Естетика класицизму, 1 страница

Естетика бароко,

Образ,

Катарсис,

Антична естетика,

Синкретизм,

3.3. гармонія,

3.4. мімесис,

3.5. платонізм,

3.7. естетика Середньовіччя,

3.9. естетика Відродження,

3.12. естетика Просвітництва,

3.1. Первісн а культура

Для первісної культури характерна єдність, синкретизм утилітарного і художньо-естетичного елементів. Уява людини про світ ще формувалась. Сама людина і суспільство розглядаються як органічні частини навколишнього світу, світу природнього, що знаходить своє відображення в міфологічному світосприйнятті. Міфологічне мислення формувалося на основі магічно-практичного відношення до світу. Міф значною мірою був пов’язаний із особливостями світосприйняття давньої людини, її уявою про всесвіт і підвалини взаємовідношень людини і всесвіту, що підпорядковувались магічним ритуалам й обрядам. Встановлення магічних причин взаємозв’язку природних або суспільних процесів підпорядковувалось антропоморфному тлумаченню зв’язків і відношень усього зі всім.

Міфологія — це своєрідний засіб розуміння взаємозвязків і причинно-наслідкової обумовленості природної і соціальної дійсності як єдиного цілого, спрямована на подолання фундаментальних протиріч людського існування, на гармонізацію відношень особистості, людської спільноти і природи. Зміст міфу уявлявся первісній свідомості реальним, тому що втілював колективний, «надійний» досвід осмислення дійсності множиною поколінь. Цей досвід слугував предметом віри, а не критики.

Міфи підтверджували прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримували і встановлювали певні норми поведінки. Головними передумовами своєрідної міфологічної «логіки» було, по-перше, те, що первісна людина не виділяла себе з навколишнього природного і соціального середовища, і, по-друге, те, що мислення зберігало нероздільність, синкретизм (3.1.), було невіддільне від емоційно-афектної, моторної сфери життя людини та його психіки.

3.1. Синкретизм (від грецьк. – sincretismos – зв'язок), історичний етап розвитку естетики, мистецтва і культури людства, що характеризується нерозривним зв’язком у єдиному явищи наукових, релігійних, художніх і естетичних компонентів.  

Наслідком цього явилося наївне олюднення всієї природи, загальна персоніфікація, метафоричне зіставлення природних, соціальних і культурних об’єктів. На природні об’єкти переносилися людські властивості, їм приписувалася піднесеність, розумність, людські почуття, часто і зовнішня антропоморфність, і, навпаки, міфологічним предкам могли бути привласнені риси природних об’єктів, особливо тварин. Визначені сили і спроможності могли бути пластично виражені багаторукістю, багатоокістю, найдивовижнішими трансформаціями зовнішнього образу; для міфу характерно, що різноманітні духи, боги і герої, а тим самим і подані ними стихії, природні об’єкти і людські спроможності були пов’язані сімейно-родовими відносинами. Розповідь про події минулого служить у міфі засобом опису устрою світу, засобом пояснення його теперішнього стану. Найважливіша функція міфу — створення моделі, прикладу, зразка. Залишаючи зразки для імітації та відтворення, міфічні герої одночасно «випромінюють» магічні духовні сили, що продовжують підтримувати порядок, встановлений у природі і суспільстві.

Підтримання такого порядку також є важливою функцією міфу. Вона здійснюється за допомогою ритуалів. У них міфічний час і герої не тільки зображуються, але ніби відроджуються з їхньою магічною силою, події повторюються і наново актуалізуються. Міф і ритуал складають дві сторони — так би мовити, теоретичну і практичну – одного і того ж феномена: забезпечення «вічного повернення» і безперервності природних і життєвих циклів, збереження колись встановленого порядку. Отже, основними властивостями міфу є: конкретність події; тілесність, осяжність діючих сил; емоційність викладу; проекція людських якостей на предмети навколишнього світу; чуттєве сприйняття навколишнього; образність розповіді Міфологія є найдавнішим, архаїчним ідеологічним утворенням, що має синкретичний характер. У міфі переплетені зародкові елементи релігії, філософії, науки, мистецтва. Органічний зв’язок міфу з ритуалом, що здійснювався музично-хореографічними, «передтеатральними» і словесними засобами, мав свою, приховану, неусвідомлену естетику. Мистецтво згодом цілком відокремилося від міфу і ритуалу, але зберегло специфічне поєднання узагальнень із конкретними уявленнями. Збереглося і широке оперування в ньому міфологічними темами та мотивами.

