Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Естетика романтизму, 4 страница





Доверь свою работу кандидату наук!
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь

У ХVI—ХVII ст. на Україні з’являється плеяда письменників-полемістів, що присвятили свою творчість боротьбі проти католицизму і Унії православ’я з католицизмом під верховенством папи римського, що нав’язується папством. Естетичний бік богослужіння складає важливий елемент їхньої полеміки. Серед найбільш цікавих полемічних творів цієї епохи: «Казанье святого Кирила» Стефана Зизанія (1570—1621), «Апок-рисис» Христофора Філалета (XVI—XVII ст.), «Пересторога» анонімного автора, «Тренос» Мелетія Смотрицького (1572— 1633), «Полінодія» Захарія Копистенського (?—1672), «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Писание к утекшим от православной вери єпіскопом», «Загадка філософом латинським», «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» Івана Вишенського (1550—1620), «Протестація» Іова Борецького (?—1631), «Нова міра старої віри», «Знаків п’ять», «Мечь Духовний», «Лютня Аполлонова» Лазаря Барановича (1620—1693) і багато інших.

Найпомітніший внесок у розвиток естетичної думки в XVII ст. зробив Симеон Полоцький (1629—1680), що відстоював право людського розуму на пізнання і обговорював роль чуттєвості в пізнанні. С. Полоцький, який добре знав сучасну йому західноєвропейську філософію, розглядав її як науку наук, розвивав своєрідну концепцію виховання і досвідченого знання, заперечив вчення про уроджені ідеї.

Особливістю розвитку естетичних ідей у другій половині XVII ст. була гостра боротьба, що розгорнулася навколо реформи церкви, розпочатої патріархом Никоном. Серед мислителів XVII ст., що сприяли відокремленню філософії й естетики від богослов’я, були Ю. Крижанич (1618—1683), Епіфаній Славинецький, Мелетій Смотрицький (1572—1633), який написав коментар «Велика і предивная наука» до твору давньоримського автора Луллія «Велике мистецтво».

Значне піднесення української естетичної думки пов’язане із відкриттям у 1632 р. Києво-Могилянської академії. Серед найбільш відомих професорів філософії в академії були Йосип Кононович-Горбатський (?—1653), Інокентій Гізель (1600— 1683), Іоасаф Кроковський (?—1718), Лазар Баранович (1620— 1693), Феофан Прокопович (1681—1736), Стефан Яворський (1658—1722). У філософських курсах академії відбувалося алегоричне тлумачення Біблії, розглядалися проблеми деїзму і пантеїзму. Ф. Прокопович виступив пропагандистом ідей європейських мислителів Бекона і Декарта. § 2. Українська і російська естетика у XVIII ст.



Найбільш регулярний і послідовний розвиток естетичних ідей у Росії і Україні почався з XVIII ст., що його ознаменували перетворення Петра I, який масово звернув російську суспільну думку до досягнень європейської освіченості.

Спочатку розвиток естетичної думки в Росії XVIII ст. проходив під впливом естетики французького класицизму і Просвітництва (Батте, Дідро та ін.).

Естетика і мистецтво класицизму одержали поширення в Росії в діяльності Феофана Прокоповича (1681—1736), Анти-оха Кантемира (1708—1744), В.К. Тредіаковського (1703— 1768), О.П. Сумарокова (1717—1777).

