Потворне

Краса

Форма

Естетичне

2.3. зміст

2.5. калокагатія

2.7. піднесене

2.8. трагічне

2.9. комічне

2.1. «Естетичне» як метакатегорія сучасної естетики. Основні моделі естетичного в історії

Мабуть, кожна людина не раз у своєму житті зустрічалась зі словом естетичне (2.1.). Воно здавна ввійшло у наше повсякдення і уявляється нібито звичним та зрозумілим. Коли ми говоримо про те, що «естетично» і не зовсім; про естетичну і не естетичну поведінку чи вигляд; про «естетику» праці чи побуту, про «естетичний смак» та його відсутність і т. інш., ми можемо і не замислюватися над значенням цього слова у науковому сенсі. Для того ж, щоб з’ясувати смисли, яких набуло це поняття у науці, необхідно зазирнути в історію, дослідити появу цього терміну і з’ясувати ті значення, у яких це поняття вживається сучасними вченими.

(2.1.) Естетичне– це найбільш загальна категорія естетики, її метакатегорія. Для пізначення предмету естетики ця категорія у якості наукового термину активно вживається провідними сучасними вченими. Найчастіше під «естетичним» розуміються неутилітарні суб’єкт об’єктні відношення, що супроводжуються насолодою.

У сучасної науці «естетичне» – це найбільш загальна категорія естетики, її метакатегорія. Але у якості головної категорії естетики «естетичне» з’явилось лише у 20 столітті. У більшості сучасних вчених «естетичне» позначає сферу особливого досвіду, що знаходить реалізацію у особливих відношеннях між суб’єктом і об’єктом, у мистецтві, в специфічної свідомості.

Для пізначення предмету естетики ця категорія у якості наукового термину активно вживається такими провідними сучасними вченими, як В.Бичков, Ю Борев, Д.Лукач, Г.Гадамер, Г.Маркузе, М. Дюфрен, Е.Суріо, А.К.Кумарасвами і іншими. При цьому вони використовують це поняття як у широкому (предмет естетики), так і в більш вузьких смислах.

Так, Г.Гадамер ототожнює його з поняттям «естетична свідомість»; Г.Маркузе бачить у естетичному один з основних способів життя «свободного суспільства» майбутнього. М.Дюфрен пов’язує естетичне з «естетичним досвідом». У Д.Лукача естетичне – це фактично синоним поняття «естетичне відображення».

У 60-ті роки у радянській естетиці пройшла гаряча дискусія щодо проблеми естетичного між «суспільниками» і «природниками», у ході якої було підтверджено, що ця категорія завоювала в науці право на існування у якості сучасної, найбільш універсальної категорії, ніж класична категорія «прекрасне»,.

Філософську дефініцію естетичного було надано О.Ф.Лосєвим, що визначив естетичне як вираження тієї чи іншої предметності, що дана як самодовліюча споглядаюча цінність и оброблена як згусток суспільно-історичних відношень.

Однією з причин розповсюдження категорії «естетичне» в науці 20 ст. можна назвати сутнісний перегляд класичної естетичної теорії із пануванням у неї категорії «прекрасне», що його було започатковано в естетиці авангарду на рубежі 19 – 20 століть. У зв’язку з домінуванням в естетиці 20 ст. авангарду, модернізму, постмодернізму було поставлено під сумнів актуальність самої категорії «прекрасне». У роботах дослідників знайшла своє втілення ідея про те, що естетика як «наука про прекрасне» (а саме так її визначали мислителі багатьох епох) сьогодні неможлива, бо місце прекрасного зайнято новими шок-цінностями, такими як новизна, інтенсивність, необичайність, і категоріями художньої творчості: «абсурдне», «потворне», «жорстоке», «зле», «низьке», «вульгарне», «жахливе», «шокуюче» і т. інш.. Для того, щоб осмислити ці явища в культурі і включити їх у дослідницьке коло естетики, і знадобилась така більш абстрактна і узагальнена категорія, за допомогою якої можна було позначати предмет естетики і включити ці нові категорії в її проблемне поле. Але слід зазначити, що категорія «естетичне» й досі зістається найбільш дискусійною, бо і сам предмет науки естетики постає до сьогодні не визначеним остаточно.

В якості одного із історично обгрунтованих і найбільш адекватних на сьогодні тлумачень категорії «естетичне», можна зазначити наступне.

За допомогою цієї категорії позначається особливий духовно-матеріальний досвід людини, що знаходить втілення у системі не утилітарних взаємовідношень. Він (досвід) направлений на зовнішню по відношенню до людини реальність й усе поле пов’язаних із ним суб’єкт - об’єктних відношень. Суть цього досвіду пов’язується із специфічною системою неутилітарних взаємовідношень і переживанням суб’єктом духовної насолоди як їх результатом, що і є реалізацією естетичного відношення.

