Релігійна філософія XX ст

Структуралізм

"Оскільки кожна система складається із одиниць, що взаємно обумовлюють одна одну, вона відрізняється від якихось інших систем відношеннями між цими одиницями, що й складає структуру ".

(Е. Бенвеніст)

Зверніть увагу на універсальність терміну "структура" та на можливість за його допомогою вивчати явища дійсності відсторонено, об'єктивно. Спробуйте назвати ті сфери дійсності та явища, в дослідженні яких було би доцільно скористатись методологією структуралізму.

П.Тейяр де Шарден приходить до ідеї всезагального одухотворення матерії, яка в своїй еволюції проходить чотири етапи: неорганічної природи ("переджиття)", органічної матерії ("життя"), духовного світу ("ноосфери", думки), Бога ("наджиття", "точка Омега"). Прочитайте уривок з праці П.Тейяра де Шардена:

"В своїх головних рисах християнство містить у собі просте і надзвичайно сміливе рішення світу. В центрі постало ствердження Бога як Особистості... Як змогли поєднатися в теології персоналізм і всезагальність? Як Бог об’єднує світ, органічно поєднує з Собою? Частково занурюючись у речі, входячи у світові стихії, а потім, завдяки цьому опорному пункту, знайденому всередині, в серці матерії, прийнявши керування і очоливши те, що ми зараз називаємо еволюцією. Христос - це вселенське животворне Начало, бо Він з'явився людиною посеред людей, і з того часу завжди здійснює справу зосередження в Собі, очищення, скерування і одухотворення процесу піднесення свідомостей, в який Він увійшов Сам. Завдяки неперервній дії причетності і піднесення, Він з'єднує Себе з цілісним психізмом Землі. І коли в підсумку Він збере і перетворить усе, Він останнім актом уведе все в той

Божественний Осередок, з якого Він Сам ніколи не виходив, і тим самим Він завершить все в Собі і в Своїй перемозі. І тоді, каже an. Павло, "хай буде Бог все у всьому ". Дійсно, це вища форма пантеїзму. Всесвіт завершується інтеграцією особистісних центрів у досконалій відповідності до законів єдності, і тут являє Себе Бог - Центр центрів. Без сумніву, я б ніколи не наважився звернутися до точки Омега, якби не побачив її очима віри як живу реальність".

(П.Тейяр де Шарден)

Які важливі аспекти сучасного розуміння світобудови намагається

пояснити філософ? Чи дають його твердження пояснення феномену еволюції, появі на Землі людини, її розуму? Які сильні та слабкі сторони "тейярдизму" ви би змогли підкреслити?

Основна література:

3, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 12, 13, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23.

Хрестоматії, антології:

6, 20, 25, 26, 31, 32, 33, 34, 36, 38.

Додаткова література:

2, 9, 21, 27, 30, 42, 43, 48, 52, 53, 55, 60, 75, 77, 90, 91, 92, 93, 94, 95, 98, 99, 101, 104, 109, 112, 115.

Т. 7: Українська філософія

Мета: розглянути особливості формування світогляду та філософських ідей Київської Русі. Проаналізувати формування гуманістичних та просвітницьких філософських вчень в Україні. З’ясувати як Києво-Могилянська академія вплинула на українську філософську думку. Звернути увагу на співвідношення теорії і практики, самопізнання, тлумачення Біблії та світу у Г. Сковороди. Проаналізувати філософію національної ідеї М. Костомарова, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Д. Донцова та В. Липинського та розвиток філософії в Україні на сучасному етапі.

Основні поняття: кордоцентризм, гуманізм, просвітництво, концепція «трьох світів», гуманізм, сродна праця, національна ідея.

План лекції:

1. Характеристика української філософії: періоди, представники, особливості.

2. Філософія Києво-Могилянської доби.

3. Філософська концепція Григорія Сковороди.

Семінар: Українська філософія:

1. Григорій Сковорода як засновник української класичної філософії.

2. Філософія Просвітництва та романтизму в Україні.