Найвидатнішим його представником був М.В. Ломоносов (1711—1765). У творчості Ломоносова відбилося властиве йому поєднання абстрактного й образного мислення. Естетичне сприйняття Космосу виражене в його філософській поезії. Ломоносов відіграв важливу роль у реформі російської мови, що поклала кінець церковнослов’янській книжковій культурі. Значне розширення лексичного складу нової літературної мови, зближення його з розмовною мовою і водночас збереження всього багатства письмової традиції — такі основні принципи реформаторської діяльності Ломоносова в російській словесності. Поряд із В.К. Тредіаковським він розробив нову систему російського віршування. Для поглядів Ломоносова на літературу характерні нормативність, логічність, раціональність. Проте в його творчості поряд із логікою розуму повним визнанням користується і стихія почуттів, натхнення, емоційного пориву. Багато художніх творів Ломоносова є за своєю суттю соціально-філософською публіцистикою. Естетика художньої творчості у Ломоносова пов’язана з естетикою буття і пізнання. Його естетичне і творче кредо викладено у вірші «Розмова з Анакреоном». Російський класицизм, як і західний, поданий практично у всіх сферах художньої творчості. Він тісно пов’язаний із просвітительською ідеологією. Для нього властиві: високий громадянсько-патріотичний пафос, висування на перший план античних сюжетів, інтерес до національної історії.

У духовному житті України XVIII ст. важливу роль відігравав випускник Києво-Могилянської академії Георгій Щербицький. Він викладав у академії філософію, поетику, риторику, був автором відомої в ті часи п’єси «Трагікомедія, нарицаєт Фотій, тобто про відступ західної церкви від східної». У ній Г. Щербицький намагався пристосувати міфологічні мотиви до розкриття сучасних йому проблем, зокрема виявлення конфлікту між католицизмом і православ’ям. Цей прийом був широко розповсюдженим у культурній практиці Західної Європи XVIII ст., але на терені України використовувався вперше.

Найбільш повне вираження розвиток естетичної думки на Україні в XVIII ст. знайшов у творчості видатного філософа, просвітителя, гуманіста і демократа Г.С. Сковороди (1722—1794). Філософські і естетичні погляди Сковороди суперечливі. Стоячи в цілому на об’єктивно-ідеалістичних позиціях, він висунув матеріалістичну тезу про вічність і нестворенність матерії. Розуміння ним Бога носило пантеїстичний характер. Матеріалістичні тенденції проявилися в теорії пізнання Сковороди. Його ідея самопізнання грунтувалася на уявленні про людину як про частину природи, що підпорядковується загальним законам світобудови. Естетичні і художні погляди — невід’ємний компонент «осердеченої» моральної філософії Г.С. Сковороди. На противагу пла-тонівській доктрині про споконвічний розлад між філософією і поезією Сковорода висуває ідею їхньої продуктивної взаємодії і спорідненості: філософію і мистецтво зближує зацікавленість у розумінні таємниць людського духу, моральному самовідновленні особистості, спрямованість у майбутнє. Найважливіше завдання «пророчих муз» — передбачати майбутнє. Настанова на сполученість філософії і мистецтва дозволяє Сковороді затвердити синтетичний метод дослідження істини і краси. У своїй художній творчості він відстоює єдність краси і добра, готує підгрунтя для розвитку реалізму в українській літературі. У естетиці Г. Сковороди важливу роль відіграє органічний зв’язок з етикою. Філософ віддає перевагу почуттю моралі. Поняття «серце», «сердечність» він звільняє від фізіологічного навантаження. Сердечність стає синонімом людяності, доброти, взаєморозуміння. На цій підставі розробляє Сковорода естетичну категорію гармонії. Найвагомішими в естетичній спадщині філософа є «Сад божественных песней» (1753—1785), «Наркісс» (1769—1771) і «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» (1773). § 3. Розвиток естетичної теорії в Росії і Україні в XIX—XX ст.



На початку XIX ст. українська і російська естетична думка знаходилася під впливом німецької класичної і естетика романтизму (4.7.).

 

4.7. Естетика романтизму – характерна для першої половини 19 століття. Головними типологічними особливостями естетики цього періоду можна назвати: дуалізм, індивідуалізм, революційність, демократизм. Основні естетичні принципи: універсалізм, фрагментарність, іронізм,гротескність.