Як вже було зазначено довгий час вся сфера естетичного ототожнювалась з проблемою прекрасного, тому у протонауковий період розвитку естетики вона і могла бути названа «наукою про прекрасне». Саме прекрасне виступало головним її предметом, а тому все коло естетичних питань розгорталося навкруги поняття «краса». Воно торкалось проблеми осмислення феномену краси у світіт і мистецтві, усіх форм сприйняття краси, а також творчості по законам краси. І лише у 20 столітті поняття «краса» поступилося в естетиці поняттю «естетичне», що і зайняло місце метакатегорії естетики.

Але слід констатувати, що категорія «естетичне» – і сьогодні виступає як одна із дискусійних. І якщо звернутися до історії естетики і сучасних естетичних концепцій, то ми побачимо існування різних поглядів на сутність та природу естетичного.

Захисники першої, так би мовити, теоретичної моделі естетичного вважали і вважають, що воно є результатом одухотворення світу Богом чи ідеєю (Платон та неоплатоніки, середньовічні мислителі, у Новий час - Г.В.Ф. Гегель). Ця модель – є самою першою в історії концепцією естетично прекрасного, що осмислювалось як втілення абсолютної ідеї у речах матеріального світу (Платон і неоплатонізм, Г.В.Ф. Гегель), або було пов’язано із розумінням Бога як Абсолютної Краси, що виступає джерелом краси усього у створеному всесвіті (епоха Середньовіччя).З цієї точки зору естетичні властивості світу, і найвищий їх прояв – краса мають метафізичну, духовну природу.

Інше уявлення про естетичне склалося у послідовників суб’єктивного (персоналістського) підходу (Б. Кроче, Н. Гартман, Ж. Поль та ін.), які визнавали, що об’єктивна дійсність є естетично нейтральною, а свого естетичного значення вона набуває лише тоді, коли суб’єкт проектує на неї своє суб’єктивне естетичне ставлення і сприйняття. Інакше, це розуміння дійсності як естетично незабарвленої, виходить із того, що витоком краси виступає душа людини, її внутрішній світ та його естетичні виміри, що їх проектує особистість на світ зовнішній і тим самим надає йому значення естетично цінніснього.

Однією із останніх в історії з’явилась матеріалістична теорія естетичного (французьки матеріалісти 18 ст., наприклад, Д.Дидро і інш.) що у 20 ст. була пов’язана зокрема із концепцією так званих «природників» (радянська марксистсько-ленінська естетика, дослідник М.Овсянников). На їх погляд краса – це те, що природньо притаманне явищам чи речам, як наприклад, їх фізичні і хімічні властивості, а також форма, колір, розмір, вага і таке інше. Але з цієї точки зору не зовсім зрозуміло, чому естетичні якості речей повинна досліджувати саме естетика, а не інші природничи науки, такі як фізика і хімія, біологія.

Ще одна концепція естетичного у 20 ст. була пов’язана із радянською естетикою. Її було названо «суспільною» (радянські вчені Л.Столович, Ю.Борев, В Ванслов). Естетичні властивості розглядаються у ній як об’єктивні і ті, що співставлені із життям людства і людини як соціальної істоти. Прекрасне – це те, що нібито «одухотворене» людиною, це олюднені людиною явища із їх природними якостями, що втягнуті людиною у сферу своїх загальнолюдських інтересів. Завдяки цьому вони набувають значення загальних цінностей для людства як рода.

Та найбільш вагомішою і аргументованою здається на сьогодні та концепція, згідно з якою естетичне — це результат єдності об’єктивних особливостей предмета та суб’єктивних якостей того, хто його сприймає (так звана суб’єктивно - об’єктивна, що її започаткували ще Сократ і Аристотель). Тобто естетична сфера – це сфера відношень суб’єкта естетичного сприйняття і естетично спийнятої дійсності, але відношення суто естетичного, принципово відмінного від наукового, дослідницького, релігійного і духовного чи етичного ставлення до дійсності. У чому ж полягають особливі ознаки цього ставлення, що демонструють нам сутність саме естетичного відношення?

Виходячи з етимології самого терміна (нагадуємо, естетичне — це почуттєве, те, що можливо сприймати почуттями), слід відзначити: естетичне відношення народжується там, де світ безпосередньо відкрит до почуттєвого сприйняття та переживання. Що ж є предметом цього сприйняття? Слуху, зору, усім відчуттям стоїть весь світ: прородний і надприродний, що його уособлюють ритми і простори, обличчя і речі, кольори і запахи, голоси і мелодії, витвори видатних митців і невідомих народних майстрів тощо.

З точки зору естетики, кожного разу почуттями людини сприймається перш за все форма (2.2.) предмета, будь то явище, вчинок й інше, але не тільки як самостійна цінність, а як прояв організованості, упорядкування, структурної оформленості змісту (2.3.). Форма в останньому випадку сприймається як міра, ступінь, показник його оформленості і упорядкування. В сучасній науці існують різні підходи до визначення понять форма і зміст, різні погляди на проблему співвідношення форми і змісту.