3.2.Естетика Античності

Антична естетика (3.2.) розвивалася в Давній Греції і Римі. Вона мала своїм витоком міфологічні уявлення, що склалися в первісному суспільстві. Для них характерний підкреслений космологізм. Матеріально-чуттєвий космос, на погляд античних мислителів, виступає як просторово обмежений, і характеризується гармонійністю, домірністю і розумністю прямування, він структурно і ритмічно оформлений, вражає піднесеною величчю. Він виступає як розумне, пластичне, скульптурно оформлене втілення найвищої краси. Все інше наділялося красою лише в тій мірі, у якій воно наближалося до цієї абсолютної гармонії, а створена людиною річ розглядалася як імітація самого космосу чи існуючого у космосі явища. Подібні уявлення про чуттєво-матеріальну організацію Космосу були властиві ранньому, натурфілософському періоду розвитку античної думки, що намагалася осмислити першопочаток і саму гармонію Космосу, виходячи із ідеї єдиного фізичного елементу, що виступає як його основа. Такими елементами називають вогонь, ефір, землю, воду, повітря, число.

3.2. Антична естетика – етап розвитку естетики, що збігається з певною історичною і культурною епохою, що була названа Античною і включає естетику Давньої Греції і Риму.  

Що нам відомо про естетику або художнє життя античності? Ми знаємо імена видатних драматургів Есхіла, Софокла, Еврипіда, Аристофана, чиї твори ознаменували розквіт трагедії і комедії Стародавньої Греції. Розвивалося образотворче мистецтво: хоча твори живопису і не збереглися, але до нас дійшли відомості про таких художників, як Полигнот, Аполодор, Зевксис. У греків були спеціальні приміщення для зберігання картин - пінакотеки, проводилися виставки. Але у переважній більшості твори мистецтва мали позамузейне життя. Плутарх стверджував, що в Афінах було більше статуй, аніж людей. Забарвлені в яскраві кольори скульптури прикрашали площі, храми, бо світ мистецтва був для давніх греків живим світом.

Про античну музику, що займала значне місце у житті стародавніх греків, відомо небагато. Ми знаємо, що у музичній творчості застосовувалися спеціальні лади - дорійський, лідійський, фригійський. Кожен з них було орієнтовано на створення творів різних жанрів, різного суспільного призначення.

Чому антична художня культура і естетична думка набула назву класичної? Розмірковуючи на цю тему, Г. Гегель пізніше дійшов висновку, що такий суспільний стан, при якому мета і цінності колективу знаходяться в рівновазі з метою та цінностями особистості, трактується в історії культури як класичний.

Чому античне мистецтво виявилося таким привабливим у якості загального критерія наступного художнього розвитку? Тому що антична свідомість виступала як синкретична, тобто цілісна за своєю природою. Практично всі естетичні категорії започатковано в античності. Для характеристики естетично довершеного явища античність запровадила власну категорію «калокагатія», що означала єдність прекрасного і морального. Естетично прекрасне було одночасно і етично-моральним, осередком усіх довершених якостей, включаючи Істину – Благо - Красу. Таке розуміння е свідоцтвом цілісності сприйняття античної людини, для якої чуттєвий, тілесний компонент прекрасних об'єктів органічно поєднувався з високим духовним змістом. Прекрасне як об'єктивна властивість, що йде від природи і прекрасне як суб'єктивне почуття задоволення співіснують і розуміються неподільно. Більш того, у класичній античності нема розподілу художньої свідомості на масову і елітарну: художник, поет, драматург не прикладали зусиль для того, щоб зробити зрозумілою для співгромадян мову свого мистецтва, бо вже від початку вони говорили зрозумілою для всіх мовою виразних засобів.

Розуміння «естетичного» у чистому виді не існувало. Поняття естетичного могло бути застосоване для оцінки шляхетних вчинків, високих людських відносин, у мистецтві й у повсякденному житті.