 

Ідеї Шеллінга та Гегеля розвиває перший російський систематичний твір з естетики — «Досвід науки витонченого» О. Галича (1783—1848), виданий у Санкт-Петербурзі у 1825 р. Характерною рисою російської і української естетики XIX ст. є критика естетизму, прагнення перебороти чисто «естетичний» або умоспоглядальний підхід до художньої творчості, розглядати естетичні питання в їхньому органічному зв’язку з моральною і соціальною проблематикою. З критикою спекулятивних естетичних систем Канта і Шеллінга виступили в першій половині XIX ст. на Україні В.Н. Ка-разін (1773—1842), І.О. Рижський (1759—1811), П.Д. Лодій (1764— 1829), Т.Ф. Осиповський (1765—1832), П.М. Любовський (рр. народж. і см. невідомі), М.О. Максимович (1804—1873), О.І. Стойнович (1773—1832), О.О. Козлов (1831—1901), О.І. Ходнєв (1818—1883), П.М. Шумлянський (1752—1821) та ін.

П.Д. Лодій (1764—1829) розвинув у своїй спадщині введені Сковородою поняття «серце», «сердечність», «осердеченість». Він обгрунтував ідею «научування серця», яка згодом стала провідною в контексті українського романтизму. Він також розробляв поняття «досконале» — одне з центральних для естетики класицизму — щодо визначення категорії прекрасного і конкретних форм її втілення у визначеннях краси. Досконалість, вважав Лодій, є узгодженність речі в єдиному, тобто в меті. Для досягнення мети «у сущому усе узгоджується», і це й є «початок досконалості». У свою чергу, краса — це, за Лодієм, «досконалість переживання пізнавального», тобто поняття, визначення якого можливе саме через «сердечність», через почуття і силу його переживання людиною. Так само і потворність визначалася філософом як «недосконалість почуттів при сприйманні пізнавального».

Важливим кроком у розвитку української естетичної думки були праці М.О. Максимовича (1804—1873), який першим в українській науці обгрунтував поняття «народність». У підгрун-тя його визначення вчений поклав «усну словесність» народу, що пов’язувало його погляди з ідеями народницького руху серед російської інтелігенції середини XIX ст. Максимович був прихильником ідей народної освіти, культури, просвітництва. Разом з тим, народ має власну свідомість, яка втілюється в народну, зокрема історичну, поезію, і насамперед її демонструє «Слово про Ігорів похід». Увага до фольклористики згодом привернула вченого до вивчення народно-поетичної літературної творчості, яка разом з писемною літературою стала розглядатися як складова української культури і мистецтва.

У 1830—1850-і роки значного розвитку набула харківська філософська школа, яка зосередилася навколо заснованого В.Н. Каразіним (1773—1842) Харківського імператорського університету. Він був урочисто відкритий у 1805 р. і був другим після Московського університетом в Росії. У науковій збірці університету «Брошурки» у 1831 р. друкувалися статті І. Кронеберга (1788—1838). Послідовник Ф. Шеллінга, він відстоював точку зору на естетику як самостійну філософську науку, предметом якої стають усі прояви витонченого в навколишньому світі. Тому актуальним є питання про межі прекрасного, його вияви в природі, суспільстві, людській душі тощо.

У праці А. Метлинського «Погляд на історичний розвиток теорії прози і поезії» (1850) дискутується питання про роль і місце релігійного світогляду в мистецтві. Центральною проблемою цієї дискусії було співвідношення понять «істина», «добро» і «краса». Мистецтво, за думкою Метлинського, не в змозі розкрити смисл і зміст цієї тріади повністю без тісного зв’язку з філософією і релігією. Саме такий зв’язок історично склався в християнську добу, коли мистецтво примирювало природу і дух, свободу і необхідність, кінцеве і безмежне. Мистецтвознавча орієнтація концепцій Мет-линського органічно поєднувалася з загальними тенденціями в розвитку вітчизняної естетичної думки в середині XIX ст.