3. Філософія української національної ідеї.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Засновником класичної української філософії був Г. Сковорода. Він розвиває філософію життя в якій метою філософії є мудрий спосіб існування. Відомо, що на погляди Сковороди впливали Біблія, філософія Античності та Відродження, Просвітництва та вітчизняна антропологічна традиція. Але найбільше позначилися ідеї платонізму, західної пантеїстичної містики витлумачені філософом в етико-гуманістичному ключі. Особливістю філософствування мислителя є універсальний алегоризм в якому осмислення світу відбувалося не в системі понять, а в системі багатозначних символів. Природу, людину та Біблію Сковорода пояснює за допомогою ситеми антитетичних символів – добро, зло, світло і темрява, вічне і тлінне

Основоположними для Сковороди є вчення про дві природи та три світи. Все в світі має дві натури: вічну і тлінну, невидиму та видиму, які складають суть трьох сфер буття (світів) – Всесвіту, людини та Біблії. Макрокосмос, що засновується на матеріальних стихіях, тех. Має два виміри – старий – видимий та новий – духовний світ. Справжній світ можна пізнати не з матеріальних речей, а через заглиблення в його духовну основу. Мікрокосм – так само має дві природи – видиму, тілесну, смертну та невидиму, духовну, безсмертну. Людину можна пізнати лише через самопізнання людського духу. Духовне буття світу і людини є для Сковороди божественним, тому самопізнання є способом богопізнання та шляхом до пізнання духовної частини світу. Оскільки невидиме (Бог) існує скрізь, а мікрокосм (людина) гармонійно взаємодіє з макрокосмом і відтворює в собі його особливості, то людина є центром, де сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Тому сократівський принцип «пізнай себе» є провідним у філософських творах Ско­вороди. Світ Біблії є виразом вічних істин, які приховані за символами та образами. Пізнання цього світу так само вимагає відокремлення буквального та духовного змісту. Морально-етична, або практична філософія Г. Сковороди ставить собі за мету актуалізувати в людині її духовний світ, тобто досягнути єдності з Богом. Лише реалізуючи себе у «спорідненій праці» – зусиллях, що наближають до Бога, людина здатна досягнути щастя і свободи.

2. В Україні можна виділяти свій період Просвітництва – кін. XVIII- поч. XIX, коли, продовжуючи вчення європейських філософів, розглядалися проблеми сутності людини, її пізнавальних здатностей, питання освіти та науки. Саме в цей час відкрилися Київська духовна академія та Київський університет. Активно перекладалися, щоправда на російську мову, твори Русо, Вольфа, Шеллінга, Фіхте, Гегеля. Серед оригінальних філософів цього періоду були Яков Козелеський, знавець логіки П. Лодій, професор філософії Київського університету О. Новицький, професор філософії духовної Академії Й. Міхневич. Усі вони тлумачили філософію як теоретичну науку про найзагальніші принципи буття та пізнання. Її завдання полягало у просвітленні розуму і серця, пізнанні сил і причин природи та людини. Беручи свої витоки з глибин людського духу, філософія лише у світлі розуму розкриває себе сповна, адже досвід не може бути джерелом загальних знань.

Поруч з просвітницькою в межах української філософської думки розвивалася і романтична тенденція, яка набула поширення у XIX ст. Її яскравим представником були Т. Шевченко, П. Куліш. На відміну від просвітників, представники романтизму апелювали до іраціональних глибин, стихійно-творчих сил людського єства. Вони розвивали ідеї нації, історії та культури, проголошуючи наявність в кожній культурі власної душі. Для романтиків характерна «філософія серця», опора на християнську віру. Бог для них не є чимось абстрактним чи моралістичним, а виражає національний дух народу, його одвічні прагнення і сподівання до Правди та Добра. Усі романтики акцентували увагу на домінуванні чуттєво-емоційної сфери в людині, вони виступали проти панування раціонального розуму, який для них уособлював негаразди цивілізації. Романтики вірили в месіанізм українського народу, його історичне призначення.