Отже, естетичне виявляє специфічний тип почуттєвого ставлення людини до дійсності, що за своїми характеристиками є ціннісним, поєднуючим особистісне і універсальне, індивідуальне і загальнолюдське. Об’єктом естетичного відношення можуть бути природа, витвір мистецтва, особистість, суспільство та людство в цілому.

2.2. Форма (від лат. – forma – образ, вигляд), категорія естетики і теорії мистецтва, парна до категорії «зміст»; характер об’єкта в його данності, структура, що організує окремі елементи досвіду чи об’єкту. Виступає як розумова абстракція, тому що не може бути відокремлена від реально існуючої речі. Спосіб організації і взєморозміщення составних частин художнього твору, його структурна модель.

2.3. Зміст (семантика) – ядро художнього смислу твору; єдність його головної ідеї і теми; розглядається як нероздільний з формою.

Але, поза залежностю від цього, в естетичному відношенні, з огляду на його особливості, людина здійснюється, постає як духовно – цілісна, всебічно розвинена, гармонійна особистість, завдяки своєї причетності до загальнолюдського, універсального, духовного плану буття. Естетичний досвід людства демонструє своєрідну історичну міру гармонії людини і Бога, людини і Універсуму, людини і природи, індивідуального та соціального, і певний ступінь духовного розвитку людини, існування якої не може бути зведено до суто утилітарно - матеріального, прагматичничного рівня відношення до світу.

Усвідомлення принципової особливості естетичного досвіду, естетичного ставлення до дійсності відбилося і у формуванні системи головних естетичних категорій, що характеризують основни форми, прояви естетичного, або його модусів. Ними виступають: прекрасне, потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне, героїчне і інш.. Осмислення феномену естетичного пов’язано і з теоретичним відтворенням процесу виникнення першорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху тощо. Одночасно у історії естетики було запропоновано і обгрунтовано низку понять, що відтворюють механізм формування та розвитку естетичного ставлення. Ними є такі поняття, як «естетична свідомість», «естетична діяльність», «естетичний смак», «естетична оцінка» і інші.

2.2. Прекрасне та потворне

Зі стародавніх часів поняття прекрасне, краса (2.4.) вживалися у контексті уявлень людини про всесвіт, Бога, природу, саму людину, тому осмислення краси в імпліцитний період розвитку естетики було вплетено у міфологичний, філософський, богословський дискурс.

У Античні часи краса – це обєктивне поняття, воно повязано із онтологією (вченням про буття), космологією, з вченням про космос як красу, прикрашення, що виходить із етимології самого поняття «космос».

2.4. Краса – категорія класичної естетики, що повязується із характеристиками естетичного обєкта, сукупністю його якостей, що призводять до виникнення почуття прекрасного.

Так, вже Геракліт, Фалес, Піфагор і інші мислителі говорять про «прекрасний космос» і його основи, такі як гармонія протилежностей, симетрія і упорядкованість, міра, пропорціональність, розумність.

С Сократа осмислення прекрасного набуває антропологічного значення. Він ставить проблему прекрасного як проблему свідомості, розуму, а краса із характеристики речі постає як ідея речи, як поняття «прекрасного». Саме з Сократа античний світ почав надавати прекрасному і моральне значення, що знайшло вираження у понятті калокагатія(2.5.).

2.5. Калокагатія – категорія класичної античної естетики; у перекладі із грецьк. «прекрасное и доброе», виражає ідею єдності краси і добра.

В середньовічній естетиці краса виступає як одне із імен Бога – витока краси світу, духовної краси, що пронизує увесь створений Богом світ. Підвалини середньовічної естетики були обгрунтовани в творах Псевдо-Діонісія – Ареопагита, що розглядав три ступеню краси у всесвіті: Абсолютну Божу красу (Єдине – Благе –и – Прекрасне), що є причиною гармонії і світі, красу чинів небесної ангельскої ієрархії, красу речей і явищ створенного світу.

Ренесансні митці були переконані, що тільки у мистецтві може бути явлена краса світу, що уособлює «божу ідею краси», за словами відомого ренесансного автора Альберті. Математикам і художникам епохи Відродження належить ідея теоретичного обгрунтування універсального принципу краси, що може бути втіленний у будь якому виді мистецтв за допомогою так званого «золотого перетину».

Для філософії Нового часу були характерними пошуки співвідношення між виявленими об’єктивними характеристиками краси і вивченням суб’єктивних сторін її сприйняття. Саме у естетиці Нового часу поширилось визначення краси як «гармонійної упорядкованої єдності в різноманітності», а також ототожнювання краси із досконалістю і визначення її як «чуттєво осягнену досконалість».