У 40-і роки XIX ст. критичний підхід до естетичної думки спостерігається, насамперед, в ідеях революційних демократів — В.Г. Бєлінського (1811—1848), що освоював гегелівську естетику під знаком напрацьовування теорії реалізму в мистецтві; М.Г. Чернишевського (1828—1889), який піддав критиці тлумачення прекрасного як ідеї у творах послідовника Гегеля Фр. Фішера і сформулював думку, що стала ключовою для розвитку критичного реалізму в російському мистецтві в середині XIX ст.: «Прекрасне є життя в усьому різноманітті своїх проявів»; М.О. Добролюбова (1836—1861), який розвивав принципи народності, ідейності і соціальної спрямованості літератури.

Чернишевський у дисертації «Естетичне відношення мистецтва до дійсності» визначив прекрасне як «життя, яким воно повинне бути за нашими поняттями» (що знову порушує питання про ідеал — «ідеальне» життя. Але тут ідеал трактується вже не як відвернена ідея, а як результат соціального розвитку). Він вважає предметом мистецтва не тільки «прекрасне», але й усе «цікаве» у житті. Естетика Чернишевського — результат критичного переосмислення попередніх естетичних теорій. Він критикував тезу німецької класичної естетики про те, що прекрасне в навколишньому світі недосконале, мінливе у своїй красі, одиничне. Вирішуючи проблеми суб’єкта естетичної оцінки і сприйняття, критеріїв прекрасного, він звернувся до реальних переживань людини, до особливостей її психології і смаку. Щира краса, за Чернишевським, є краса, що зустрічається в житті. Відтворення реальності, проте, не варто розуміти як механічне копіювання в дусі теорії «імітації природи». Центральне завдання художника — осмислити явища життя, розкрити їхній зв’язок і відношення одне до одного, при цьому мистецтво, подібне до науки, але з позицій естетичних повинно дати водночас і пояснення, і оцінку навколишньому, винести свій «вирок». Чернишевський висуває важливі положення про історичну мінливість уявлень про прекрасне, про соціально-культурну обумовленість естетичних уявлень і ідеалів, що існують у різних суспільних груп.

Видатний внесок у розвиток естетичної думки на Україні середини XIX ст. зробив Т.Г. Шевченко (1814—1861). У своїх творах він виступає як виразник селянського естетичного ідеалу.

Д.І. Писарєв (1840—1868) у проповіді утилітарного значення мистецтва дійшов фактично до прямого заперечення мистецтва і скасування самої естетики як науки.

Л.М. Толстой (1828—1910) у трактаті «Що таке мистецтво?» виступив із різкою критикою не тільки естетизму, але і всякого мистецтва, що не орієнтується на безпосередній моральний вплив, вбачаючи головну задачу художньої творчості в морально-релігійному зближенні людей за допомогою емоційного «зараження».

Естетика слов’янофілів (4.8.), до якої за своїми характерними рисами близька і естетика українофілів, складалася під знаком ідеї народності і самобутності мистецтва, що витлумачується як збереження і вираження в мистецтві «органічного» національного укладу і характеру, «народного духу» (І. Киреєвський (1806—1856), П. Куліш (1819—1897) та ін.).

 

4.8. Естетика слов’янофілів – характерна для другої половини 19 століття. Головними типологічними особливостями естетики цього періоду можна назвати: ідеї народності і самобутності мистецтва, що відтворює «народний дух».

 

Пов’язаний з естетикою слов’янофілів Ап. Григор’єв (1822— 1864) розвивав принципи «органічної» критики мистецтва, що переборює однобічність чисто «утилітарної» і чисто «художньої» критики і розглядає твір мистецтва як «живий організм» і суцільне вираження «життя творців і життя епохи».

З ідеями Ап. Григор’єва в ряді пунктів збігаються естетичні погляди Ф.М. Достоєвського (1821—1881). Характерне для нього акцентування на морально-релігійному значенні краси і мистецтва забарвлене у своєрідні тони естетичної есхатології («краса врятує світ»).