3. Окремий етап формування української філософії становлять погляди мислителів, що розвивали філософію національної ідеї України. Саме в кін. XIX-на поч. XX ст., розвиток філософської думки проходив в нерозривній єдності з пробудженням національної самосвідомості українського народу. На відміну від філософів-просвітників, які розвивали академічно-раціоналістичну традицію філософствування, мислителі національної ідеї зосереджували свою увагу на ідеї нації, досліджували її сутність, призначення й властивості. Їх філософія набирала конкретного культурно-історичної та ідейної спрямованості. На відміну від романтиків, мислителі цього періоду були прагматично і навіть позитивістично налаштованими. Вони відходили від наївних пошуків душі народу та месіанських уявлень про Україну. Під впливом науки, розвитку матеріалістичної філософії та ідей соціалізму, мислителі національної ідеї намагалися вивести усвідомлення національних питань на теоретичний рівень, віднайти шляхи і засоби реального здобуття і розбудови Української державності. Серед представників національної філософії були мислителі різних шкіл.

В групу мислителів позитивістського спрямування можна об’єднати М. Драгоманова, І. Франко, Л. Українку, М. Грушевського, В. Винниченка. Усі вони перебували під впливом соціалістичних ідей, але розвивали їх переважно у народницькому ключі. Для них українська ідея – це розвиток соціальної, народної, федеративної України. В групу українських мислителів націоналістичного спрямування можна віднести І. Нечуй Левицького, Б. Грінченка, М. Міхновського, Ю. Липу, Д. Донцова. Основне своє завдання вони бачили у формуванні радикальної ідеології інтегрального націоналізму, яка б встановлювала чіткі пріоритети нації та національної свідомості, визначала мету у встановленні незалежної української держави. Для обґрунтування такого ідеалу мислителі-націоналісти окреслили чіткі теоретичні позиції та визначили практичні кроки. На відміну від народно-соціалістичного варіанту української ідеї, прихильники націоналізму робили акцент на методах встановлення національної влади, засобах її утримання, способах проведення україноорієнтованої політики. Провідну роль в цьому має відіграти національна еліта, яка об’єднає навколо себе представників усіх класів та верств населення безвідносно до їх вірувань, мов та соціальних вподобань. Мислителі націоналістичного спрямування виступали проти наївності романтиків та соціалістів, а також критикували інтернаціоналістську позицію більшовиків.

Самостійна робота:

1. Українська філософська думка X-XIV ст.

2. Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України XV-XVII ст.

3. Філософські вчення представників Києво-Могилянської Академії.

4. Український романтизм Т. Шевченка та П. Юркевича.

5. Національна філософія М. Драгоманова, І. Франко, Д. Донцова, В. Липинського.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Відповідаючи на перше запитання зазначимо, що києво-руська філософія X-XIII ст., увібравши традиції вітчизняної та світової культури, зокрема античної та візантійської, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку української думки впродовж століть. Філософія в творах київських авторів поставала як частина християнської мудрості, духовно-практичним способом життя, а не теоретичним знанням. Бути філософом означало – узгоджувати своє життя з принципами християнської істини – з заповідями Бога. В пізнанні Творця виділяли два шляхи – благодатний (надприродний) та «приточний» (природний). Вони інтегрувалися навколо пізнання Слова – Божественного Логосу (Бога), записаного Слова Божого (Писання) та слова людської мудрості. Відповідно філософський шлях до мудрості та Істини полягав у духовному очищенні для містичного єднання з Христом-Логосом, тлумаченні Слова Божого та реалізації людського розуму в пізнанні світу.

В реалізації шляхів філософствування-мудрування в Києво-руській традиції виділяють дві групи мислителів: містико-ірраціоналістична та містико-раціоналістична. Перша включала монахів самітників (Антоній Печерським, Данило Заточник), у яких благодатний спосіб богопізнання домінував над раціональним. Друга об’єднувала тих християнських богословів, які відстоювали гармонію віри і розуму (Феодосій Печерський, Іларіон Київський, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Нестор Літописець). Філософській думці Київської Русі властивий подвійне тлумачення часу – як лінійного, і як циклічного. Вже в мислителів київської доби формується кардоцентризм – вчення про осереддя волі, чуттів та розуму, центру любові та самопізнання. Людина, відповідно до вчень патристики, постає єдністю духу, душі та тіла, посередником між світом та Богом. Важливе місце посідає вчення про свободу – здатність людини здійснити моральний вибір.