Питання про естетичну самоцінність творчості, таким чином, не ставилося. Художня творчість, мистецтво набували сенсу у зв'язку з обслуговуванням суспільних потреб, таких, як виховання громадян-воїнів і т.п. У Стародавній Греції держава забезпечувала громадянам можливість відвідувати театральні вистави, де показувалися драми з життя героїв.

Антична естетична думка досягла найвищого розквіту в період VII ст. до н.е. — III ст. н.е., коли на зміну чуттєво-наочному, інтуїтивному уявленню натурфілософів про Космос приходить інтерес до самої людини як розумної духовної істоти, як мікрокосмосу, що є малою копією космосу великого.

Саме Античні мислителі сформулювали найголовніші проблеми естетики: питання про відношення естетичної свідомості до дійсності, про природу мистецтва, про сутність творчого процесу, про місце мистецтва в житті суспільства, а також розробили теорію естетичного виховання. Велика заслуга античних мислителів і в аналізі естетичних категорій, таких як: прекрасне, міра, гармонія, трагічне, комічне, іронія та ін.

Естетичні поняття і терміни оформлюються вже у міфологічну епоху, в ранній грецькій літературі — в епосі Гомера і Гесіода. У Гомера зустрічаються найважливіші естетичні терміни: «краса», «прекрасний», «гармонія» та ін. В «Іліаді» і «Одісеї» даний опис прекрасних богів, прекрасних речей, дій дюдини, розповідається про те, яке місце займали спів і музика в житті греків. При цьому раціональні думки Гомера про мистецтво вигадливо поєднуються з міфологічними уявленнями. Поєднання міфологічного і раціонального ми зустрічаємо й у Гесіода — автора поэм «Труди і дні» і «Теогонія». Краса і добро у нього мисляться як такі, що походять від богів. Художню творчість він також вважає актом божественним. Проте ні Гомер, ні Гесіод не створили естетичних теорій, що виникли в надрах античної філософії. Грунт для них підготували мілетські мислителі, що їх називають першими грецькими філософами — Фалес, Анаксимандр і Анаксимен (кінець VII —VI ст. до н.е.).

Найбільш ранньою школою грецької філософії, що розробила важливі естетичні поняття і проблеми, була піфагорійська школа. Вона була заснована Піфагором у VI ст. до н.е. у місті Кротон (Південна Італія). Згідно з поглядами піфагорійців, число складає сутність речей, і тому пізнання світу зводиться ними до пізнання чисел. Безпосередньо до вчення піфагорійців про число примикає їхня концепція про протилежності. Все існуюче являє собою низку протилежностей, що і породжують гармонію (3.3.).

3.3. Гармонія (від грецьк. – співзвуччя, мірність, порядок) – загально естетичне поняття, прекрасна цілісність, що характеризується врівноваженістю частин. Вперше було осмислено Піфагорійцями як примирення протилежностей.  

Піфагорійці вважали, що гармонія чисел є об’єктивною закономірністю, яка діє у космосі, в усіх явищах життя, отже, і в мистецтві. Піфагор перший звернув увагу на порядок і гармонію, що царюють у Всесвіті. Космологічна теорія піфагорійців носить естетичний характер. Детально поняття гармонії Піфагор досліджує на прикладі музики. У працях піфагорійців про музику вперше була висунута думка про те, що якісна своєрідність музичного тону залежить від довжини звучної струни. На цій основі піфагорійці розвинули вчення про математичні основи музичної гармонії. Так, ними були встановлені такі музичні інтервали: октава 1:2, квінта 2:3, кварта 3:4. Піфагорійці раціонально шукали об’єктивний бік естетичного. Вони розуміли гармонію як «згоду незгодних», тобто акцентували увагу на примиренні протилежностей, порушили питання про об’єктивні основи «прекрасного».

Діалектичні здогадки піфагорійців про основні естетичні поняття одержали розвиток у Геракліта Ефеського (бл. 520—460 до н. е.). Розвиваючи ідеї милетських філософів, як духовнощ-матеріальну першооснову всього існуючого він розглядає «вічно живий вогонь», Вогонь-Логос(Разум). Згідно з Гераклітом, у світі царює сувора закономірність і в той же час, у ньому немає нічого постійного — усе тече і змінюється. На відміну від піфагорійців він робить акцент не на примиренні протилежностей, а на їхній боротьбі. Виходячи із цих загальних методологічних принципів в аналізі естетичних категорій, Геракліт, так само як і піфагорійці, вважав, що прекрасне має об’єктивну основу, проте цю основу він бачить не в числових відношеннях як таких, а в якостях матеріальних речей, що являють собою модифікації вогню.