Розвинуті Володимиром Соловйовим (1853—1900) уявлення про мистецтво як про «перетворювання» життя, а також його концепція краси як матеріально втіленого символу абсолюту справили істотний вплив на становлення естетичної теорії російського символізму, так званої «срібної доби» (О. Блок (1880—1921), А. Бєлий (1880—1934)). Вяч. Іванов (1866— 1949) визначив завдання мистецтва як прямування «від реального до найреальнішого».

Естетика символізму (4.9.) дуже вплинула на естетичні ідеї Л. Українки (1871—1913), М. Коцюбинського (1864—1913), І. Франка (1856—1916).

4.9. Естетика символізму – характерна для другої половини 19 століття. Головними типологічними особливостями естетики можна назвати: концепцію художнього символу як сутнісного посередника між матеріальним світом і сферою духовності, розуміння істинного мистецтва як символічного.

 

І.Я. Франко залишив багату художню, науково-теоретичну і літературно-критичну спадщину. Основні категорії естетики, проблема відносності естетичних мірок досліджуються ним у трактаті «З секретів поетичної творчості» (1898—1899). Він привітав появу експериментальної естетики, відмічаючи важливість психологічних досліджень для розуміння сутності творчості. У статті «Література, її задачі і найважливіші риси» (1878) він підкреслює, що література відбиває життя, працю, мову і мислення своєї епохи.

Розгляд естетичної сфери з погляду місця, яке вона займає в цілісності «духовного буття», характерний для філософів релігійно-ідеалістичного напрямку, які трактували антиномії етичного і естетичного, естетичного і релігійного і т. ін. (М. О. Бердяєв (1874—1948) та ін.). Особливе місце займає тут П.О. Флоренський (1882—1937). Сфера естетичного, сфера краси в її найвитонченіших, але ще доступних сприйняттю формах, за Флоренським, — це, насамперед, рубіжна сфера між горнім і дольнім світами. З горнього світу ж спускається Премудрість (Софія) як носій Святого Духа, і найбільш повно вона стає осягнутою в Богоматері, а з тваринного світу ж глибоко і послідовно впроваджуються іноки — подвижники, що присвятили себе служінню Красі. Проте подвижництво — важливий, але не єдиний шлях подолання межі між дольнім і горнім знизу, сходження до Краси. У якості таких Флоренський указує ще на деякі форми церковного мистецтва і церковний культ. Краса — центральна категорія естетики Флоренського, але і тут він має на увазі красу християнського ідеалу і християнських святинь. З позицій православного світогляду Флоренський критикував усю сучасну йому західну культуру, звинувачуючи її в зраді християнському ідеалу. У цілому естетика Флоренського поєднана з теоретичним обгрунтуванням релігійного світогляду в його православному варіанті. Основні твори Флоренського з проблем естетики: «Храмове дійство як синтез мистецтв» (1922), «Обернена перспектива» (вид. у 1967 р.), «Закон ілюзій» (вид. у 1971 р.), «Емпірея й емпірія» (вид. у 1986 р.).

Своєрідним естетизмом, спорідненим у ряді рис із Ф. Ніцше, перейняті твори К. Леонтьєва (1831—1891) і В. Розанова (1856—1919), що передбачили деякі мотиви пізнішої естетики XX ст. — фрейдизму й інтуїтивізму (В. Розанов), критики масового мистецтва і нівелювання культури (К. Леонтьєв).

Вплив позитивізму в Росії в другій половині XIX ст. простежується у розчиненні естетики в історії культури і «поетиці» у О. Веселовського. Теорія художнього образу, що засновується на філософії мови, розвивається у творах О.М. Веселовського (1838— 1906), О.О. Потебні (1835—1891) і його учнів (О.В. Запорожця (1905—1981), П.І. Зінченка (1903—1969) та інших представників так званої Харківської психологічної школи). У 1910— 1920-х роках складається «формальна школа» у літературознавстві, яка вивчає конструкцію художньої форми і чинники, що її складають (представники ОПОЯЗа — Ю.М. Тинянов (1894— 1943), Б.М. Ейхенбаум (1866—1959), В.М. Жирмунський (1891— 1971), В.Б. Шкловський (1893—1984); наприкінці XX ст. — Ю.М. Лотман (1922—1993).