2. З розпадом Київської Русі українські землі стали частиною спочатку Гальцько-Волинського, а згодом Литовського князівств. Це призвело до суттєвої переорієнтації філософської дуки від візантійської традиції до культури західно-європейського світу. Це дозволило українському суспільству активно сприймати ідеї європейського Ренесансу та Реформації, що створювало умови для нового ренесансно-просвітницького етапу розвитку філософії. До найбільш видатних мислителів періоду XIV-XVI ст. належали: Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський-Роксолан, Ю. Немирич, Г. Смотрицький, І. Вишенський, Й. Борецький, М. Смотрицький, К. Сакович, З. Копистенський та ін. Саме в цей час з’явилися перші друкарні та освітні заклади в Україні. Першим вищим навчальним закладом була Острозька академія (1576-1636). Її викладачами були Г. Смотрицький, Кирило Лукаріс, Клірик Острозький, Х. Філалет, С. Пекалід. Вони формують новий ренесансний стиль мислення в якому помітну роль відіграє розум в осмисленні теологічних проблем, підкреслюється важливість свободи вибору людини. Цим самим намічається відхід від суто візантійського стилю богословствування і подальший розвиток вітчизняної традиції києво-руських містичних раціоналістів. Значну роль у розвитку української філософії кін. XVI-XVII ст. відіграли братства. В творах М. Смотрицького, І. Копинського, К. Транквіліона-Ставровецького, Л. Зизанія-Тустановського, П. Беринди, З. Копистенського, С. Косіва, П. Могили розглядаються етико-антропологічні питання самопізнання, морального вдосконалення, сенсу люського життя в руслі християнського гуманізму. Першим зразком теоретичного мислення в філософії були праці К. Саковича, який підносить важливість розуму, людську активність, вдосконалює категоріальний апарат українських книжників.

3. Першою формою української філософії як самостійної сфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неї поєднанням християнського неоплатонізму з аристотелізмом, філософії Ренесансу, Реформації та раннього Просвітництва з спадщиною києво-руського візантинізму. Вона була представлена філософською думкою Києво-Могилянської академії. Виділяють три періоди формування філософії КМА. На першому етапі викладачі Академії читали суто схоластичні курси, які включали вивчення граматики, поетики, риторики, арифметики, астрономії, філософії, теології. Зокрема філософія складалася з трьох частин: логіки, природознавства, метафізики. На цьому етапі філософія сприймалася як служниця теології, домінували догматичні теми. На другому етапі поступово відбувається розмежування філософії та теології. Актуалізується специфічно філософська проблематики «людина-світ», робиться акцент на питання гносеології, етики, натурфілософії, логіку. В поглядах окремих філософів простежується пантеїстичні й деїстичні елементи. Яскравим представником цього етапу були І. Гізель, Л. Баранович, Й. Кононович-Горбацький, Й. Гілятовський, А. Радивиловський, С. Полоцький, Ф. Прокопович. На другому етапі на вченнях представників КМА поначаються ідеї Нового часу та Просвітництва з характерними для них раціоналістичною та емпіричною методологією. В поглядах яскравого представника цього періоду Г. Щербицького, філософія остаточно відокремилася від теології і постала як система метафізики. В його світогляді з’являються елементи механістичності. До цього етапу належали С. Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський, В. Ясинський.

4. Вато розуміти, що Т. Шевченко був поетом з оригінальним філософським мисленням. Він розвиває романтичну філософію в якій чільне місце посідає тема трагічності долі України та її народу. Шевченко створює чуттєво-емоційний образ України, який став основою теоретичних зусиль в розробці української ідеї. Основними характеристиками творчості Шевченка є антропоцентризм та психологізм – людина посідає центральне місце у Всесвіті. Тобто, природа, історія, культура, релігія, всі події його творів розглядаються через призму переживань і потреб людини. У людині поет цінує передусім вічні, загальнолюдські якості: доброту, щирість, сердечність, юність, гідність. Існування України розглядається поетом через ряд суперечностей. Гармонія природи, щирість і лагідність характеру вступають у супереччя з соціальним, економічним та культурним її занепадом. Поет виявляє дисгар­монію між прагненнями українців та відсутністю щастя. Шевченко все життя прагнув свободи не лише як індивідуального акту, він боровся словом і ділом, усім своїм життям за зни­щення кріпацтва, виступав проти національного гноблення, вірив, що наста­не такий лад, який забезпечить свободу українському народові. При цьому прагнення до свободи постає у Шевченка як трагічна та героїчна боротьба за справедливість, щастя і добро, проти зла і насильства. В своєму ставленні до релігії та Бога, Шевченко заперечує все те, що їх формалізує. Шевченко критикує байдужих до страждань людини Бога чи Церкву. Він вірить у вищу Правду та Добро, і поважає все святе в християнстві.