Конкретизуючи поняття краси, Геракліт говорить про гармонію як єдність протилежностей. Гармонія для нього, як і краса, виникає через боротьбу. Гармонія, що є основою краси, за Гераклітом, має універсальний характер: вона лежить в основі Космосу, складає основу людських відносин, вона ж є присутньою у витворах мистецтва. Геракліт трактує міру як одну з найважливіших естетичних категорій. Міра, згідно з Гераклітом, як і гармонія, має загальний характер.

Період класичної античної естетики починається за часів творчості Сократа і школи софістів, що здійснили антропологічний поворот у філософії Давньої Греції. Так, у центрі уваги давньогрецького філософа Сократа (470— 399 до н. е.) знаходиться Людина, що призначена до самопізнання. При цьому людина цікавить Сократа з боку її духовності, що втілюється у практичної діяльності, поведінці, моральності. З цих позицій Сократ розглядає і естетичні проблеми. Відповідно до поглядів Сократа, всяка людська діяльність переслідує певну ціль. Вищим результатом цієї діяльності є абсолютне благо. Естетична діяльність також є доцільною, тому її продукти повинні оцінюватися з погляду відповідності певній цілі. Отже, за Сократом, прекрасне не існує як абсолютна властивість предметів і явищ. Воно розкривається лише в їх (предметів і явищ) відношеннях і у своїй сутності збігається з доцільним. Такий підхід до естетичних категорій призвів до того, що прекрасне як центральне естетичне поняття стало розглядатися Сократом у дусі відносності. Геракліт також говорить про відносність прекрасного. Проте в нього краса, прекрасне визначається приналежністю до різних родів матеріального світу. Відносність же прекрасного у Сократа є наслідком співвідношення предметів із цілями людської діяльності. Сократ підкреслює органічний зв’язок етичного і естетичного, морального і прекрасного. Ідеалом для нього є прекрасна духом і тілом людина. пов'язує поняття прекрасного з поняттям доцільного.

Прекрасне - це те, що завжди корисне, - повчав Сократ, - але для цього воно має бути саме прекрасним, втіленим у предметі, про корисність якого йдеться. Саме сократ став розглядати прекрасне як загальне поняття, відмінне від окремих прекрасних речей.

Мистецтво, за Сократом (особливо скульптура), зображує не тільки тіло людини, а й її душу. В цій думці Сократа викладена його концепція духовної краси. Вона відрізняється від піфагорійської концепції краси, що мала винятково формальний характер. Там красу вбачали в пропорції і гармонії, тут — ще й у вираженні душі. Сократ зв’язав прекрасне з людським тісніше, ніж це можна було спостерігати у піфагорійців, що розглядали красу як притаманну Космосу, як прояв його божественості. Сама ж думка про духовну красу не була архаїчною, вона з’явилася тільки в класичний період. Але в пізніших естетичних системах обидва мотиви — краса форми і краса душі — знайшли своє втілення у понятті, що одержало назву калокагатії — єдності добра і краси, прекрасної форми і внутрішньої досконалості.

Такий потужний крок у розвитку естетичних ідей античності зробив великий давньогрецький філософ Платон (427— 347 до н.е.), що започаткував цілий напрямок у естетиці, названий платонізмом.

Згідно з Платоном, чуттєві речі матеріального світу мінливі. Вони виникають і зникають, і вже в силу цього являють собою вторинний світ, що є лише тінню сутнісного буття. Справжнє, істинне буття властиве лише особливого роду духовному світу ідей, і його ієрархіям, духовним сутностям — «ейдосам» або «ідеям». «Ідеї» Платона — це загальні поняття, самостійні сутності, що існують об’єктивно у ідеальному світі, де верховною ідеєю є ідея Блага. Питання естетики піднімаються у багатьох творах Платона — «Гиппій Більший», «Держава», «Федон», «Софіст», «Пир», «Закони» та ін. Ідея прекрасного протиставляється Платоном чуттєвому світу, вона знаходиться поза часом і простором, не змінюється. Оскільки краса має позачуттєвий характер, то вона осягається, за Платоном, не почуттями, а розумом. Ця ідеологія стала у Платона базою для аналізу мистецтва. Відомо, що попередники Платона розглядали мистецтво як відтворення дійсності через імітацію, мімесис (3.4.).

