Принесення ж теперішнього в жертву майбутньому означає вбивство не тільки теперішнього, а й майбутнього, якому в такому разі просто не буде з чого народитися.

Обіцянки нездійсненного дедалі більше не надихають нікого на те, щоб ним сліпо вірити, бо за кожною з них стоять конкретні люди, й з приводу кожного з них щодалі більше можна дізнатися, хоча б і через інтернет, who is who, хто з них що вже обіцяв раніше та як виконував обіцяне, й, відповідно, чого дійсно варті їхні обіцянки та чого насправді слід від них чекати.

Залякування дедалі менше викликають священний «Страх і трепет» (назва однієї з найкращих робіт предтечі екзістенціалізму Сьорена К’єркегора) перед уявними в своїй неминучості жахами, оскільки ніхто з «залякувачів» не є й не може вважатися власником невідворотності, тобто, її володарем, розпорядником і користувачем.

Безумовно, кореляція теперішнім майбутнього є необхідною, адже саме сьогодні закладаються підвалини того, що буде завтра.

Так само безсумнівно, що не менш необхідною є кореляція майбутнімтеперішнього, оскільки планування людьми свого майбутнього, як правило, виступає виразом і проявом їхньої розумності й зазвичай є свідченням рівня розвинутості їхнього інтелекту, відсутність же такого планування засвідчує неспроможність людини бачити хоча б трохи далі свого носа. Така інтелектуальна короткозорість гарантовано забезпечує людині стикання з купою проблем практично на кожному кроці її життєвого шляху.

Саме тому для будь-якої живої системи, не кажучи вже про розумну, індикатором її стабільності й перспективності є наявність збалансованості в ній між дома кореляціями: теперішнього майбутнім і майбутнього теперішнім.

Тільки-но така збалансованість порушуєтья, як одразу виникає реальна небезпека того, про що шекспіровський Гамлет сказав: “The time is out of join”, – «Перервався зв’язок часів».

Віддавати безумовну, абсолютну перевагу теперішньому перед майбутнім означає проявляти недалекоглядність і демонструвати безперспективність своєї діяльності.

Гасло: “Après nous le déluge”, – «Після нас – хоч потоп», – не може бути визнаним гідним людини розумної, навіть безвідносно до того, є в неї свої діти, чи – немає, й фактично воно є свідченням цинізму, назва якого походить від грецького слова κυνικός – собачий, хоча за своїм змістом цей термін явно ображає собаку. Жити ж в теперішньому, непомірно беручи в борг у майбутнього, означає доведення майбутнього – як безнадійного банкрута – до самогубства.

Якщо, наприклад, гуртом відгукнутися на заклик пісні: «Смело мы в бой пойдем за власть Советов, и как один умрем, в борьбе за это», – то наслідком цього стане цілковитий і повний абсурд, оскільки, якщо всі помруть за певну владу, то ця влада буде лише для померлих і здійснюватися вона має лише померлими.

Отже, абсолютизація будь-якої однобічності кореляції, що існує між теперішнім і майбутнім має своїм закономірним наслідком втрату бажаного майбутнього.

В сучасних умовах не меншим авантюризмом, аніж тотальне застосування дихотомії «батога» й «пряника» чи абсолютизація однобічності кореляції між теперішнім і майбутнім, є застосування в якості абсолютного засобу регулювання майбутньої діяльності людей конгломерат виховання й ідеології.