Розглядаючи філософське вчення Памфіла Юркевича необхідно зазначити, що він отримав освіту в Київській духовній Академії та зазнав впливу як платонізму так і кантіанства. Але Юркевич увійшов в історію як оригінальний критик і матеріалістичної, і ідеалістичної (Німецька класика) філософій. Так, він критикує матеріалістичний світогляд за емпіризацію сутності людини, а ідеалізм за її раціоналізацію. Тобто, на думку Юркевича відправними початками в поясненні людини не можуть бути ні чисте мислення, ні наявна дійсність. Натомість він продовжує розвивати, характерну для Сковороди, «філософію серця». Згідно цього вчення, центром людського життя та пізнання є серце. Воно постає глибинною основою людської правди і морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що складають життя людини та її серця, відбивається індивідуальна особистість, де розум – лише вершина, а не корінь духовного життя людини. Серце символізує головну роль інтуїтивного пізнання та духовно-емоційної сфери в людині. Тим самим, Юркевич намагався створити гносеологію в якій інтуїтивно-емоційне визначає раціонально-дискурсивне. Осереддям як людини так і її духовного світу, за Юркевичем, є духовна особистість. Вона виявляє себе в: здатності до моральних та відповідальних дій; глибокій індивідуальності; «богоподібності»; розвитку самосвідомості. Отже, у філософії Юркевича інтуїтивне та емоційно-чуттєве передує раціональному, а індивідуальне – колективному.

5. Національна філософія представлена такими мислителями як М. Драгоманов, І. Франко, Д. Донцов, В. Липинський. Погляди М. Драгоманова поєднують елементи ліберально-демократичних, соціалістичних та патріотичних ідей, які були схожими на соціал-федералізм Прудона. Метою суспільного поступу він вважав вільний розвиток особистостей та асоціацій народів. Це свідчить про приорітет громадянських прав та свобод над класовими. Значну роль у вільному розвитку народів має відігравати нація. Драгоманов не протиставляє національне та інтернаціональне, він відстоює принцип: «космополітизм в ідеях та принципах та національність у грунті та формах». На думку Драгоманова розвиток України так само має поєднувати універсальне та національне в принципі федералізму. Тому він був прихильником вільного, федеративного, національно-рівного розвику народів Росії і зокрема українського. Так, Драгоманов критикував політику царської Росії спрямовану на національне нівелювання української історії та культури та шовіністичний великоросійський світогляд, який сприймав українське лише частиною руського. Драгоманов виступав в підтримку української культури та національної самосвідомості, які не повинні бути націоналістичними, мають визнавати право на вільне існування інших культур та народів.

Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реалізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко вираженими елементами діалектики. Характерними особливостями філософії І. Франка були: екзистенційно-художнє бачення і відтворення світу; етико-антропологічне розуміння філософських проблем. Суспільним ідеалом для І. Франка виступає матеріальний добробут на­роду, економічна та національна свобода без приниження і дискримінації. І. Франко відносив себе до раціоналістів і сам тяжів до позитивізму, відзначаючи важливу роль позитивних наук в пізнанні. Метою пізнання є пошук істини, відкриття рушійних сил розвитку людини. Свою місію Франко бачив у розбудові української ідеї, культури та державності. Він наполягав на необхідності культурного розвитку українського народу, значну роль в чому має відіграти національна інтелігенція. Остання повинна сприяти перетворенню етнічної маси в українську націю, як цілісного культурного організму. Франко був прихильником національного, народного соціалізму і мислив майбуття України як соціальної, вільної, національно свідомої спільноти.

