникли на національних ринках праці. У своїх конвенціях та рекомендаціях МОП юридично закріплює норми трудових відносин як частину міжнародного права, тим самим втілює регулюючі заходи щодо світового ринку праці. Після ратифікації парламентами країн конвенції та рекомендації МОП стають уніфікованими складовими національного трудового права.

Згідно з конвенціями МОП держави-члени МОП зобов'язані зберігати за місцем проживання працівника-мігранта права на отримання соціальних виплат, зароблених на місці найму (у тому числі в зарубіжній країні). До зазначених виплат належать: оплата медичного обслуговування; грошова допомога при хворобі, у випадку безробіття; виплати на сім'ю тощо.

Авторитетною міжнародною організацією, яка займається проблемами регулювання світового ринку праці, є Міжнародна організація з питань міграції (МОМ), створена у 1951 р. Керівним органом МОМ є Рада. Створюється також Виконавчий Комітет. Штаб-квартира МОМ розташована в Женеві.

У галузі трудової міграції МОМ розроблено спеціальні програми:

· "Міграція в інтересах розвитку";

· "Повернення кваліфікованих людських ресурсів";

· "Вибіркова міграція";

· "Об'єднані експерти";

· "Горизонтальне співробітництво в галузі кваліфікованих людських ресурсів".

Міжнародне трудове право, визнане в багатьох країнах, і конвенції та програми міжнародних організацій відіграють суттєву роль у регулюванні світового ринку праці і коригуванні його саморегуляції.

Міжнародна організація праці, її завдання і напрями діяльності

Міжнародна організація праці (International Labour Organisation) — одна з найстарших і найбільших міжнародних організацій. Вона створена у 1919 р. у складі Ліги Націй за ініціативою і активною участю західної соціал-демократії для сприяння соціальному прогресу, встановлення і підтримання соціальної злагоди. 3 1946 р. МОП діє як спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй.

Для досягнення поставлених цілей МОП виконує такі основні завдання:

· Розробка міжнародної політики та програм вирішення соціально-трудових проблем.

· Створення і прийняття міжнародних трудових норм у вигляді конвенцій та рекомендацій задля здійснення цієї політики.

· Технічне співробітництво — допомога країнам-учасницям у вирішенні соціально-трудових проблем.

· Захист прав людини та боротьба з бідністю за покращення життєвого рівня трудящих, розвиток соціального забезпечення.

· Розробка програм покращання умов праці та виробничого середовища, техніки безпеки та гігієни праці, охорона та відновлення довкілля.

· Розробка заходів щодо захисту найвразливіших груп працівників (жінок, молоді, людей похилого віку, працівників-емігрантів) тощо.

· Зазначені вище завдання були й залишаються головними у діяльності МОП, а також є одночасно і методами її роботи, зокрема щодо розробки міжнародних трудових норм.

Основні напрями діяльності:
- розробка міжнародної політики і програм з метою сприяння основним правам людини, покращення умов праці і життя, розширення можливостей зайнятості;
- створення міжнародних трудових норм, підкріплених унікальною системою контролю за їх дотриманням; ці норми служать орієнтиром для національних органів у впровадженні в життя такої політики;
- впровадження в життя обширної програми міжнародного технічного співробітництва, яка виробляється і здійснюється в активному партнерстві з учасниками Організації, в тому числі, надання допомоги країнам в її ефективній реалізації;
- питання професійної підготовки і навчання, дослідження і видавнича діяльність в підтримку цих зусиль.

Міжнародна організація з міграції, її завдання і напрями діяльності

Міжнародна організація з міграції (МОМ) є міжнародною міжурядовою організацією, заснованою під час конференції у м. Брюсселі 5 грудня 1951 року. Відповідно до Статуту МОМ, метою організації є координація міжнародної міграційної політики з боку держав та міжнародних організацій, створення форуму для обговорення актуальних питань у сфері міграції, а також надання державам технічної та консультативноїдопомоги задля реалізації конкретних проектів у міграційній сфері. Загальна чисельність працівників МОМ складає 8100 осіб.

Працює у формі представництв у країнах світу-членах організації (146), штаб-квартира міститься у місті Женеві (Швейцарія).

Головні цілі й напрямки діяльності МОМ:

1. управління міграцією в інтересах усіх втягнутих сторін;

2. тісна співпраця з урядами країн, представлення та захист інтересів людей, що обрали для себе міграцію як єдиний можливий засіб вирішення своїх проблем;

3. попередження і боротьба з негативними міграційними явищами — торгівля людьми, рабство (в тому числі сексуальне) трудових мігрантів.