За часів розвитку наукової естетики найбільш вагомий внесок у розробку категорії «прекрасне» належить І.Канту. В роботі «Критика здібності судження»(1790) він, відокремлюючи поняття «прекрасне» від поняття досконалість, розглядає його як категорію, що характеризує неутилітарні суб’єкт-об’єктні відношення і об’єднує її із поняттям «смак», визначенного як «здібність судити про прекрасне», тобто філософія прекрасного, як і вся естетика І.Канта базується на суб’єктивної здібності судження смаку. Кант виділяє чотири головних риси, що характеризують прекрасне, а саме:

1. визначив смак як здібність судити про предмет на основі задоволення і незадоволення, свободного від будь якого інтересу, він називає предметом такого задоволення саме прекрасне;

2. Прекрасне – це те, що подобається всім, завдяки внутрішньому почуттю гармонії, що має загальний характер;

3. Краса – це форма доцільності предмету без цілі.

Це визначення краси як «доцільності без цілі» було прийнято практично всіма філософами 19 - 20 столітть як сутнісне для визначення предмету естетики, хоча і досі зістається дискусійним. В етичному плані Кант розглядає прекрасне як «символ морально доброго». З цієї точки зору він визнавав прекрасне в природі вищим ніж прекрасне у мистецтві.

У подальші часи філософія краси була не чим іншім як більш менш талантливою інтерпретацією ідей І.Канта. Ф Шиллер розрізняв красу в її ідеї і красу в досвіді, ідеал якої він бачив у рівновазі реальності і форми. Краса, для багатьох філософів від Ф.Шиллера до Г.Гадамера, виступала чуттєвим образом істини. Г.В.Ф.Гегель визначав красу «як чуттєве явище, чуттєву видимість ідеї» і визнавав, у протилежність І.Канту, красу у мистецтві значно вищою, ніж красу у природі. Прекрасне, за Гегелем, «у собі самому безкінечно і вільно», воно являє основу мистецтва у якості ідеалу. Художньо-естетична ситуація 19 століття не сприяла розробці категорії прекрасне. Можна сказати, що після Г.Гегеля і романтизму починається в естетиці процес девальвації цієї категорії. Більш того у демократичної критиці такі поняття як естетика, естетичне, естетизм починають вживатися із негативним відтінком значення.

Романтики вважали, що головне – це відкриття оборотної сторони прекрасного, що повязувалося у них із сказочним, фантастичним, чудесним, потворним.

Ф.Ніцше висуває концепцію переоцінки всіх цінностей, і виступає прибічником естетичного релятивізму. З Фрейд і психоаналіз визнає красу як властивість сексуального об’єкту.

Саме із Ф.Ніцше, інтуітивізму, фрейдизму починається послідовна відмова від розробки категорії прекрасне (краса) у якості головної естетичної категорії, хоча практично всі мислителі, що торкаються проблем естетики, не обминають питання визначення прекрасного.

Так представник демократичного напрямку у естетиці, Н.Г.Чорнишевський визначає прекрасне як життя. В.Соловйов розглядає прекрасне у руслі неоплатонично-християнського світогляду як «переображення матерії, завдяки втілення у неї абсолютного божественного начала». Ідеї Соловйова були підтримані такими відомими представниками релігийно-філософської думки, як П.Флоренський і С. Булгаков. У 20 столітті проти такого тлумачення прекрасного виступали представники так званої формальної естетики. Вони стверджували, що краса проявляється тільки у формальних ознаках, таких як ритм, пропорції, кольорові співвідношення, закони композиції, структурні принципи.

М.Хайдеггер вбачав у красі одну із форм «буття істини як несокритості», що набуває смислу як «виток художнього створіння». Видатний вчений естетик 20 століття Г.Гадамер, спираючись на естетику І.Канта, вважав, що «онтологічна функція» прекрасного – це створення мосту між ідеальним і реальним. Феноменологічна естетика бачила у прекрасному головну естетичну цінність. У марксистсько-ленінській естетиці акцентувалась увага на суспільно-трудової природі краси, що визначалась як довершеність у своєму роді, що повязано із суспільним ідеалом, що має відносний характер.

Таким чином, навіть коротке знайомство із підходами до визначення прекрасного демонструє те, наскільки краса – це трудно зрозумілий і визначаємий феномен. Людська мудрість тисячоліттями робила спробу остаточно визначити, описати, осмислити, що ж таке краса, а фундаментальна невизначаємість її привела у 20 столітті навіть до відмови від будь якого її визначення як примари, міфу, іллюзії. Але весь досвід буття людства все ж показує нам, що проблема прекрасного – це реальна проблема.

Хоча й визнається, що вона важко піддається формально-логічному опису, це не означає, що ми зовсім нічого не можемо сказати про прекрасне. По перше треба відзначити різницю між поняттями прекрасне і краса. Прекрасне – це сутнісна модифікація естетичного, що характеризує естетичні суб’єкт-об’єктні відношення. Краса – це категорія, що пов’язується із характеристикою естетичного обєкта, сукупність його якостей, що призводять до виникнення відчуття прекрасного. Ще з античних часів мислителі намагались дати характеристику краси за допомогою таких понятть, як: гармонія, міра, пропорція, довершеність, порядок, число, ритм, рівність, доброкольоровість, золотий перетин, блеск, сяйво, світло і т інш.. Мистецтво як специфічна естетична діяльність у всі часи жило прагненням відтворити красу. Краса – це невизначаєме відображення або вираження якихось глибинних сутнісних (духовних, онтологічних, математичних,…) закономірностей Універсуму, буття, життя. Цим краса відрізняється від красивості, що спирається на лише формальні поверхневі характеристики об’єкта.