Творцем ідеології інтегрального націоналізму був Дмитро Донцов. Вона являє собою радикальну національну та ідеологічну філософію, своєрідну філософію національної дії, національну прагматику, побудовану на засадах філософії життя (Шопенгауер, Ніцше, Зіммель). Вищими цінностями у Донцова виступають українська нація та держава. Для досягнення та відстоювання української нації необхідні: воля нації до влади та життя; боротьба і героїзм; домінування загального над індивідуальним; встановлення влади меншості над більшістю; насилля, фанатизм та примус; відсторонення від чужого; постійна боротьба за існування та виживання; вставнолення нової українофільської ідеології; подолання рабської психології. Фактично викладена філософія замість класової ставить панування національної диктатури, замість генсека – фюрера. Націоналістична філософія Донцова відноситься до розряду правих, авторитарних ідеологій, які загальну, консервативну ідею ставлять вище за реальну індивідуалізовану багатоманітність.

Центральними в творчості В'ячеслава Липинського є питання держави, нації, суспільства, люди­ни.У взаємовідношенні цих питань, у їх значущості він на перше місце ставив проблему держави; саме через виділення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації. Без власної української держави не може бути ук­раїнської нації, а без української нації не може бути на українській землі гро­мадського життя. Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складови­ми вважав: владу, територію, громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території й усього громадянства. Мораль В. Липинський розглядає як один із важливих чинників існування держави, нації, людини. Політика має бути моральною.

Питання для перевірки знань:

1. Назвіть характерні риси української філософії.

2. Хто з українських філософів розвивав ідеї “філософії серця”?

3. Філософсько-естетичні погляди Лесі Українки.

4. Філософські ідеї Дмитра Чижевського.

5. Назвіть українських філософів другої пол. XX-поч. XXI ст.

Проблемні ситуації, завдання та теми для обговорень:

1. Філософія Григорія Сковороди та Сократа: паралелі та протилежності.

2. В чому головне завдання філософії за Г.Сковородою?

3. Чи актуальний для сучасної України кордоцентризм?

4. Яка національна ідея потрібна сучасній Україні?

5. Які істотні риси російськомовної києвсько-екзистенціально-філософської школи початку XX ст. (М. Бердяев, Л. Шес­тов, В. Зенъковський).

6. Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна для творчості Лесі Українки. Проаналізуйте у цьому аспекті один з найвідоміших драматичних творів „ Лісова пісня".

7. Видатним український мислитель, політичний діяч В. Винниченко був прихильником соціалістичних ідей він багато в чому погоджувався з марксизмом, але різко розходився з ним у тлума­ченні національного питання. У чому ці розбіжності?

8. Чому філософія М. Бердяєва називається „філософією свободи"? У чому принципова протилежність поглядів К. Маркса і М. Бердяева щодо питання про сутність комунізму?

Робота з першоджерелами:

Особливості розвитку філософської думки Київської Русі; вихідні ідеї та релігійно-філософські джерела

Беручись до вивчення даного питання, зверніть увагу на те, що філософська думка в Київській Русі формувалася під впливом християнства, яке запровадив князь Володимир у 988 році.

"Філософічний інтерес прокинувся в історії Русі після прийняття християнства. Християнська філософія була першою, яка могла підняти інтерес до філософічної думки взагалі... Релігійна література сприймалася читачем в її релігійно-повчальній функції і безпосередньо до філософських роздумів не приводила... Зміна світогляду (міфологічного), проникнення до нього християнських елементів було, без сумніву, визначним наслідком цієї провідної та письменницької діяльності. Але філософія, як така, залишилася при цьому поза межами уваги та цікавості".

(Дмитро Чижевський)

Уважно перечитайте наведені міркування одного із найперших дослідників історії української філософії. Спробуйте пояснити, чому Д.Чижевський вважає, що філософія перебувала поза увагою, хоч у давніх джерелах Київської Русі ми знаходимо неодноразові звернення до філософії?

Прочитайте нижче за пропонований фрагмент, із праці "Про Закон і Благодать" митрополита Іларіона. Іларіон прославляє Володимира Великого, який прийняв християнство і був охрещений на Василія:

"Радуйся міме владиками, Апостоле, що не мертві тіла воскрешає, а душі наші мертві, що були умертвлені недугою ідольського служіння, воскресив! Тобою бо ми обоготворились і Життя Христа пізнали; ми були скорчені від бісовської омани – і тобою вирівнялись, і на путь життя вийшли; сліпими були від бісівської омани - і тобою випросталися сердечними очима; осліплені незнанням - і тобою прозріли світло трисонячного Божества; німими були - і тобою заговорили, і нині вже від малого і великого прославляємо єдиноприродну Трійцю.

