Болонський процес в історичному аспекті 2 страница

Лонвенщю про визнання кваліфікацій,^ дотичні до вищої освіти в європейському регіоні, розробленоі_грийнято під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО. Вона містить:

- угоди про визначення основних термінів (доступ; прийом; оцінка вищих навчальних закладів і програм; оцінка індивідуаль­них кваліфікацій; повноважний орган з питань визнання; вища освіта; вищий навчальний заклад; програма вищої освіти; період навчання; кваліфікація (кваліфі­кація вищої освіти; кваліфі­кація, що дає доступ до вищої освіти); визнад:Я; вимоги (загальні вимоги; особливі вимоги);

- положення про компетенцію державних рганів;

- основні принципи оцінювання кваліфікації;

- критерії визнання кваліфікацій, що дають доступ до вищої освіти;

- критерії визнання періодів навчання;

- критерії визнання кваліфікацій вищої освіти;

- критерії визнання кваліфікацій біженцю, переміщених осіб і осіб, що перебувають у статусі біженців;

- інформацію про оцінку вищих навчальних закладів і програм;

- інформацію з питань визнання;

- механізми здійснення;

- заключні положення.

Сформульовані у Конвенції висновки стали керівною базою для подальших дій учасників Болонського клубу.

Зауважимо, що не всі країни, які приедайся до Болонського процесу, підписали Лісабонську конвенцію.

Сорбоннська декларація (1998 р.)

Як відомо, угоди про визнання академічвк ступенів приймали­ся й ратифікувалися неодноразово. Початок j^oro процесу для по-наднаціонального рівня припадає на 1953 р, коли Рада Європи вперше сформулювала загальні підходи до Порівняння документів про освіту. Останній такий акт, запропоновану ЮНЕСКО, у 1998 р. у Лісабоні, був підписаний більшістю європейських і північноаме­риканських країн. Унаслідок цього було створено цілу низку національних агентств, які оцінювали рівень академічної підготов­ки. Однак професійною оцінкою ступенів, які надаються вищими навчальними закладами, ці агентства не займалися.

Тим часом значна диверсифікованість кваліфікацій у євро­пейських системах вищої освіти і пов'язана з цим труднощі їх порівняння створювали великі перешкоди для розвитку мобіль­ності робочої сили. Незважаючи на спільність валюти і відкри­тість кордонів, можливості оптимального використання інте­лектуального потенціалу ЄС ускладнювалися, стримувалося зростання конкурентоспроможності Європу,

Створення європейського простору вищої освіти вважається магістральним шляхом сприяння мобільності та працевлашту­ванню громадян, а також розвитку континенту загалом. Саме та­ку ідею покладено в основу Сорбоннської декларації. При цьому наголошувалося на провідній ролі університетів у розвитку євро­пейського культурного простору.

25 травня 1998 р. на ювілеї Паризького університету міністри освіти (Клод Аллегре, міністр національної освіти, досліджень і технологій Франції; Луїджі Берлінгер, міністр народної освіти університетів і досліджень Італії; Тесса Блекстоун, міністр вищої освіти Об'єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії; Юрген Рюттгерс, міністр освіти, науки, досліджень і технологій Німеччини) підписали «Спільну декларацію про гар­монізацію структури системи європейської вищої освіти», яка стала лише першим кроком у довготривалому процесі змін у євро­пейській системі вищої освіти. За своєю суттю Сорбоннська декла­рація є результатом французької ініціативи, зокрема доповіді Атталі, у якій виконаний поглиблений порівняльний аналіз французької системи із системами вищої освіти інших європейсь­ких країн з метою визначення бази для реформування системи вищої освіти Франції.

У ході дискусії її учасники висловили стурбованість з приводу того, що Європа дедалі більше поступається США у суперництві за студентів, викладачів, дослідників, а це диктує необхідність у чіткіше прописаних і зіставлюваних кваліфікаціях. Майже не­ймовірним було те, що країни, які настільки традиційно різняться і завжди ревно обстоюють свою унікальність, погодились із дум­кою про необхідність поступу до гармонізації своїх систем освіти.