Отже, прекрасне — у всі часи виступає як найвища естетична цінність, що пов’язана із подією краси, що виступає як одна із найбільших таємничих онтологічних характеристик Універсумум, природи, людини, життя, мистецтва, що може бути виявлена тільки у світі естетичного сприйнятя.

Але як історична категорія естетики краса у різні часи може сприйматися по різному:

— дійсність, що містить у собі об’єктивну основу, підвалини прекрасного, що відбилися у так званих законах краси: законах симетрії, міри, гармонії, ритму тощо. Але слушно відзначити, що ідеальна симетрія часом сприймається людиною не як вияв досконалого життя, а як прояв смерті, а інколи порушення симетрії, ритму, гармонії — як вияв життя, що розвивається та вдосконалюється.

— прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу за античних часів, середньовіччя, Нового часу та у XX ст. суттєво відрізняються;

— уявлення про прекрасне залежить від культурного світогляду, конкретних історичних умов життя, соціальної групи тощо, тобто від їх способу життя. Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості тощо;

— ідеал краси визначається також особливостями національної культури;

— розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання у сім’ї, у близькому оточенні тощо;

— прекрасне має специфічний вияв у різних сферах дійсності. Маючи на увазі природу, відмічається насамперед форма її явищ. У людині як прекрасне можна оцінити її зовнішній вигляд, поведінку, внутрішній світ, результати її діяльності. У суспільстві предметом естетичної оцінки стає ступінь досконалості суспільних відносин. Людство виробило особливий орган втілення краси у особливої його формі — мистецтві, — яке являє собою специфічну художньо оформлену дійсність.

Потворне (2.6.) — антипод, протилежність «прекрасного».

2.6. Потворне – класична категорія естетики; виникла як антипод категорії прекрасне. У сучасної естетиці цією категорією позначають ту сферу естетичних відношень, що повязани із анти цінністю, із негативними емоціями, почуттям незадоволення, огиди.

Ця категорія пов’язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії, диспропорційності, неупорядкованості, та відображає неможливість або відсутність досконалості. Однак потворне має з прекрасним діалектичний зв’язок, який виявляється у деяких аспектах:

— потворне у негативній формі містить уявлення про позитивний естетичний ідеал і відбиває приховану вимогу або бажання відродження цього ідеалу;

— прекрасне та потворне можна розглядати як періоди розвитку одного і того ж явища, процесу. Особливо відверто цей зв’язок спостерігається у природі. Згадаймо слова шекспірівського Гамлета про те, що навіть таке божество, як Сонце, народжує гробаків, пестуючи промінням те, що вмерло. В. Шекспір вважав таке перетворення властивістю природи та суспільства;

— врешті, прекрасне та потворне співвідносні. Ще Геракліт мудро відмітив, що найпрекрасніша з мавп є огидною у порівнянні з людиною, а наймудріша людина у порівнянні з Богом здається мавпою — й за мудрістю, й за красою, й за усім останнім.

Відрізняють зовнішній прояв потворного — гниття, хвороба, розпад — зовнішній та внутрішній. Стосовно людини — це моральний розклад, моральна деградація. Дослідженню цієї проблеми присвячена велика художня спадщина. Можна згалати такі класичні твори як п’єсу Л.М. Толстого «Живий труп», повість А.П. Чехова «Іонич», п’єсу М. Кропив-ницького «Глитай, або ж Павук», романи О. Уайльда «Портрет Доріана Грея», О. Бальзака «Шагренева шкіра» тощо.

Отже, якщо людина впізнає втілені у життя свої ідеальні уявлення про дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні; якщо зустрічаються з розпадом життя, з дисгармонією зовнішньою або внутрішньою, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне — найвища позитивна естетична цінність, а потворне — негативна естетична цінність.

2.3. Піднесене та низьке

Піднесене (2.7.) — категорія естетики, що характеризує явища, що є винятковими за своїми кількісно-якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибокого естетичного переживання.

2.7. Піднесене – категорія класичної естетики, відносно рідка модифікація естетичного, що характеризує комплекс неутилітарних суб’єкт-обєктних відносин, у результаті яких виникає складне почуття захоплення, радощі, благоговіння, й відночас, страху, жаху, свяченого трепету перед чимось, що переважає всі здібності сприйняття і розуміння.

Однією із особливостей зустрічі із піднесеним є переживання глибинної онтологічної, енергійної єдності із ним, рідства із ним, або із тими силами, що знаходяться поза ним, а також, водночас, відсутністі почуття загрози, реальної небезпеки для себе, тобто відчуття внутрішньої свободи і рівноправності як безкінечно малої величини перед безкінечно великим.