МОМ поставлено такі завдання:

· управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням специфічних потреб країн еміграції та імміграції;

· переміщення кваліфікованих людських ресурсів, спрямоване на економічний, соціальний і культурний розвиток країн-реци­пієнтів;

· організація міграції біженців, переміщених осіб та інших осіб, змушених залишити свою батьківщину;

· здійснення ролі міжнародного форуму, на якому держави-учасниці та інші партнери обговорюють нагромаджений досвід, обмінюються поглядами, розроблюють заходи і сприяють співро­бітництву і координації зусиль у галузі міграції. Визнаючи фундаментальний принцип свободи переміщення осіб і необхідності тісного співробітництва держав з метою забезпечення впорядкованості світових міграційних потоків, МОМ надає послуги в галузі міграції за запитами зацікавлених держав.

Демографічні чинники міжнародної міграції

демографічні фактори, різниця у природному прирості населення. Так, у XX ст. темпи щорічного приросту населення у слаборозвинутих країнах становили приблизно 2,5 %, а в розвинутих — не перевищували 1 %;

Боротьба з торгівлею людьми

На міжнародному рівні Україна приймала активну участь у багатосторонній та двосторонній співпраці у досліджуваній сфері.

Міжнародне співробітництво у сфері боротьби з торгівлею людьми проводилося на наступних трьох основних рівнях:

1) у рамках участі України в діяльності різноманітних міжнародних організацій;

2) у рамках виконання зобов’язань за універсальними багатосторонніми договорами у сфері захисту прав людини, окремі положення яких стосуються боротьби з торгівлею людьми (Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року; Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок 1979 року, а також Конвенція про права дитини 1989 року);

3) у рамках двосторонніх та багатосторонніх локальних та регіональних міжнародних договорів, спрямованих на боротьбу з міжнародною злочинністю.

Нелегальна міграція

Нелегальною (незаконною) міграцією є незаконне переміщення через державний кордон, тобто поза пунктами пропуску або з приховуванням від прикордонного та митного контролю, при використані підроблених документів, візи або без таких, самостійно чи за допомогою третіх осіб, а також проживання на території країні без належного дозволу компетентних державних органів.

Правовими чинниками, які можуть виступати як загальні причини і умови нелегальної міграції, зокрема, є:

· недоліки нормативно-правової бази, яка не приведена до вимог Конституції України і зберігає зверхність чиновництва над населенням, надмірну закритість, не сприяє створенню чіткої системи контролю за перетином кордонів;

· відсутність на нормативному рівні цілісної системи засобів запобіжного впливу на причини та умови, що сприяють нелегальній міграції та протиправним діянням, пов'язаним з нелегальною міграцією;

· прогалини та нечіткість законодавства, яке передбачає відповідальність за нелегальну міграцію та регламентує діяльність державних органів, що ведуть боротьбу з цим явищем;

· обмеженість правових підстав для отримання статусу біженця, - лише 4% від загальної кількості звернень отримують статус біженця;

· відсутність чіткої процедури притягнення іноземців до юридичної відповідальності за порушення вітчизняного законодавства;

· мала відповідальність за діяння, пов'язані з нелегальною міграцією;

· недоліки у ратифікації Україною міжнародно-правових актів, які регламентують діяльність щодо запобігання нелегальній міграції;

· прорахунки у формуванні управлінських структур та визначення їх компетенції, а саме: між державними органами, на які покладено регулювання імміграційних процесів (Міністерство закордонних справ, Мі ніс трест в о внутрішніх справ, Міністерство юстиції, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба та ін.), відсутні ефективно діючі інформаційно-аналітичні зв'язки, а нормативні акти, якими вони керуються у своїй діяльності, мають, здебільшого, тимчасовий характер і не в усьому узгоджені між собою.

Відплив умів у міжнародних міграційних процесах

Досвід країн ЄС показує, що внутр ринок роб сили може бути ефективним лише при умові його відкритості по відношенню до зовн ринка. При цьому необхідно зазначити, що це можливе при умові відносної рівності екон та соц стану розвитку країн. Якщо ця умова не виконується то спостерігається процес “відпливу умів”. Цей процес у широкому розумінні слід розглядати з 2-х сторін:

1.внутрішня-виход вчених та спеціалістів з науково-техн сфери у інші сфери націон економіки, безпосередньо не пов’язанні з науковою діяльністю. 2.зовнішня-найбільш кваліфіковані кадри меньш розвин країн залучаються на роботу у досліднецькі та наукові лабораторії більш розвинутих країн.