Особливо промовистим цей факт видається через те, що раніше вища освіта взагалі ніколи не була пріоритетною для Європейсь­кого Союзу. Лише після прийняття Маастрихтської угоди (1993 р.) її було включено до кола проблем (причому не першочер­гових), якими стала займатися Європейська комісія - керівний орган Європейського Союзу.

Досить важливим є й те, що в декларації, з одного боку, підтвер­джується принцип поваги до культурних особливостей і традицій країн, а з іншого – підкреслюється необхідність подолання переш­код для розвитку мобільності та тісної співпраці між викладачами і студентами різних країн Європи.

Основні положення Сорбоннської декларації:

- формування відкритого європейського простору у сфері вищої освіти;

- міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем ви­щої освіти, безпосередньо пов'язаний з прозорістю й легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій;

- орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр) як умову підвищення конкурентоспро­можності європейської освіти і світового визнання її дипломів;

- використання системи кредитів для вимірювання та порівняння обсягу курсів і навчальної роботи студентів (зокрема, на основі поши­рення здобутків Європейської системи трансферу кредитів — ECTS);

- міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр);

- надання випускникам першого ступеня права вибору подаль­шого навчання, для того щоб отримати диплом магістра (коротший шлях) або диплом доктора (довший шлях) у послідовному режимі;

- підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідниць­кої діяльності;

- підтвердження принципів Лісабонської конвенції;

- пошук шляхів ратифікації набутих знань і оптимальності можливостей для визнання дипломів і наукових ступенів;

- стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для досягнення зовнішніх визнань дипломів та кваліфікацій і праце­влаштування випускників;

- зближення загальних структур виданих дипломів і циклів (ступенів, етапів, рівнів, ярусів) навчання;

- консолідація позиції, яку займає Європа у світі, постійним удосконаленням і оновленням освіти, доступної для всіх громадян Європейського Союзу.

Червоною ниткою в Декларації проходить ідея гармонізації європейських систем вищої освіти. Поняття «гармонізація» не означає суцільної уніфікації змісту, програм і методів навчання. Учасники зустрічі в Парижі мали на увазі щонайбільше архітек­туру і загальні принципи побудови системи ступенів та етапів нав­чання, причому зі збереженням національних особливостей.

Оскільки вища освіта в Європі вельми різноманітна і її швидка гармонізація аж надто проблематична, Сорбоннська декларація обмежилася закликом до двоступеневої структури без уточнення тривалості кожного етапу. У ній не згадано схему 3-5-8 (бака­лавр — магістр — доктор після трьох, п'яти і восьми років навчан­ня на базі повної середньої освіти), запропоновану Атталі у звіті, підготовленому для Франції. У декларації немає побажань щодо присвоєння ступеня після закінчення першого циклу, але вка­зується, що цей ступінь мусить мати «міжнародне визнання».

Крім того, що періоди підготовки «повнодипломованого» спеціаліста мають складатись із двох етапів: короткого, який за­вершується присудженням ступеня магістра, і довшого - із при­судженням докторського ступеня і збереженням можливості пере­ходу з одного ступеня на інший, - учасники дискусії висловили думку, що таку систему варто взяти за основу під час вирішення питань міжнародного порівняння й еквівалентності.

У ході зустрічі було погоджено і схвалено створення загальної системи освіти, націленої на поліпшення її зовнішнього визнан­ня, полегшення мобільності студентів, а також на розширення можливостей їх працевлаштування.

Своєрідність цієї події полягає в тому, що, по-перше, процес ініціювався чотирма державами, міністри яких виступили на рівні, котрий відповідає повноваженням Комісії ЄС.

По-друге, у процесі підготовки документа було враховано, що для підвищення європейської конкурентоспроможності ключовим є не навчання, а зайнятість. В основу декларації покладено три го­ловних поняття: мобільність, визнання, доступ до ринків праці.