Щоб з’ясувати специфіку піднесеного, доцільно порівняти цю естетичну категорію з прекрасним:

— якщо прекрасне завжди несе у собі людську міру, то піднесене — це перевищення міри, тобто піднесене — це те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву;

— прекрасне — це те, що, як правило, освоєно людиною, інакше кажучи, це область людської свободи. Піднесене — завжди щось незрозуміле, це область свободи у перспективі, область несвободи у сьогоднішньому розумінні. Піднесене — колосальне, могутнє, що перевершує можливості сучасного людства. Зіштовхуючись з цими грізними силами, прагнучи протистояти їм, поступово підкорюючи їх собі, людина тим самим споріднюється з вічністю, набуває свого істинного, земного безсмертя, що спирається на діяння та творчість.

З огляду на ці особливості піднесене пов’язане не тільки з сильними позитивними емоціями (захоплення, захват), але подібні явища здатні викликати почуття трепету, священного жаху тощо. В індивідуальному та суспільному житті як піднесені оцінюються вчинки, дії, відносини, які вражають нас величчю душі, силою почуттів, шляхетністю поведінки. Тому піднесене у суспільному бутті тісно сплітається з позитивними етичними цінностями.

Усі ці художньо усвідомлені явища складають сферу піднесеного у мистецтві. Історія мистецтва знає специфічні жанри для створення схожого ефекту: епопея, гімн, ода тощо, а також художні системи, ідеал яких побудований на уявленні про піднесене, наприклад класицизм.

Низьке — категорія естетики, яка відтворює гранично негативні явища дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя, які викликають у людини співвідносну естетичну реакцію (презирство й зневагу).

Як низькі сприймаються явища, які приховують в собі, містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважають процесу самореалізації особистості. Через це низьке пов’язано з проявами бездуховності, аморальної поведінки. За своїми якостями низьке є протилежним піднесеному, має спільні риси, з одного боку, з потворним, а, з іншого — з трагічним та комічним.

2.2.3.Трагічне та комічне

Трагічне (2.8.) – це одна із традиційних естетичнах категорій. З початку треба зауважити, що у відношенні цієї категорії у науці існує плутанина. Дуже часто, говорячи про трагічне, розглядають його у двох ракурсах: як трагічне у житті, так і трагічне у мистецтві. Між тим, до естетики має відношення тільки трагічне у мистецтві, що найбільш повно відобразилося у конкретному жанрі драматичного мистецтва – трагедії. Цим трагічне як естетична категорія відрізняється від інших естетичних категорій, що мають свій предмет і в житті, і в мистецтві.

2.8. Трагічне – категорія класичної естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя (колізії), насамперед, між історичною необхідністю та практичною неможливістю її здійснення. Таким чином, у центрі трагічного — конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода). Історично – першишою формою реалізації трагічного є конфлікт життя і смерті.

Трагічне у житті не має ніякого відношення до естетики, тому що при участі у трагічних подіях у нормальної людини не може виникнути естетичного відношення до того, що відбувається, тобто не може відбутися естетичної події, що супроводжується почуттям насолоди, естетичного катарсиса.

Трагедії у житті, наприклад, Чорнобильська, або трагедії японських міст Хіросіми и Нагасаки ніяк не співвідносяться із естетичною сферою, хоча зображені у мистецтві, ці події можуть бути сприйняті за допомогою естетичного досвіду, що і реалізується у категорії трагічне.

Зокрема, трагедія міста Герніка, що було варварськи знищено за часів другої світової війни, не має відношення до естетичного, а картина П.Пікассо «Герніка», що у неї зображена ця трагедія, несе могутній заряд трагічного у сфері естетичного сприйняття. Багато митців, починаючи із Ф.Достоєвського, звертали увагу на трагічність устрою внутрішнього світу людини, що було пов’язане із конфліктом у свідомості особистості. Сам цей реально існуючий конфлікт не має відношення до естетики, бо спричиняє людині реальні болісні страждання. Ций екзістенціальний конфлікт, зображенний в мистецтві, в прозі, наприклад, А.Камю, Ж.П. Сартра або Ф.Кафки, він набуває характеру трагічного і дійсно естетичного.

Трагедія у житті і свідомості – це екзистенціальний, а не естетичний досвід, тому трагічне у реальної дійсності, що частіше позначається за допомогою поняття «трагізм», має відношення до об’єктів, що вивчаються філософією, психологією, історією. Сутність цього трагізму філософ Н Бердяєв вбачав у «глибокої невідповідності між духовною природою людини і емпіричною дійсністю», у «емпіричної безвихідності», що невідображена у мистецтві, не може мати відношення до предмету естетики.

Сутність феномену трагічного постає у зображенні несподівано спричинених стражданнях і загибелі героя, що виникли як слідство його проступків, вини, що були визначені судьбою, роком, чи якоюсь іншою зовнішньою могутньою силою, що не залежить від людини.