Виховання виконувало свою функцію регулятора майбутньої поведінки людей на протязі багатьох сторіч і навіть – тисячоріч, не змінюючись при цьому за своєю суттю. Змінювалися лише форми й засоби виховання як системи цілеспрямованого впливу (щоб не сказати – тиску) одних людей (вихователей) на свідомість інших людей (вихованців) з метою отримування заздалегідь очікуваних (вихователями) результатів. Незалежно від тих чи інших особливостей тієї чи іншої системи виховання, кожна з них була й є за своєю суттю суб’єкт-об’єктною системою, в якій є чітко виражений суб’єкт – як джерело «виховальної активності» – та «об’єкт» – як «те, на що спрямована виховальна активність суб’єкта». При цьому такий розподіл соціальних ролей визначається апріорно, однозначно, раз і назавжди: той, хто старший або вищий (за своїм віком, за своїм рангом, за своїм званням, за своїм соціальним статусом, за своїм місцем в ієрархічній структурі суспільства), є беззаперечно тим, хто виховує; той же, хто є молодшим або нижчим (за перерахованими чинниками), є безумовно тим, кого виховують. У виховальному процесі контроль суб’єкта над майбутньою поведінкою об’єкта виховання забезпечувався, забезпечується й забезпечуватиметься доти, доки існуватиме цей процес, вже добре знайомими нам засобами, а саме: «батогом» і «пряником», яких би витончених і вишуканих форм свого втілення вони ні набували.

Саме ж виховання є окремим випадком і більш чи менш прихованою формою застосування ідеології, коли той, хто старший, сильніший, багатший, розумніший (як він вважає і в чому він «глибоко переконаний) підкорює своїй волі того, хто молодший, слабкіший, «дурніший» (з позиції «старшого»).

При всьому наявному різноманітті ідеологій – як тих, що існували колись, так і тих, що існують тепер й існуватимуть у майбутньому об’єднуючою, стандартизуючою й уніфікуючою їх усіх є притаманна їм усім невід’ємна властивість: бути засобом виокремлення «своїх» серед «чужих» й відокремленняперших від других.

Тобто, якою б ні була, ні є, ні буде ідеологія – чи то консервативною, чи то ліберальною, чи то соціалістичною, чи то комуністичною, чи то фашистською, чи то нацистською – вона була, є й буде ідейною основою політики як «мистецтва» використовування інших в своїх цілях (особистих, корпоративних, класових, кланових, кастових). Для здійснення ж будь-якої політики обов’язковою передумовою є залучення під свої прапори якомога більшої кількості своїх прихильників – бажано, якомога відданіших, «переконаніших», готових на самопожертву заради тієї ідеї, яка є базовою для даної ідеології.

Об’єднанню таких прихильників у щільні лави «безкомпромісних борців за ідею» якнайефективніше сприяє формування й закріплення на рівні «колективного несвідомого» – як назвав цей феномен Карл Густав Юнг – образу спільного для них ворога, гаслами боротьби проти якого якнайлегшезгуртовувати «своїх» – «ідейно свідомих». Саме з такою метою ідеологією як засобом забезпечення регулювання майбутньої поведінкою людей в своїх цілях підпорядковується собі виховання. В такий спосіб формується єдність ідеології й виховання при збереженні верховенства першої над другим.

Тобто, якщо абсолютизація виховання як суб’єкт-об’єктного процесу, в якому суб’єктом виступає вихователь, а об’єктом – вихованець, має своїмзакономірним наслідком редукцію вихованця до рівня дресированого виконавця команд вихователя-дресерувальника, то абсолютизація ідеології як знову ж таки суб’єкт-об’єктного процесу, в якому функцію суб’єкта виконує соціальний інститут ідеологів, а функцію об’єкта – людина, своїм логічнимзавершенням має редукцію людей до рівня церберів (лат. Cerberus, з грец. Κέρβερος – у давньогрецькій міфології – тригологвий злий пес з хвостом і гривою із змій), безмежно відданих – аж до самопожертви – свому «хазяїну» й безмежно лютих до «чужих».

Отже, абсолютизація кожного з попарно існуючих засобів здійснення:контролю («батіг і пряник»); кореляції («обіцянки й погрози»); регуляції (виховання й ідеологія) майбутньої поведінки людей неминуче вироджується в абсурд, що не має ніякої позитивної історичної перспективи, і кожен з цих засобів може й має бути трансформованим у такий, який є адекватним вимогам розумності й гуманізму.

Дата добавления: 2014-11-29