По-третє, до обговорення проекту були залучені не тільки працівники вищої школи, відповідальні за навчальний процес, який зрештою призводить до зайнятості, але й студенти, пред­ставники наукового товариства, політичні діячі, підприємці. У міжнародній практиці таке зібрання споживачів, постачаль­ників і політичних лідерів — досить рідкісне явище.

Отже, ювілей університету Парижа поклав початок новому процесу - створенню «зони» європейської вищої освіти, де національні особливості й спільні інтереси можуть взаємодіяти і посилювати один одного для вигоди Європи, її студентів і зага­лом її громадян. Цей процес, розпочатий Сорбоннською декла­рацією, став свідченням нового розподілу сил між соціальними партнерами в галузі вищої освіти; а також свідченням не­обхідності переходу до нових норм регулювання, які до того конт­ролювали держава й адміністрації вищих навчальних закладів.

До дискусії були запрошені інші держави, а також усі євро­пейські університети для зміцнення становища Європи у світі че­рез плавно регульоване поліпшення й модифікацію освіти для всіх своїх громадян.

У Парижі міністр освіти Італії Луїджі Берлінгер запропонував провести наступну зустріч у 1999 р. Власне ця зустріч і стала офіційним стартом Болонського процесу.

Болонська декларація (1999 р.)

Болонський процес, як відомо, започатковано 19 червня 1999 р. у м. Болонья (Італія) підписанням 29 міністрами освіти від імені своїх урядів Декларації про створення європейського простору ви­щої освіти (The European Joint Declaration of the European Ministers of Education. Convened in the 19 of June 1999).

Серед країн-підписантів: Австрія, Франція, Бельгія, Болгарія, Чеська Республіка, Данія, Естонія, Фінляндія, Німеччина, Греція, Угорщина, Ісландія, Ірландія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Сло­вацька Республіка, Словенія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Вели­кобританія.

Цей інтеграційний процес у науці й освіті включає дві складові: формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією університетів, та об'єднання національних систем освіти і науки в європейському просторі з єдиними вимогами, критеріями і стандартами [13].

Сама Декларація - це не просто політична заява, яка підписана 29 європейськими країнами. Фактично - це план дій, в якому ви­значено мету (створення загальноєвропейського простору вищої освіти), встановлено термін (перше десятиліття нового тися­чоліття) і накреслено положення програми дій. Останні зводяться до такого:

1. Створення системи чітких і порівнюваних ступенів (зокре­ма за рахунок введення додатків до дипломів) не лише для збіль­шення зайнятості європейських громадян, а й для посилення міжнародної конкурентоспроможності європейської вищої освіти.

2. Перехід на дворівневу систему підготовки: бакалавр — магістр (дипломований спеціаліст). При цьому на другий цикл можна перейти після успішного завершення першого (тривалістю не менше трьох років). Ступені, які присвоюються після першого циклу, повинні відповідати вимогам європейського ринку праці. Після закінчення другого ступеня надається магістерський та/чи докторський ступені.

3. Запровадження системи кредитів за типом ECTS - Євро­пейської системи трансферу залікових одиниць трудоміст­кості (кредитів) як відповідного засобу підтримки великомасш табної студентської мобільності. Це свідчить про перехід від традиційної семестрової побудови навчального процесу до потиж­невої системи врахування навчальних досягнень студента, адже термін «кредит» означає тиждень організованої праці студента в аудиторіях і лабораторіях та самостійного навчання поза ни­ми - у бібліотеках, центрах інформації, у власному помешканні тощо (традиційне співвідношення між ними повинно бути 1:2, а не 1:1). Кредитна система значно полегшує студентам плану­вання власного шляху для отримання диплома і прискорює прямування ним, що й складає основу так званої гнучкої освіти (flexible education).

Система трансферу кредитів орієнтована на максимальне по­легшення мобільності студентів і на зарахування періодів навчан­ня, які вони мали в різноманітних вищих навчальних закладах своєї і зарубіжних країн.