3.4. Мімесис (від грецьк. «імітація») – в античній і європейській естетиці розуміння смислу мистецтва як копіювання дійсності, але сутність подібного копіювання різними авторами і у різні часи розглядалась по різному.

Так підходили до мистецтва Геракліт, Сократ. Платон також говорить про імітацію чуттєвих речей, що самі, проте, є відбитками ідей. Художник, що відтворює речі, відповідно до поглядів Платона, не піднімається до розуміння істинно існуючого і прекрасного. Створюючи витвір мистецтва, він лише копіює чуттєві речі, які, у свою чергу, є лише копіями ідей. Виходить, зображення художника є не що інше, як копії із копій, імітації імітацій, тіні тіней тощо... Як повторний відбиток, як відбиток відбитого, мистецтво, за Платоном, позбавлене пізнавальної цінності. Більше того, воно брехливе і перешкоджає пізнанню істинно існуючого світу. У аналогічному плані Платон розглядає і творчий процес. Він різко протиставляє художнє натхнення пізнавальному акту. Натхнення художника ірраціональне, протирозумне. Характеризуючи творчий процес, Платон користується такими словами, як «натхнення» і «божествена сила». Поет творить «не від мистецтва і знання, а від божественного визначення й одержимості».

Платон, таким чином, розвиває містичну теорію поетичної творчості. Відповідно до цієї теорії, художник творить у стані натхнення і одержимості. Платон не обмежується загальним осмисленням категорій прекрасного, природи мистецтва і сутності художньої творчості. Його цікавить і соціальний бік естетичного. У діалозі «Держава» Платон вважає, що мистецтву взагалі немає місця в ідеальній державі. Проте він допускає витвір і виконання гімнів богам, оскільки вони збуджують мужні і громадянські почуття.

Одним із найвизначніших критиків платонізму (3.5.) був Арістотель (384—322 до н. е.).

Він детально проаналізував платонівську теорію ідей і дійшов висновку про її неспроможність. Питання естетики обговорюються Арістотелем у таких творах, як «Риторика», «Політика» і особливо в «Мистецтві поезії». Цей твір, названий коротко «Поетикою», дійшов до нас у неповному і недостатньо обробленому вигляді.

3.5. Платонізм в естетиці – філософське вчення, розвинуте Платоном, давньогрецьким мислителем та його послідовниками. Платон першим повязав естетичні категорії (зокрема прекрасне) із філософськими категоріями «буття» і пізнання і етичною категорією «благо», і визначив прекрасне як надприродний, духовний феномен, як вічну ідею.  

«Поетика» Арістотеля є узагальненням художньої практики свого часу і, так би мовити, склепінням правил для творчості, тобто носить певною мірою нормативний характер. На противагу Платонові, що переважно схиляється до умоглядного, об’єктивно-ідеального трактування естетичних категорій, Арістотель, навпаки, виходить завжди з практики мистецтва.

Арістотель, як і його попередники, в центр своїх естетичних роздумів ставив проблему прекрасного. Основними проявами прекрасного, за Арістотелем, є: злагодженість, домірність і певність. Арістотель як і його попередники бачить завдання мистецтва в імітації. У «Поетиці» філософ говорить про три різновиди імітації: у засобі, предметі і способі. Всі види мистецтва, відповідно до Арістотеля, різняться засобами імітації: звук — засіб для музики і співу; фарби і форми — для живопису і скульптури; ритмічні прямування — для танку; слова і метри — для поезії.

Названі види мистецтва Арістотель поділяє ще на мистецтва прямування (поезія, музика, танок) і мистецтва спочинку (живопис і скульптура). Особливо докладно філософ зупиняється на розподілі словесного мистецтва на роди і види, в основу якого кладеться особливість об’єктів і форма імітації. Він описує своєрідність епосу, лірики і драми. Драма поділяється на комедію і трагедію. Трагедія, за Арістотелем, впливає таким чином, що збуджує співчуття і страх, вона очищає ці пристрасті (з грец. — катарсис (3.6.) — очищення). Арістотель називає катарсис ціллю трагедії. Відповідно до релігійно-міфологічних орфічно-піфагорійських уявлень, катарсис відбувався за допомогою музики. Арістотель розділяв цю точку зору, класифікувавши тональності на етичні, практичні і надихаючі. Останнім він і приписував спроможність викликати очищення душі і почуттів.