«Формальна школа» внесла великий вклад у розвиток структурно-семіотичної естетики, на Заході вона одержала назву естетика структуралізму(4.10.). Ця теорія розглядає мистецтво як особливу мову або систему знаків, а окремий художній твір — як знак або послідовність знаків цієї системи.

 

4.10. Естетика структуралізму – основана на обґрунтуванні структурного аналізу, що дозволяє проникати в глибини строю художнього твору, досліджуя його як систему прийомів, обумовлених єдністю художнього завдання.

 

Найбільш ранні концепції структуралізму склалися в Росії на рубежі 1900—1920-х років у працях Московського лінгвістичного гуртка (Р.О. Якобсон (1896—1982), Г.Г. Шпет (1879—1937) та ін.) і Товариства поетичної мови (ОПОЯЗ). Один із варіантів структуралізму, сформульований Шпетом, — принцип послідовного опису художнього твору за рівнями, включаючи і рівень значень, урахування ролі соціального середовища і культурно-історичного фону у формуванні значень творів мистецтва. У 1920-х роках проблеми формалістичного вивчення творів мистецтва зазнають критики в працях Л.С. Виготського (1896—1934) і М.М. Бахтіна (1895—1975), які справили значний вплив на пізніші концепції структуралізму. Вони розроблялися головним чином у працях Празького лінгвістичного гуртка, у якому головну роль відігравали вихідці з Росії — Р.О. Якобсон, М.С. Трубецькой (1890—1938) та ін. Вони створили концепцію структуралізму, яка одержала міжнародне визнання й дотепер має вплив на світову естетичну думку. У центрі цієї концепції вчення про естетичну функцію і естетичну норму. Подальшу розробку це вчення одержало в працях Московсько-Тартуської семіотичної школи, що її очолював Ю.М. Лотман. Мистецтво розглядається нею як знакова система, а твір мистецтва — як художній текст, побудований за законами цієї системи. Естетичні дослідження Московсько-Тартуська школа здійснює в тісному зв’язку з культурологічними, що виразилося, зокрема, у вивченні генези символів у мистецтві. У складі структуралізму виділяється також французький напрямок, що сформувався під впливом К. Леві-Стросса (1908 р.н.), який, у свою чергу, сприйняв ідеї Г.Г. Шпета і М.М. Бахтіна.

Суцільне тлумачення змістовно-значеннєвих і формальних особливостей твору в їхній взаємозумовленості дає М.М. Бахтін. Він увів у художньо-естетичний аналіз ідею «діалогічної свідомості». Основне коло своїх студій сам Бахтін визначав як філософську антропологію, розглядаючи з цих позицій архітектоніку естетичного об’єкта. Естетична форма, за Бахтіним, — це не форма матеріалу твору мистецтва, як трактували її формалісти (що призводило до ототожнення форми з зовнішньою композицією твору), а форма змісту твору мистецтва, наявності в ньому ціннісно-визначеної значеннєвої позиції стосовно його дійово-змістовного ряду, особливий ракурс бачення світу. У межах художнього твору та або інша естетично значима, особистісно оформлена ціннісно-значеннєва позиція не поодинока, їй протистоять інші ціннісні позиції, з якими вона вступає в комунікативні — діалогічні відношення. При цьому фіксована ціннісна позиція властива не тільки автору твору як реальному індивіду, але і його образу в творі (ліричне «я», оповідач і т.ін.), і кожному герою-персонажу твору. Різноманітні ідеологічні відношення між усіма цими позиціями («голосами») створюють переливну «багатоголосу» значеннєву тканину твору, що одержала назву «поліфонізму». Просторово-часові межі діалогу «голосів» у подвійному ряді художнього твору, що надають йому значеннєву певність, Бахтін визначає поняттям «хронотоп».