4. Активізація науково-навчальної співпраці та її координації, підвищення рівня мобільності студентів, викладачів, дослід­ників, адміністративного персоналу вищих навчальних закладів. Студентам має бути забезпечений доступ до можливості отримання освіти і практичної підготовки, а також до відповідних супутніх послуг; викладачам, дослідникам й адміністративному персона­лові повинні бути забезпечені визнання й зарахування часу, що витрачений на проведення досліджень, викладання і стажування в європейському регіоні, без завдання шкоди їхнім правам відповідно до законодавства.

Особлива увага приділятиметься європейському співробітницт­ву в забезпеченні якості освіти з метою розроблення критеріїв і ме­тодологій, які легко можна зіставити, а також поширенню євро­пейського погляду на вищу освіту, особливо стосовно розвитку навчальних планів, схем міжінституційного співробітництва, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки та впровадження результатів наукових досліджень.

Цікавим є той факт, що в роботі форуму міністрів освіти в Італії взяли участь студенти, які розробили свою Болонську декларацію. Вони погодились із деякими цілями Декларації міністрів, але за­перечили думку про те, що у світі знижується авторитет європейсь­кої вищої освіти. На їхню думку, особливу увагу слід приділити питанням фінансування загалом і мобільності грантів зокрема.

У Болонській і Сорбоннській деклараціях багато спільного. Пе­редусім - це загальна мета (створення загальноєвропейського простору вищої освіти), а також підходи, що ґрунтуються на інтеграції зусиль навчальних закладів і міністерств. Обидва доку­менти зорієнтовані в основному на структури, а не на зміст освіти, на поняття кваліфікації, а не академічного ступеня. Нарешті, в них уперше порушено питання конкурентоспроможності євро­пейської вищої освіти.

Одне з найбільш суперечливих і дискусійних рішень Болонсь­кої декларації — це створення нової моделі вищої освіти з урахуван­ням культурних особливостей та освітніх потреб Європи. Невдовзі виявилося, що це є найбільш складним для втілення у життя за­вданням Болонського процесу.

Розглянемо аргументацію на користь того, чому саме в Болоньї віддали перевагу дворівневій системі вищої освіти з отриманням дипломів бакалавра і магістра за циклами 3 + 1 чи 3 + 2.

Перший аргумент полягає в тому, що таке значне скорочення тривалості отримання першого диплома з вищої освіти забезпечить велику економію бюджетних коштів і отримання вищої освіти значнішою кількістю молоді студентського віку на 15-20% (а мож­ливо, й більше). Введення ступеня бакалавра після трирічного навчання у вищих школах сприятиме зменшенню розмірів ака­демічних відсівів, які є відчутним тягарем для державних бюджетів європейських країн. Не стане молоді, яка залишає систе­му вищої освіти без будь-якого диплома, і це сприятиме боротьбі з безробіттям та вирішенню багатьох інших соціальних негараздів.

Другий аргумент базується на ринках праці, які не потребують молоді віком 16-19 років, а чекають на дорослих осіб з диплома­ми про вищу освіту і здатністю до безперервного самонавчання безпосередньо на робочому місці

На думку науковців, структурування вищої освіти на два рівні наблизить освітні системи країн-учасниць Болонського процесу до англійської (англо-саксонської, англо-американської - за різними визначеннями) моделі й означатиме відхід від поширеної в регіоні гумбольдтівської (німецької) моделі, спрямованої на підготовку науковців-аналітиків і конструкторів-винахідників, здатних планувати та здійснювати складні спостереження й оці­нювання, експерименти для безпосереднього накопичення нових знань у сфері різноманітних наук і технологій. Нагадаємо, що ця підготовка триває в середньому шість років.