3.6. Катарсис (від грецьк. «очищення») – в античній і європейській естетиці вищий духовно-емоційний результат естетичного відношення, естетичного сприйняття, що приводить до виникнення сильних афектів(жалісті, страха, ентузіазма, та інш.) і визиває почуття насолоди.  

Значний інтерес мають міркування Арістотеля з приводу творчого процесу. У Арістотеля він втрачає таємничий, містичний характер. Процес створення художнього твору, а також його сприйняття є, за Арістотелем, інтелектуальним актом, тобто філософ підкреслює зв’язок творчого процесу з пізнавальною діяльністю людини. Що стосується естетичного споглядання, то воно, на думку Арістотеля, базується на радості упізнавання. Отже, з його точки зору, творчий процес є збагненним і таким, що піддається контролю. Велике місце в працях Арістотеля займає проблема виховної ролі мистецтва, вказівка на зв’язок мистецтва з моральністю людей. У творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого найвищого розвитку.

Аристотель визначив ті принципи, на яких повинен будуватися аналіз художнього твору. Твір мистецтва, за Аристотелем, можна осуджувати, якщо він незрозумілий, шкідливий для моралі, має внутрішні суперечності, не відповідає правилам мистецтва (міра, ритм, гармонія). Таким чином, Аристотель уперше висуває критерії, що визначають художні якості. Ці критерії актуальні і зараз. Важливим для твору мистецтва Аристотель вважає цілісність, ясність, відповідність форми змісту.

Слід звернути увагу і на таке важливе у Аристотеля поняття, як ентелехія. Все, що оточує людину, знаходиться у стані хаосу і водночас намагається втілитися, оформитися. Механізм ентелехії і дозволяє у процесі творення трансформувати неупорядковану «речовину життя» в упорядковану «речовину форми». Аристотель роздумує над тим, що є хаос, і що е порядок. Він відчуває, що глибинна людська потреба - це перетворити світ із стану хаосу у стан Космосу. Різні види діяльності роблять це по-різному: наука - через раціонально-аналітичні засоби, релігія - через віру та ритуали; мистецтво - через створення художньої форми, упорядкування, гармонію, катарсіс.

У післякласичний (еліністичний) період Космос як основний об’єкт античної думки трактується вже у світлі суб’єктивних людських переживань. Міра, ритм, гармонія та інші категорії естетики з відокремлених і абстрактно загальних схем космічного буття все більше перетворюються на засоби самовивчення і внутрішнього влаштування людини. Цим займалися різноманітні філософські школи пізньої античності — стоїки, епікурейці, скептики та інші.

Посткласична культура еллінізму сформувалася внаслідок переплетення рис, характеристик грецької та східних цивілізацій. Багато що у художній творчості та художньому житті еллінізму було запозичено, трансформовано з грецького класичного мистецтва та естетики. Разом з тим для еллінізму характері принципово нові орієнтації художньої свідомості, яких не знала класична Греція.

Особливості художньої творчості і естетики еллінізму полягають у переміщенні інтересу від суспільної проблематики до особистої, посиленням уваги до внутрішнього світу людини, до інтимних переживань. У трагедіях і комедіях збільшується «побутовість». Відхід від епічності і монументальності призводить до збільшення декоративності, культу форми. Творчі процеси у цю епоху позначено тяжінням до фантастики, окультизму, вишуканої еротики тощо. Спостерігається внутрішня пасивність. Характеризуючи творчість Андроніка, Плавта, Теренція, Сенеки, дослідники звертають увагу на такий художній прийом, як контамінація, що означає запозичення і поєднання, а саме: запозичення з текстів попередніх авторів і поєднання у новому творі фрагментів різних текстів. З одного боку, така практика призвела до обвинувачень давньоримської драматургії в еклектиці; з другого, коли прийом контамінації використовували талановиті автори, визнавали їх вміння збагатити інтригу грецьких джерел, додати драматичному тексту розгалужений характеру

Постійне ускладнення художніх текстів сприяло формуванню й більш тонких навичок сприйняття, розвитку асоціативних механізмів, вмінню тримати у пам'яті заплутані лінії сюжету.