Цей процес може мати постійний та тимчасовий характер. Тимчасовий відплив набагато перевищує постійний. Однією з форм відпливу є відплив через діяльнітсь спільних підприємств за участю зах фірм. Іншою прихованою формою є запрошення наших студентів, аспірантів і фахівців зах фірмами та універ-ми виїхати на навчання, нерідко за рахунок сторони, яка запрошує.

Україна у світових міграційних процесах

Участь українців у глобальних світових міграційних процесах вражає. Понад 30% етнічних українців (приблизно 20млн.) живуть за межами України, є громадянами інших держав і глибоко інтегровані в їхнє суспільство. Тобто наші мігранти становлять приблизно 20% громадян України і понад 10% від загальної кількості мігрантів у світі.

На початок 2006 року за кордоном перебувало понад 7 млн. українців. Основна їх кількість працює у країнах Європи та Америки: в Аргентині – 100 тис., Бразилії – 150, Великій Британії – 70, Греції – 200, Ізраїлі – 150, Іспанії – 400, Італії – понад 500, Канаді – 150, Молдові – 50, Росії – 3 млн., Словаччині – 50, США – 500, Туреччині – 30, Чехії – 400 тис. чоловік. З усіх громадян, які мешкають за кордоном, владою країн перебування легалізовано близько 500 тис. Решта там перебуває нелегально.

Основною причиною міграції є соціально-економічна, а саме різниця в рівні доходів в країні, з якої відбувається міграція, та в країні куди мігрують. Саме можливість заробити більше, аніж у власній країні, є однією з причин, яка спонукає сотні тисяч мігрантів щороку залишати рідні місця в пошуках кращої долі за кордоном.

Одним з основних центрів, куди здійснюється міграція є Сполучені Штати Америки та Канада. В цих країнах частка мігрантів серед населення становить близько 10% і перебуває в межах 20 млн. чол. Основними джерелами мігрантів є країни Латинської Америки та країни Південно-Східної Азії. Це зумовлено тим, що США та Канада, за рахунок зростання економіки, не можуть забезпечити себе робочою силою повністю, а тому країни потребують додаткової, в першу чергу дешевої робочої сили, джерелом якої і виступають країни Латинської Америки та країни Південно-Східної Азії, в яких рівень доходів є значно нижчим та приріст населення є високим.

Іншим регіоном, де спостерігаються найбільші міграційні процеси є Європа, де кількість працюючих мігрантів складає 20 млн. чол. Особливістю цього регіону є подвійна міграція: з країн Центральної Європи у Західну Європу та з країн Східної Європи у Центральну. Західна Європа завдяки високому рівню доходів та постійній потребі у додатковій робочій силі завжди була одним з основних напрямків міграційних процесів як з Центральної, так і з Східної Європи.

Еволюція міграцій українців

Згідно з даними Світового банку, за кількістю емігрантів Україна займає третє місце в світі - 6,5 мільйонів.

Це приблизно 14% від сучасного населення країни. Звісно, більша частина - це люди, що поїхали відразу після розпаду Радянського Союзу до інших екс-радянських республік, або просто не повернулися з них.

За оцінкою голови відділу міграційних досліджень Інституту демографії Олексія Позняка, лише близько 2,2 мільйона емігрантів не відносяться до цієї категорії.

Не всі з цих 2,2 мільйона відносяться до "заробітчан" - тобто людей, які заробляють за кордоном гроші на проживання в Україні - або, хоча б, проживання тут їхніх сімей.

Близько 400-800 тисяч емігрували остаточно і навряд чи вже повернуться. Кількість же власне "заробітчан" оцінюється в близько 1,4-1,8 мільйона, або 7,8%-10% від працездатного населення країни.

Важливою частиною цієї проблеми є й гроші, які "заробітчани" переказують та привозять в Україну. За даними НБУ, у 2011 році приватні перекази з-за кордону склали близько 7 мільярдів доларів, або 4,3% ВВП. Так само, як і в випадку еміграції, не всі з цих грошей відносяться до, власне, переказів "заробітчан".

Останні складають, згідно з даними Світового банку, близько 3% ВВП.

Очевидно, як кількість "заробітчан", так і їхні перекази, є достатньо великими, щоб привернути до себе широку увагу суспільств. З іншого боку, слід розуміти масштаб цього явища.

На відміну від таких країн як Таджикистан, Молдова або Киргизстан - в яких грошові перекази мігрантів складають, відповідно, 35%, 23% та 15% ВВП - 1-е, 4-е та 12 місця в світі -в Україні трудова міграція не є одним із стовпів, на яких тримається економіка.

Скоріш, вона дає додаткові робочі місця жителям депресивних регіонів, для яких не знайшлося місця в столиці та інших більш розвинених частинах країни.

Дата добавления: 2014-12-16