Нова двоступенева модель сприятиме підвищенню ролі про­фесійно орієнтованої, практичної підготовки і передбачає деяке зниження рівня фундаментальної наукової підготовки для певної частини студентів. Це непокоїть багатьох освітян. Саме тому у ході наступної зустрічі в Празі у 2001 р. міністри освіти підкреслили не­обхідність запобігати ранній спеціалізації і всіляко забезпечувати надання фундаментальних знань високого рівня як основи для по­дальшого профільного навчання у сфері професійної підготовки й подальшої наукової освіти зі здобуттям ступеня магістра.

Під впливом різних економічних, політичних та інших тен­денцій і явищ європейські країни постійно вносять зміни у свої кваліфікаційні системи й освітні структури. Відповідно, увесь час зростає кількість мобільних громадян, що мають потребу у спра­ведливому визнанні своїх кваліфікацій. Іноді вельми складно ви­значити рівень і функцію кваліфікації за дипломом, не удаючись до детальних роз'яснень. Саме тому принципово важливим рішен­ням Болонського саміту слід вважати введення нової моделі додатка до диплома [29].

Саме цей документ сприятиме вирішенню означеної проблеми, оскільки:

- забезпечує прозорість у системі вищої освіти;

- погоджує динамічні зміни кваліфікацій;

- сприяє мобільності, доступності та безперервності навчання упродовж усього життя;

- забезпечує чіткість, ясність та інформаційну обґрунтованість суджень щодо кваліфікації.

Зауважимо, що цей документ не є еквівалентом диплома чи йо­го копією: він не гарантує автоматичного визнання кваліфікації а лише надає точний опис навчальних курсів, що прослухав сту­дент, об'єктивні і справедливі оцінки досягнень і компетентності, яких він набув у період навчання за кордоном, а отже, полегшує пошук роботи (роботодавця насампе­ред цікавить профіль підготовки студента, що зазначений в додат­ку до диплома).

З іншого боку, додаток до диплома допомагає вищим навчальним закладам. У процесі ознайомлення з документами заощаджується час, що раніше витрачався на відповіді на безліч стандартизованих питань, які цікавили адміністрацію навчальних закладів стосовно змісту та мобільності дипломів. Детальний додаток до диплома ро­бить навчальний заклад відомим за межами країни; містить компе­тентні судження про кваліфікації, що зрозумілі в інших освітніх контекстах; підвищує точність розуміння сутності кваліфікації і, таким чином, полегшує академічне й професійне визнання рівня підготовки студента. Він захищає автономність навчальних зак­ладів як у національному масштабі, так і індивідуально, і при цьому відповідає вимогам системи, що визнається в усій Європі.

Розглянемо структуру цього документа [29]. Його модель була розроблена Європейською комісією, Радою Європи, а також UNESCO/CEPES.

Отже, додаток до диплома складається з таких восьми розділів і пояснень до них:

1. Інформація, яка ідентифікує власника кваліфікації:

1.1. Прізвище.

1.2. Ім'я.

1.3. Дата народження (день/місяць/рік).

1.4. Ідентифікаційний номер студента або код (якщо є).

2. Інформація, що визначає кваліфікацію:

2.1. Назва кваліфікації і (якщо прийнятне) присуджене звання (рідною мовою).

2.2. Основна(-і) галузь(-і) отриманих знань, на основі яких присвоєно кваліфікацію.

2.3. Назва і статус навчального закладу, який присвоїв кваліфікацію (рідною мовою).

2.4. Назва і статус навчального закладу (якщо не збігається зі згаданим у п. 2.З.), що проводив навчання (рідною мовою).

2.5. Мова (мови), якою проводилося навчання/іспити.

3. Інформація про рівень кваліфікації:

3.1. Рівень кваліфікації.

3.2. Офіційно встановлена тривалість програми.

3.3. Вимоги щодо доступу.

4. Інформація про зміст навчання та досягнуті результати:

4.1. Форма навчання.

4.2. Програмні вимоги.

4.3. Подробиці, що стосуються програми (наприклад, опано­вані модулі або блоки) й отримані рівні/оцінки/кредити.