Краса грецького мистецтва класичного періоду полягала в тому, що воно відрізнялося простотою і безпосередністю. Навпаки, художнє сприйняття еллінізму – це сприйняття людей рафінованих, досвідчених, знайомих з різними прийомами художньої лексики, таких, що потребують ускладнення художньої мови.

Тип світосприйняття елліністичної культури далекий від епічності і монументальності, навпаки, його цікавлять конфлікти і колізії, що їх багато у повсякденні. Звідси - швидкий розвиток мистецтва комедії, що набуває різних форм, включаючи елементи буфонади, ексцентрики. У комедіях Плавта безперервно роздають ляпаси, розпочинають бійки, говорять непристойності, хоча й дотепні. Комедія максимально орієнтується на розважальність, що показало для цієї епохи.

З естетичними уявленнями в період раннього еллінізму виступили школа стоїківта школа епікурейців, хоча спеціально естетичних систем вони не створювали.

На думку стоїків, краса не є корисною чи шкідливою, вона нейтральна. Процес і результат естетичного сприйняття не може бути моральним чи аморальним, але він відрізняється якостями розважальності та Інтересності. Художник, на думку стоїків, - це людина, яка весь час створює сама себе.

Епікурейці стверджували культ чуттєвої насолоди, емоційних переживань та суб'єктивної самозадоволеності. Вони виходили з потреби захистити свій внутрішній світ та самозаглиблення.

Яскравою постаттю епохи еллінізму є римський оратор, філософ, адвокат Цицерон(106-43 до н.е.) З точки зору естетики його трактати цікаві тим, що в них уперше з'являється поняття стилю. Раніше теоретики мистецтва не використовували це поняття, сама міфологічна природа їх мислення і була своєрідним стилем, що задавав прийоми розповіді, композицію тощо. Цицерон уперше говорить про стиль як сукупність формальних прийомів, що ними користується оратор і наголошує, що цим прийомам можна навчитись.

Пізній період еллінізму характеризується гетерогенністю духовних станів і пошуків, тобто існуванням в його культурі багатьох різних, суперечливих, контрастних елементів. У зв'язку з цим потрібно сказати про формування естетичних поглядів апологетіки і патристики, яка розвивається у рамках становлення християнської віри, розпочинаючи з І-ІІ століть. Паралельно з уже відомими теоретичними лініями, що культивують чуттєву насолоду, задоволення, пріоритет індивідуальних потреб, представники патристики приділяють найбільшу увагу питанням духовності.

3.3.Доба середньовіччя

Після занепаду античного світу, загибелі і розпаду Риму, естетика продовжувала розвиватися у державі, що виступила правоприємницею Римської імперії, і пізніше була названа вченими Візантією. Візантія (восточна частина Римської імперії зі столицею – Константинополем, що не була зруйнована варварами і продовжувала традиції високої греко-римської культури) як держава виникла в IV ст. і перестала існувати в середині XV ст. (1453 р.). Становлення культури Візантії супроводжувалось розповсюдженням християнства, що формувало і відповідні нові засади естетики Середньовіччя (3.7.).

3.7. Естетика Середньовіччя – характерна для доби Середніх віків. Головними типологічними особливостями естетики цього періоду можна назвати: теоцентризм, креаціонізм, теоантропний принцип, антиномізм, іконічність, символізм.  

Спираючись на новий релігійний досвід, Святе Письмо, а також на весь культурний досвід Античного світу, ранньохристиянські мислителі, апологети, а за ними і Отці Церкви, започаткували критичний аналіз попередньої культури на засадах нової релігії. На підвалинах Св. Письма вони осмислили основи нової релігійної художньо-естетичної парадигми: теоцентричної, що спирається на віру в Боговтілення Логоса, креаціоністської, що виходить із ідеї творіння світу Богом із нічого, теоантропної, що походить із вчення про Христа як Боголюдину, і людину як «образа і подоби» Бога, антиномічної, іконічної і символістської, бо увесь світ розглядається у християнстві як ієрархія образів-символів, що походять із Першообразу, тобто, самого Бога як Любові і жертовної любові як принципу буття всесвіту і основи моральності краси.

Дата добавления: 2014-11-29