Діалектику художньої форми і її естетичних категорій розробляв О.Ф. Лосєв, який багато займався також проблемами символу і міфу.

Проблеми історії естетики як самостійної дисципліни і стосовно різних форм художньої творчості розроблені О.Ф. Лосєвим (1893—1988), С.С. Аверинцевим (1937 р.н.), Д.С. Лихачовим (1906—2001), В.Ф. Асмусом (1894—1975), А.В. Гулигою (1921 р.н.).

Поряд із теоретико-філософськими естетичними системами в культурі XX ст. сформувалися і естетичні вчення, пов’язані з творчою художньою практикою. Насамперед тут варто назвати роботи В.В. Кандинського (1866—1944) і К.С. Малевича (1878—1935), що заклали фундамент теорії абстрактного мистецтва — одного з плинів модернізму — і отримали в 1910— 1930-х роках визнання в усьому світі. На рубежі 1920—1930-х років на Україні укладається літературна школа «неокласиків» (М.К. Зеров (1890—1941), М.Т. Рильський (1895—1964) та ін.), розвивається театральна система Леся Курбаса (1887—1942), що вплинула на реформу світового театру в XX ст.

Складні процеси відбуваються сьогодні у сучасному мистецтві. Ламаються стереотипи псевдореалізму, не витримують критики колишні й новітні кон'юнктурні теми, зникає старий ходульний герой з його удаваним пафосом і не менш удаваним романтизмом. Йде пошук нової образності, що ґрунтується на перетвореній тематиці та оновленому герої, на принципово інших виражальних засобах. В усіх видах мистецтва спостерігаємо елементи модернізму й постмодернізму, художній авангард минулого та сучасного стає предметом пильної уваги й зацікавленості суспільства.

Не завжди, зрозуміло, ці процеси є виправданими й сприйнятливими, але вони закономірні у наш час відродження й омолодження суспільства, культури, мистецтва. Через художні експерименти авангарду здійснюється розрив із застарілими канонами минулого, забезпечується адаптація до майбутнього. У посткласичних інтонаціях сучасної естетичної свідомості вчувається нове світовідношення, менталітет епохи модернізму й постмодернізму. З'являється нова публіка, що сприймає твори за допомогою синтезу філософії, науки і мистецтва, шляхом синестезії Слова, Звуку, Кольору.

Естетика авангарду формує авангардну людину - таку, що живе майбутнім як теперешнім, сучасним як постісторичним. Авангард, вже за визначенням, крокує тільки вперед; як Орфей, він не може дивитись назад, у минуле. Хто озирнеться, той втратить кохану - або перетвориться у "соляний стовп" (як дружина Лота), "засолиться" у часі й просторі. Особливо це важливо для наших часів, коли всі ми проходимо через "мертву зону", коли нема воротитися.

Відчуття зламності епохи, її футуристичної спрямованості підживлює сьогодні бажання естетичних змін, потяг до модерного мистецтва. Один з показників зрослого інтересу до естетики авангарду - численні виставки авангардистів, неоавангардистів, постмодерністів у Києві, Львові, Одесі, інших великих містах України. Протягом останніх років сотні тисяч глядачів познайомились із творчістю С.Далі, Р.Раушенберга, Г.Мура - зарубіжних фундаторів авангардистських напрямків у художній "містерії" ХХ століття. Набутком широкого загалу стають праці представників «класичного» російського авангарду - В.Кандинського, М.Шагала, М.Ларіонова, Л.Попової, О.Родченка, П.Філонова. В естетичній свідомості утверджується поняття й феномен "українського авангарду" - від К.Малевича і М.Семенка до Е.Андієвськоі та Р.Бабовала.