4.4. Шкала системи оцінок і (якщо є) положення/керівницт­во щодо визначення оцінок.

4.5. Повна систематизація кваліфікації (рідною мовою).

5. Інформація про функції кваліфікації:

5.1. Доступ до подальшого навчання.

5.2. Професійний статус (якщо прийнятний).

6. Додаткова інформація:

6.1. Додаткова інформація.

6.2. Джерела додаткової інформації.

7. Засвідчення/підтвердження додатка до диплома:

7.1. Дата.

7.2. Підпис.

7.3. Посада.

7.4. Офіційний штамп або печатка.

8. Інформація про національну систему вищої освіти.

Додаток до диплома повинен, крім того, містити опис національної системи вищої освіти, в умовах якої навчався влас­ник цього документа. Такий опис готується Національними інформаційними центрами академічного визнання (NARIC). Додаток до диплома має відповідати таким вимогам:

1. Коротка пояснювальна записка (у верхньому полі) повинна бути в кожному виписаному додатку до диплома для того, щоб до­помогти вищим навчальним закладам, громадянам, роботодав­цям та іншим потенційним користувачам краще орієнтуватися в інформації, що міститься в документі.

2. Навчальні заклади повинні строго дотримуватися запропо­нованої структури і послідовності розміщення інформації, оскільки рекомендований варіант подання інформації був апро­бований у ході пілотного проекту, де були перевірені різні версії. Усі, крім запропонованої, були визнані нечіткими і незручними для практичного використання. Дослідження довели, що відсут­ність хоча б одного з восьми пунктів веде до втрати ефективності документа. Під час складання документа особливо важливо уни­кати неточностей у викладі, пропусків чи перекручування інформації. Необхідно також уникати занадто багатослівних і складних для розуміння формулювань. Такі додатки до дипло­ма дратуватимуть адресата. Не повинно бути перенасиченості інформацією.

3. У поєднанні з дипломом додаток до диплома повинен надава­ти інформацію, достатню для того, щоб читач міг винести рішен­ня щодо кваліфікації та її відповідності тій меті, яку переслідує власник додатка до диплома (наприклад, узяти участь у нав­чальній програмі, звільнитися від якоїсь частини програми, влаштуватися на роботу тощо). Додаток до диплома не замінює біографії, а лише надає додаткову інформацію.

4. Оскільки додаток до диплома сам по собі не має юридичної чинності, він повинен супроводжуватися вихідним документом, що підтверджує кваліфікацію. Поза зв'язком із дипломом додаток до диплома не може свідчити про статус навчального закладу, про кваліфікацію, місце, що займає навчальний заклад у національній системі вищої освіти, хоча все це повинно бути в додатку.

5. Додаток до диплома має містити найменування кваліфікації, назву і статус навчального закладу, що проводив навчання і присвоїв кваліфікацію, а також класифікацію наданої кваліфікації. Усе це за­писується державною мовою. Неправильний переклад дезорієнтує тих, хто виносить рішення щодо кваліфікації. Транслітерація допус­кається у випадках, коли вихідні записи виконані нелатинськими буквами. Зміст найменувань ступенів і кваліфікацій можна розкри­ти у восьмому розділі, де описується система вищої освіти.

6. Додаток до диплома не повинен містити будь-які оцінні су­дження, твердження щодо еквівалентності, так само, як і пропо­зиції щодо визнання кваліфікації. Інформація має бути представ­лена за всіма вісьмома розділами. У разі відсутності інформації необхідно дати пояснення причини.

7. Виготовляти додаток до диплома найкраще централізовано, а не доручати це окремим підрозділам навчального закладу. Це дасть змогу знизити витрати і звести до мінімуму варіативність змісту документа і підходів до його укладання.

8. Навчальні заклади мають подбати про те, щоб звести до мінімуму можливість підробки або перекручування змісту своїх додатків до диплома.

9. Інформація про систему вищої освіти (восьмий розділ) по­винна займати не більше двох сторінок. Там, де це доречно, варто використовувати графіки, схеми, діаграми, що полегшують сприйняття інформації.