У трагедії, як вважав Г.Гегель, загибель не є тільки знищенням. Вона означає також і зберігання у переображенному вигляді того, що у данній формі має загинути. Гегель протиставляє людину, вільну від «рабської свідомості» та здатну жертвувати життям заради вищих цілей, істоті, що пригнічена інстинктом самозбереження. Трагічний герой — носій чогось, що виходить за межі індивідуального буття (влади, принципу, будь-якої надприродної сили), що вільно і свідомо обирає свій шлях. Тому трагічне — це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя (колізії), насамперед, між історичною необхідністю та практичною неможливістю її здійснення. Таким чином, у центрі трагічного — конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода).

Трагічний герой — це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть. У своїй історії людство по-різному розуміло ті сили, яким протистоїть людська воля:

— за античних часів трагічний конфлікт розумівся як зіткнення неминучого фатуму та вільного вибору особистості. У мистецтві був створений особливий тип трагічного героя (цар Едіп, Прометей тощо); трагічне збігалося з героїчним: призначене долею є неминучим, але велич особистості виявляється у тому, що вона діє вільно, сприймаючи та почуваючи все, що скоїлося за волею богів, як власне волевиявлення, демонструючи готовність нести особисту відповідальність за своє життя.

За часів середньовіччя джерелом трагічного вважали конфлікт між волею Бога і волею людини, що відхиляючись від Бога неминучо попадає у залежність від гріха. Найбільш парадоксально був втілений цей конфлікт і тип трагічного героя в образі Христа.

— починаючи з Нового часу, трагічний конфлікт набирає сили й значення зіткнення у свідомості людини власних цінностей та цінностей суспільства. Необхідність пізнається як створені суспільством соціальні умови. Народжується новий тип трагічного героя (Гамлет, Дон Кіхот, Фауст) — творець особистого життя, його співавтор разом з життєвими обставинами. Головний пафос трагічного — подолання меж людської несвободи та ствердження вищих ідеалів.

У мистецтві ще за античних часів Аристотелем була сформульована мета трагічного — катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають почуття глядача, читача, слухача тощо. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почуттям, бо це найтонкіша, найтендітніша річ у всесвіті. У цьому виявляється зв’язок між піднесеним та трагічним: піднесене відроджує у відповідь високі почуття.

Таким чином, трагічне розкриває загибель або тяжкі страждання особистості, незамінність її втрати; безсмертні суспільні цінні започаткування, що закладені у неповторній індивідуальності, та її продовження у житті людства; вищі проблеми буття; суспільний сенс життя людини, активність трагічного характеру стосовно умов; філософськи усвідомлений стан світу; історично нерозв’язані протиріччя: трагічне, втілене у мистецтві, плідно діє на людей у плані очищення та піднесення їх почуттів.

Комічне (2.9.) пов’язане з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й через комедію. Гегель говорив про іронію історії, а К. Марксу належить відоме висловлювання про те, що усе в історії повторюється двічі: як трагедія та як фарс.

Сутність комічного, як і трагічного, полягає у суперечності

2.9. Комічне – категорія класичної естетики. В історії естетики комічне характеризується як результат протиріччя, контрасту, розладу, протистояння потворного прекрасному, низького — піднесеному, внутрішньої пустоти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. У комічному протиріччі присутні два протилежних започаткування, перше з яких вважається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді виступає як негативна цінність. Джерелом комічного може стати не тільки підміна сенсу та змісту, але й порушення міри, створення ілюзії. Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (контраст реального й химерного) та гіпербола (перебільшення).

Але якість останньої, що оцінюється як комічне, — іншого роду: комізм — результат контрасту, розладу, протистояння потворного прекрасному, низького — піднесеному, внутрішньої пустоти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. У комічному протиріччі присутні два протилежних започаткування, перше з яких вважається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативною властивістю. Комічне, як і будь-яке естетичне явище, є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а у суб’єкті, тобто у тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Комічне незвичайною мірою пов’язане з загальною культурою суспільства та людини. Низька культура завжди агресивна. Така людина неспроможна терпіти розбіжні погляди, думки, переваги інших. Навпаки, людина, що володіє високою культурою, здатна аналізувати поведінку, відносини не тільки інших людей, але й самої себе, що є свідченням присутності у неї почуття гумору, розвиненого, живого розуму, яскравої уяви, фантазії.

Суспільство, яке спроможне ставитися з гумором до своїх недоліків, почуває у собі силу до їх подолання та вдосконалення, тобто розширює межі власної свободи. Гегель писав про те, що загальна підстава комедії — це світ, де людина як суб’єкт зробила себе повним хазяїном того, що має значення для неї як істотний зміст її знань та звершень, світ, цілі якого руйнують через те самих себе своєю неістотністю. Джерелом комічного може стати не тільки підміна сенсу та змісту, але й порушення міри, створення ілюзії. Наприклад, мріяти може кожна людина, але коли вона, крім цього, нічого більш не робить, народжуються манілови: «Иногда, глядя с крыльца на двор и на пруд, говорил он о том, как бы хорошо было, если бы вдруг от дома провести подземный ход или чрез пруд выстроить каменный мост, на котором бы были по обеим сторонам лавки, и чтобы в них сидели купцы и продавали разные мелкие товары, нужные для крестьян. При этом глаза его делались чрезвычайно сладкими и лицо принимало самое довольное выражение; впрочем, все эти прожекты так и оканчивались одними словами». Комічне, таким чином, пов’язано з свободою людини та суспільства, із звільненням їх від різних вад, тобто також є ствердженням прекрасного, але через заперечення всього, що заважає вдосконаленню життя.

Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (контраст реального й химерного) та гіпербола (перебільшення).

Залежно від відношення до предмета комічного осміяння розрізняють форми комічного:

— гумор — особлива форма комічного, яка відрізняється незлобивим відношенням до хиб життєвих явищ, поведінки людей, здатна викликати лише приязну посмішку. Гумор засновується на використанні засобів дотепності та гри слів;

— сатира — форма комічного, сутність якої полягає у тому, що шляхом використання особливих засобів та прийомів досягається критика недоліків, пороків, суперечностей соціальної дійсності як така, що знищує їх;

— іронія — форма комічного, що являє собою прихований глум, вибухова сила якого замаскована серйозною формою. Вона виявляє конфлікт нікчемного змісту з зовнішньо пристойною, респектабельною формою;

— сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх, який містить у собі руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного життя. Сарказм близький до іронії, але це в’їдлива, зла іронія. Негативна оцінка тут втілена більш виразно та чітко, ніж в іронії.

2.5.Специфіка і структура естетичної свідомості

У процесі історичної практики відбувалося усвідомлення людством механізмів, які формують спроможність особистості естетично ставитися до дійсності, тобто здатність сприймати і переживати у почуттєвих формах власне буття, знаходити та оцінювати загальнолюдські цінності та перетворювати цю дійсність у співвідношенні зі своїми уявленнями. Розуміння специфіки цього механізму привело до уособлення двох основних понять, пов’язаних з відображенням процесу формування естетичного ставлення: естетичної свідомості та естетичної діяльності.

Специфіка естетичної свідомості, у порівнянні з іншими формами духовного життя людства, полягає у таких критеріях:

— естетична свідомість у бутті людини та суспільства являє собою комплекс почуттів, уявлень, поглядів, ідей;

— власне, поняття «естетична свідомість» — абстракція, яка означає особливого роду духовне утворення, що характеризує естетичне ставлення людини чи суспільства до дійсності. На рівні суспільства естетична свідомість існує у формі суспільної свідомості, яка відображає ступінь естетичного освоєння світу на рівні індивіда — у формі особистої характеристики окремої людини;

— естетична свідомість формується тільки на підставі практики. Чим багатша естетична практика людини або суспільства, тим багатша та складніша їхня естетична свідомість;

— процес формування естетичної свідомості особистості стисло повторює процес її формування в історії людства. Цим зумовлюється й структура естетичної свідомості;

— від інших форм духовного життя естетична свідомість відрізняється тим, що базується на особливого роду відношенні людини до світу, в якому переважає емоційне начало. В цьому родові особливості естетичної свідомості;

— видові особливості естетичної свідомості визначаються єдністю структури її форм. Теоретично розрізняють два рівні функціонування даного феномена: 1) повсякденний, побутовий рівень, що базується на узагальненні емпіричного досвіду. Повсякденні естетичні переживання особистості мінливі, часто суперечливі; 2) теоретичний рівень, що базується на загальних філософських уявленнях про світ, людину та її місце у світі. Історія естетики і мистецтва знає багато прикладів втілення даних уявлень у конкретно-чуттєву форму. Так, скульптура Мікеланджело «Давид» втілює уявлення людини епохи Відродження про світ, у центрі якого знаходиться особистість, сила та міць якої не має меж. Як усвідомлення цієї сили та могутності, обличчя й постать Давида спокійні, гармонійні, величні.

Повсякденний рівень естетичної свідомості складають естетичні емоції, переживання, почуття та ін.; теоретичний — естетичні оцінки, судження, погляди, теорії, ідеали тощо. Межі між цими двома рівнями умовні, бо специфіка естетичної свідомості має прояви на кожному рівні — всюди можна знайти і почуттєві, і раціональні елементи. Щонайбільше ця особливість притаманна естетичній потребі та естетичному смаку, в яких однаково важливі і емоційні, і раціональні складові, що усвідомлюються у співвідношенні з естетичним ідеалом.

Насамкінець слід зазначити, що естетична свідомість — одна із форм духовного життя суспільства, яка відображає довкілля, різноманітну діяльність людини, а також продукти (результати) цієї діяльності, в тому числі художні твори, у почуттєвих образах, що усвідомлюються та оцінюються у судженнях естетичного смаку. Специфіка естетичної свідомості полягає у взаємодії людини та реальності, суб’єктивного та об’єктивного, яка переживається, оцінюється і розуміється суто індивідуально, але детермінована історично мінливими ідеалами втілення краси у житті та мистецтві.

Дата добавления: 2014-11-29