Перед очима сучасної публіки відкривається ретроспектива всього авангарду XX сторіччя, його «першої й другої» хвилі, зарубіжних та вітчизняних варіантів. З'являється справді щаслива можливість порівнювати роботи 10-20-х та 60-80-х років, усвідомлюючи особливості авангардних шукань у різні періоди і в різних країнах. Але ще цікавіше, мабуть, побачити у цих вельми різноманітних явищах дещо споріднене, епохальне, універсальне. Художній авангард XX століття постає як цілісне, глобальне явище, незважаючи на строкатість, різноманітність історичних та національних проявів. Якими б різними шляхами не йшов розвиток авангардизму на Заході й, скажімо, в Україні, можна говорити про деякі загальні архетипи й парадигми, що обумовлюють особливості художньої мови, стильові засади образності, манеру творчого самовираження. Всі вони є певним способом посткласичного «впадіння» у сучасність.

То що ж об'єднує різні й такі несхожі авангардні художні явища? Взагалі, що може бути спільного між напрямками, течіями, авторами, творами, які претендують і часто-густо справді займають унікальне місце у розмаїтій системі сучасної культури й мистецтва? Відповідь на ці питання може дати аналіз авангардизму як історично й естетично закономірного явища у розвитку мистецтва нашого «божевільного раціо-століття».

Намагання індуктивно обгрунтувати поняття авангарду, виходячи з емпіричного розмаїття його художніх проявів, не дає позитивного результату через невичерпність і незавершеність у часі феномену авангардизму. ХХ сторіччя породжує все нові й нові модифікації авангарду у вигляді різноманітних поставангардистських та неоавангардистських течій. Тому розкрити сутність авангардизму можна, виходячи з його естетики, теоретичних і програмних праць, що дали імпульс або визначили основні напрямки його розвитку.

Від філософських концепцій та естетичних маніфестів можна поступово зійти до художніх реалій авангарду - у контексті сучасної культури. Таким - дедуктивним - шляхом можна дійти до розуміння не лише стильової (чи "антистильової") суті авангарду, але до усвідомлення його взаємозв'язку з соціокультурними процесами, його образно-естетичної специфіки. Адже як би не розрізнялися прийоми творчого самовираження митців-модерністів, всі вони так чи інакше сповідують загальні принципи авангардизму, стоять на позиціях естетики, котра вимагає некласичних, інноваційних методів творчості.

Дослідження авангардизму в мистецтві ХХ сторіччя почалося, по суті, разом з його виникненням. Багато хто з фундаторів художнього авангарду були одночасно його теоретиками. До них належать В.Кандинський (Про духовне в мистецтві), К.Малевич (Від кубізму до супрематизму. Новий живописний реалізм), О.Родченко (Все - досліди), С.Далі (Поезія стандарту), А.Бретон (Маніфест сюрреалізму), І.Голль (Маніфест сюрреалізму), Ф.Т.Марінетті (Перший маніфест футуризму), К.Едшмід (Експресіонізм у поезії), Р.Хюльзенбек (Дадаїстський маніфест 1910 року), Г.Гессе (Митець і психоаналіз), О.Богомазов (Малярство та елементи), інші талановиті митці й теоретики як в Україні, так і в Росії і на Заході.

Предметом культурологічної, естетичної та мистецтвознавчої рефлексії авангардизм став дещо пізніше, коли перетворився на помітне й автономне явище художнього життя ХХ століття. Мається на увазі «золотий період» російського та українського авангарду 20-х років, що викликав дискусії у філософсько-естетичній літературі того часу (див., наприклад: Иоффе И. Культура и стиль: Система и принципы социологии искусств. - Л., 1927), а також розквіт «першої хвилі» західного авангарду, що викликав до життя його теоретичний аналіз (Х.Ортега-і-Гассет, Р.Поджіо, Р.Естивальс, П.Бюргер, інші естетики та мистецтвознавці Заходу).

Поможем в написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой




Дата добавления: 2014-11-29; Просмотров: 790; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2022) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.038 сек.