Скинув з себе каган разом з одежею і ветхого чоловіка; скинув тлінне; обтрусив прах невірства і, ввійшовши в святу купіль, родився від Духа і води, в Христа хрестився, в Христа обволікся і вийшов з купелі, в білім образі, сином ставши нетління і ймення прийнявши вічне і славне вроди іроди - Василя, котрим записався в книгах життя, в вишнім городі нетліннім Єрусалимі".

(Іларіон)

Ознайомившись з текстом спробуйте визначити, як риторичний стиль проповіді впливає на хід думки Іларіона, що розуміє Іларіон під "бісівською оманою" і завдяки чому вона розвіялася, як Іларіон тлумачить природу людини до і після навернення до християнства?

Ознайомтесь з наступним фрагментом, із "Повчання" князя Володимира Мономаха (1053-1125). Зверніть увагу на повчально-виховний характер твору.

"Справді, діти мої, розумійте, що чоловіколюбець Бог милостивий і премилостивий. Ми, люди, грішні і смертні, і якщо палі хтось зло зробить, то хочемо зітерти його і кров його пролити негайно. А Господь наш, володіючи і життям і смертю, безмірні гріхи наші терпить і аж до кінця життя нашого. Як люблячий батько б'є дитя своє і знову пригортає до себе, так і Господь наш показав нам, як ворогів перемагати, як трьома добрими ділами позбуватися від них і перемагати їх: покаянням, сльозами і милостинею...

І хто не воздасть хвалу, не прославлятиме сили твоєї і твоїх великих чудес і доброт, зроблених на цьому світі: як небо влаштоване, а чи сонце, чи місяць, чи зорі, і тьма, і світло, і земля на водах покладена, твоїм, Господи, промислом! Звірі різні, і птиці, і риби у крашені твоїм, Господи, промислом! І цьому диву дивуємось, як із пороху сотворив чоловіка, які лиця різноликі у людські подобі, що коли і всіх людей зібрати, не всі вони на одне лице, але кожний має своє лице за Божою мудрістю ".

(Володимир Мономах)

Спробуйте описати світогляд Мономаха та визначити у ньому місце людини у ставленні до Бога. Зверніть увагу на такі слова Мономаха: "І цьому диву дивуємось, як із пороху сотворив чоловіка, які лиця різноликі у людські подобі, що коли і всіх людей зібрати, не всі вони на одне лице, але кожний має своє лице за Божою мудрістю". Поясніть думку Мономаха. Оцініть також стиль твору, його етичну та естетичну насиченість. Як би ви охарактеризували те бачення світобудови, яке проведене в "Повчанні"?

Ознайомтеся з фрагментом із "Ізборника" 1076 року, складеного для Святослава Ярославовича.

"Оскільки ти наділений великим багатством від Бога, остільки ти повинен багато і навіть більше цього віддати. Зверни слух свій до страждаючих в бідності, тоді і тебе Господь почує. Якщо хочеш, щоб усі тебе поважали, будь сам для всіх благодійником. Твердо знай, в чому спасіння душі твоєї, -втому, щоб нікого з людей не образити. Не виправдовуй винуватого, навіть якщо він друг тобі, і не кривди правого, навіть якщо він ворог твій. Якщо хтось чистий душею, свобідний від людських оман і усвідомлює свою ницість, той не впаде у гординю, навіть якщо і буде займати високу посаду. Не передавай того, що почув від пліткаря, щоби не загинути разом з ним ".

("Ізборник")

Зверніть увагу на те, що "Наставлєнія багатим" відіграє особливу роль у збірнику. Визначте, до кого звертається автор цієї статті і чому? Зверніть увагу, що християнські чесноти переходять у чисто практичні поради, виражені в афористичній формі і чимось нагадують "Повчання" Володимира Мономаха.

Дата добавления: 2014-12-17