10. Найкраще виписувати додаток до диплома у період прису­дження кваліфікації. Це пояснюється тим, що навчальні програ­ми і присуджувані кваліфікації постійно розвиваються і зміню­ються. Вельми важливо, щоб восьмий розділ додатка до диплома містив опис структури вищої освіти, що існувала на момент при­судження кваліфікації.

11. Особливо уважним треба бути до перекладів і термінології, оскільки багато проблем виникає саме у зв'язку з цими аспекта­ми. Для запобігання таким проблемам під час заповнення додатка До диплома вкрай важливо писати терміни рідною мовою там, де Це рекомендується. Крім цього, щоб уникнути мовних неточнос­тей, пропонується офіційний європейський глосарій термінів (йо­го основа - Дублінський дескриптор і Європейський освітній тезаурус), що використовуються в додатку до диплома. Додатки до Диплома можуть складатися будь-якою мовою (мовами), яку нав­чальний заклад вважає прийнятною для цього.

12. Університетські, регіональні, національні системи контро­лю якості, які існують сьогодні, повинні включати додаток до диплома у сферу своєї діяльності.

Отже, мета окресленої моделі побудови додатка до диплома -надати вичерпні об'єктивні дані, що повинні забезпечити міжна­родну «прозорість», а також відповідне академічне і професійне визнання кваліфікацій (дипломів, ступенів, сертифікатів тощо). Модель додатка до диплома розроблена таким чином, щоб адек­ватно розкрити сутність, рівень, умови, зміст і статус навчання, що проходив його власник.

Конференція європейських вищих навчальних закладів і освітніх організацій, 29-30 березня 2001 року, Саламанка

Понад 300 європейських вищих навчальних закладів та їх основних представницьких організацій зібралися навесні 2001 р. у Саламанці з метою підготувати Празьку зустріч міністрів, які відповідають за вищу освіту у країнах-учасницях Болонського процесу. Учасники сформулювали цілі, принципи і пріоритети, своє бачення продовження і поглиблення Болонського процесу.

Вищі навчальні заклади Європи підтвердили свою підтримку положень Болонської декларації і намір створення європейського простору вищої освіти до кінця цього десятиріччя; висловили відданість принципам Великої хартії університетів (1998 р.) і, зок­рема, принципу академічної свободи. Європейські вищі навчальні заклади зазначили, що готові працювати в умовах конкуренції у своїй країні, в Європі та світі, але для цього їм потрібна свобода управління, необтяжлива і сприятлива регулятивна база, а також достатнє фінансування, інакше вони будуть поставлені в нерівне становище щодо питань співпраці та конкуренції.

Вищі навчальні заклади Європи звернулися до урядів з про­ханням:

- полегшувати і заохочувати зміни, забезпечувати координацію і керівництво для зближення із урахуванням національних і євро­пейських особливостей; підтвердити свою здатність й готовність ініціювати і підтримувати прогрес спільними зусиллями [11];

- здійснити переоцінку вищої освіти і наукових досліджень для всієї Європи;

- реорганізувати вищу освіту загалом і поновити програми зокрема;

- розвивати та базувати вищу освіту на основі наукових дос­ліджень;

- відпрацювати взаємоприйнятні механізми для оцінювання, гарантії і підтвердження якості;

- послуговуватися загальними термінами європейського виміру та забезпечувати сумісність різних інститутів, програм, ступенів;

- сприяння розширенню мобільності студентів, персоналу та можливості працевлаштування випускників у Європі;

- підтримувати зусилля щодо модернізації університетів у країнах, де існують значні проблеми щодо входження в зону європейської вищої освіти;

- запроваджувати зміни, дотримуючись принципів відкритості та конкурентоспроможності у власній країні, в Європі, у світі;

- надалі розглядати вищу освіту як безумовний громадянсь­кий обов'язок.

Дата добавления: 2014-11-29